Таким небом нас зустрічала Полтавська область. До речі! В них йдуть класні дощі - все навкруги зелене та мокре

Тремо хвоста, загадуємо бажаня та милуємось відновленною архітектурою

Дещо неохайна центральна кругла площа, але кульбабки милі))

Далі була приватна броварня із дегустацією, тому подальші фото мають хаотичний характер. Але бузковий гай (най вже не квітував) таки вразив!

Зворотня дорога завжди видається коротшою. Рідні Че, я скучила!)

А просто дивіться)))

Бувають вечори, колти ти втомлюєшься бути вітриною: самодостатньою, впевненою, позитивною та рухливою.
Коли за вікном в лютому дощ, темно і тускло горять ліхтарі. Коли вдома лише коти та тиша.
Коли нічого нехочеться, немає ніякого бажаня жити, продовжуватись.
Коли чай за смаком нагадує вчорашній радісний день, а яблуко хрумтить на зубах, як спогад про сміх літнього дня.
От в такий вечір ти розумієшь що таке самотність. В такий вечір ти береш в'язаня, вмощуєшься на дивані,
закутуєшься в ковдру, обкладаєшься котами і дивишься на екран, де життя вирує, де люди відчувають,
сміються, кохають, ненавидять, живуть та помирают. Ти смієшься з вдалих жартів, плачешь,
коли другорядний герой помирає, співчуваєшь, коли люди розходяться.
Ти підзаряджаєшься, відпочиваєшь, не думаєшь. Бо після ночі настане завтрашній день,
такий же похмурий і з дощем (якщо синоптики не збрешуть), і ти підешь доробляти,
те на що не вистачило часу цього тижня. І ти доробишь, бо іншого варіанту немає.
І ти будешь задоволена тим, що вмієшь, занєшь, можешь.
Надобраніч))

Море у будь яку пору року величне! Та й Мама-Одеса така)

Мої со-колеги)

Навіяно http://blog.i.ua/user/705582/1978645/#p11
Трішки інший бік тої самої "медалі". Зустрічаєшь людину. Приглядаєшься, прислухаєшься (вік все-таки, вже балом правлять не лише гормони))) Думки в унісон, бажання схожі. Захоплення та варіанти відпочинку - все співпадає. Ти піклуєшься про нього, він - про тебе. Ти виготовляєшь всякі смаколики італійської кухні, переважно м'ясні, бо солодкого він не любить. Він прикручує поличкі в ваній та плинтуса у кімнаті, купує двоспальне ліжко, каже, що ти - його команда і планує поїздку разом. І ось одної ночі ти собі вирішуєшь, що саме з цією людиною ти будешь будувати майбутнє (пафосно, але як є), що ти згодна миритись із його тараканами, даєшь собі установку концентруватись на перевагах, не перевиховувати, а просто сприймати людину як він є. Але! (оце паскудне "але") Твого однобічного рішення недостатньо. Він, коли казав, що ти його команда - сам щіро вірив в це, але з плином часу він просто передумав. А ти ще на всих парах летишь на зустріч, але нема до кого. І ти зупиняєшься, оглядаєшься здивовано і розумієшь, що майбутє є, але тільки для тебе. А взагалі він молодець, що зник, не дозволивши тобі напридумувати вам спільних дітей, майно та банківський рахунок! Так що, підбираємо соплі-сьози і живемо далі. Але одне питаня залишається без відповіді (як і все життя, до речі) - а чи так швидко ти "відкриєшься" наступній людині в твоєму житті?