Щодо поховання Валентини Леонтіївни Тихої.
(Кампіляція чужих текстів. 100% «копіпаст». Всі світлини Р.Г.Стешенка)
Перед своє смертю Валентина Леонтіївна склала заповіт, в якому заповіла, щоб після смерті її прах друзі розвіяли в степу на могилі під Донецьком.
Просила вона про це персонально Тищенка Миколу Анатолійовича. Після смерті Тихої В.Л. її заповіт було виконано і в супроводі її кількох друзів Валентини Леонтіївни Тищенка Миколи Анатолійовича, Кононенка Віктора Прокоповича, Оліфіренка Вадима
Володимировича Грушка Володимира Маниловича та ін. осіб під Донецьком, напроти села Мар‘янівка в степу по дорозі на Старобешеве, на степовій могилі заповіт Валентини Леонтіївни було виконано: її прах було розвіяно.
Тепер, кожного року у травні місяці , друзі та шанувальники пам‘яті дорогої Валентини Леонтіївни справляють по ній поминки на могилі, де розвіяно її прах. На цих поминах згадують її друзі про незвичайну гуртуючу роль серед українства Донецька славетної Валентини Леонтіївни, співають її улюблені пісні “серед степу широкого на Вкраїні милій“.
Оліфіренко Вадим, кандидат педагогічних наук,
член Національної Спілки України, критик.
Тиха Валентина Леонтієвна
1939 .31.01.- 2004 .25.05.
Майже кожного разу, коли збираються донеччани, причетні до українства, згадується добрим словом пані Валентина. Відсутність подібної, як на мене, тільки підкреслювало: яку Людину ми втратили, її масштабність. Загально відомо, що спілкування з фахівцем вдесятеро (по зрівнянню, наприклад, з його книгою) прискорює оволодіння той чи іншою областю знань. Ми у більшості своїй іноді серед життєвої колотнечі не помічаємо, біля якої гори проходимо.
«Тиха гора» була фахівцем в культурі, її пропагандістом, мистецтвознавцем у широкому діапазоні, талановитим декламатором, своєрідним «молотобійцем», котрий розробляв, організовував і чудово виконував різноманітні культурні заходи. Робити такі справи в умовах «вавілонської» Донеччини могла тільки особистість. Про високу її духовність свідчила навіть гідна статура цієї високої, кремезної, енергійної жінки.
Мені, українцю, дуже приємно, що цю почесну посаду культуролога у зросійщеному Донецьку займала добра і щира патріотка України. Як же красиво, навіть, у якомусь захваті, вона, озповідаючи, розкривала слухачам нечувані, казкові культурні скарби-здобутки України, котра на сході є щось на зразок Антлантіди!
В пошуках творів нашої геніальної Ліни Костенко я, тодішній мешканець віддаленого Тереза, вимушений приїхати до обласної бібліотеки. Там почала діяти канадська
бібліотека, в котрій були твори наших пророків. Обурений відсутністю популярних
видань на Україні (а за океаном є!), я зясував, що є у Донецьку гаряча прихильниця поетеси і звуть її Валентина Тиха. Виїзджаючи іноді до обласної столиці, я майже «тихо» полював і , врешті решт, познайомився. Удруге ми зустрічалися, коли я привіз відсутній у неї костенківський вірш «Ліс».Чімсь, на мій погляд, ці жінки схожі.
Можливо їх єднав вірш із лінівського «Берестечка»:
Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше – то велике мискоборство.
Пізніше, переїхавши у Донецьк, щомісяця зустрічалися у філармонії, до якої пані Валетина регулярно запрошувала нашу родину. На тих концертах я не слухав, а «пив» її розповіді. Настільки вони були привабливі. На жаль,…були! Дивувало мене і те, що господарка кожного разу називала імя моєї облишеної батьківської ласки онуки. В умовах численних знайомств, при безбатьківщині таке звернення обігріває душу.
Щоб віддячити та допомогти цій діяльній жінці я, непрацюючий пенсіонер, запропонував свої послуги. Двічі вона зверталася до мене з проханням. Одного разу, провідати і передати (на зібрані від однодумців гроші) продукти престарілому хворому чоловіку з Калінінського району. Вдруге, викупити та привезти декілька примірників книжок, викривающіх ворога України та соратника бувшого тоді президента Кучьми – Медведчука.
В останній раз ми зустрічалися в передвиборній президентській компанії у палаці «Юність». Тоді перед приїздом кандидата у президенти В.Ющенка були заблоковані, починаючи від аеропорта до самого палацу, всі підїзні шляхи(навіть було забурено трамвай). Палац був оточений не добре налаштованими людьми. У залі палацу всі місця були захоплені напівп ’яною, люмпенованою молод ’ю. Я, користуючись своїми фізичними перевагами, відвоював одне місце. Переглянувши увесь зал та не помітивши жодної нормальної людини, вирішив трохи почекати. Раптом побачив, що до залу зайшли і зупинилися біля сцени троє людей. Серед них була і Тиха. Тільки один прохід тоді через людський(?) натовп у забруднений зал обізнаної з кримінальним донецькім середовищем жінки багато про що говорить.
Одна, добре знаюча її людина, казала мені:«Навіть якби вона дожила до «Майдану», то померла б від вибуху! свого адреналіну». Отака була індивідуальність!
Як же не багато таких людей! Як їх не вистачає в «епоху великих перебудов»!
Є добра думка-намір написати книгу про неординарну особистість Донеччини. Переносячи на папір свої спогади, відчув якесь душевне тепло. Впевнений, що ї читачі це відчують. Нехай святиться ім’я її!
Роберт Стешенко, шахтар-ветеран, член «Просвіти».
Газ. «Донеччина» ~ 08.03.07.р.
Коментарі
serg020777
119.06.11, 14:37
Східняк
219.06.11, 15:00Відповідь на 1 від serg020777
Гість: ТарасЧупринка
319.06.11, 15:17
loveinlove
419.06.11, 15:36
Гість: Лагуз
519.06.11, 18:58
Francisk02
619.06.11, 19:15
ab absurdo
719.06.11, 19:34
rosa19631
820.06.11, 07:07
Гість: Світанок
920.06.11, 09:15
Дякую за допис. Відчув сум, що залишають цей світ такі, віддані Україні люди.
В. Бойко
ФІНАЛ
Щоби там хто не говорив,
Хто б не співав про вічність оди –
Життя завжди пливе з гори
І наше сонечко заходить.
Не встиг з’явитися на світі,
А вже й пора із нього йти
І на горбку впадуть дві квітки –
Фінал життєвої мети.
Та все ж нас всіх родила мати,
Щоб ми прийшли в цей Божий світ,
Щоб справжню істину пізнати
В кінці життя на схилі літ.
А решта все – то є дорога,
Ми – полустанок на путі,
А наші радощі й тривоги
Лише дарунки у житті.
Їхня ціна – межі не знає,
Хвилин життя щаслива мить
І ми в кінці завжди благаєм,
Ще хоч секундочку пожить.
Східняк
1020.06.11, 11:04Відповідь на 9 від Гість: Світанок
Скажіть, а чи не Вашого пера отой "вірш 16-річної дівчини" який ходив у списках на початку 70-х років, як відповідь на декадентський твір Івана Драча "ПРОТУБЕРАНЦІ СЕРЦЯ". Я про те писав отут: http://www.forum.poshtovh.org.ua/index.php?topic=107.msg4226#msg4226
А починався той вірш словами:
"Ніколи не друкуй, поете,
На окупованій землі...."