Умови для всіх однакові, проте

Умови для всіх однакові, проте один жовкне, інший - зріє, а хтось квітне)
Вчорашнє вуличне фото (м.Київ)   

 

Як я сходила на екскурсію на будівництво церкви

А ви бачили як будується храм?.. Як на місці, що колись було закинутим пустирем, постає прекрасна величава будівля? Як купи цегли, піску та цементу перетворюються на стіни, увінчані куполами із хрестами, що, здається, сягають небес?..

Сьогодні нас з вами запросили проникнути у святая святих - зазирнути за зелений паркан і на власні очі подивитися, як народжується новий храм - парафія "Введення в храм Пресвятої Богородиці". Ходімо!..

Вмиротворююча атмосфера накочує щойно ти переступаєш поріг і заходиш на територію церкви. Дивовижним чином за зеленим парканом залишається шал думок, сьогоденні клопоти і турбування. Перестаєш квапитися, смикатися - так спокійно і затишно одразу стає на душі...

Стежка до церкви проходить повз привітну недільну школу, яка ніби промовляє до тебе - заходь, не минай мене, ти здобудеш тут особливі знання, дещо справді цінне...

А потім підходимо до новозбудованого храму... Кілька сходинок і ми біля просторих дверей... Дійсно хвилююча мить... Коли в цей момент дивитися знизу догори особливо яскраво відчуєш те, що входячи до церкви, ти потрапляєш під її особливий захист - вона приймає тебе під свою охорону. Ми в храмі...

Всередині він виявляється ще просторішим, аніж видавався знадвору. Все навколо зачаровує і ти намагаєшся дивитися на всі очі аби чогось не пропустити...

Там панує надзвичайна аура, винятковість якої посилює те, що крізь всі вікна, віконця та двері до будівлі лиється ласкаве сяюче світло. Стіни та звід церкви сяють новенькою штукатуркою, що зовсім скоро стане полотном для митців, зусиллями яких там з'явиться небо, євангелісти, біблійні сюжети та дивовижної краси розписи...

В острівках ще не вкритих штукатуркою видніються цеглинки з численними іменами - всі ці люди та багато інших добродійників долучилися у такий спосіб до зведення храму...

Вражає все - місце для майбутнього вівтаря, і паламарня, і ризниця, і церковна крамниця тощо. Тобі легко уявляються всміхнені обличчя людей, які вже незабаром ходитимуть сюди до Літургії, братимуть участь у Таїнствах. А ось сходи, які ведуть нас в особливе місце - туди, де розташовуються хори, призначені для церковного хору. І тобі відкривається храм з нового ракурсу... Щось дійсно неймовірне!..

І в цей момент розумієш, наскільки дивовижною є можливість долучитися до чогось такого, що будується на віки. Наскільки особливою є привілея сказати своїм дітям, онукам, правнукам - "Я ТЕЖ ДОКЛАВ РУКУ ДО ЦЬОГО БУДІВНИЦТВА". Що храм, куди вони ходять, збудований спільною небайдужістю, посильними зусиллями, вірою і сподіваннями, любов'ю та молитвами всіх тих, хто вирішив у якийсь спосіб приєднатися до Спорудження, Побудови Храму...

Винятковість подібної можливості люди розуміли завжди і тому намагалися чим могли допомогти, посприяти зведенню церкви, потрудитися задля спільного блага, не вимагаючи за це додаткової винагороди чи дивідендів. В усі віки усвідомлювали, що те, що народжується та розквітає в душах в процесі подібного єднання спільних зусиль, і є НАЙВИЩОЮ ВИНАГОРОДОЮ!..

Дякую парафії "Введення в храм Пресвятої Богородиці" (м. Київ, бульв. Ромена Роллана, 10а.) за гостинність і проведену екскурсію! І вам, дорогенькі, за те, що разом зі мною відвідали цей чудовий новозбудований храм!



Справа, якій ти служиш

Розповім чергову історію у продовження теми про людей, які справді вірять в те, що роблять, і вражають своєю невтомністю, силою духу та здатністю долати на Своєму Шляхові перепони, що видаються непоборними пересічній людині.

У сім’ї сільського священника народився хлопчик. Коли виріс, він вивчився на лікаря і почав йменуватися Слупський Микола Євгенович. Чули про такого? Ні? Гарантую, що чули. Ми з вами його знаємо з трилогії Ю.Германа про лікаря Устіменку (саме Слупського автор обрав за прообраз свого героя). Хто ще не читав – матиме приємність відкрити для себе чудову книжку.

Отже, продовжую. І став він не простим лікарем, а золотим.

Знаєте, з тих рідкісних, які не займаються самомилуванням свого вигляду у білому халатику і не полірують стетоскоп до блиску, а кожної миті відважно рятують чієсь життя, жертвуючи власним комфортом, не жаліючи себе. Прославився тим, що брався оперувати безнадійних пацієнтів і більшість з них залишали стіни лікарні ЗДОРОВИМИ ЛЮДЬМИ.

Пройшов війну військовим хірургом. Траплялося, що по кілька діб не полишав операційної. В містечку, де він працював в госпіталі, ще досі живі ветерани, які пам’ятають історію, яка яскраво показує, яким Лікарем був Микола Євгенович. Під час одного неймовірно запеклого бомбардування біля будівлі госпіталю вибухнула одна з бомб. Великий осколок уп’явся в гомілку Миколи Євгеновича. Що робить ця дивовижна Людина? Навколо купа поранених, тож він командує сестрі: «Перев’язати ногу». З переляку вона перев’язала йому здорову ногу, адже крові було стільки, що відрізнити, де рана, а де її немає, було складно. А Лікар вже зайнятий порятунком солдата. І лише по успішному завершенню операції сів на підлогу та видалив осколок зі своєї ноги. Решту дня йому довелося провести на табуреті, щоб могти оперувати та скеровувати дії колег – хірургів.

Після цього випадку Микола Слупський вже не розлучався із паличкою. В кінці війни він оперував навіть німців в одному з таборів для військовополонених.

Коли цей суворочолий чоловік накульгуючи заходив до приміщення, всі вставали як по команді. Адже всім вже було відомо, що там, де Слупський – там життя.

Він написав велику кількість новаторських наукових праць, завдяки яким стали можливими більш швидкі темпи лікування.

Та ще однією з вражаючих чеснот цієї людини є неймовірна скромність. Коли заслужений лікар Слупський прочитав написану про себе книжку, то, зітхнувши, сказав: «Виходить, що недарма живу, але цей … чи не занадто, а?».
Така от чергова історія про гідну та скромну людину, що Своїм Шляхом вибрала служіння справі, в яку вірить, покликанням якої є зробити все можливе і неможливе задля щастя та добробуту іншим людей.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017

 

Розмова із попутним вітром

Доки не придумали двигунів, ми з вами були змушені жити в унісон з природою – чекати попутного вітру, зважати на погодні умови. Ми узгоджували свої бажання зі світом і не скаржилися на наслідки спроб діяти всупереч його ритмам. Та із винаходом двигунів у нас з вами з’явилася ілюзія, що саме ми – царі світу. “Куда хочу – туда лечу”, так? Ми з вами почали величатися та надиматися, невпинно намагаючись нав’язати свою волю, яка дедалі частіше починає нагадувати примхи та бзіки.

Ми настільки заякалися, що часом навіть відчуваємо втому від тверджень, вібрації яких схожі на удари кувалди по скелі “Я всього доб’юся”, “Я отримаю те, що хочу” тощо.

Та є один малю-ю-сенький нюанс.

Те, що збудоване нашим роздутим Его, ще більш-менш працює, доки у нас достатньо сил гнути своє. Але таке “джерело” швидко вичерпується і тоді ми з вами починаємо відчувати упадок, депресуху, втрачаємо відчуття сенсу діяльності. Нас накривають збудовані нами ж нереалізовані плани, пусті амбіції, штучні цілі. Ми почуваємося нещасними, скаржимося, що нас чомусь нічого не вабить.

Знайома історія, правда? Кожен з нас тією чи іншою мірою відчував подібне розчарування і доводилося якийсь час відходити, щоб відновити в собі здатність для подальшого руху. А комусь це і не вдалося і він просто імітує діяльність.

Як же бути? Адже зовсім без визначення напрямку руху теж зле – є шанс натрапити на щось цікаве, але й значна ймовірність безцільного кружляння довкола. Проте ми можемо спробувати дещо змінити підхід до постановки цілей. У нас є можливість вгамувати своє розпашіле Его та спробувати почути голосок власної Душі, який спочатку буде ледь чутним і зніяковілим – адже вона не звикла, що до неї дослухаються. І почати ставити собі питання: “Чого ж все таки прагне моя Душа? Яке її воління? Те, чого я зараз так прагну добитися, відгукується в моїй душі чи вона байдужа до цієї цілі?”

Гарантую, що спочатку наше самолюбство буде в шоці від самої ідеї посунутися і дати висловитися комусь ще. Та коли ми з вами не відступимо у власному прагненні бути чесними з собою, воно буде змушене злізти з трону і зайняти своє місце. Наше Его нам не ворог, проте не варто давати йому всім рулити – воно для цього не призначене і не впорається з не своїми обов’язками.

А потім підемо ще далі. Сама думка про те, що я зараз озвучу, викличе праведний гнів нашого Его. Ми можемо почати ставити складніші запитання. Для чого я ТУТ?.. В чому полягає моє призначення?.. Яка воля щодо мене Сили, що мене Створила?.. Те, чим я зараз займаюся, враховує цю Волю чи я просто намагаюся гнути своє?..

Давайте просто дамо відгукнутися в нас цим питанням. Не квапмося і не витискаймо негайних відповідей. Відповіді обов’язково прийдуть. Адже ми виконали свою частину роботи – поставили запитання.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017


Пробудімося від сну

Те, про що ми сьогодні поговоримо, піде у розріз із всім довкола. Якою буде наша реакція на пропозицію вийти із коматозного стану і почати щось хутенько вирішувати із накопиченими проблемами?

Та ну, скажемо – на вулиці жарко, в новинах – сама печалька та й ніхто з оточення особиловою жвавістю не вирізняється. Не хочеться думати про серйозне – точніше взагалі думати не хочеться. Хочеться, щоб Хтось прийшов і розважив нас, зробив наше життя легшим чи хоч менш похмурим.

Вже кілька років ми з вами живемо у підвішеному стані. Ми вже встигли так чудово все розпланувати собі, прорахувати терміни купівлі майна, просування кар’єрною драбиною, дехто навіть встиг розписати плани на життя майбутніх онуків. Та все це писане по воді накрилося мідним тазом.

І відтепер ми живемо невизначеністю, чужими песимістичними теревенями, своїми страхами і тривогами. Часом нам важко змусити себе щось робити – такою непривабливою нам видається намальована картина майбутнього.

Прокидаємося невідпочилими, рухаємося на автопілоті, засинаємо під супровід прокручування в голові чергової порції новин.

Та все здатна змінити одна дрібничка. Просте припущення, що саме ця ситуація послужить нам із вами майданчиком для злету, трампліном, який допоможе нам сягнути висот, про які ми раніше не могли і мріяти. Одна лишень думка, що все, що відбувається з нами в житті, яким би драматичним чи несправедливим воно нам не видавалося б на перший погляд, слугує для нашого з вами блага та розвитку.

Так, ми з вами опинилися в непростій ситуації. Дійсно змушені знаходити в собі приховані таланти і резерви сил. Наші ілюзії розбиті вщент і ми почуваємося такими, що впали з коня. Та гарна новина в тому, що коли падаєш, то лишається один тільки варіант – підніматися, рухатися вгору. Звісно можна і поповзати якийсь час (так би мовити просмакувати новий рівень) та ми з вами не з тих, хто народжений повзати, тому й не будемо забирати собі чужого місця.

Давайте підемо ще далі, станемо справжніми зухвальцями і на мить приймемо як факт, що маємо все необхідне для того, аби звертати гори, перевернути світ і розрулити власні проблеми.

Пам’ятаєте слова Рузвельта: “Роби те, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти знаходишся”. Він відкрив людям очі на істину, що кожній людині дається все необхідне для того, щоб розрулити всі проблеми, пройти достойно всі випробування і приголомшити світ реалізацію своїх талантів.

Сила, що Створила нас, подбала про нас і не посилає нам нічого такого, із чим ми з вами не могли б впоратися. Просто час-від-часу ми забуваємо про ЇЇ Любов і Турботу і саме в такі моменти наші проблеми починають нам здаватися нездоланними, а картина майбутного – непривабливою.

Та все здатне змінитися у чарівний спосіб, коли ми згадуємо: “І ця ситуація створена для мого блага та зростання. Я маю все необхідне, щоб її пройти – здібності, інформацію, потрібних людей, ресурси тощо. І я пройду це випробування з Допомогою, як проходив вже багато в своєму житті, і це збагатить моє життя понад усякої міри”.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017

 

Народ, ми з вами – суспільство телепузиків?

“А я всё чаще замечаю, что меня как-будто кто-то подменил. О морях и не мечтаю – телевизер мне природу заменил”. Ех, Матроскін – Матроскін, як же тонко відчула твоя котяча душа сутність проблеми.

І не лише природу замінив, мудрий мій котисько. Весь цей неосяжний світ для нас звузився до його екрану. Він став нашим домашнім улюбленцем, членом сім’ї, декому замінив друзів та знайомих.

Нас зачаровує його безвідмовність – в любий час доби він охоче лиє на нас невичерпно мудрі потоки ріжних порад. Як би не телик, то звідки б ми знали “що робити? що купити? кого і як любити? які плани на завтра мати? яких пісень співати?”. Ми б з вами просто пропали. Добре, що про нас є кому подбати і підказати, правда ж?..

Той, хто живе по той бік екрану, щиро пілкується про нас. Тому показує нам все найжахливіше, що коїться в світі, а коли таких подій бракує – часом вигадує їх. Для нашого з вами блага – щоб ми в жодному разі не розслаблялися. Той, хто керує тим, що показує екран, ніколи нас не надурить – йому можна вірити як нікому. Ще жодного разу не було такого, щоб він поширював неправдиву інформацію чи пробував витягнути гроші з наших кишень, еге ж?..

Завдяки йому ми ніколи не самі у цьому світі. Це пусте, що проживаємо не своє життя, а життя героїв сумнівних серіалів та ток-шоу. Головне, що нам не нудно. Споглядання того, що запопадливо показує нам телик, наповнює наше життя сенсом, голову – думками. Телевізійні голоси повністю замінили нам голос нашої душі, серця, інтуїції тощо. Навіщо намагатися почути Волю чи Підказки Вищих Сил, коли нам все доступно можуть розтовкмачити, так?..

Навіщо нам спілкуватися із реальними людьми – у них буває різний настрій, з ними треба вчитися взаємодіяти, вони далеко не завжди говорять нам приємні речі і роблять те, що ми від них хочемо. Добре, що у нас є улюблені політики, герої мильних опер та різних-там шоу. Вони ніколи нас не зрадять, не скривдять, з ними почуваєшся легко – вони не нависають, їх завжди можна вимкнути.

Головне, що жодного примусу немає у стосунках із телевізором. Ми добровільно і дуже охоче віддаємо йому найцінніше, що маємо, – СВІЙ ЧАС. А те, що він обмежений, це пусте, правда? Головне, не пропустити чергових серій новин,серіалів. Бо як же тоді жити? А завдання, які ми покликані виконати у своєму житті, нехай зачекають. По телику нам же про це ніхто не говорить – значить можна не паритися. Якби це було справді важливо, то той, хто живе по той бік екрану, обов’язково нас про це попередив, еге ж?..

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017


Стережімося вірусу байдужості

Багатьом з нас в дитинстві говорили: “Нікуди не лізь – без тебе розберуться”, “Відвернися – не дивися туди”, “Не влазь, бо ще й тобі прилетить” тощо. Так вірус байдужості проникав в нашу кров, підпорядковував собі наше бачення.

Він забезпечує нам ілюзію спокійного життя – ми нічим не паримося, нічого не приймаємо близько до серця. Та правда в тому, що цей спокій неживості – адже байдужість досягається лише омертвінням власної душі.

Ми забуваємо, що нам заповідали любити ближнього свого. Нахватуємося цитат таких самих хворих на вірус байдужості, як і ми. Наше примарне умиротворення заквітчується солодкими казочками, героями яких є збайдужілі глухі та сліпі до чужих страждань люди. І все ніби тіп-топ.

З нашої мовчазної згоди відбуваються найгірші речі в світі. Але ж їх робимо не ми, правда? Поганці ті – інші, а не ми. Наша хата з краю. Ми лишень спостерігаємо і не втручаємося ані словом, ані ділом, ані порухом душі.

Хм, душа… А де вона? Дивина, чомусь не відчувається… Якась пустка та холод там, де мала бути душа… І життя ніби в стороні і минає осторонь… А як живуть ті інші – яким завжди є до всього справа? Нас же переконували, що ті, хто приймає чужі проблеми до серця, довго не живуть. Може, хоч тут не збрехали?

Хто у нас там з небайдужих? О, Ніколас Уінтон, який врятував 669 дітей приречених на смерть фашистами. Що пише – чому йому вдома не сиділося, а ризикував життям заради чужих йому кіндерів? Ти диви, ще й не розповідав нікому про свої подвиги.

Почитаємо… “Коли Ніколаса Уінтона запитували, як він зважився на таку ризиковану справу, він лише знизував плечима: «Не знаю. Комусь немає діла до того, що діти в смертельній небезпеці і їх потрібно негайно рятувати, комусь є. Що робити, якщо ти просто повинен їх врятувати – більше просто нікому»”.

Дивина якась. Цікаво, а прожив скіко той чолов’яга? 106 років… А коли йому виповнилося 104 роки, він сказав в інтерв’ю: «У мене стільки справ, що мені ніколи вмирати. Врятовані мною діти старіють, починають хворіти, потрібно будувати будинок для догляду за ними».

Чому перехопило подих і сльози набігли на очі? Такого давно не траплялося… Чужа небайдужість спрацювала як вакцина від вірусу? Щось заворушилося в грудях, почало оживати… То це і є вона – душа?..

© Катерина Когут, 2017


Мій особистий герой. Знайомтеся - цьоця Рая

Часом ми схильні перебільшувати ступінь власного героїзму і робити мошок слонами (дехто в курсі, про яку саме мошку йдеться  ). Власні мізерні зусилля нам можуть здаватися титанічними і достойними овацій.

Якщо комусь з вас, як і мені іноді не завадить певне "заземлення", раджу завітати до однієї з києвських церков, аби познайомитися із цьоцьою Раєю, яка допомагає там.

Моєму особистому героєві понад 70 років. Вона хворіє на артроз, тому кожен рух її - ода силодухості і незламній волі. Змолоду працювала на шкідливому виробництві - звідти і хвороба.

Вона намагається обходитися без палиці, щоб якомога довше не бути від неї залежною. Одного разу я побачила її, коли вона переходила дорогу. Кожен крок - неймовірне зусилля. Помітивши мене, вона всміхнулася своєю неймовірною посмішкою, сказала мені кілька слів і, почекавши доки я піду собі, рушила далі. В той момент я збагнула - вона не потребує ані моїх жалощів, ані чиїхось ще. Вона - боєць!..

У неї непростий характер. Вона ревно виконує свої церковні обов'язки і залюбки дасть тирки будь-кому, хто, на її думку, заважає їй, коли вона "при виконанні". Та яке ж добре серце і душевна теплота відкривається тому, хто поспілкується з нею якийсь час!..

Коли я її запитала, чи не важко їй бути цілими днями на ногах, вона рішуче відповіла: "Ні, мені в радість! Боремося як можемо". А потім додала: "Не можна сидіть на місці. Щоб жити - треба постійно двигатися".

Я її таємна шанувальниця і вона не знає, що хтось про неї пише. Мій герой просто так живе, даючи нам приклад дивовижного життєлюбства та цінування кожного моменту.

Коли дивишся на таких людей, перестаєш скаржитися та вигадувати відмазки. Ця сильна жінка давно на пенсії і ніхто б їй не дорікнув, що вона зупинилася і перестала боротися. Та, на щастя, вона не з тих, хто опускає руки. Тому і здатна дати перцю не лише нерадивим закунявшим парафіянам, а й своїй хворобі. І надихнути нас із вами на подолання власних проблем та негараздів.

Тож берімося за себе, або розповім цьоці Раї 

© Катерина Когут, 2017


Пізнай істину і істина визволить тебе

Є чимало охочих розповісти нам, як треба жити. Ми стрічаємо їх на вулицях, вони є серед наших домашніх, родичів, сусідів, колег тощо. Окремі промовляють до нас з екранів телевізорів, телефонують нам із непроханими пропозиціями.

Часом здається, що всі навколо знають, що нам потрібно робити із своїм життям. Окрім нас самих. У кожного з порадників своя "правда" і методи впливу - грубі наїзди, монотонне капання на мізки, зачіпання за живе, безпідставні похвали чи критика тощо.

Ми губимося у цих численних і суперечливих порадах. Якщо обираємо дослухатися до них, то з часом можемо відчути, що живемо якось НЕ ТАК - ніби проживаємо чуже життя за чужими правилами. З одного боку такий стан речей принадний - нам здається, що відповідальні ті, хто нам це порадив, а ми типу ні при чому - ми ж просто послухалися. Та наодинці із собою в моменти, коли не ховаєшся за Інтернет/ТБ чи буденні справи, доводиться визнавати, що чомусь не гріє те, що нашим життя розпоряджаються інші.

Істинні речі тому так і звуться, що на них реагує наше Єство. Ми вкрай рідко здатні пізнати істину розумом - до того моменту він вже забитий купою установок, правил, суджень, уривками чужих розрізнених історій та попереднім досвідом.

Та ми відгукуємося на істинні речі внутрішньо - іноді це виглядає як знаходження шматочка головоламки, якого довго бракувало, щоб все в картині стало по своїх місцях.

Часом істинні речі здатні лякати нас до напівсмерті - адже ідуть в розріз із багатьма речами, які ми знали до цього моменту. І, зіткнувшись із таким проявом істинності, ми починаємо пручатися - наш розум висуває контраргументи, генерує причини, чому це потрібно якомога швидше викинути зі своєї голови і повернутися до звичного сприйняття світу та способу життя. Та в тому то і особливість речей істинних, що ми не можемо відмахнутися від них, скільки б зусиль на це не витрачали.

Голос істини нагадує тоненьке дзижчання комарика, який не дає нам спати вночі. І коли ми його почули, нам стає важко не зважати на нього. Він турбує нас, не дає зануритися у звичну дрімоту, не дозволяє зосередитися на хронічних турботах, за якими ми звикли ховатися від Життя та складних питань.

Коли ми відкриваємося істинним для себе речам, наше життя не стає простішим. Та все у ньому набуває нового сенсу та значень. Ми стаємо здатними звільнитися від купи непотребу, що нам нав'язали і який так довго обтяжував нашу голову і плечі.

Відкриваючи для себе справжні істинні речі по крапельці, ми не відчуваємо потреби повчати інших, в якийсь момент стає навіть певною складністю ділитися власними відкриттями з оточуючими. Та коли це стає необхідно, Життя знаходить спосіб, щоб спонукати людину розповідати про свої знахідки тим, хто також Шукає і здатен Почути.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017

P.S. Сенкс одній розумній людині і за сумісництвом знавцеві Великих Книг за ідею заголовку для цього посту)




Не завжди згода – це добре

Ми всі любимо, коли з нашою думкою погоджуються інші люди. Ми ніби розпливаємося від цього – почуваємося впевненішими, компетентнішими. Починаємо відчувати власну правоту, почуваємося “господарями життя”. Нам здається, що ці люди нас приймають.

Та в такій ситуації криється небезпека. І це можуть підтвердити люди із високим соціальним статусом або керівними посадами. Коли тебе оточують підлабузники, які в силу різних причин не висловлюють своєї думки, а “заглядають нам у рота”, дуже легко втратити землю під ногами і почати почуватися значущішим і обізнанішим, аніж ти є насправді. А потім падати виявляться так боляче!..

Тож мудрі керівники завжди прагнуть до щирого зворотного зв’язку і не пропускають нагоди спілкуватися із сміливцями, які здатні відсунути страх, і сказати людям зі статусом, коли вони впадають у крайнощі, не бачать всієї картини ситуації, приймають недалекоглядні емоційні рішення тощо. Із власного досвіду можу сказати, що, навіть звикнувши говорити “як є”, кожного разу доводиться додати страх втрати стосунків, неприйняття тощо. Висловлення того, що думаєш насправді потребує від нас волі та певних зусиль, адже більшість із нас з дитинства винесли побоювання щодо цього.

Та ми маємо знати, що достойний опонент допомагає нашому зростанню. Взаємодія із ним приносить справжню насолоду тим, хто прагне рости, адже нагадує партію в шахи, поєдинок з фехтування. Чим віртуознішою виявляється людина навпроти нас, тим більше збагачуємося ми від такого взаємовпливу. Наші мізки охоче включаються у гру – ми генеруємо аргументи, шукаємо відповіді, виявляємо темні плями у своїх уявленнях та слабкі місця у власних переконаннях. Ми не знаємо, чого очікувати від сильного суперника наступної миті, і це спонукає нас бути постійно в тонусі, зібраними та сфокусованими. Такий стан речей дозволяє нам постійно шліфувати власну майстерність, вправлятися і удосконалюватися. Чого ж би ми навчилися, якби нам постійно піддавалися?

Коли нам вдається посунути власне Его і дозволити бути інакодумству, ми починаємо кайфувати від цього. Ми перестаємо сприймати людей, які з нами не погоджуються як загрозу для нашого статусу чи авторитету, а розквітаємо інтелектуально і духовно.

Тож не завжди згода – це добре, часом корисна і незгода, еге ж?)

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017

P.S. Сенкс одній розумній людині і за сумісництвом знавцеві Великих книг за ідею для цього посту)


Страницы:
1
2
3
4
5
6
8
предыдущая
следующая