Жизнь - прежде всего творчество, но это не значит, что каждый человек,
чтобы жить, должен родиться художником, балериной или ученым. Можно
творить просто добрую атмосферу вокруг себя. Человек может принести с
собой атмосферу подозрительности, какого-то тягостного молчания, а может
внести сразу радость, свет. Вот это и есть творчество (Д.С. Лихачев)

Вот я вновь посетил
эту местность любви, полуостров заводов,
парадиз мастерских и аркадию фабрик,
рай речный пароходов,
я опять прошептал:
вот я снова в младенческих ларах.
Вот я вновь пробежал Малой Охтой сквозь тысячу арок.

Предо мною река
распласталась под каменно-угольным дымом,
за спиною трамвай
прогремел на мосту невредимом,
и кирпичных оград
просветлела внезапно угрюмость.
Добрый день, вот мы встретились, бедная юность.

Джаз предместий приветствует нас,
слышишь трубы предместий,
золотой диксиленд
в черных кепках прекрасный, прелестный,
не душа и не плоть --
чья-то тень над родным патефоном,
словно платье твое вдруг подброшено вверх саксофоном.

В ярко-красном кашне
и в плаще в подворотнях, в парадных
ты стоишь на виду
на мосту возле лет безвозвратных,
прижимая к лицу недопитый стакан лимонада,
и ревет позади дорогая труба комбината.

Добрый день. Ну и встреча у нас.
До чего ты бесплотна:
рядом новый закат
гонит вдаль огневые полотна.
До чего ты бедна. Столько лет,
а промчались напрасно.
Добрый день, моя юность. Боже мой, до чего ты прекрасна.

По замерзшим холмам
молчаливо несутся борзые,
среди красных болот
возникают гудки поездные,
на пустое шоссе,
пропадая в дыму редколесья,
вылетают такси, и осины глядят в поднебесье.

Это наша зима.
Современный фонарь смотрит мертвенным оком,
предо мною горят
ослепительно тысячи окон.
Возвышаю свой крик,
чтоб с домами ему не столкнуться:
это наша зима все не может обратно вернуться.

Не до смерти ли, нет,
мы ее не найдем, не находим.
От рожденья на свет
ежедневно куда-то уходим,
словно кто-то вдали
в новостройках прекрасно играет.
Разбегаемся все. Только смерть нас одна собирает.

Значит, нету разлук.
Существует громадная встреча.
Значит, кто-то нас вдруг
в темноте обнимает за плечи,
и полны темноты,
и полны темноты и покоя,
мы все вместе стоим над холодной блестящей рекою.

Как легко нам дышать,
оттого, что подобно растенью
в чьей-то жизни чужой
мы становимся светом и тенью
или больше того --
оттого, что мы все потеряем,
отбегая навек, мы становимся смертью и раем.

Вот я вновь прохожу
в том же светлом раю -- с остановки налево,
предо мною бежит,
закрываясь ладонями, новая Ева,
ярко-красный Адам
вдалеке появляется в арках,
невский ветер звенит заунывно в развешанных арфах.

Как стремительна жизнь
в черно-белом раю новостроек.
Обвивается змей,
и безмолвствует небо героик,
ледяная гора
неподвижно блестит у фонтана,
вьется утренний снег, и машины летят неустанно.

Неужели не я,
освещенный тремя фонарями,
столько лет в темноте
по осколкам бежал пустырями,
и сиянье небес
у подъемного крана клубилось?
Неужели не я? Что-то здесь навсегда изменилось.

Кто-то новый царит,
безымянный, прекрасный, всесильный,
над отчизной горит,
разливается свет темно-синий,
и в глазах у борзых
шелестят фонари -- по цветочку,
кто-то вечно идет возле новых домов в одиночку.

Значит, нету разлук.
Значит, зря мы просили прощенья
у своих мертвецов.
Значит, нет для зимы возвращенья.
Остается одно:
по земле проходить бестревожно.
Невозможно отстать. Обгонять -- только это возможно.

То, куда мы спешим,
этот ад или райское место,
или попросту мрак,
темнота, это все неизвестно,
дорогая страна,
постоянный предмет воспеванья,
не любовь ли она? Нет, она не имеет названья.

Это -- вечная жизнь:
поразительный мост, неумолчное слово,
проплыванье баржи,
оживленье любви, убиванье былого,
пароходов огни
и сиянье витрин, звон трамваев далеких,
плеск холодной воды возле брюк твоих вечношироких.

Поздравляю себя
с этой ранней находкой, с тобою,
поздравляю себя
с удивительно горькой судьбою,
с этой вечной рекой,
с этим небом в прекрасных осинах,
с описаньем утрат за безмолвной толпой магазинов.

Не жилец этих мест,
не мертвец, а какой-то посредник,
совершенно один,
ты кричишь о себе напоследок:
никого не узнал,
обознался, забыл, обманулся,
слава Богу, зима. Значит, я никуда не вернулся.

Слава Богу, чужой.
Никого я здесь не обвиняю.
Ничего не узнать.
Я иду, тороплюсь, обгоняю.
Как легко мне теперь,
оттого, что ни с кем не расстался.
Слава Богу, что я на земле без отчизны остался.

Поздравляю себя!
Сколько лет проживу, ничего мне не надо.
Сколько лет проживу,
сколько дам на стакан лимонада.
Сколько раз я вернусь --
но уже не вернусь -- словно дом запираю,
сколько дам я за грусть от кирпичной трубы и собачьего лая.

Запам’ятовуєм не дні,

а тільки неповторні миті,

найсокровенніші пісні,

любов’ю доторки зігріті.

 

Запам’ятовуєм лиш те,

що морок буднів осяває,

що згодом в серці проросте,

що нас, мов крила, піднімає.

 

І пам’ять нетривка тому,

що рідко нам щастить злітати,

що довіряємо комусь

казенне створювати свято.

 

Й життя коротке, бо у нім

щасливих сплесків надто мало.

Йшли мимо, мимо довгі дні

і нам нічого не лишали…

«Он пришёл, лишь на час опережая рассвет,

Он принёс на плечах… горицвет»

(Песня «Чужой» группы «Мельница»)

 

Ніч на дворі. Та ні, навіть не так. Скоро вже світанок, а Вона не спить. Не може заснути. Не може собі цього дозволити.

Син сусідки хворіє. Це щось, раніше невідоме. Його лихоманить, а Вона може тільки припинити спазми. Ось зупинила судому. До ранку він має проспати спокійно, але хвороба все ще всередині нього.

Вона пішла додому. Мусила усвідомити. Вимилася. Молилася. Дивилася на вогонь, на зорі, на Місяць. Відчинила вікно. Напоїла вогонь олією. Зрозуміла. Почала обережно підбирати трави. І у відчаї застигла. Майже все є. Майже, однак не все. А чого не вистачає – Вона і сама не знає. А якщо зварити зілля без цієї трави, воно не подіє. А скільки хлопець протримається без належного лікування – невідомо. Він молодий і сильний, але і таких забирає Смерть. Як би Вона хотіла знати і вміти більше, щоб зупиняти Її. Однак Вона не знає…

Вона не знає, чи всі знання встигла передати Їй матір до того, як пішла за травами на Захід. І не повернулася… Пізніше заїзні купці розказували, як в їх місті спалили відьму. Купці прийшли з Заходу. Може, і збіг. Однак старійшини села ховали Її як тільки з’являлися чужі люди. І забороняли ходити надто далеко.

Вона не спала. Згадувала місцевість. Вона знала тут кожен пагорб, кожен чагарник, кожен струмочок. Ні, ніде Вона не бачила того, що Їй було потрібно.

Вона зрозуміла – треба буде йти далі. А щоб Її ніхто не зупинив, йти на світанку, поки село спить. Залишити на вікні у сусідки мазь, яка знімає судоми, і йти. Іншого виходу немає. Інакше хлопця не врятувати.

Скоро світанок. Вона вимилась. Одягла довгу чисту світлу сорочку, оперезалася. Розчесалася. Взяла кошика. Поклала туди чистий рушник, флягу з водою, окраєць хліба, серп і мазь для сусідського хлопця.

У двері постукали. Невже Вона не розрахувала? Невже хлопець вже прокинувся? Вона підбігла до дверей.

На порозі стояв незнайомий чоловік років тридцяти п’яти-сорока. Вона відсахнулася. Вона боялася незнайомців. А тут так необачно відчинила двері.

Він спокійно зайшов, скинув з плечей торбу і Вона побачила жовті квіти. Саме вони були потрібні Їй для приготування зілля.

Вона схопила оберемок, радісно подякувала і заходилася варити зілля.

Незнайомець мовчки виклав залишки квітів на стіл і сів у крісло. Він спостерігав за Нею, але нічого не казав. А Вона захопилася процесом.

Коли зілля зварилося, налила його до глечика.

- Дякую! Я зараз повернуся! – сказала Вона незнайомцеві і вийшла.

Він мовчав.

Вона пішла до сусідки. Вже сходило Сонце. Обережно постукала у віконце. Їй відчинили. Хлопець ще спав. Вона чекала. Як тільки він прокинувся, дала йому випити зілля. Відчула, що слабкість залишає його. Покликала сусідку. Наказала нагодувати його і давати пити зілля, але заборонила йому вставати з ліжка, поки хвороба не пройде. Пообіцяла прийти завтра.

Повертаючись додому, згадала, що у Неї – гість. Що ж, зараз з’ясується, хто це. Обережно зайшла до хати. Чоловік спав. Як сидів у кріслі, так і заснув. Вона обережно роздивилася його. Прийшов він здалеку. Про це казав пил на його взутті і одязі. Йому під сорок. Про це казали проблиски срібла у його чорному, як крило ворона, волоссі і грубість засмаглої шкіри. Хто ж він?

Вона підійшла і обережно розбула його – ноги мають відпочити з дороги.

Далі прибрала у печі, знайшла чисту постіль – якщо він ще залишиться, то хай спить на ліжку. Вона якось і на кріслі поспить, а цей непростий гість так допоміг Їй. Не тільки Їй – всьому селу. Вона розвісила квіти, що він приніс, на просушку. Та заходилася готувати, бо такого гостя слід нагодувати. І нагодувати добре. Борщ з пампушками, гречана каша, тушкована капуста, яблучний пиріг, свіжа сметана, мед, сливи з саду, житній хліб – все це потроху з’являлося на устеленому білою скатертиною столі і накривалося вишитими рушниками, щоб не завітрилось і не захололо. Натягавши з криниці чистої прохолодної води, Вона і собі присіла на стілець і… заснула. Адже Вона не спала вже більше доби.

Прокинулася Вона з першими променями Сонця у своєму ліжку.

- Доброго ранку!

- Хто ти?!

- А хто – Ти?

- Я… жінка.

Він посміхнувся. Так, дурна відповідь. Зрозуміло, що не чоловік. Вона – знахарка і…

- Дякую за вечерю! Ти дуже смачно готуєш!

- Це найменше, що я могла для тебе зробити. Ти врятував життя одній дуже хорошій людині. Я зараз сходжу навідаю його. Добре?

- Ти тут господиня, чому ти питаєш простого перехожого, куди йти? Я тільки можу попросити Тебе зробити ще одну добру справу після того, як Ти повернешся.

- Гаразд. – Вона встала з ліжка і вийшла з дому. Спала ж бо одягнена. Надворі умилася водою з криниці і пішла до сусідки.

Там на Неї вже чекали. Хлопець був абсолютно здоровий. Сусідка обійняла Її як рідну доньку і розплакалася.

- Тихо, тихо… Все ж добре, - промовляла Вона. – Я піду?

Сусідка витерла сльози: «Це я від радості. Звісно, йди. Звертайся, якщо буде щось треба».

- Дякую! У мене все є, - посміхнулася Вона.

Вона і дійсно рідко коли брала плату за порятунок життя.

Вона пішла.

- Дай Тобі Бог хорошого чоловіка, доню, - прошепотіла Їй у спину сусідка.

Вона прийшла додому. Незнайомець був тут.

- Давно Ти цим займаєшся?

- Все життя. Що я ще можу для тебе зробити?

- Я дуже втомився з дороги. Ти можеш розтопити баню?

- Звісно. Зараз.

Вона швидко прибрала у бані і затопила піч. Пішла до криниці по воду.

- Стій! – гукнув Її незнайомець. – Це вже я сам. – Він забрав у Неї відро. Які у нього теплі і сильні руки… - Йди, відпочивай, Ти втомилася.

Вона пішла до хати. Зі столу він прибрав сам. Може, відразу. Зранку Вона не звернула уваги на стіл – поспішала до хворого сусіда. Вірніше, до того сусідського сина, який тоді вже одужав. Вона посміхнулася. Квіти сушилися. Вона поставила варитися борщ, а за ним – пшеничну кашу. Хліб ще був. Вона вийшла з хати до саду за фруктами, як з бані вийшов Її гість. З одягу на ньому був лише довгий рушник на стегнах і неможливо було не помітити його торсу, грудей, плечей…

Він посміхнувся і витяг з криниці ще одне відро води: «Зіллєш мені на голову?»

Вона ніяково підійшла.

- Зараз, чекай, - він перелив половину води до іншого відра і нахилився. – Тепер лий.

Вона взяла відро. Який же він гарний у своєму віці і своїй силі. Вона обережно потихеньку полила воду. Він розсміявся: «Приємно…» Вона теж розсміялася.

Коли вода у відрі закінчилася, він подякував Їй і пішов одягатися. Вона пішла у садок. Назбирала яблук і слив. Білі достиглі на Сонці яблука і сині сливи у кошику – це так гарно.

Вона підійшла до колодязя. Ось і знадобиться ще піввідра води. Вона обережно пересипала фрукти до відра і заходилася мити їх, перекладаючи назад до кошика. Коли вимила всі фрукти, він підійшов і вилив залишки води під кущ троянд. Тоді забрав у Неї кошика і вони пішли до хати. Вона поставила на стіл хліб. Він сам дістав борщ і кашу з печі. Вона переклала частину фруктів до миски. Він приніс води з криниці. Вони сіли вечеряти.

- Смачного!

- Навзаєм!

Їли мовчки, але Вона побіжно спостерігала за тим, як він їсть і насолоджувалася його насолодою.

- Дякую! Ти дуже смачно готуєш.

Вона посміхнулася. Прибрала зі столу. Вже сутеніло.

- Я б хотіла, щоб ти спав у ліжку.

- Звісно, - він підійшов до Неї. Вона відчула його тепле дихання. Він взяв Її за підборіддя і підняв Її обличчя до себе. Він був вище за Неї.

- Хто ти?

- Я – такий, як і Ти, - він нахилився і поцілував Її. Це було безкінечно довго і солодко, але…

- Пусти! – сказала Вона після поцілунку.

- Ні, тепер вже ніколи, - сказав він і підхопив Її на руки.

- Хто ти? – знову спитала Вона.

- Я – такий самий відьмак, як і Ти, - відповів він.

- Я – не відьма!

- Я теж, - він поцілував Її. І Вона зрозуміла, що цього чоловіка надіслала Їй доля, але…

- Пусти! – сказала Вона після поцілунку.

- Добре, - він посміхнувся і обережно поклав Її на ліжко.

- Ні! – Їй було двадцять вісім років. Вона ніколи не була заміжня. Вона не бачила для себе чоловіка у селі і врешті-решт сільські старійшини заборонили місцевим хлопцям чіплятися до Неї і ображати Її. Вона і так була щаслива у служінні Богу і людям. І тут – цей чоловік, який піднімає з глибин Її душі і тіла такі незнані, але такі солодкі відчуття…

- Пусти… - прошепотіла Вона.

- Не бійся, - прошепотів він. – Я більше ніколи Тебе не відпущу.

Вона здалася. Він зацілував Її майже до непритомності, обережно зняв сорочку… Вона знову спробувала пручатись, але він Її заспокоїв. Він цілував Її тіло і Вона почала відповідати – зняла з нього сорочку і сама здивувалася своїй сміливості. А далі…

Він був небом, а Вона – землею.

- Потерпи трошки. Інакше не вийде. Не бійся.

Вона напружилася.

- Не бійся, - він знову заходився цілувати Її і Вона відповідала. І тут… Гострий біль і тепло між ногами. Він міцно притис Її до себе. Вони стали одним. Було боляче, але Вона розуміла, що тільки через біль стають настільки близькими, настільки рідними… Тілом пройшла хвиля ейфорії…

Він ліг поруч і притис Її до себе: «Вибач, інакше б не вийшло… Вибач, будь ласка».

Вона поклала голову йому на плече. Було неймовірно легко і тепло.

Він гладив Її волосся. Так Вона і заснула.

Він розбудив Її поцілунком. Сонце вже встало. Вона злякалася. Вона ще ніколи не пропускала Схід Сонця. Він посміхнувся: «Ти втомилась і ще не звикла до нової себе».

- Хто ти?

- Я знаю всі трави, всі ягоди, всі гриби і всі корені. Я вмію розмовляти з птахами і звірами. Я зцілюю людей. І я так неймовірно довго шукав Тебе. Однак, коли знайшов, Ти була ще неготова.

- Я ніколи не бачила тебе.

- Так. Я не став тоді підходити до Тебе. Пам’ятаєш, восени три роки тому була страшна злива і Ти сховалася під дубом? Ти збирала гриби і не встигла до дощу повернутися додому.

- Я тоді змокла до кісток!

- Так. І я дуже хотів підійти до Тебе, щоб захистити, але знав, що так ми тільки накоїмо дурниць. Скільки Тобі зараз років?

- Двадцять вісім..

- Все правильно. Двадцять вісім. Саме час.

- Для чого?

- Для зародження нового життя.

Вона зашарілася.

- Ні, ще ні, але скоро. Якщо Ти не проти.

Вона сховала очі…Вона любила цього чоловіка, ким би він не був. Любила. Любила все життя. Ось чому не виходила заміж. Вона чекала на нього. Вона знала, що нічого поганого він Їй не зробить:

- Нас має одружити староста села.

- Якщо Ти так хочеш, то підемо до нього.

Вона обвила його шию своїми тонкими руками. Він показав Їй небо.

До старости вони пішли тільки за тиждень.

Побажання сусідки збулось. У знахарки з’явився чоловік. Дорослий. Сильний. Мудрий.

На початку грудня наступного року у них народилася донька.

- Більше дітей у нас не буде, - сказав він, вкладаючи малу спати.

- Як?! – Вона шила і аж вкололася голкою.

- Любо, у твоєму роду народжуються тільки дівчата. Знання передаються від матері до доньки. Однак нашу доньку я навчу ще й тому, що знаю сам. Вона стане наймудрішою знахаркою нашої країни.

- Де ж ми знайдемо Їй чоловіка?!

Він розсміявся: «Жінко, Твоя донька ще голову не тримає, а Ти вже шукаєш Їй чоловіка?! Жінки Твого роду завжди знаходили собі чоловіків і тільки я знайшов Тебе сам…»

Мечты должны быть либо безумными, либо нереальными. 
Иначе — это просто планы на завтра.

Кожного разу, коли вони зустрічалися,

коли сварилися і сперечалися,

все перекочувалося і не закінчувалось,

і кожного разу повітря засвічувалось,

з очей виганяючи найменший сумнів,

і історія їхніх дивних стосунків

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

 

Коли вони втомлювалися і поверталися,

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями,

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

 

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому,

й освітлювали навколишню темряву

зірками, сигналками й сірниками,

переплітаючись язиками.

 

І кожного разу, коли їх відспівували,

відстрілювали і хором підспівували,

ніби життя кримінальних ангелів

вичитували з церковних євангеліїв,

переповідали їхню історію,

темну, спотворену і нескорену,

переписану,

недоговорену,

ними самими

вкотре повторену.

Настоящее счастье гнездится в простом:
В том, как он каждый вечер приходит с работы,
Как она наполняет уютом их дом,
И как вместе они каждый вечер субботы.

Как она беспокоится, ел ли в обед,
Как ему интересно, о чем она пишет,
Как она разрешает не выключить свет,
И как он соглашается сделать потише.

Как они строят планы на день и на год,
Как они иногда не мешают друг другу,
Как все в общем и целом неспешно идет
По однажды легко заведенному кругу.

Что же в этом чудесного? Это же быт!
Здесь кастрюли гремят и скрипят половицы.
Да, но именно здесь и возможно – любить
И друг друга читать – до последней страницы.

Марина Кунина

Ты однажды придешь в мой дом,
/мой маленький дом в лесу/.
Скажешь весело: »здравствуй, Том.
Я пришел. Ты проспорил су».
Бросишь пыльный рюкзак на стол,
и за ухом почешешь кота.
Белой глыбой с заснеженных гор,
в моем сердце умрет пустота.
Но я сделаю вид, что не ждал.
Не скучал, отмеряя дни.
Просто я очень сильно устал.
Я чертовски устал от любви.
От любви ко всему и всем:
к близким, женщинам и друзьям.
Ведь привязанность — тот же плен.
Полюбить — потерять себя.
Я один. Разве это грех?
У меня есть табак. И кот.
Я же счастлив. Счастливей всех.
И в груди не болит, не жжет.

Твой французский смешной акцент,
итальянский кипящий нрав.
Ставил су? Я поставлю цент,
[будто бы окажусь неправ]:
ты, конечно, свернул с пути,
или встретил свою судьбу.
Или может, нашел синих птиц,
тех, что птицами счастья зовут.
И ты вспомнил, что где-то есть друг.
/раньше ты всем делился со мной:
сигаретой, теплом своих рук,
счастьем, горечью и виной/.
Ты расскажешь, как мир постарел.
И про джунгли больших городов.
Что нет больше сражений и стрел,
не приходят колдуньи из снов.
Может быть, я в ответ промолчу.
Может быть, улыбнусь слегка.
Я отвык от эмоций и чувств,
став одним из кривых зеркал.
Ты отставишь вино и чай,
/ты все время куда-то спешишь/,
скажешь весело: »не скучай».
И уйдешь в свою новую жизнь.

***

Я один. Разве это грех?
У меня есть табак. И кот.
Я так счастлив. Счастливей всех.
Я счастливейший идиот.

Я допью свой остывший грог,
и на плечи накину пальто.
Прочь из дома, сквозь дым и смог,
безнадежно надеясь,
что
ты однажды придешь в мой дом,
мой заснеженный дом в лесу.
Скажешь тихо: ну, здравствуй, Том.
Я пришел.
Я тебя спасу

не надо делать мне как лучше,
оставьте мне как хорошо
***
я не хотела вас обидеть,
случайно просто повезло
***
поскольку времени немного,
я вкратце матом объясню
***
башка сегодня отключилась,
не вся, конечно, — есть могу
***
следить стараюсь за фигурой,
чуть отвлекусь — она жуёт
***
шаман за скверную погоду
недавно в бубен получил
***
всё вроде с виду в шоколаде,
но если внюхаться — то нет
***
обидеть Таню может каждый,
не каждый может убежать
***
ищу приличную работу,
но чтоб не связана с трудом
***
мои намеренья прекрасны,
пойдёмте, тут недалеко
***
я за тебя переживаю —
вдруг у тебя всё хорошо
***
держи вот этот подорожник —
щас врежу, сразу приложи
***
я понимаю что вам нечем,
но всё ж попробуйте понять
***
о, приключеньями запахло,
спускаю жопу с поводка
***
мы были б идеальной парой,
конечно, если бы не ты
***
как говорится, всё проходит,
но может кое что застрять
***
кого хочу я осчастливить,
тому уже спасенья нет
***
а ты готовить-то умеешь?
— я вкусно режу колбасу
***
звони почаще — мне приятно
на твой "пропущенный" смотреть
***
зачем учить нас, как работать,
вы научитесь, как платить
***
характер у меня тяжёлый,
всё потому, что золотой
***
чтоб дело мастера боялось,
он знает много страшных слов
***
вы мне хотели жизнь испортить?
спасибо, справилась сама
***
её сбил конь средь изб горящих,
она нерусскою была
***
когда все крысы убежали,
корабль перестал тонуть
***
дела идут пока отлично,
поскольку к ним не приступал
***
работаю довольно редко,
а недовольно каждый день
***
была такою страшной сказка,
что дети вышли покурить
***
когда на планы денег нету,
они становятся мечтой
***
женат два раза неудачно —
одна ушла, вторая – нет
***
есть всё же разум во вселенной,
раз не выходит на контакт
***
уж вроде ноги на исходе,
а юбка всё не началась
***
я попросил бы вас остаться,
но вы ж останетесь, боюсь
***
для женщин нет такой проблемы,
которой им бы не создать
***
Олегу не везёт настолько,
что даже лифт идёт в депо
***
меня запомните весёлым,
а завтра я начну ремонт
***
зевну ,укроюсь с головою,
будильник заведу на март
***
мы называем это жизнью,
а это просто список дел
***
всё то, что нас не убивает,
богаче делает врачей
***
и жили счастливо и долго...
он долго, счастливо она
***
я не туплю, а экономно
расходую потенциал
***
мне психиатр сказал: присядьте,
щас успокоюсь и начнём
***
в народ ходили депутаты
лишь только по большой нужде
***
сержант почти поймал бандита,
но тот по званью выше был
***
в постели ты великолепен,
все две минуты просто бог
***
пришла ко мне сестра таланта,
но не достала до звонка
***
я ненавижу власть и деньги,
когда они в чужих руках
***
Олег весь день крутил баранку,
потом не выдержал и съел

Плохой ли, хорошей рождается птица,
Ей всё равно суждено летать.
С человеком так не случится,
Человеком мало родиться.
Им еще надо стать