хочу сюда!
 

Киевлянка

35 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Васильович. На конкурс.

Все почалося ось тут: http://blog.i.ua/user/518748/2028913/



          Васильович, скільки я його пам’ятаю, завжди носив бороду і кирзові чоботи. Носив цілий рік і в будь-яку погоду. Ще з самого дитинства перед очима ця картина – якщо по бруківці іде, вибиваючи чобітьми ехо на всю вулицю, бородатий дядько – значить, це Васильович або вже йде на конеферму, або вже повертається додому з роботи. Борода у нього була довжелезна, чорна, із сивими пасмами. Коли він сідав верхи, брав у руку батога і гнав табун коней на пасовище, борода у нього розвівалася на вітрі і в той момент він мені був схожий на Карабаса  Барабаса із дитячого кіна.

       Потім, коли я трохи підріс,то здружився із Володькою, його сином. Той обмовився мені якось, що його мама під милий бік просила батька ту бороду обрізати і не смішити людей, але Васильович ніяк не погоджувався. " Чоловік має носити бороду. І крапка»". Вулична банда із кількох пацанів, серед яких я і Володька, якому, до речі, ми теж вчепили клікуху "Васильович", часто потайки бігали дивитися на коней-красенів, яких доглядав Володьчин батько на вигоні за селом. Потайки, тому що нашими батьками нам було категорично заборонено ходити на конячий випас. Та хто б їх там слухав, а тим більше, що батьки весь день на роботі? І ми, попри заборони, ходили дивитися на коней - сідали з того боку високої огорожі і через великі щілини задивлялися, як гривасті красені ганяли по полю, виблискуючи тугими коричневими боками. Жеребці були високі і грайливі – вони голосно фиркали, іржали і літали з задертими вгору, ніби парус, хвостами. Кобилки були трохи менші розмірами, більш спокійні і часто, чуючи, що ми з хлопцями гукаємо їх до себе, підходили до огорожі і обережно заглядали до нас своїми величезними і вологими карими очима. Ми добре знали, що цього не можна робити, але ж ми так чекали цього моменту. Тому простягали їм крізь щілини, на витягнутих долонях, шматочки хліба, що принесли з собою з дому. А вони, забираючи хліб, смішно цілували нас своїми м’якеньким волохатими губами у долоні. Від дотику оксамитових кінських губів здавалося,ніби у мене бігали мілкі мурашки від самих кінчиків пальців і аж до шиї. І такі ці доторки були лоскотні і приємні, що я й досі,  через багато років, пам’ятаю свої тодішні відчуття. Ну і від цих приємних миттєвостей ми з хлопцями інколи й втрачали пильність.

        "Ах ви, бісові чортенята!" - Васильович, як завжди, з’являвся несподівано позаду нас, - я ж казав не годувати коней. Володька! Ану бігом забирай всю ватагу і додому, бо зараз батогом по сраці надаю!" Як йому вдавалося непомітно вийти з воріт і підійти до нас впритул, ми, малі шкети, ніяк не розуміли. Батіг в руках, та ще й ця його космата борода – ох і страшна картина, навіть для таких як ми, безстрашних, хлопчаків!!!!!! Ми хватали руки в ноги і тікали від Васильовича метрів на 300 в поле, а потім, вже осмілівші, оберталися і кричали : "Борода, борода, через чобіт тормоза!!!" Саме смішне, що й Володька кричав це разом з усіма, за що, інколи, отримував на повну котушку. Правда, не від батька, а від матері, і не за гульки, а за те, що через біганину до коней не налив води качкам у ночви, але то таке.

       З часом ми дрочитися перестали, але дещо нас страшно цікавило. "Чому твій батько такий бородатий? Може, як він її збриє, то перестане нас ганяти?" - все допитувалися ми у Володьки, думаючи, що борода змушує дядька на нас гримати. "Та не знаю я, він навіть маму не хоче слухати", - бурчав той сердито, почухуючи налупцьовану вчора жалкою кропивою жопу.

          Це ж саме питання: " Навіщо вам така велика борода?”- я задав Васильовичу особисто дещо пізніше, коли уже років зо три провчився в університеті. "Бо! – з гордим видом сказав він мені тоді. – Я ж невисокий, а з бородою я виглядаю солідніше. Приїздять до нас із-за кордону покупці купляти коней, а я тут такий – з бородою, поважний…. Поки я живий – бороду я не збрию!" Одним словом, роки летіли, а Васильович все так само працював на конюшні і розвівав свою бороду, сидячи верхи. І тоді, коли я влаштувався на роботу у іншій області і приїздив до батьків три-чотири рази в рік, я бачив цю саму картину. І навіть на Володьчиному весіллі нічого не змінилося. На сімейне свято Васильович одягнув моднявий синій костюм, куплений на базарі у Хмельницькому, а з-під ще більше посивілої бороди сором’язливо виглядали біла сорочка і сірий галстук.

             Цього літа я приїхав на зустріч однокласників. Як пролетіли роки, я й сам не помітив. Вже й 15 років після школи." Заскочи до мене, - по телефону каже мені Володька, - по дорозі зайдемо заберемо ще Вітку і Андрія, та й підемо всі разом до школи". "Заходь! Заходь! - ми з Володькою давно не бачилися, міцно обійнялися. - Мам! Пап! Женька прийшов!". З хати вийшли Володьчина мама і якийсь моложавий лисуватий чоловік. Я геть оторопів – це був Васильович......і без бороди!!!! В той момент радість від майбутньої зустрічі з однокласниками згасла перед скаженою цікавістю – де? ділася? його? борода??? Яку він обіцяв ніколи не брити?

           "Нічого собі ! А як же це ви так наважилися?”- я не вірив своїм очам. “ Та він геть і нам не розповідає”, - засміявся Володька. “Ой, хлопці!- зітхнув дядько. - Зі мною така історія трапилася, що й соромно розказувати. Але ж ви вже дорослі жонаті мужики, розкажу вам, Бог з тим соромом" .

            Одним словом, на конефермі справи йшли добре. Власники купили за кордоном якогось крутющого і дорогущого племінного жеребця. Слідкувати за тим, як він покриває породистих кобилиць, поставили Васильовича, як досвідченого ветеринара і гарного спеціаліста. І ось одного разу поляки привезли свою елітну кобилку до їхнього жеребчика. І щось в процесі парування пішло не так - не виходило у жеребчика вкласти меча до піхов. Робити нічого: Васильович нахилився до конячого паху допомогти схвильованому породистому конику. Направити, так сказати. І в цей самий момент вітерець – пустун підхопив бороду і… " Як вона прилипла до його апарату, я й не встиг зрозуміти. Я спарував дуже багато коней за своє життя. Але ще ніколи мене добрих п’ять хвилин не возили мордою туди-сюди по спині кобили…. В той самий момент, коли я одним оком бачив кобилячу “квіточку”, а іншим оком - живіт жеребця над своєю головою, я собі поклявся збрити бороду. І голитися, поки сам зможу це робити".

          Сказати, що ми реготали - це нічого не сказати. Ми з Володькою ржали так, що у мене аж ребра заболіли.     " Ану, цитьте! Бо зараз батогом по сраці надаю!" - разом з нами реготався Васильович.
41

Комментарии

131.07.17, 12:49

    231.07.17, 12:49

    Чомусь я думала, що замітка обмежена 13 словами.

      331.07.17, 12:52

      Как всегда щедеврально

        431.07.17, 12:53


        аааа..... клааааасс!!!!!!
        дякую!!!!!

          531.07.17, 13:00

            631.07.17, 13:03

            супер))))

              731.07.17, 13:05

              " Чоловік має носити бороду. І крапка»"

                831.07.17, 13:06

                  931.07.17, 13:07Ответ на 7 от muxa-xa-xa

                  " Чоловік має носити бороду. І крапка»"....але не дуже довгу

                    1031.07.17, 13:08Ответ на 1 от Хан Геварыч

                      Страницы:
                      1
                      2
                      3
                      4
                      5
                      6
                      7
                      8
                      29
                      предыдущая
                      следующая