Angel`s stories. Спроба знищити любов

– Ти сьогодні перегнув палицю, – промовив до нього Ангел, традиційно маскуючись під внутрішній голос. Це був найзручніший спосіб спілкування із Письменником – він звик до подібних внутрішніх діалогів, адже завдяки ним з’являлися його твори.

Письменник не сперечався – він і сам був вражений безсердечністю власного вчинку. На душі його було незвично тяжко.

– Коли пробуєш знищити любов у собі чи у комусь, ти уподібнюєшся до тієї юрби людців, що розіп’яли Христа.

До такого повороту сюжету Письменник був неготовий, тому знову не знайшов, що відповісти.

– У спробах знищити любов ви здатні виявляти справжнє нелюдство. Б’єте під дих, вигадуєте чергові тортури, аби побачити, що ще здатна витерпіти людина, яка ризикнула виявити до вас свою небайдужість.

Письменник приголомшено мовчав, перед його очима проносилися сцени із стрічки “Страсті Христові”. Дійсно було щось схоже.

– Ви люди – дивні істоти. Намагаєтеся знищити любов, хоча саме вона робить вас живими. Без неї ви перетворюєтеся на ходячих мерців, на механічних роботів.

Плечі Письменника пригнічено опустилися – саме таким він і почувався протягом тривалого часу. Та спробував виправдатися:

– Я не зможу крутити з нею роман. Цього не станеться з багатьох причин, тому і намагаюся викинути її з свого життя за будь-яку ціну.

– Відколи уявлення про стосунки для тебе звузилося до ліжка та штампу в паспорті? Як так сталося, що ти забув про існування душевної близькості, дружби та радості від спілкування? Секс може бути без любові, шлюб буває без любові. Душевна близькість, дружба і радість спілкування – ніколи. Любов є їхньою сутністю.

Письменник мовчав, обмірковуючи почуте. Після паузи Ангел продовжив:

– Проте спроба жорстокої юрби знищити любов зазнала поразки. Любов воскресла. Та воскресає кожного разу, коли людина відкриває своє серце. Бо любов є причиною всього, вона – сповнення Закону. І любов ніколи не перестає…

Ангел замовк, а письменник ще тривалий час замислено дивився як розмальовує небо сонце з лінії горизонту. Слова Ангела бриніли в повітрі. Любов ніколи не перестає…

© Катерина Когут, 2017


Що сповнює нас радістю?

Вже кілька днів ходжу щасливою. Мені зробили неоціненний подарунок – подарували 2 фотографії, про існування яких я навіть не здогадувалася. Фото з далекого доінтернетного та домобільного періоду, де зображена я і дорогі мені люди. При чому подарували без показухи чи помпи, якось трохи по-буденному, мимохідь. Типу, “о, тут є пару фоток, на – подивися”.

Непростий тиждень, сповнений раптово ускладнених взаємодій і невизначеності у важливих для мене проектах, а тут ТАКИЙ подарунок!.. Ця подія сповнила мене глибокою радістю, піджививши Щось неймовірно важливе в мені.

Ми всі різні і у кожного з нас є свої унікальні способи для підживлення свого духу, сповнення радістю власного серця. Скільки людей, стільки й шляхів віднайти ту істинну глибинну радість, доторкнутися до струн власної душі. Нас може сповнити радістю та любов’ю миле душі заняття, якесь особливе проводження часу. Або спілкування із особливою для нас людиною, коли ми радіємо по-справжньому – від самого факту зустрічі, від самої можливості спілкуватися. А потім подумки знову повертаємося до цієї розмови…

Після подібного підживлення батарейок ми помічаємо, що обставини перестають на нас тиснути. Вони втрачають свою владу над нами, припиняють пригинати нас до землі. Наші потріпані крильця потроху розправляються, починають наливатися силами.

Ми стаємо здатними відчувати любов, відчуваємо вдячність Життю за несподівані подарунки та миттєвості щастя.

Що частіше підживлюється наш дух, тим сильніше виявляються в нас істинні цінності. З наших бажань зникають дріб’язкові речі, нав’язані рекламою та оточенням. Ми стаємо центрованими у своєму єстві, нас перестає кидати із сторони в сторону. Життя набуває якісно нового рівня, сповнюється новими значеннями та сенсом.

Ми перестаємо жити новинними та політичними телесеріалами, адже віднаходимо красу та глибину реального світу, який так довго лишався поза нашою увагою. Нам відкривається радість від спілкування із реальними живими людьми.

Ми починаємо знову помічати все навколо і тішитися цією неосяжною пишнотою та різномаїттям…

Гарного всім дня і побільше миттєвостей радості)

© Катерина Когут, 2017


Виходимо на новий рівень

Ми вже з вами знаємо, що життя дбає про наше зростання. Саме тому і полюбляє час від часу поставити нас в цікаву позу, загнати до тупика. В ситуацію, де не діятимуть звичні рецепти, для проходження якої нам доведеться віднайти в собі і світі щось абсолютно нове.

Коли щоденне життя перетворюється на рутину, нас обсідають сумнівні друзяки – нудьга, ілюзія, що вже все знаєш про цей світ, тощо. Нашу волю зв’язують лінощі, сумніви, різноманітні побоювання. Ми починаємо імітувати діяльність, з життя зникає радість та задоволення. Найгірше, що в такому випадкові ми втрачаємо інтерес і перестаємо ШУКАТИ.

Та такий розвиток сценарію не входить до планів Сили, що Дарувала нам Життя. Тому Вона виходить на сцену, коли ми тривалий час сидимо без руху, прирісши до дивану “п’ятою точкою”, справжнім призначенням якої є пошук пригод. І все починає летіти шкереберть.

Ми різко перестаємо нудьгувати і благаємо повернути все як було, обіцяючи, що будемо з цього щасливими. Але Сила Життя невблаганна. Вона вже в курсі, що нашим з вами обіцянкам немає віри, тому продовжує гнути своє. І що скоріше ми зрозуміємо, що назад вороття немає і приймемо новий виклик, тим швидше вирулимо із ситуації. Та до нас з вами рідко доходить одразу. Ми внутрішньо впираємося, канючимо, дригаємо ногами, продовжуючи робити те, до чого звикли. А воно не працює. Ми здатні демонструвати нечувану затятість та міднолобість, раз по раз відтворюючи старі способи дії та реагування. Та Сила Життя лише любляче всміхається, поглядаючи на марність наших зусиль перебороти її.

І в один момент настає прозріння. Самостійно чи із сторонньою допомогою ми раптом усвідомлюємо, що доведеться спробувати щось нове. Ми вже не настільки наївні, аби продовжувати робити те саме і сподіватися на інший результат.
Поступово для нас стає очевидним, що проблему не розв’язати старими способами і для її вирішення доведеться піднятися на новий рівень. Раптом БАЦ! – і ми як справжні герої американських блокбастерів відкриваємо у собі власну СУПЕРЗДАТНІСТЬ, про існування якої навіть не здогадувалися.

Гарного всім дня і нових відкриттів, любі супергерої)

© Катерина Когут, 2017

https://behappy.pp.ua/vihodimo-na-noviy-riven/


Немає гіршої в’язниці, аніж закритість серця

Коли ми приходимо в цей світ, наші серця відкриті. Ми любимо людей навколо, сонячні зайчики, пташечцу, що клює накришену нами булку, говоримо привіт сонечкові та бажаємо добраніч місяцеві на небі. Все навколо нас сповнене справжніх чудес, які ми здатні розгледіти на відміну від заклопотаних дорослих.

Ми тонко відчуваємо людей – відкрите серце дозволяє нам бачити їхню сутність.

Ми з радістю обіймаємо і з радістю відповідаємо на бажання обійняти нас. Ми любимо людей просто так – не за щось, а лише тому, що вони є. Не ставимо умов, не вимагаємо їх змінитися. Нам байдуже, скільки в кишені у людей, яких ми любимо, який у них статус в суспільстві, наскільки престижною є робота чи крутою тачка.Любов просто лиється із наших сердець, оживляючи все навколо, і ми здатні наповнюватися нею зі світу. Адже відчуваємо, що любов є всюди.

Та може так статися, що в якийсь момент ми можемо прийняти хибне рішення і закрити своє серце. У кожного на те є власні причини, що випливають із наших взаємин із конкретними людьми в нашому житті, – образа, біль втраченої любові, страх, злість тощо.

І закритість серця перетворює нас на в’язнів, які перестають жити по-справжньому. Доки серце залишається закритим, ми не живемо – існуємо. Просто функціонуємо як певні механізми. Життя залишається десь за там бортом, адже не може проникнути крізь наглухо задраєні ілюмінатори і тому відбувається швидке старіння. На якийсь час у нас з’являється ілюзія, що жити стало легше. Та примарність цього враження стає очевидною через певний час – із закритим серцем ми стаємо урізаною версією себе, відмовившись від найціннішої частини нашої Душі.

Коли ми набираємося сміливості відкрити своє серце знову, нам варто бути готовими, що доведеться пройти крізь біль, який його зачинив. Та воно того вартує.

Відкритість серця робить нас здатними до любові, яка “не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього”.

До любові, яка ніколи не перестає…

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017

P.S. Бонус – неперевершена композиція “К Ангелам”. Віртуозна піаністка Катерина Мечетіна та зовсім новий В’ячеслав Бутусов


ANGEL`S STORIES. Посмішка художниці

– Ех, – зітхнув Ангел. І знову поза зоною, і знову образилася на весь білий світ. Доведеться тепер втілюватися у людську подобу, щоб розрадити це вперте дівчисько.

А які ж плани були у нього на цей вечір!.. Нарешті провести час у компанії інших Ангелів за пляшкою відбірного сяйва 200-річної витримки. Погомоніти про те – про се, згадати старі добрі часи, можливо, навіть пограти у Ангельські настолки. Йому чимало хотілося розповісти своїм друзям.

Підшефна не давала Йому нудьгувати – імпульсивна та нестримна художниця постійно знаходила пригоди на рівному місці, тому доводилося бути пильним 24 години на добу. Бо ніколи не можна було знати напевно, що слід очікувати від неї наступної миті.

Йому подобалося дивитися як оживають полотна в її руках, коли рухами її тонких завжди трохи заляпаних фарбою пальців на них з’являлися барвисті пейзажі, сповнені сонця та повітря, коли під її пензлем починало шуміти море та битися об прибережні скелі.

Зазвичай вона легко ображалася і так само легко відходила. Та цього разу дістали її непадєцкі, тому Ангел вже що тільки не придумував, аби її втішити. Шепотів їй на вушко ласкаві слова, доки вона спала, бачачи заворожуючої краси сни, дбайливо зіткані Ангелом. Та на ранок повністю їх забувала, продовжуючи упиватися своєю образою. Він підсовував їй підходящі статті у Інеті, розкидував по квартирі книжки, відкриті на потрібній сторінці. Все марно – суцільний ігнор його знаків, цілковите поза зоною.

Тому залишався лише варіант із втіленням і тут вже схибити не можна було.

Художниця прогулювалася дорогою вздовж озера. Масивний фотоапарат, що теліпався на її плечі, сьогодні чомусь намагався наставити їй синців, тому доводилося йти повільніше, аніж вона звикла.

З-за повороту назустріч їй неквапно виїхало таксі і зупинилося поруч, коли вони порівнялися. Водій висунувся у вікно і, показуючи жестом руки на асфальт позаду неї, промовив: “Дівчино, Ви щось загубили.”

Вона здивовано озирнулася та нічого не побачила там, куди вказував чоловік. Та водій наполегливо повторив: “Дівчино, Ви щось загубили.” Художниця знову озирнулася та розгублено знизала плечима: “Та ніби ні…”

В очах водія засяяли смішинки: “СВОЮ ПОСМІШКУ”.

Від несподіваної відповіді на душі її вмить просвітліло. Вона розсміялася, подякувала дотепному чолов’язі та продовжила свою прогулянку. Тому не помітила як машина рушила з місця і розтанула у куряві грунтової дороги…

© Катерина Когут, 2017

На сайті автора - https://behappy.pp.ua/angels-stories-posmishka-hudozhnitsi/


Миті високої турбулентності

Бувають дні, які потрібно просто пережити. Коли все не до ладу – летить шкереберть, виникають несвітенні перепони там, де цього нічого не віщувало. Ми ніби проходимо зону шаленої турбулентності – нас дико трусить і мотає із сторони у сторону.

В такі моменти нам дуже складно любити світ. Адже люди навколо, ніби змовившись, якось одночасно починають провокувати нас, випробовувати наше терпіння і толерантність, вимотувати сили. Земля вислизає у нас з-під ніг, ми здатні втратити впевненість, віддатися на поталу нищівним сумнівам, якоїсь миті може навіть похитнутися віра.

І нам лишається тільки не втрачати присутність духу, почуття гумору та просити дати нам сил пройти крізь це випробування.

Як у Висоцького в пісні:
Надеемся только на крепость рук,
На руки друга и вбитый крюк –
И молимся, чтобы страховка не подвела.

Та подібні періоди в нашому житті є надзвичайно цінними. Вони показують нам реальний стан речей – виявляють, чого ми насправді досягнули і над чим ще слід попрацювати. Дуже легко бути позитивним та люблячим, коли все складається казково. А спробуй вияви те саме, коли здається, що ніби весь світ повстав проти тебе, коли ти мусиш боронитися навіть від найближчих тобі людей. Така перевірка на міцність просто необхідна для того, щоб ми відчули власні слабкі місця і згодом стали ще потужнішими, спрямувавши свої зусилля на розвиток потрібних якостей.

Як і будь-які випробування такі посилаються нам з любові до нас і бажання, щоб ми не зупинялися і продовжували власне духовне сходження. Днями людина, до думки якої я дослухаюся, нагадала мені дивовижні слова, що Життя сильних іноді ставить на коліна, знаючи про те, що вони піднімуться, не чіпає вона лише слабких – вони і так все життя на колінах.

Усвідомлення цих тонкощів дає нам можливість не розмазатися у моменти пертурбацій, а також розуміти, що проходження подібних іспитів – це невід’ємна частина слідування Своїм Шляхом. І час від часу ми будемо на ньому шпортатися, падати, стояти на колінах. Та потім обов’язково підніматися, аби продовжувати крокувати…

© Катерина Когут, 2017


Ми не бідняточка, а справжні відчайдухи

Кожна ситуація містить цінний ЖИТТЄВИЙ УРОК, призначений для нашого росту та духовного сходження, якими б драматичними, несправедливими чи навіть болючими не здавалися нам на перший погляд її обставини.

Коли ми починаємо сприймати з такої точки зору те, що з нами відбувається, все докорінно змінюється. Ми перестаємо почуватися бідняточками, яких всі прагнуть кОпнути та образити, в нашій крові з’являється адреналін, а у настрої – кураж.

Ми починаємо ясніше бачити, швидше та гнучкіше мислити. Наші очі починають випромінювати любов і силу, а постава – рівнішати. Адже ми прийняли виклик життя і перетворюємося на безстрашних шукачів пригод. Ми приймаємо відповідальність за власне життя і більше нікому не передоручатимемо свого штурвалу.

Нас очищують зливи, заряджають грози. Вітри надають нам потужності для руху вперед. Сонце сповнює нас своїм сяйвом, а земля підтримує кожен наш крок. І ми відповідаємо на цю благословенну підтримку Життя не кавалериcтським маршем, а глибокою вдячністю і шануванням. Тому що нарешті відчуваємо себе невід’ємною часточкою цього світу, Його улюбленим дитям. Яке люблять настільки сильно, що не лише дбають про нього, а й намагаються всіляко розвивати та зміцнювати.

Ми починаємо вміщувати в собі невмістиме: коли потрібно стаємо гнучкими, а в інший момент – набуваємо незворушності скелі. Поєднуємо в собі всесильність стрімких потоків та ласкавість чистого озера. Виявляємо безпристрасність асфальту та люблячу підтримку чорноземів для всього живого. Прибираємо перепони на своєму шляху із силою шквалу та стаємо ковтком свіжого повітря у спекотний день. Можемо запалити силою своєю пристрасті або зігріти теплом свого серця.

І вдихаючи на повні груди повітря посвіжіле від літнього дощу, ми раптом усвідомлюємо, що нам з вами даються лише ті випробування, які нам під силу пройти і все необхідне для їхнього успішного проходження… То ж ми пройдемо це, як проходили вже чимало випробувань на Своєму Шляхові. Немає жодних сумнів – неодмінно пройдемо всі до одного!

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017

P.S. Справжнім відчайдухам та шибайголовам присвячується абсолютно неперевершена композиція “Козаки” Mad Heads. Слухати на повну гучність!


Випадок в маршрутці)

Маршрутка. Ранок. Година пік. Сонні обличчя, штовханина. Сидимо ззаду, поглядаючи на годинник.

Зупинка. Входить бабуся. Одягнена охайно. Починає голосно декламувати щось на релігійну тематику, ні до кого не звертаючись.

Обличчя з сонних стають переляканими. Місця навколо бабки різко більшає. Від екстреного вискакування з маршрутки людей утримує тільки година пік та вже оплачений проїзд. Натхнена таким успіхом, бабулька з безглуздим виразом обличчя продовжує монолог.

Маршрутка зупиняється на зупинці. Входять нові пасажири.

Обличчя бабульки на мить стало зовсім осмисленим. Вона бадьоренько скомандувала тим, хто щойно увійшов:
– Не стійте в дверях. Проходьте по салону.

І продовжила свою розповідь про церкви, психлікарні тощо.

Коли маршрутка почала пригальмовувати перед потрібної їй зупинкою, бабка раптово стала цілковито нормальною і задоволеною. Вона радісно вигукнула водієві:

– Щасливої дороги тобі, милий!!!

Судячи з реакції водія, першою його освітою була психіатрія. Оскільки цей виступ не справив на нього належного враження. Він категорично відмовився відкривати двері і випускати бабусю без оплати.

В результаті кількахвилинної дискусії бабулька остаточно одужала. Проїзд, звичайно, не оплачувала. Проте пасажири вийшли зі ступору і їхали далі посміюючись. Захоплюючись підприємливістю бабульки та цілительськими здібностями водія)


https://behappy.pp.ua/vipadok-v-marshruttsi/

https://behappy.pp.ua/ru/sluchay-v-marshrutke/

Велике щастя складається із ...

... МАЛЕНЬКИХ радощів. Тож не варто собі в них відмовляти)
P.S. Картина Гапчинської)