чому часом здається, що у цьому світі більше нічого немає, крім того самотнього ліжка, на якому я зараз лежу? навіть якщо поряд чути голосне клацання клавіш двох комп'ютерів, що стоять на столі поруч. так зазвичай буває, коли страшенно хочеться з кимось поговорити, - натомість розумію, що жоден з абонентів, чиї номери записані у телефоні, не буде радий моєму дзвінку у цю конкретну мить. тому здається, що за вікном нічого немає, нічогісінько, там біла пустота, як у фільмі, де головний герой переживає клінічну смерть, лиш вона не світиться, тому так темно. хоча зазвичай я собі можу уявити в яку сторону від мого ліжка треба було б почати рухатись, щоб дійти до того чи тієї, з ким непогано було б зараз провести час. я не знаю, про що вони думають у цей конкретний момент. я лише знаю, що від мого дзвінка вони не стануть щасливішими, ніж досі. а навіщо тоді такий дзвінок?

учора всі вітали всіх із першим снігом. було троха дивно, що він випав одночасно у різних кутках країни. хоча це зближує. мабуть, я просто пропустила, як сніг падав день перед вчорашнім. зрештою, сніг завжди падає десь. з чого тут робити свято. але свято існує, і знаєте, чому? тому що це привід сказати "вітаю з першим снігом!", ось чому.

у цьому світі нічого не існує для людини поза рештою людей. і не існує тих, хто насправді вважає, що йому більше ніхто не потрібен. ви досі так думаєте? вас не існує. вам потрібні ті, хто кожного дня глузують з вашого вигляду, ті, хто продають, знімають і потім показують вам у найнепідходящіший момент якусь рекламу, ті, хто належать до влади, яку ви так ненавидите. усі вони вам потрібні. бо без них не існує вас. без тих, для кого ви пусте місце, і без тих, хто теж вас ненавидить вас просто не-мааа...

ні, я не копіюю Дереша, в якого здається теж десь було про хлопчака, що витирав пам'ять навколишніх про себе, аби зникнути з цього життя. хоча в цьому теж є дещо цікаве, мені навіть подобається. просто це дивно, - а усі дивні речі заслуговують на те, щоб на них дивитися і про них говорити. може, вони самі цього вимагають? не знаю. ну правда ж, дивно, що вам потрібна та людина, яка вам сто літ не потрібна? що ті, що хочуть потрапити в рай, насправді не хочуть, тому що для цього треба померти? (боже мій, невже я пам'ятаю цю фразу лише з промови Стіва Джобса? я піддаюсь мейнстріму; тепер у мережі буде ще один текст із посиланням на його ім'я.) хіба ж не дивно, що ми так часто думаємо одне, робимо інше? це теж не моя думка, на жаль. цього разу ідея взята з Ніцше: задум - це одне, вчинок - інше, а образ учинку - третє. це дивно. але інакше не може бути.

усе, з чого складається життя людини - це спілкування. я знаю тих, хто похід у туалет називає "поговорити з природою", ба більше, я сама до них належу. спілкування з будь-ким і будь-чим - це наповнення всього нашого життя. було б мабуть цікаво знайти в цьому сенс, вам не здається? а він там є. я навіть скажу, який. і - чорт забирай - це теж не мої слова. сенс не в меті. він в русі.

рухайтесь, дорогі мої, рухайтесь! відірвіть м'яке місце від м'якого крісла і дозвольте йому знайти на себе пригоду. це теж цікаво - з якою швидкістю воно її знайде. і знаєте що? риса, яку я найбільше поважаю у людях, - це якщо вони ні про що не шкодують. це так чудово: знати, що усе, що ти зробив - на краще, навіть якщо одразу по дії стало погано. вірити в це. вірити в те, що усі помилки можна виправити. для того, щоб виправити помилку, найперше необхідно просто її зробити. ні про що же жаліти - і не жалітись. чому другом називають людину, якій можна поплакатись у жилетку? я б назвала другом того, хто вліз би в багно разом зі мною, тому йому не можна плакатись про те, що я, друже, в багні. разом. подати руку. разом. вибратись. і ні про що не шкодувати.

я не належу до тих людей, які мені подобаються. я вже шкодую - що я це написала.

зазвичай кажуть, що дружба - це чудово. кажуть, старих знайомих треба берегти, навіть якщо вони не друзі, бо у відповідальний момент цілком можуть ними стати. 

також кажуть, що інколи треба щось змінювати у власному житті. щоб не було застою, і особливо - якщо до того вже йде. тоді варто змінити щось одне і велике або багато маленького (бо щоб дала ефект зміна чогось маленького й одного, треба дивитись американські фільми - там таке показують) - і все піде як по маслу. 

а чи треба міняти товаришів? скажімо, ось це знайомство вже занадто старе, воно віджило своє. говорити немає про що, дороги розійшлися, тож навіщо кожного свята або якої там ще нагоди про себе товаришу нагадувати, якщо це цілком імовірно тепер тільки мозолить очі? або, скажімо, якщо приємне знайомство знайомство з натяком на дружбу приємне і має отой самий натяк лише для однієї сторони, для мене? "якщо" - хороше слово, тому що мені нічого не відомо точно. але ж у цьому світі мало чому можна вірити, а старий анекдот про старого єврея говорить, що довіряти навіть собі не можна. отже, я роблю висновок з того, що бачу, - товаришу зі мною не цікаво. і я йду з ефіру. 

не без пафосу, так вже сталось, що маю такий грішок. але я вчора порвала зв'язок з двома людьми, з якими ниточка пов'язувала спільною історією, і не лише квіпу. щасливо зоставатись! 

цікаво, що ж би мало це мені дати?

ах, так. тепер же потрібно знайти нових знайомих. важкувато буде. старість, знаєте, не в радість...

то як там зараз знайомляться майбутні друзі 

то чим же відрізняється талант від майстерності 

мабуть, талант - це, що ніхто не вміє, у той час як майстерність - просто відточена хода по вже протореному шляху. чи ні? і якщо ти всього другий після когось, то це вже не талант? як довести вашу одночасність або незалежність, якщо така була? або інше питання: якщо я граю музику, написану Моцартом, у власному аранжуванні, це вже прояв таланту чи ще ні?

вочевидь, таким думкам призначено приходити посеред ночі. і приходити в деякі голови, як казав Лец, помирати. про що ще можна помізкувати, коли так хочеться віднайти в собі талант, особливо, коли навколо тільки про це й говорять. Україна має талант, студенти мають таланти, гімназисти мають "свої коники" (ото вже й не відомо, у якому значенні їх більше) і теде, і тепе.

з одного боку, несправедливо все підряд називати талантом. особливо, якщо існують інші, відповідніші визначення, як-от музичний слух, грація, натреноване тіло чи збіг генів. з іншого - так хочеться залишити лаз для себе, щоб за зручної нагоди не зостатись з поміткою "сіра миша".

не знаю відповіді і не знаю, чи вона існує і чи бодай може існувати. ось вона, суб'єктивність, в усій своїй красі.

(NotaBene: не про ріпу, а про репетицію)) 

схотілося значить діду грати на гітарі. трохи підучився, купив - лабає
і все ніби добре в нього виходить, але чогось не хватає
грає своє, нове, але чогось мало
позвав він бабу, дав їй гітару, і стали вони удвох шкварити
і все у них виходить, але чогось таки не вистачає
позвали вони внучку. дав дід внучці басуху і стало у них тріо.
і все ж ніби круто, звук насиченіший став, але шось не те
позвала внучка жучку. на клавіші.
жучка - без питань!
і все ж круто - але десь ота родзинка загубилась.
гукнули кицьку. (кицька барабанщиця була). ооо! покращало
і все рівно чогось бракує
і довго вони так грали, а все чогось бракувало
але прийшла до них мишка.
і стала на гроул.
і все стало як треба

зі енд

Важкувато щось казати про свято перемоги. У нас уже сказали все, що можна було, і для мене зараз то як написати щось нове у шкільному творі про важливість вивчення літератури абощо.

Але не завадило б.

Бо, чесно кажучи, набридли щорічні заморочки усього чесного люду на теми "то хто ж там герой", "хто кому винен", і сакральну "що з ними робити". Ще кілька років - і мало-мало залишиться очевидців війни, а учасників то вже й зовсім ні. Цікаво, ми й тоді будемо роздувати з нічого всеукраїнський кошмар?

Мабуть варто було б зменшити помпезність свята. Свято хай собі буде - доки є ті, для кого це свято. Але для чого там парад сучасних військ на дев'яте травня, коли у нас є День збройних сил? І нащо взагалі той парад, коли бачиш, як плачуть ветерани - не за бойовими товаришами (хоча й за ними теж), а від того, що за ними їде міліція на ауді і фольксвагенах. Це хіба не знущання? Як не знущання хіба хвалитися нам зараз перемогою, яку здобула нині не існуюча держава над неіснуючою державою, при тому що переможці живуть у рази гірше за переможених? Залиште свято, нехай люди ідуть на кладовища, де лежить цвіт епохи, але нехай ідуть тихо, без блюзнірства...

А ще я не розумію тих, хто говорить про радянські війська як про окупаційні, визнаючи при цьому необхідність боротьби з Гітлером. Без червоної армії перемоги би не сталось, це ж очевидно. Або тих, хто говорить, ніби під німцями ліпше жилося. Ми й так жили під керівництвом хворого державця, добре не було (правильніше, було не всім), а то ж був би інший, але ще більш хворий. Або тих, хто говорить про радянську окупацію просто так, бо то, я так розумію, нині модно. А як же принцип "не було щастя, так нещастя помогло"? Врешті решт, Україна об'єдналась під прапором УРСР, як не крути.

А ще я не розумію тих, хто возносить до небес червону армію безоглядно, без засторог. Не згадуючи стратегічних промахів офіцерів, того, що солдати частіше, ніж треба, були просто гарматним м'ясом і що перевершили ми нацистів фактично кількістю. Це ж не одруківка, про яку можна просто забути.

Я взагалі не розумію однозначних людей. Історія української землі ніколи не дозволяла усіх бездумно ділити на добрих і поганих, чи то на своїх і ворогів. Є питання, у яких справді не можна кидатись від одного берега до іншого. Але питання оцієї-от війни, на мою думку, якраз таке, в якому треба нащупати середину і триматись її, хто б що не казав.

Хіба ні?

Листівка надана Видавництво Лакарт
Відправити цю листівку

люблю влаштовувати вистави в голові. це просто. досить лише знайти в пам’яті епізод, що тебе мучить (благо, моя пам’ять просто майстер зі зберігання таких епізодів), і розігруєш його. як по нотах. щось, чого не сказала/не зробила/не насмілилась зробити або/не випала нагода. скільки у мене такого є...
я страшенно люблю театральність. люблю короткі, але дуже місткі фрази, які чомусь спадають на думку лише тоді, коли всоте розігрую виставу, яка мала би бути дійсністю, у своїй голові.
я ненавиджу, коли люди курять. надто коли ця конкретна людина щось для мене значить або я їй хоча б симпатизую. на Олю я вплинути не змогла, не змогла б і не зможу. коли дівчина дурепа, на неї може вплинути лише той, кого вона любить понад усе на світі. коли вона знайде того, для кого зміниться? я хотіла б це застати.
про Олю я вистав не ставлю.
а от... не знаю, чого раптом я про нього згадала, ланцюжок думок, очевидно, був довгий, але тепер уже невловимий. походи в Карпатах, дряпання на Говерлу, так кумедно попечене на сонці лице, не претензійна постава і ще менш претензійна поведінка - він таки мені подобався. симпатичний та й годі. людина, яку я обрала об’єктом своєї дружби. так часто буває: я вважаю другом людину, яка знає мене зовсім недавно, сказала мені в сумі кілька слів і зовсім про мене не думає. для вибирання друзів у мене своя система, але зараз не про це. яка хвиля розчарування на мене накотилась, коли я побачила, що це солом’яноволосе чудо вдає з себе чортзна-кого, курячи разом з викладачами, старшими вдвоє. образа. гнів. душить. пече. мабуть так люди почуваються, коли на власні очі бачать зраду. і мені було байдуже, що ніхто мені нічого не обіцяв. він зруйнував мій міф про хорошу людину. було боляче. мабуть так почуваються діти, яким раптом повідомили, що Діда Мороза не існує, хоча за собою я такого не пам’ятаю: певне була надто спостережлива, щоб так обманюватись. а тут обманулась. неприємно, коли руйнують твою персональну казку. і то ще м’яко сказано.
я так довго це описую, щоб стало зрозуміло, чому я не забула. все, що змогла зробити тоді, це понабридати з питаннями типу "ну і нащо Ви курите?", на що отримала доволі красиву відповідь, як на худого аспіранта: "давайте кожен ітиме своєю дорогою". можна гордитись собою, я не помилилась у виборі друга - сама я б сказала точно так само.
тільки б він не чадів...
так і не вийшло нічого зробити. натомість тепер моя люба пам’ять має що діставати зі сховку, щоб годувати мою невситиму фантазію нездійснених вчинків. я люблю театральність і вже вигадала, щоби варто було зробити. я би підійшла до нього, коли він курив один. (таке, в принципі, важкувато зробити, але мені б вдалося спіймати момент, я знаю). попросила би віддати цигарку. думаю, дав би, особливо коли б небагато лишалось до фільтра. або після фрази "ну що, Вам шкода мені недопаленої цигарки?" потім демонстративно, не поворувши жодним м’язом обличчя, затушила б її об долоню. і сказала б щось приблизно таке: "я можу це зробити, а ти - ні. бо ти, Олександре, боягуз; ти доводиш свою силу комусь, замість того, щоб довести її собі". а потім би розвернулась і пішла до річки. після напруги цих слів не завадило б скупатись в холодній Тисі, ну та цих деталей вже нікому знати не варто.
по-моєму, красива вистава. театральна така.
цікаво, яким би був ефект? скоріше за все, ніяким. те, що я планую, майже ніколи не вдається таким грандіозним, як хочеться. і все-таки: а раптом...
але я цього не дізнаюсь.
вистави в голові проходять на ура тільки тому, що ніколи в житті не знають свого глядача.

хм. цікаво. не сподівалась, що мені сподобається.

але сподобалось. приємно відчувати вагу кулі, владу над нею і легке напруження від прорахунку траєкторії 

і коли падає 9 кегль з 10-ти - це все-таки страшенно приємно. почуваєшся КИМОСЬ!

але так багато залежить від компанії. мені пощастило, що люди просто хотіли мене навчити, не знущались, не хизувались - ми просто бавились! і це чудово 

пропадати за цією грою я не буду, це точно. годинами бавитись не буду, рука відпаде.

але ще одну приємність на своєму рахунку маю 

ну прочитала. і що? ще тільки взявши до рук, зрозуміла, що то не щось вартісне. так вже повелося, що якщо анотація містить не опис книги, а похвалу, то нічого такого у книзі немає. "критики вже назвали цю книгу звільненням для України". тьху! а, справді. Наталка Михно "Звільнення". читали? буцім журналістка читає щоденник відомої української лікарки, що знайшла ліки від епілепсії. там і картання через аборт, і любов у 40, і прогноз, як Україна буде себе поводити найближчі 30 років. і що? а те, що текст - страшенно разюча мішанина стилів (тут тобі і медична довідка, і художнє перо, і газетні замашки), яка тим нелогічніша, що то щоденник! мова ж про добропорядну жіночку, як думаєте, вона може у своєму щоденнику написати про себе, що має дивовижний позитивізм? от я - не вірю. знаю, важко писати розмовною українською, тим більше, що її власне майже ніде й не чути, але жоден наш писака не має права халтурити у такий час, коли від кожнісінького екземпляру книги залежить популярність нашої літератури загалом. хтось скаже - знаєш як треба, то пиши сама. але критики на те й критики. вони книг не пишуть, існуючи лише для того, щоб тримати письменника в тонусі .

зі. ну так, я перегнула палицю, прирівнявши себе до критика, визнаю. я - рядовий читач

ззі. і відколи це у нас вся проза автоматично потрапляє в розряд роману? та надрукуй я його в хрестоматії - 40 сторінок займе. рядова повість з обрамленням. а то, бачте, роман! аякже

метафори шикарні, асоціації дивовижні, паралелі неземні, техніка викладу - божественна! преклоняюсь перед людиною, яка так вміє замісити тісто тексту, щоб читач милувався кожним словом і тим, як воно підібране. про те, як сюжет мене захопив, як відлунювали в серці і на губах переживання головного персонажа і як сльози хотіли котитись очей, коли розуміла, що не витримує вже не він, а я, - про все це говорити не треба. я маленька сентиментальна дівчинка, що завжди кожух персонажів міряє на себе. мені це не вперше, хоч і сильно, не як колись. але, чорт забирай, що вона хотіла цим усім сказати? що? що історія йде по колу, і до нас повернувся початок двохтисячних з їх абсурдом і відчаєм? чи що нам треба вставати на новий Майдан? чи що ми ні на що не здатні і треба втихомиритись, бо ж усім видно, що сталось із нашої перемоги? що? на останній сторінці немає ні захвату, ні обурення. ні впевненості в тім що ми (п)ідемо і дійдемо. таке враження, що сюжет без фіналу навмисне (а може, він там і є), бо в моїй суб’єктивній фантазії усі учасники дійства просто зрештою знову інвертуються на пустелю. і не в клітці, а у зашморгу. чому це написано саме сьогодні? тут у мене навіть немає бажання щось розуміти.

і ще.

НАРЕШТІ ... нарешті хтось сказав те, що давно вартувало сказати © Дефініція  

так? я, закрита в собі наглухо людина, знала то ще тоді. звісно, не все. я закинула перегляд новин ще класі у восьмому, бо зрозуміла, що від тієї інформації можна збожеволіти. я замкнута у своїх думках, де майже нічого не стається. тепер маю доказ, що для виживання так навіть краще. набагато легше померти за ідею, ніж знайти ідею, варту того, щоб за неї вмерти. я можу дозволити собі збожеволіти лише один раз і хочу точно знати за що. з таких, як я, не робляться ті, що йдуть на барикади. ...

то все, що вище, написала, щойно прочитавши книгу (чомусь так ображено вийшло), не бачачи інших відозв. потім десь помітила замітку: Малкович каже, що то перша книга із запланованої трилогії про сучасну Україну. з цього треба було починати. 

поживемо - побачимо. чекаю продовження