Вересень


Сонце випило літо. За три дні - знову осінь, посрібнений вересень.

Знову зорі низькі, зжовкле листя кружля, павутиння і дощ із небес.

Хтось зустріне кохання, хтось розвіює попіл від втрат і розлучень.

Осінь року іде. Ми, як завжди, чекаємо. Кожен - своє. І чудес...




Фото зробила в одному із одеських двориків.

Мені теж, чомусь, хочеться порахувати чужі гроші

  • 08.08.17, 15:18
       Не знаю, що зі мною. Вірус який на мене попав рахівницький від декого чи що?  ХЗ. 
Але хочеться мені залізти в кишеню чужій людині. Зокрема - С.М. Ротару.

       А чого це тобі так захотілося, Мила,  спитаєте ви мене? А я вам скажу чого:  прочитала я вчора в новинах, що Софія Ротару відсвяткувала свій 70-річний ювілей десь на Сардинії, довгого віку їй і здоров'я! (https://tsn.ua/glamur/direktor-sofiyi-rotaru-rozpoviv-yak-vona-shudla-na-10-kg-i-chomu-ne-vistupaye-v-ukrayini-ta-rosiyi-972485.html)

       Директор артистки розказує, що Софія Михайлівна похудла, повна сил і енергії, хоча вже на пенсії. На щастя, вона  від  пенсії, яка у неї складає 1756 грн., не залежить.  Вона її віддає на лікування однієї хворої дівчинки, за це ще раз їй подяка і побажання довгого  віку й здоров'я.   І живе зірка за рахунок виступів на вечірках, правда, лише закритих,на  корпоративах і концертах

       Але турбуюють мене  не гроші від її виступів, а  її пенсія.

1756 грн. Люди!!!! 1756 гривень. Народна артистка!!! І чому така мізерна пенсія у людини, яка отримує тисячі за свої виступи? Як  нараховують пенсію артистам естрадного жанру? Під чиєю егідою творицця таке беззаконня? 

        Почнемо здалеку. Прирівняємо радянську зарплату С.М до зарплати радянського інженера. Бо тоді їхні зарплати були співвимірні.  Тоді пенсія С.М. має бути в Україні мінімальна, 1300-1400. Плюс понаднормові. Начебто, все сходиться, скільки податків сплатив у ПФ, стільки і отримав. В цілому виходить 1600-1700 з надбавками за стаж і  "сєвєрні". 

        Але ж - з розпадом СРСР С.М. пішла на вольні хліба і зарплата її суттєво зросла.

Цитата Єдіти Пьєхи, коллєги по гарячому цеху: «Я начинала свою концерт­ную деятельность в 1957 г., - призналась «АиФ» Эдита Пьеха, народная артистка СССР, певица, - со ставки 3 рубля. У нас на эстраде тогда была тарификация по трём категориям. Артистам низшей категории платили 3 рубля за концерт, второй категории - 5 рублей и высшей от 13 до 19 рублей. Артистам камерных жанров, например исполнителям народных песен, платили больше. Когда у меня концертная ставка была 19 рублей, у Людмилы Зыкиной - 33 рубля. И ей, как народной артистке, выплачивали до трёх ставок за концерт. Помню, я даже ходила к тогдашнему минист­ру культуры, чтобы выпросить себе «камерную» ставку, как у Людмилы Георгиевны, но мне, увы, отказали. Получая 13 рублей за выступление, я давала иногда по три концерта в день. Мой личный рекорд - 39 сольных концертов за 13 дней на Дальнем Востоке. Я копила на платье от Зайцева, которое стоило больше 1000 рублей. И вот когда я накопила эти день­ги, у меня их украли вместе с красивым кошельком. Когда к власти пришёл Михаил Горбачёв, ставки были отменены, гонорары стали договорными. В конце 80-х за мои концерты платили до 150 рублей. А потом цены поползли вверх. И уже в начале 90-х я получала 2-3 тысячи рублей и чувствовала себя тогда невероятно богатой».

      А всі ми знаємо, що С.М. - артистка першого ешелону і мала такі ж гонорари, а то і вищі (корпоративи тримаємо поки-що в голові, типу два рахуємо - три в умі). Податки платяться? Платяться. Для правдоподібності візьмемо до уваги реформи грошові, такі, сякі, які пройшли тоді, розділ імперії і відокремлення в самостійну державу. Все одно щось не сходиться. Якщо вже така мала пенсія у артистки  та всенародно улюбленої з її гонорарами, то куди братися тим, хто отримував мінімалку?

      Їдемо далі. А далі артистів знімають з "довольствія" і вони всі стають ФОПовцями і самостійно платять податки зі своїх середніх і не дуже середніх доходів. Ось тут ми витягаємо тих три, що тримали в умі і починаємо дивуватися середньоарифметичному, яке ну ніяк не хоче збігатися в наших математичних діях.
 Вартість одного виступу - орієнтовно порядку 30-50 тис. єврогривень   (http://akulamedia.com/naidorozhchi-ta-naipopuljarnishi-znamenitosti-ukraini-v-2013-mu-rotsi-reiting). Переводимо в гривні, легенько заздримо отриманій сумі і дивуємося, чому ми теж не пішли тоді в артисти. Пан Поплавський недорого ж тоді брав у своєму Кульку за диплом.
        
          Податки з таких величезних сум, які є запорукою великої  пенсії і забезпеченої старості, перераховуються артистом  відповідні?  Думаю, що так. Адже не  було ж ніяких кримінальних справ по ухилянню від сплати податків, як було із  капіталістичною співачкоюМ. Кабальє.  Тоді чому наша Софа заробила таку малу пенсію???? Коли біле стало сірим?  Чому виходить, як у тому вислові - "все сходится, а ребеночек не наш" (с)

      Незрозуміло? От і я над цим думаю. Несправедливо з нею держава обійшлася, не цінить її.
Ось у О. Білозір, такої ж народної,  і то - пенсія 5 тис. гривень (https://ukr.media/politics/306041/). А Софія Михайлівна рижа чи шо?

іронічне, взагалі-то

Потрібна порада. Замітка тимчасова.

  • 04.08.17, 10:41
Питання до знаючих людей, бо кадровик на моїй роботі сама "путається в показах"  crazy

Суть питання: надумала з  понеділка, 21 серпня, у відпустку. На відпустку припадає 24.08 - День незалежності. Цей день плюсується до відпустки. 
Але ж є ще 25 серпня, який теж в цьому році вихідний, але за нього треба відпрацювати 19 серпня в суботу.

Моя точка зору: я не повинна в суботу, 19.08, відпрацьовувати за 25.08, оскільки  я в той день вже буду у законній  відпустці. А якщо відпрацюю, то мені до відпустки мають добавити ще один день.

Точка зору кадровички: відробляєш 19 за 25, але до відпустки тобі лише добавлять один день, за 24 серпня. Бо так.

Може хтось пояснити? 
Бажано не просто ссилку на КЗОТ, я його читала, там така ж непонятка, як і з моєю кадровичкою.



Наперед всім дуже вдячна! 



Надаю відповідь модератора Експерт HR-Ліги. 


Кадровик правий.
Працівник має працювати за графіком підприємства.
Оскільки 19.08 за графіком робочий, і працівник не оформлює відпустку на 19.08, то він має працювати.

Відпустка надається в календарних днях (незалежно це вихідні за графіком чи робочі), на конкретний період, який вказаний в заяві чи в графіку відпусток.

При підрахунку днів відпустки, святкові і не робочі дні не рахуються.



Буду працювати, виходить.
Еххх, жизнь моя жестянка.... 
 prostite


Всім дуже дякую!  

Ви мені всі дуже допомогли - і порадами і  добрим словом!

Настрій підняли  - ого-го! lol

Всіх люблю!kiss

Коментарі закриваю!

Єдинороги - кругом!

  • 03.08.17, 16:21

Не вірите?
 То ось вам  історія!!!!




Все почалося з Ноя...








А потім  пішло-поїхало:



Єдінорожья їжа 












Єдінорожья легка промисловість

















Живопісь










Випивон переводять













РомантікЕ












Сов підсадили, гади








Ландшафт з'їдають









 В офісах барагозять








І в лікарнях дуркують







А мужчини від них страждають








Отак танцювають
(Ніколас Кейдж, по ходу) 






В страйкбол по-єдінорожьї  грають







А потім переживають 







І не думають, що кажуть










Ну, добре, хоч  не козли










І відеодоказ:



Не їжте після 18:00 мороженку

Не потрібна вона вам








Спонсор замітки: 
Криворіжський єдінорожьїй завод важко- і легкозаймистих ароматизованих силіконів. 


Хороші сусіди

  • 01.08.17, 09:00
Ніч. Багатоповерхівка.
П'яний чоловік на площадці дзвонить у двері вже хвилин п'ять. Ніхто не відчиняє.  Йому важко і хочеться додому. Тому він починає стукати у двері кулаком.
- Що ти стукаєш? Напився - додому не пущу! - жінчин голос із-за дверей. 
- Лєна!!!! Відкрий!
- Шо ти лєнаєш? З ким пив?
- З однокласниками пив, зустрілися випадково.
- Ну то треба було йти до тих, з ким пив. Нормальні чоловіки додому приходять ввечері, а не серед ночі.
- Лєна! Ну відкрий двері! Ну, Лєна!
На шум із квартири напроти вийшов сусід. 
- Що, Олєг, твоя не пускає до хати?  А у мене жінка поїхала до тещі, у мене є пляшечка, котлет ціла кастрюлька. Пішли до мене, та й прийдеш аж (говорить дуже голосно, щоб Лєна почула за своїми дверима) завтра ввечері!
- І хай іде! І залишається у вас жити! - бубнить Лєна із-за зачинених дверей.
Зі ще однієї квартири в коридор виходить сусідка.
- Олег Леонідович! Я дама незаміжня, можете у мене переночувати.
- Я тебе переночую, лярво ти патлата! - Лєна моментально відкриває двері навстіж. - Олєг! Ану, бігом додому, бо я тебе вночую зараз. 
Олєг похилитався у відкриті двері повз усміхнених сусіда і сусідку. Лєна сердито  грюкнула дверима, буркнувши: " Бач, що удумав - вдома не ночувати"
- Добраніч, Миколо Сергійовичу! Отак і виручили сусіда! - сусідка збирається зачиняти свої двері.
- Анно Іванівно! Я можу у вас переночувати, раз ви дама незаміжня! - Микола Іванович підморгнув.
- Давайте залишимося просто сусідами. Хорошими сусідами. 

(с)

Васильович. На конкурс.

Все почалося ось тут: http://blog.i.ua/user/518748/2028913/



          Васильович, скільки я його пам’ятаю, завжди носив бороду і кирзові чоботи. Носив цілий рік і в будь-яку погоду. Ще з самого дитинства перед очима ця картина – якщо по бруківці іде, вибиваючи чобітьми ехо на всю вулицю, бородатий дядько – значить, це Васильович або вже йде на конеферму, або вже повертається додому з роботи. Борода у нього була довжелезна, чорна, із сивими пасмами. Коли він сідав верхи, брав у руку батога і гнав табун коней на пасовище, борода у нього розвівалася на вітрі і в той момент він мені був схожий на Карабаса  Барабаса із дитячого кіна.

       Потім, коли я трохи підріс,то здружився із Володькою, його сином. Той обмовився мені якось, що його мама під милий бік просила батька ту бороду обрізати і не смішити людей, але Васильович ніяк не погоджувався. " Чоловік має носити бороду. І крапка»". Вулична банда із кількох пацанів, серед яких я і Володька, якому, до речі, ми теж вчепили клікуху "Васильович", часто потайки бігали дивитися на коней-красенів, яких доглядав Володьчин батько на вигоні за селом. Потайки, тому що нашими батьками нам було категорично заборонено ходити на конячий випас. Та хто б їх там слухав, а тим більше, що батьки весь день на роботі? І ми, попри заборони, ходили дивитися на коней - сідали з того боку високої огорожі і через великі щілини задивлялися, як гривасті красені ганяли по полю, виблискуючи тугими коричневими боками. Жеребці були високі і грайливі – вони голосно фиркали, іржали і літали з задертими вгору, ніби парус, хвостами. Кобилки були трохи менші розмірами, більш спокійні і часто, чуючи, що ми з хлопцями гукаємо їх до себе, підходили до огорожі і обережно заглядали до нас своїми величезними і вологими карими очима. Ми добре знали, що цього не можна робити, але ж ми так чекали цього моменту. Тому простягали їм крізь щілини, на витягнутих долонях, шматочки хліба, що принесли з собою з дому. А вони, забираючи хліб, смішно цілували нас своїми м’якеньким волохатими губами у долоні. Від дотику оксамитових кінських губів здавалося,ніби у мене бігали мілкі мурашки від самих кінчиків пальців і аж до шиї. І такі ці доторки були лоскотні і приємні, що я й досі,  через багато років, пам’ятаю свої тодішні відчуття. Ну і від цих приємних миттєвостей ми з хлопцями інколи й втрачали пильність.

        "Ах ви, бісові чортенята!" - Васильович, як завжди, з’являвся несподівано позаду нас, - я ж казав не годувати коней. Володька! Ану бігом забирай всю ватагу і додому, бо зараз батогом по сраці надаю!" Як йому вдавалося непомітно вийти з воріт і підійти до нас впритул, ми, малі шкети, ніяк не розуміли. Батіг в руках, та ще й ця його космата борода – ох і страшна картина, навіть для таких як ми, безстрашних, хлопчаків!!!!!! Ми хватали руки в ноги і тікали від Васильовича метрів на 300 в поле, а потім, вже осмілівші, оберталися і кричали : "Борода, борода, через чобіт тормоза!!!" Саме смішне, що й Володька кричав це разом з усіма, за що, інколи, отримував на повну котушку. Правда, не від батька, а від матері, і не за гульки, а за те, що через біганину до коней не налив води качкам у ночви, але то таке.

       З часом ми дрочитися перестали, але дещо нас страшно цікавило. "Чому твій батько такий бородатий? Може, як він її збриє, то перестане нас ганяти?" - все допитувалися ми у Володьки, думаючи, що борода змушує дядька на нас гримати. "Та не знаю я, він навіть маму не хоче слухати", - бурчав той сердито, почухуючи налупцьовану вчора жалкою кропивою жопу.

          Це ж саме питання: " Навіщо вам така велика борода?”- я задав Васильовичу особисто дещо пізніше, коли уже років зо три провчився в університеті. "Бо! – з гордим видом сказав він мені тоді. – Я ж невисокий, а з бородою я виглядаю солідніше. Приїздять до нас із-за кордону покупці купляти коней, а я тут такий – з бородою, поважний…. Поки я живий – бороду я не збрию!" Одним словом, роки летіли, а Васильович все так само працював на конюшні і розвівав свою бороду, сидячи верхи. І тоді, коли я влаштувався на роботу у іншій області і приїздив до батьків три-чотири рази в рік, я бачив цю саму картину. І навіть на Володьчиному весіллі нічого не змінилося. На сімейне свято Васильович одягнув моднявий синій костюм, куплений на базарі у Хмельницькому, а з-під ще більше посивілої бороди сором’язливо виглядали біла сорочка і сірий галстук.

             Цього літа я приїхав на зустріч однокласників. Як пролетіли роки, я й сам не помітив. Вже й 15 років після школи." Заскочи до мене, - по телефону каже мені Володька, - по дорозі зайдемо заберемо ще Вітку і Андрія, та й підемо всі разом до школи". "Заходь! Заходь! - ми з Володькою давно не бачилися, міцно обійнялися. - Мам! Пап! Женька прийшов!". З хати вийшли Володьчина мама і якийсь моложавий лисуватий чоловік. Я геть оторопів – це був Васильович......і без бороди!!!! В той момент радість від майбутньої зустрічі з однокласниками згасла перед скаженою цікавістю – де? ділася? його? борода??? Яку він обіцяв ніколи не брити?

           "Нічого собі ! А як же це ви так наважилися?”- я не вірив своїм очам. “ Та він геть і нам не розповідає”, - засміявся Володька. “Ой, хлопці!- зітхнув дядько. - Зі мною така історія трапилася, що й соромно розказувати. Але ж ви вже дорослі жонаті мужики, розкажу вам, Бог з тим соромом" .

            Одним словом, на конефермі справи йшли добре. Власники купили за кордоном якогось крутющого і дорогущого племінного жеребця. Слідкувати за тим, як він покриває породистих кобилиць, поставили Васильовича, як досвідченого ветеринара і гарного спеціаліста. І ось одного разу поляки привезли свою елітну кобилку до їхнього жеребчика. І щось в процесі парування пішло не так - не виходило у жеребчика вкласти меча до піхов. Робити нічого: Васильович нахилився до конячого паху допомогти схвильованому породистому конику. Направити, так сказати. І в цей самий момент вітерець – пустун підхопив бороду і… " Як вона прилипла до його апарату, я й не встиг зрозуміти. Я спарував дуже багато коней за своє життя. Але ще ніколи мене добрих п’ять хвилин не возили мордою туди-сюди по спині кобили…. В той самий момент, коли я одним оком бачив кобилячу “квіточку”, а іншим оком - живіт жеребця над своєю головою, я собі поклявся збрити бороду. І голитися, поки сам зможу це робити".

          Сказати, що ми реготали - це нічого не сказати. Ми з Володькою ржали так, що у мене аж ребра заболіли.     " Ану, цитьте! Бо зараз батогом по сраці надаю!" - разом з нами реготався Васильович.

Шинджу-ама

       Ему казалось, что здесь все как-то не так. Даже волны в Японии  накатывают  на берег по-другому – с тихим рокотом, переливаясь прозрачными и золотистыми песчинками, от чего волны были окрашены в  желтовато-бирюзовый цвет. Остывший за день солнечный  диск садился прямо в море далеко на горизонте. Эдди прищурил глаза, от чего весь мир перед глазами слился в одну сплошную водную гладь одинакового перламутрово-серого цвета.  «Как в детстве, полное блаженство», - Эдди расслабленно выдохнул и вытянувшись во весь рост, разлегся на берегу, причем так, чтобы  ноги были по колени в море. Теплые волны, несущие в себе через все море миллионы тонн воды, приближаясь к материку, выдохлись, и к берегу докатывались уже теплыми пенными барашками, которые так приятно щекотали ступни.

     Маленький краб необычного оранжево-зеленого окраса задним ходом тянул из прибрежного песка небольшую креветку. Смешно пятясь, краб уперся в ногу Эдди. «Помеха справа», - Эдди улыбнулся и поднял ногу, пропуская краба, который все так же, задом, проследовал одному ему известным маршрутом по пустому берегу.

    Из-за скалы появилась маленькая лодочка и пошла в сторону горизонта. Эдди встал, следя взглядом за лодкой. Здесь он второй день, на здешнем морском берегу, вообще, впервые. И ему было страшно интересно, что же  будут делать в вечернем море жители этой странной страны. В лучах заката видно было, что в лодке сидят двое. Отплыв от берега на небольшое расстояние, лодка встала на якорь. Люди в лодке поднялись и Эдди смог рассмотреть, что это две женщины. Одна из них сняла с себя полностью всю одежду, оставшись только в одних трусах, застегнула вокруг талии ремень, который был привязан к веревке, взяла в руки большую круглую чашу и нырнула в воду. Вторая женщина осталась в лодке, держа в руке конец веревки.

    Эдди показалось, что прошло уже много времени, а ныряльщицы все не было. Он аж начал волноваться. Но тут она показалась из воды, полежала немного на поверхности лицом вверх, отдала что-то в руки женщине в лодке и снова, как русалка, нырнула. Эдди начал считать её ныряния. 1…17….47….56….Насчитал 70.  После последнего нырка обессиленная женщина еле забралась в лодку и суденышко направилось к берегу. Эдди пошел вдоль береговой линии параллельно лодке. Уж очень ему хотелось вблизи увидеть женщин-ама, о которых он был наслышан еще в Штатах, до того, как должен был приехать  сюда в 3х-месячную командировку. Не спеша, не выпуская лодку из поля зрения, он  дошел до маленькой бухточки, куда пришвартовалась лодка с ныряльщицей.

    Вот так они и познакомились. Когда он впервые увидел её там, выходящую из той лодки, то не мог поверить, что такие девушки существуют. Маленькая, тонкая, скорее даже крохотная, ступила в воду загорелыми стройными ногами. Светлокожая и кареглазая, с короткой стрижкой и волосами цвета воронова крыла – не то чтобы Эдди никогда раньше не видел симпатичных японок, но эта девушка была какая-то особенная, необычная  в своей утонченной красоте. Возможно, она показалась ему столь красивой на фоне старой  дряхлой женщины, которая вышла из лодки вслед, неся в руках тяжелую железную чашу? Эдди зашел в воду: «Здравствуйте, я Эдди, давайте я вам помогу, вам же тяжело». Старуха, взглянув на Эдди, отшатнулась, прижимая к себе чашу. Она что-то крикнула молодой девушке, но та, обернувшись, тихо ей ответила и,  улыбнувшись Эдди, сказала по-английски с мягким японским акцентом: « Я Шинджу. А это – моя мама, Акеми. Она не знает английского. Поэтому немного нервничает».  И  голос у нее был так же красив, как и она сама. Эдди вдруг почувствовал, что пропадает. За 26 лет жизни такое с ним было впервые. Этот голос, эти глаза, эта фигура в мокрой футболке. Неужели он встретил свою, самую прекрасную девушку в мире, на другом конце света?

      Шинджу протянула Эдди холщевый мешочек. « Смотри! Ты же ради этого шел за нашей лодкой?»  Она высыпала из мешочка ему на ладонь целую гору  жемчужин – маленьких и очень маленьких, желтоватых и чуть побелее, неправильной формы. Несколько были размером побольше, белоснежные и шероховатые. А одна – самая большая, с  розово-золотистым оттенком – Шинджу взяла её и положила на свою узенькую ладошку – была настоящей красавицей. « Она  прекрасна, - заявила девушка. – Почти идеальной круглой формы.  Такую не удавалось выловить даже моей маме в её лучшие годы ныряния». Шинджу  как-то осторожно обняла мать. А та смотрела на дочь и молча кивала, смотря недовольным взглядом на Эдди. А что Энди?  Энди смотрел, не отрываясь, за красивым изгибом её маленьких губ, слушал ее голос, любовался ее темными глазами и по-детски  пухленькими щечками и не понимал, как его так угораздило влюбиться за несколько секунд.

********************************************************************************

- Бабушка рассказывала мне, что наш род – очень древний и происходит еще от группы родов Минамото. И все мужчины нашего рода были самураями Камакурского сёгуната. И даже женщины были самураями, - Шинджу с гордым видом посмотрела на Эдди. – И однажды женщины моего рода воспротивились военному исскуству и решили, что они будут ама – ловцами жемчуга. Это было много-много лет назад.

- 1000 лет назад? – засмеялся Эдди, целуя Шинджу в маленькую упругую грудь.

- Всего лишь 500, - улыбнулась она, ища в темноте губами его губы.

     За месяц, который прошел со дня их знакомства, Эдди уже несколько раз слышал  эту историю. Но каждый раз он испытывал такую же гордость за то, чем занимается и зарабатывает себе на жизнь его отважная  Шин. Так он переиначил ее имя на более привычное для себя. Хотя имя Шинджу ему безумно нравилось. «Моя маленькая жемчужинка! – так  он называл ее в порыве страсти  во время тайных  встреч  темными ночами в рыбацком домике на берегу моря. Днем Шин, встречая его в городе, была строга и величава, только улыбка и веселые искорки в глазах говорили ему о том, как Шин была великолепна ночью – нежна и ненасытна в своих ласках, быстра и грациозна в движениях,  с отзывчивым телом и нескромными поцелуями. Он был у неё первым  мужчиной  и премудростям любви она училась быстро, жадно и с наслаждением для себя и для него. « Ты тоже ловец жемчуга. Мой американский ловец жемчуга» - нежно поцеловав его в нос, Шинджу, быстро одевшись, бежала домой, чтобы мама ничего не заподозрила.

****************************************************************************

     Акеми не спалось. Ворочалась с боку на бок, прислушиваясь к каждому шороху за окном. Что то дочь допоздна загулялась, мысли разные в голову лезут… Вспоминалось детство, родители.  Акэма  была не простой  ама. Женская часть её рода во все века занималась жемчугом и были кормилицами в семье. Мужчины были гребцами на лодках, возили сдавать «жемчужным королям»  выловленный их женами жемчуг. Но главными в семье всегда были женщины. Она сама начала ловить жемчуг в 6 лет и у неё это получалось очень хорошо, потому что она чувствовала, куда именно должна нырнуть, чтобы выловить  раковину с красивой и большой жемчужиной. Очень скоро Акеема стала самой умелой и опытной, а значит,  и самой богатой ама. Свой  дом, купленный за «жемчужные» деньги, счастливое замужество, муж-помощник, маленькая Шинджу.

     В 35 здоровье резко пошло на спад – тошнота, головокружение, судороги в руках и ногах. Она дряхлела не по дням, а по часам. И никто при первой встрече не мог поверить, что Акэме нет еще и 50-ти – постоянные ныряния на глубину убивали её методично и бесповоротно, как и всех ее прародительниц. Да и спрос на натуральный жемчуг как-то резко вытеснили плантации искусственного дешевого жемчуга и другие ама постепенно прекратили ловить жемчуг. Древний и тяжелый труд постепенно отмирал. А в 7 лет её маленькая Шинджу заявила, что она, несмотря ни на что, тоже будет ама. И очень хорошо умела ловить жемчуг, даже лучше, чем её мама. Но Акема всегда чувствовала, что Шинджу будет последней ама в их древнем роду. Сама не зная, почему она так чувствовала. Может потому, что натуральный жемчуг уже не настолько популярен у женщин? Или потому, что однажды увидела во сне, как бы со дна моря, оборванную веревку и размытые контуры мужского силуэта, что были видны сквозь мутную воду? Или  безрассудная храбрость дочери в нырянии за жемчугом в самом опасном месте моря у западной скалы, где  рос самый красивый и самый дорогой жемчуг? Его с радостью и за очень хорошие деньги покупали даже в императорский дом. А у дочери было очень большое везение….

     Шинджу тихонько прошла мимо  спальни матери. Услышав, как мама кашляет, поняла, что она не спит и ждет ее.           « Ну что же, значит, так надо. Сейчас все ей и расскажу, - дочь приоткрыла дверь, зашла и присела у низкой кровати на пол.-  Ма! Мне тебе надо кое-что сказать. Помнишь Эдди? Ну, того американца, который познакомился с нами,  когда мы выловили «Розовую Королеву»? Так вот -  мы с ним встречаемся  и через два месяца он приглашает  меня к себе познакомиться со своими родителями.  Ну не плачь, мама, я все уже продумала. Мы отпразднуем через месяц твоё 50-тилетие, потом мы полетим в Америку. И вернемся снова к нам. Эдди  согласен жить здесь и  стать мои гребцом. Мама! Папа тоже был бы не против, будь он жив».  

      Акема плакала. Плакала одновременно и от неожиданного признания дочери, и от радости за ее счастье, и от тревоги за её будущее з иностранцем. « Мы же современные люди, ну и что, что живем в провинции?» - продолжала уговаривать её дочь. « Ладно, я разрешаю тебе лететь с ним. Но для начала хотя бы приведи его в наш дом», - женщина обняла дочь и прижала её к своей сухой груди.  

      Через три недели, вечером, после работы, Эдди впервые самостоятельно вышел в море с Шин в качестве гребца. Две недели Акема обучала его тем азам, которые должен был знать гребец на лодке ама – как завязать ремень на талии ныряльщицы, как поддергивать сигнальный канат,  с которым ама ныряла на глубину за раковиной. Как равномерно быстро, но без резких движений, вытянуть ама на поверхность и следить за количеством  её погружений и временем пребывание на глубине. Гребец – это ангел-хранитель ама и ему она должна верить его действиям безоговорочно.  Потом еще неделю Акема наблюдала с берега, как Эдди и Шинджу работают в тандеме. А в воскресенье сказала: « Я вручаю тебе, Эдди, жизнь  и судьбу моей дочери-ама. И желаю, чтобы вы вместе встретили  вашу старость»

       Эдди сидел в лодке и вглядывался в морскую глубину. Это было уже 27 погружение. « А сейчас,  - Шин вытянулась в струнку, как на сцене,  и держа в вытянутых руках тяжелую железную чашу для ускорения ныряния, громким голосом объявила -  сейчас я ныряю за самой большой жемчужиной для мамы на день рождения!»  И  вошла «ножичком»  в воду. Посмотрел на часы – уже прошло 3 минуты, а Шинджу все не выныривала. Эти 3 минуты были пределом для ее легких и Эдди начал тянуть за сигнальную веревку. Веревка легко выдернулась из толщи вод  вместе с оборванным  поясным ремнем. Ничего не понимая, Эдди свесился с лодки, пытаясь увидеть в почему-то ставшей красно-розовой воде выныривающую Шин. Но сумел рассмотреть только темный силуэт акулы….


*Шинджу*-жемчужина

*Акеми* – яркая красота

Придумайте фразу, яку можна сказати і в ліжку....

і за обіднім столом.


Користувачка "Твіттера"  запропонувала придумати фразу, яку б можна було сказати і в ліжку, і за сімейним столом.


Придумайте фразу, которую можно сказать как в постели, так и на семейном ужине







як варіант:


Серветка потрібна?

Якщо не сподобається - виплюнеш...


Знайомся. Це мій друг Коля.


ваша черга lol

Гуманність? Толерантність? Лояльність?

  • 19.07.17, 09:20


Із почутого вранці:

По бульвару ідуть чоловік і жінка. Обоє, з виду, з легкою формою ДЦП.
Чоловік попереду себе котить інвалідний візок, в якому сидить дівчина, що має  добре виражені ознаки інвалідності. Жінки, що сидять позаду мене в маршрутці, коментують: " Таким треба заборонити народжувати дітей на законодавчому рівні. Щоб не розмножувалися".



Про робочі моменти:

Гінеколог прийняла пологи. Вже четверті. У жінки з психічними відхиленнями. Вдома у породіллі чоловік з такими ж відхиленнями, як і вона. Всі четверо дітей  від  народження, втім, як і батьки, пацієнти психіатричного відділення.
Перед випискою породіллі гінеколог, під приводом перевірки стану матері, ставить спіраль у ще "свіжу" матку. Не питаючи згоди на це у самої породіллі.


Риторичне:

Ідеї Аді Гі  про чистоту нації живі чи почили в бозі?

Повернемося до расової гігієни і створимо Інститут расової біології, як колись це зробили у Швеції?

Чи, все  ж таки, залишимося гуманними до несхожих на нас людей?

З травня 2016 року виплата державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та на дітей-інвалідів буде проводитись у підвищених розмірах

Курси.

  • 12.07.17, 09:29
Діти ввечері привезли онуку до матері. Переночували і самі гайнули у відрядження, поки Туся ще спала.
Туся, проснувшись, незадоволено кривлячись, провела з бабою ванні процедури. Потім трохи похлюпала носом над кашкою із вареним яєчком і домашнім огірочком, але трохи таки під'їла. " Ой ти, лимзялка моя дорогесенька! - бабуся ніжно поцілував внучечку. - Що будемо з тобою сьогодні робити?"
Туся заявляє: " Бабусю! Ходімо гуляти! Де мої шузи? Де моя пупе?" Баба, зробивши вигляд, що здивована, заметалася по хаті. Пошукала в шафі, на поличці у серванті, підняла покривало на ліжку - не видно. Сіла. " Та де ж воно ділося, оте "шиза" і "пуп"? Може дід взяв. Чи кицька вкрала?..."
Туся, дивлячись на бабині пошуки, заливається від сміху: "Бабусю! А мама тобі хіба не казала, що мене почали водити на курси? Я навчуся чужих мов!" З гордо піднятою головою приносить бабі з веранди біленькі туфельки і ляльку Барбі.
"Шуз! Пуппе! Бачиш, скільки я всього вже знаю?"
"Ага! - баба ховає усмішку- а я колись вчила в школі французьку. Поки побудеш у мене, то знатимеш ще й її. Ходімо, розкажеш, як Рекса і Мурчика звати по-ненашенському".