У моєї бабусі Любові було два старших брати Петро і Федір. Всі вони дуже рано стали сиротами. Їх тата Василя вбив кінь, а мама Лукія померла від серцевого нападу, не витримавши смерті чоловіка. Добрий був чоловік, любила.
 
Після смерті тата Петя і Федя намірилися бігати до сусідського саду за яблуками. Сусіду шкода було тих яблук і прийшов від до Лукії, щоб влаштувати скандал. Казав: "У тебе є діти, але ти не можеш їм ради дати! Диви, он ганяють до мене за яблуками! А далі що буде? Корову вночі виведуть? Босота!"
В той момент Лукія саме тримала біля грудей мою бабусю, послухала сусіда, похилилася і померла. Отже, моїй бабусі було 3 місяці, коли вона зовсім осиротіла.

Дітей відправили в інтернат. А через 2 роки в Україні почався голодомор. Людям нічим було нагодувати власних дітей, не кажучи вже про сиріт у дитячих будинках. Від голоду Петя повісився. Йому тоді було 7 років. І залишилися з родини Пазюків лише дворічна бабуся і Федя -12 років.

Федю відправили з інтернату до військового училища в Києві. А бабуся серйозно захворіла на тиф. Ніхто її не лікував, а просто чекали, поки вона помре. В свої 2 рочки вона не вміла ходити. А просто лежала в обдзюреній колисці і смоктала обгорнутий в ганчірку сухар. Замість їжі та соски.
День через день до дитячого будинку навідувався її рідний дядько, щоб дізнатися вмерла чи ні. Ну щоб поховати.

Але світ повний гарними людьми. Дружина дядька, Марія, наполягла на тому, щоб забрати цю нещасну вмираючу дівчинку, хвору на тиф, з дитячого будинку у власний дім. Хоча у них самих була купа голодних дітей. Бабусю забрали і виходили. До речі, в цій родині від голоду ніхто не помер. Всім вистачило, щоб вижити. В такі моменти я розумію, що Бог є.
Тим часом Федя вчився на військового і ніколи не забував про свою сестричку Любу. Він писав їй листи, часом навідував її і привозив рафінований цукор (тоді це був неймовірний делікатес). Він дбав про неї, як справжній старший брат. В нашому сімейному архиві навіть є фото,де Федя у військовій формі, а поруч з ним маленька бабуся з величезним бантом на лисій від тифу голівці .

Пережили голод. А потім почалася війна. Федю забрали воювати одразу, в 1941 році. Він писав сестрі з фронту. А восени 1941 безвісти зник.
Все своє життя бабуся шукала його по всіх світах.    Вона писала в архіви, Міністерства, щоб знайти його. Або хоча б місце, де він був похований. Ми усі шукали його, діти, онуки. Роками, десятиліттями Але у відповідь отримували лише: "такого солдата немає в списку".

Бабуся часто казала: "А раптом Федя був врятований американцями? Вони були нашими союзниками. І, можливо, зараз він живе в Америці, у нього велика сім'я." Вона любила мріяти про те, яка сім'я в її Феді, які діти, яка дружина. А не шукає він її тому, що був серйозно поранений і нічого не пам'ятає.
В 2017 році, коли бабуся прощалися з нами, вона казала, що обов'язково знайде ТАМ свого брата і повідомить нам про його долю.
Вже й три роки, як бабусі немає.
І от вчора моя сестра Жанна раптово знайшла нашого Федю. На великих просторах інтернету. Лейтенант Пазюк Федір Васильович 01.02.1921 року народження був захоплений в полон 22.10.1941 року в місті Верея Московської області.  А 22.12.1942 року він помер в шталазі 342, мав лагерний № 1813, похований в Білорусі, в місті Молодечно.

 Чому ми не могли так довго його знайти? Тому що хтось в шталазі помилився на одну літеру. І замість ПаЗюка він був занесений до архіву як ПаСюк. Одна літера. І бабуся все життя, до останнього дня думала, що він прожив гарне довге життя і мав велику родину. Просто мав контузію і тому забув свою сестричку.

Найцікавіше у всьому цьому один факт. Коли сестра Жанна терміново (нетерпляче, зі сльозами) подзвонила нам, щоб повідомити цю новину, ми саме прибирали могили рідних, зокрема бабусі Любові. Ну, як заведено в нас, перед Великоднем. Саме в цей день, в цей момент ми дізналися про долю її братика, якого ми усі так довго шукали. Це було ніби "привіт" звідти. Ніби: "Діти, я ж казала, що знайду і повідомлю. Ось, знайшовся" і посміхнулася з пам'ятника.

Після карантину поїдемо в Білорусь. Навідаємо те місце, пом'янемо.  

Щойно спостерігала, як мої сусіди розпікали дворових дітей. Заочно розпікали. За те,що ті лазять по водостокам. За те,що покидали ровери майже на квітниках. Що по двоє катаються на гойдалках, де місце лише для одного. Такі грізні, такі дорослі і мудрі сусіди, як взяли гнівно свої гаджети до рук і давай тих дітей фотографувати ,і давай ті фото у вайбер кидати в нашу групу осбб.. "Батьки! Чиї діти?Вплиньте! Заберіть! Шо ж то робиться! Ламають! Псують!" Може вони й праві. В деякій мірі. Бо двір потрощений не дуже гарно виглядає. І квіти витоптані також. І битиме це по наших кишенях. Але.
Але мені пригадалась своя історія.
В будинку мого  дитинства жила колись жіночка, яка дуже любила квіти, піклувалась про клумби, обсадила під'їзди кущами духмяного бузку. Навесні все розквітало буйством ароматів та фарб. Ну просто казка,а не двір похмурого панельного будинку. Ми, малими, любили лазити по тим клумбам, по тим кущам, нюхати та роздивлятися ті квіти. Я не знаю,яка така містична сила тягнула нас туди, але впиратися поклику було не сила. Набридав асфальт, ми липли до чарівних квіток нашої сусідки. Ясна справа,що дещо псували, дещо витоптували. Ми паслися , а вона верещала на нас з балкону свого другого поверху: "Чортові діти!!! А ну пішли з клумби!!!" і кидала в нас все, що під руку припаде. Зараз розумію її відчай і мотиви злості на нас. Шкода, пам'ять видалила подобу тих квітів, але залишила відчуття дитячого страху до автора тієї краси. Ми ненавиділи  її і боялися усім дитячим колективом. Час йшов,покоління мінялися, в клумбах паслися, крик не стихав. Діти, років на 10 молодше від нас, стали  більш іронічними і нарікли вони ту жіночку "бабуня-солодуня". Це був злий дитячий сарказм. Життя бере своє, бабуня-солодуня вже давно спочила в Бозі. Бузок здичавів. Замість нього нові люди посадили нові дерева та кущі. Клумби ті поросли берізкою і бур'яном, всіяні недопалками балконних "курільщіков". Замість них ростіть інші квіти, в іншому місці. Бо давно вже там ніхто не гуляє, в тій частині двора,де колись була краса. Нашим дітям там вже не цікаво. (Наші діти зараз мало гуляють, в принципі. Англійська, танці,що там ще?  Втомлюються,загалом. Немає часу в них на прогулянки без толку).
До чого ця історія? До того, що непогано було би детектувати в собі цю бабуню-солодуню, не надавати надмірного значення речам,які можуть бути зіпсовані дітьми (найчастіше це ненавмисно). Колись ці речі і для нас втратять будь-який сенс. Нехай діти запам'ятають щось краще і вагоміше, за наше "відійди, забери, не лізь, не ламай".  Хто поняв,той поняв :) Зі Святом усіх.

«Я порахував свої роки і виявив, що у мене лишилося менше часу на життя, ніж я прожив. Я відчуваю себе такою дитиною, яка виграла коробку цукерок, перші з’їла із задоволенням, а коли зрозуміла, що лишилося декілька, то починає по справжньому їх смакувати.
Я не маю часу на безкінечні конференції, присвячені статутам, законам, процедурам і внутрішнім правилам, знаючи, що нічого не буде досягнуто.
В мене немає часу терпіти абсурдних людей, поведінка яких не відповідає їхньому вікові.
У мене немає часу на боротьбу з посередністю. Я не хочу бути на зборах, де помпується его.
Я не можу терпіти маніпуляторів і опортуністів. Мене тривожать заздрісні люди, які дискредитують більш здібних, щоб привласнити їх позиції, таланти і досягнення.
Мені лишилося надто мало часу, щоб обговорювати заголовки. Я не бажаю цього, бо моя душа поспішає. Надто мало лишилось цукерок в коробці.
Я хочу жити з людьми, які несуть в собі людяність. Люди, які можуть сміятися зі своїх помилок, які досягли свого успіху. Люди, які розуміють свій поклик і не ховаються від своїх обов’язків. Ті, які захищають людську гідність і прагнуть бути на боці істини і праведності. Це те, що робить життя вартим життя.
Я хочу оточити себе людьми, які знають, як торкатися сердець інших. Люди, які через важки удари життя навчилися рости і зберігати ніжні доторки душі.
Так, я поспішаю, я поспішаю жити з інтенсивністю, яку може подарувати тільки зрілість.
Я стараюсь не витрачати даремно жодну з цукерок, які лишили для мене. Я впевнений, що вони будуть більш смачними, ніж ті, які я вже з’їв.
Моя мета – дійти кінця у згоді з самим собою, з моїми близькими і моїм сумлінням.
Ви гадали, що у вас два життя, і раптом ви розумієте, що у вас було і є тільки одне.»
Маріу ді Андраді. (Сан-Паоло, 1893-1945). Поет, письменник, есеїст, музикознавець, один із засновників бразилійського модернізму.

Мы многое растеряли. В каталоге потерь — самые неожиданные вещи. Куда–то исчезли дедушки.

Дедушка — это не просто муж бабушки. Это добрый человек с умными глазами, седой бородой и натруженными руками. В ту нежную пору жизни, когда вы узнаете мир, дедушка должен сажать вас на колени и рассказывать о далеких звездах и великих героях. Такие дедушки куда–то пропали. Причем бабушки остались. Они даже почувствовали себя хозяйками положения. Некому на них прикрикнуть. Некому поставить их на место. Бабушки застегивают вам пуговицы и кормят вас манной кашей. А разве может вырасти из человека что–нибудь дельное, если в детстве он не слышит о звездах и великих людях, но ест кашу из женских рук?

От дедушки пахнет табаком и солнцем. Бабушку он называет «мать», а маму — «дочка». Но настоящая дружба у него с внуком. Они посвящены в одну тайну. Мир для них одинаково свеж и загадочен.

Поэтому за обедом они хитро подмигивают друг другу и смеются глазами. Сейчас они встанут и пойдут вместе. Может, рыбачить, а может — ремонтировать велосипед. Внуку интересно жить, а деду умирать не страшно.

У нас давно не было ни войн, ни эпидемий. Дедушек никто не убивал, но они куда–то исчезли. Бросили своих бабушек и ушли к другим. Глупо растратили жизнь и не дожили до внуков. Не обзавелись семьей и остались бездетными.

Короче, все расшаталось и сдвинулось с основания. Поэтому в мире так много капризных и нервных детей. И много никому не нужных стареющих мужчин, пьющих с тоски и никого не называющих словом «внучок»

Протоиерей Андрей Ткачев — Лоскутное одеяло

За вікном щось зривається,ніби на сніг. За 5 років,що живу край поля, вже знаю до чого так рве вітер. 

Вы знаете, как ловят обезьян в Индии? 
Очень просто ловят. 
Закапывают в землю кувшины с узким горлом и бросают туда орехи. 
Идет обезьяна. 
Видит в земле дырку. 
Видит в дырке орехи. 
Много орехов. 
Запускает в дырку пятерню и нагребает сколько может орехов. Полную горсть нагребает. 
И пытается их вытащить. 
Но не может вытащить, так как лапа с орехами сквозь узкое горло кувшина пролезть не может. 
Ну никак не может! 
Обезьяна вначале бесится, прыгает, рвет лапу. Потом успокаивается и сидит. 
Час. 
Два. 
Три. 
Но разжать пальцы, чтобы выронить орехи, не догадывается! 
Ну не может она выпустить орехи! 
Не способна. 
Потом приходят охотники и убивают обезьян. Даже не из ружей. Просто палками. 
Подходят и колотят обезьян по головам. Одну за одной. 
И те умирают. 
Так и не выпустив орехи. 
Так вот это про нас. Мы те обезьяны. С орехами в горсти. У кого-то орехи - образование, которое жаль бросить. У кого-то муж, с которым стерпится, но вряд ли слюбится. У кого-то привычная, хоть и без зарплаты, работа... 
И сидим мы с ними, не в силах, разжать пальцы. 
И сидим. 
И сидим... 
Зачем, спрашивается, сидим? Чего ждем? Того и гляди охотники с палками придут. 
А мы все равно сидим! Себя и других уговаривая. 
Да куда мы пойдем? 
Да кому мы нужны? 
А здесь какие-никакие, а орехи... 
Всю жизнь сидим. До пенсии. До гробовой доски. 

Отрывок из книги "Практическое пособие по охоте за счастьем"

З усіх своїх навчальних закладів пам'ятаю лише одну справжню вчительку. Лариса Олександрівна, молода єврейка, щойно після інституту. Викладала в нашій школі алгебру з геометрією. На урок приходила з гітарою, перших пару хвилин співала нам. Завжди. Хто хотів - підспівував. Це була більшість класу. Бо на її уроках діти не відчували страху та скутості. Досі пам'ятаю наше хорове: "я леплю из пластелина,пластелин нежней,чем глина..." (школа була російськомовна).

Далі урок відбувався в дивному для нас форматі круглого столу. Ніколи не траплялося "Іванов к доскє". Вона вміла опитати весь клас,проте жодна дитина не відчувала себе дибілом.
Правда,її молодість іноді переважала над здоровим глуздом. Якось однокласник обізвав іншого жидом - з нею трапилась істерика.

Ми любили її. Вона мала довге чорне волосся,рясно всіяне лупою. Навіть на віях та бровах була ця оказія. Всі це бачили,але жодного разу ніхто з дітей не посміявся,не пліткував про це. Ми чекали її уроків,йшли до неї на перервах.
А ще математика виявилась дуже цікавим та нескладним предметом. Дивно,але так і є.
Згодом вона емігрувала. На її місце прийшла байдужа вчителька з прісним таблом, все стало "як у всіх". Жодних співів,розмов. Згадати нічого.
Не знаю,як наша Лора влаштувала своє життя, яка її доля. В якій країні живе. Живе собі людина і навіть не здогадується,які теплі та глибокі спогади залишила про себе десь там,в далекій Україні. Давно-давно.
Зі Святом справжніх Вчителів.

Варто остерігатися тих,хто голосніше від усіх говорить про щирість,совість,людяність... Хто в компанії найчастіше підіймає тости "за добро..за справжніх друзів...давайте залишатися живими,чесними,відкритими світу.... Давайте будемо людьми.."
Тих,хто пише вірші напоказ. Таких "тонких поетичних натур". Філософів.
Хто вміє довго і вкладно говорити. Їх варто остерігатися.
Мовчазні,костурбаті, різкі виявляються куди більш справжніми. І надійними.