Загострення військового протистояння з армією Російської Федерації та, як результат, — підписане перемир’я в Мінську, спонукають говорити не лише про перемоги та вдало проведені операції української армії на Сході, але й про трагедії, як-от під Іловайськом, до яких призвела не лише некомпетентність військового керівництва, але й відверте зрадництво на користь російського агресора.

Адже неодноразово самі бійці «вичисляли» зрадників-командирів, які посилали їх на вірну смерть в засідки. Так само неодноразово про це писали й журналісти. Врешті, такий кричущий стан військових реалій та численні смерті українських вояків-патріотів спонукали Міністра оборони В.Гелетея(facebook.com/v.geletey?fref=ts)до створення спеціальної служби по виявленню в межах міністерства та штабу АТО зрадників – так званої російської «п’ятої колони», які відверто (й за чималі гроші) здають українські інтереси та працюють на шкоду Українській державі.

Важко спрогнозувати, якою буде практична діяльність цього органу (до речі, важливим моментом у цьому контексті є відновлення діяльності військових прокуратур) і чи не залишиться все це на декларативному рівні. Хочеться вірити, що ні. Показовим фактом в цьому аспекті є недавнє звільнення першого заступника міністра — Богдана Буци за некомпетентну організацію військово-технічного забезпечення.

Разом з тим, окрім суто військового напрямку, Міністру оборони увагу слід звернути й на ідеологічний фронт, оскільки з ним в Міноборони кояться зовсім неприпустимі й неприйнятні речі. Тому що проростання й вкорінення антиукраїнської (а якщо говорити точніше – то відверто проросійської) ідеології й риторики (особливо за потурання чиновників вищої ланки) здатне чинити вплив, подібно softpower, на концепти національної патріотики, національної ідеї, ментальних конструктів та їх маніпулюванням, підміною понять, що в результаті може призвести до викривлення картини суспільного сприйняття реальності. Насправді мова йде про серйозні речі, які виступають складовою частиною пропагандистського путінського маховика, представники й керманичі якого залишилися на свої посадах з часівЛєбєдєва-Януковича. І до сьогодні ці особи продовжують відігравати відведену їм роль в умовах українсько-путінського протистояння.

«П’ята колона» на ідеологічному фронті Міноборони вже давно проросла раковою пухлиною, що планомірно здійснює антиукраїнську діяльність, щоправда вкладаючи свої «плоди праці» щоразу у псевдопатріотичні обгортки. Чого варта ситуація в головному музеї Міноборони довкола скандального очільника В.Таранця!

Незаконна зміна тодішнім міністром Лєбєдєвим керівництва музею, який протягом багатьох років був потужним науковим закладом і візитівкою міністерства, призвело до активізації і тотального проростання в музеї радянсько-сталінської ідеології, яку привніс до музею В.Таранець – керівник сталінського клубу «Червона Зірка». Відтак в музеї переформатовано та визначено «єдино правильний» вектор патріотичного виховання на прикладах «нєпобєдімой і лєгєндарной». Відсутність будь-яких заперечень з боку керівництва гуманітарного департаменту МОУ та заступників міністра дає підстави говорити про покривання такої діяльності або повну відсутність професійного критичного погляду щодо того, що відбувається в музеї; або ж реконструкція радянщини вищому керівництву є ідейно-ностальгійно близькою по духу. Але тоді формулюємо питання по-іншому: що роблять такі посадовці в Міноборони? Тим більше, якщо вони не мають безпосереднього стосунку до військових операцій на передовій, і водночас, їм абсолютно байдуже, що твориться в їхніх підлеглих структурах.

І, шановне товариство, мова йде не про якийсь містечковий музейчик, а про головний – НАЦІОНАЛЬНИЙ- військово-історичний музей держави! І Міноборони має відповідально поставитися до вимог української громади! В умовах війни з РФ там не має перебувати ставленик російського міністра Лєбєдєва, який, окрім того, що є непрофесіоналом в музейництві, ще й має зв’язки з російськими реконструкторами-терористами. Цілком очевидним є факт давніх зв’язків В.Таранця і І.Гіркіна-Стрілка, якого «засвітили» в Києві восени 2013 рокуТаранцеві «звіздуни» (очевидно, з необачності). Невже посадовці Міноборони вірять у те, що Гіркін тоді приїхав до Києва просто заради задоволення погратися у війнушку з Таранцем?! Особливо, зважаючи на те, що РФ вже давно готувала план захоплення України. І для такого фанатика, як Гіркін, який теж марив відновленням «Союзу нерушимого», була відведена своя роль, як, власне, й для Таранця. Заступник Таранця Я.Тинченко, який з’явився в музеїнавесні 2014 р. на всю країну розповів про свої дружні зв’язки з Гіркіним. Невже хтось має сумніви щодо того, що всі ці події відбувалися не просто так? А під носом у Міноборони в їхньому музеї здійснюється відверта диверсійна робота.

Чомусь в коло знайомців Таранця входять саме такі одіозні особи, але ніяк не науковці, музейники, художники та українські патріоти; а задовго до приходу до музею, він крутився в колах злочинців колишньої влади та осіб із сумнівною репутацією – В.Захарченка, С.Лекаря, С.Арбузова, Я.Жилкіна, О.Шереметьєва. Взагалі за короткий час перебування Таранця в музеї, прослідковуються його гіперактивні зв’язки з «вищими ешелонами влади», що давало йому впевненість діяти під повним прикриттям і безпекою.

Після втечі Лєбєдєва та інших посадовців-друзів В.Таранця для нього настав час пошуку іншої легітимації, аби підлаштуватися під нову владу й залишитися на посаді. Тому відбуваються судомні пошуки нових покровителів в Міноборони. Хоча на той період ще продовжував працювати там лєбєдєвський сват генерал О.Шутов, який до того ж офіційно обіймав «посаду» в Таранцевій «Червоній зірці», все-таки робляться спроби заручитися підтримкою Міністра.

Так, не встигли призначити на посаду І.Тенюха, як буквально через день Таранець вже надіслав депешу, причому від клубу «Червона зірка», в якому, не дивлячись на посаду в музеї, він продовжував відігравати центральну роль керівника. Мета Таранцевого послання до Тенюха – розказати про «виключну» роль «Червоної зірки» у всьому, чому тільки можна, запропонувавши свої послуги від мобілізації(!) до ще казна чого. Для посилення своїх позицій, в Будинку офіцерів (не в музеї!) В.Таранець відкриває нашвидкуруч сяк-так зліплену виставку про протистояння на Майдані (напевно, на той час вже забулося, як він переховував орлів Захарченка-Лекаря в музеї і як вони ж виганяли представників Самооборони), на яку було запрошено заступника міністра П.Мехеда. Проте відвертий непрофесіоналізм Таранця чомусь не впадає в око заступнику міністра, причому на тлі численних звернень з цього приводу і Спілки офіцерів України, й інших громадських організацій. Чи тут зв’язки є набагато глибші, пов’язані спільними інтересами і справами?

Друга, вельми прикметна деталь пов’язана з призначенням на посаду Міністра оборони М.Коваля. Тільки-но відбулося призначення нового міністра – аж ось у соцмережахТаранцеві «звіздуни» терміново викладають світлини кількарічної давнини з М.Ковалем, коли той ще служив в Держприкордонній службі, де «втюхують» йому якісь свої книженції. І якщо Коваль і думати забув — хто там до нього заходив, то в Таранця – навпаки! Треба ж всім показати, що ця «лєбєдєвсько-звіздунівська» компашка з будь-ким запанібрата. Поки що такий номер не пройшов з міністром В.Гелетеєм: попри очікування, на відкриття виставки про Скоропадського він не прийшов (та й не до цього зараз Міністрові). Достатньо того, що все те убозтво, яке більше нагадує кіношні декорації дешевого павільйону, побачив його заступник І.Руснак. Загалом, враження відверто ніякі: адже з рівня національного музею за рік керування Таранцем заклад перетворився на якийсь «музейний колгосп».

Натомість через музей гіперактивно популяризується діяльність (і цього Міноборони ніби впритул не помічає!) самого клубу «Червона Зірка», який з приходом до музею Таранця фактично отримав приміщення на Печерську. Своїх «соратників» із сумнівними професійними якостями прийнято на посади до музею, позвільнявши професійних музейників, які там працювали. Чому такі прояви управлінського ідіотизму нікого не обходять в Міноборони? Зрештою, як і той факт, що ще в березні заступник міністра П.Мехед звернувся до екс-директора музею В.Карпова, абитой розробив професійну концепцію розвитку музею (!), бо, очевидно, Таранець, до таких речей геть не здібний. Як професіонал-музейник В.Карпов таку сучасну концепцію подав на розгляд заступнику міністра, проте й досі вона десь там перекидається по міністерських папках, а «професіонал» Таранець продовжує ніби як працювати. Більш абсурдної ситуації годі й шукати! А чи не простіше повернути музейників до музею?!

Після окупації Криму, частина українських музеїв та їхніх фондів теж опинилася за межею. І якщо Мінкультури ще хоч якось шукало шляхи для вирішення питання їх повернення, то Міноборони, яке має два музеї-філії НВІМУ в Севастополі, просто викреслило їх і забуло (не кажучи про те, що цей факт Таранцю взагалі був глибоко «по цимбалах» — головне, мороки менше!). Натомість, як справжній музейник В.Карпов, який протягом років збирав ті фонди, не міг залишитися осторонь таких питань. Тому, провівши переговори з уже російським керівництвом музею в Севастополі, було досягнуто домовленості про повернення в Україну колекцій з історії українського флоту та ряду інших цінних експонатів. Потрібно лише офіційне рішення від Міноборони України. Скажіть, який музей чи й навіть Мінкультури може сказати про такі досягнення? Проте Міноборони в особі гуманітарного департаменту відмовилось (!) від такої можливості повернення експонатів зі своїх музеїв з окупованого Криму! Бо, напевно, ж тому, що це було досягнуто екс-директором В.Карповим, але ніяк не діючим директором Таранцем, який взагалі такими питанням на переймався! А профільний департамент вперто продовжує підтримувати Таранця. Напевно, теж в когось пересікаються якісь інтереси. Цікаво, таке «рішення» було прийняте виключно гуманітарним департаментом, а пан Гелетей «не в курсі»? Просто без коментарів. Натомість відповіддю на цю пропозицію було те, що всі експонати повертатимуть через європейські суди. Ха-ха. Багато ж Україна їх забере, зважаючи на те, як РФ виконує рішення європейських судів! Нині ж є реальна можливість врятувати свою історію, від якої чиновники відмовляються.

Також на пропозицію В.Карпова почати формування умовного музею героїв АТО – учасників першої (і дай Боже, єдиної) війни часів незалежності – Міністерство знову відповіло відмовою. Для будь-якого музейника нинішній час-просто «золотий»: адже щодня треба встигати щось робити, збирати, документувати нашу історію, бо час швидкоплинний. А замість того, щоб займатися такими питаннями, Таранець же натомість на всіх експозиційних площах розгортає черговий банерно-ляльковий театр.

Тому з огляду на всі ці факти, питання виявлення представників так званої «п’ятої колони» не слід відкладати в довгий ящик. І якщо, можливо, В.Гелетею не доповідають про дійсний стан справ у музеї, в нього є нагода дізнатись про все зі ЗМІ та зробити відповідні висновки. Тому слід негайно врегулювати це «кадрове непорозуміння» в музеї Міноборони та повертати фахівців на їхнє місце, якщо ми не хочемо втратити свою історію.

 

Комітет порятунку музею.

http://polperex

Мережа «Вільні люди» передала батальйону територіальної оборони «Київщина», «Айдар» та армійському спецназу зібрану волонтерами допомогу.

Серед речей: продукти харчування, шоломи, тактичні окуляри, спальники, наплічники, глушники до АК, стабілізатори вогню, кровоспинні засоби, форма, берци, польові душі, підсумки, наколінники, налокітники, полегшені бронежилети та ін.

Волонтери мережі «Вільні люди» дякують усім небайдужим, хто долучився до збору коштів для українських військових.

Між тим, військовим допомагають не лише амунцією. Для підняття бойового духу Музей плакату України та Музей української пропаганди передали патріотичні плакати для військових, які було оформлено фотографом Катериною Крючковою та фотодизайнером Юрієм Неросликом.
ОПАД

Зафіксована нахабна спроба рейдерського захоплення  Музею української пропаганди. Приватна особа, яка вочевидь має певні психологічні проблеми, наділила себе імператорським званням фундатора закладу, ще небаченого музейниками, намагаючись привласнити колекцію.

Ось офіційний опис МУП, затверджений наказом, розміщений на двох сайтах та сторінці музею у соцмережах:

"Музей української пропаганди - перший повноцінний музейний заклад найбільшого спального району України - Троєщина у Деснянському районі Києва.

Музей створено 23 травня 2014 року, як відокремлений філіал Музею плакату України який легалізовано ухвалою № 133 виконавчого комітету Новопетрівської сільської Ради Вишгородського району Київської області. В Європі такі музеї діють тільки на правах відділів при великих музейних установах і не мають самостійної державної реєстрації, що надає певної моральної переваги українцям. Музей плакату України з виставкою "Плакати Майдану", нині діє у Тернопільській садибі відділу "Сучасне село" Національного музею народної архітектури і побуту України. Вважається найменшим офіційно зареєстрованим музеєм світу - виставкова зала лише 15 квадратних метрів!

Куратором Музею української пропаганди став редактор журналу «Музеї України» Віктор Тригуб.

Меценати безкоштовно надали Музею української пропаганди невелику світлу залу на другому поверсі центру "Радосинь" по вулиці Т.Драйзера,8.

Організатори підкреслюють, що реалізують проект в піку місцевій владі, яка за двадцять років не спромоглася створити в районі державний музей, театр, картинну галерею, цирк та інші заклади культури, при тому, що у районі мешкає десь 350000 жителів!

Основну увагу привертають інформаційні стенди Київського "Меморіалу", створені директором Музею совєтської окупації Романом Круциком. Особливе звучання має стенд про масові розстріли НКВС громадян у лісовому масиві села Биківня, що входить до Деснянського району. Розповідається про арешти, знущання, знищення українців протягом 1918-54 років. Організатори виставки переконують, що саме ті страшні методи, сталінська ідеологія, жорстокість складають основу світогляду нинішнього Президента Росії В.Путіна, який підло окупував Крим, розпочав війну на Донбасі.

В експозиції знизу розміщені старі сталінські плакати, що лакували радянську дійсність.

Поруч розміщено плакати сучасних художників, які показують мужність українців на Майдані, боротьбу за свободу і незалежність із зброєю в руках.

Підбірка матеріалів справляє досить сильне емоційне враження, привертаючи увагу як школярів, студентства так і представників старших поколінь".

І ось як представлено музей у новій редакції:

"Фундатором (засновником) Музею української пропаганди є відомий вчений і громадсько-політичний діяч, поет і публіцист, доктор історичних наук, академік Української академії наук Павло Гай-Нижник.

Творчий актив Музею: куратор - редактор журналу «Музеї України» Віктор Тригуб, арт-директор - Юрій Нерослик, креативний директор - фотохудожник Катерина Крючкова".

Все було нормально, поки активісти музею, разом з Головою КМО "Меморіал" Романом Круциком, всесвітньовідомим майстром мікромініатюри, істориком Миколою Сядристим, письменником, народним депутатом України Володимиром Яворівським, художником Георгієм Ключником, фотохудожником Катериною Крючковою, представниками Деснянської РДА розробляли концепцію, монтували виставки, розживалися експонатами, меблями. Спільно з талановитим дизайнером Юрієм Неросліком - нині сержантом Нацгвардії, творили і поширювали в зоні АТО і державних музеях патріотичні плакати...

Нездорові тенденції проявилися, коли до музею, на публічні акції, почали приїздити журналісти найбільших ЗМІ, телеканалів... Музей, створений на ентузіазмі, без жодної бюджетної копійки, зазвучав, отримав суспільне визнання. Розроблена масштабна патріотична екскурсійна програма для чисельних школярів Троєщини, що через транспортні проблеми не так часто добираються до провідних музеїв у центрі.

"Фундатор" раптово прозрів, проявивши дивну цікавість до закладу, хоча раніше мав інтерес лише до красування перед телекамерами. Можливо, це реакція на парламентські вибори, де він знову виконуватиме ганебну роль технічного пугала, як це було під час кампанії до Київради, де йому вдалося отримати аж 200 голосів...

Офіційне керівництво журналу "Музеї України", Музею плакату України і Музею української пропаганди при часописі, отримало хамський телефонний ультиматум протягом доби здати ключ, подарувавши вже створену зусиллями багатьох людей музейну колекцію Великому вождю всіх фундаторів!

Отримавши популярне пояснення про те, що більшість експонатів є приватною власністю багатьох і дуже непростих людей, Фундатор перейшов до погроз розправи з боку багатьох близьких йому кримінальних елементів. Зазвучала нова вимога - негайно покинути приміщення, власники якого ніяких претензій, вимог, ультиматумів на адресу журналу "Музеї України", Музею плакату і Музею української пропаганди при часописі, не оприлюднювали. І враховуючи чисельні плани співпраці з музеєм, увагою громадськості, дуже сумнівно, що вони допустять брутальне нищення першого музею Троєщини. Якщо ж вони попросять - заклад буде перенесено до іншого місця... Але, то вже інша історія...

Ситуація неприємна. Ми не збиралися звертатися до загалу, обмежившись виведенням Фундатора з редколегії журналу і позбавлення його всіх громадських посад в наших музеях. Розуміємо, що у людини гострі психологічні проблеми і дещо неадекватна реакція на дійсність, що для доктора історичних наук, який щиро хоче привласнити музей, колекцію, до творення яких не має ніякого стосунку, а потім взагалі нищить музей, лобіюючи позбавлення приміщення, неприпустимо.

Тому просто застерігаємо від співпраці з подібними кадрами.

А Музей української пропаганди на Троєщині буде! Хай навіть у іншому приміщенні!

Прес-служба МУП

В той час, коли Міністр оборони В.Гелетей періодично виявляє зрадників української армії в тилах та штабах, його заступники разом з очільниками деяких департаментів радо відкривають різні виставки, витворені бравими лєбєдєвськимиреконструкторами.

Відтак знову мова піде за «творчість» скандального директора Національного військово-історичного музею В.Таранця та його відданих музейних натхненників з музею Шереметьєвих та «Союзу «Народна пам'ять». Ці організації завдяки Таранцеві разом з «Красною Звєздою» вже ніби приросли до музею та поселилися під однією вивіскою. Проте це, очевидно, мало хвилює чиновників з Міноборони: хай там будуть чи то вихідці з партії регіонів, чи хто, пов'язаний давніми зв’язками з російськими терористами – байдуже! Пише polperex

Тому напередодні Дня Незалежності України заступник міністра І.Руснак та керівник гуманітарного департаменту МОУ О.Щербінін разом із скандальним чиновником Я.Жилкіним – членом партії регіонів та головою ВГО «Союз «Народна пам’ять», прийшли до музею аби перерізати стрічку виставки. Хоча і в цій справі  першість було надано не заступнику міністру Руснаку, а саме Жилкіну. Ну, а що ж ви думали – Таранцеві «ідейні кореша» по пошуковій археології.

І якщо ви наївно думаєте, що ця виставка (напередодні Дня Незалежності) була присвячена діям української армії на Сході, то ви глибоко помиляєтеся! Це он можете вийти на вулицю і на тротуарі біля музею роздивитися з десяток світлин. В музеї  ж на експозиційних площах понад 400 м.кв. місця героям АТО чомусь не знайшлося.

Натомість виставка, яка ніби як урочисто відкривалася, була присвячена 100-річчю Першої світової війни (виявляється, Таранець, ще досі не відзначив цю дату!) і гетьману П.Скоропадському («Війна і мир гетьмана Скоропадського» - ну майже за Толстим!). В той час, коли Україна вперше за роки незалежності воює, а весь світ стоїть мало не на порозі третьої світової війни, іншої тематики для виставки чомусь не знайшлося. Як і більших достойників для  її відкриття, ніж Я.Жилкін.

Хоча, з огляду на те, що музей повністю окупований палкими прихильниками радянщини вкупі з «регіонівською» ідеологією та «руським миром», поява особи Жилкіна цілком виправдана  й закономірна. Це той самий чиновник, який, перебуваючи на посаді відповідального секретаря Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій, виступає на захистрадянських пам’ятників та символів – не дай Боже, нищити їх! (http://from-ua.com/obzor-pressi/314410-bespamyatstvo.html)

Але з початком «Революції гідності» «ленінопади» по містах і селах України таки відбулися, добряче зменшивши кількість цих «пам’ятників». Пан Жилкін на цей процес вже впливу не мав. До речі, зараз, за ініціативою Президента П.Порошенка розробляють новий закон про заборону тоталітарних символів радянської епохи,  як і зняття радянського свята «23 лютого – дня захисника Вітчизни». Цікаво, тоді Жилкін з Таранцем також будуть гнути свою лінію перед російськими покровителями та волати «дедываевали»?

Використовуючи своє службове становище і власну «кишенькову організацію» Я.Жилкін намагався монополізувати всю пошукову діяльність на території України  та «підім’яти» під себе решту пошукових організацій та загонів. Ще в 2013 році кримські та інші пошуковці скаржилися, що Жилкін, використовуючи службове становище, всіляко перешкоджає їхній діяльності, якщо до нього не йдуть «на поклон». Міг затримувати чи навіть відкликати дозволи на пошукові роботи, нацькувати на організації міліцію чи СБУ. Натомість, прикриваючись «законністю», створив зі своїх штатних співробітників власний пошуковий загін, та, маючи можливості, потихеньку дерибанив державний бюджет  на власні потреби. Нагадаємо, що на цій посаді Жилкін перебуває з літа 2012 р.

Влітку 2013 р. на Житомирщині Жилкін разом з Таранцем  витягли башту танку Т-34 та урочисто пообіцяли  передати її до музею Міноборони. Проте й досі її ніхто не бачив.

Так от, заступнику міністра І.Руснаку зовсім не ніяково було разом з регіоналомЖилкіним  відкривати в Таранця в музеї виставку, не дивлячись на те, хто там з ким мав зв’язки: чи то з Лєкарем, чи то  з Гіркіним.Цікаво, а міністр В.Гелетей теж такої думки дотримується? Мабуть, не зовсім, раз не прийшов на відкриття тієї «виставки».

Загалом, ілєбєдєвський призначенець Таранець, що потрапив на цю посаду всупереч закону і здоровому глузду, а також засилля прорадянських організацій, напевне, були покликані використовувати науковий та експозиційний ресурс музею зовсім не на благо української національної ідеї та її Збройних Сил, а, навпаки, знівелювати та розібрати те, що було, прикриваючись якоюсь там доцільністю. В Міноборони ж на вищих керівних посадах немає фахівців, які б побачили, що головний ідеологічний центр патріотичного виховання ЗСУ іде не тим шляхом разом зі «сталінським командиром» В.Таранцем. Натомість, як ні в чому не бувало приходять споглядати таранцевсько-шереметьєвські виставкові шедеври.

Окремо хотілося повернутися до самої тематики виставки. Чимало істориків напевно, довго розмірковували б над вибором саме особи П.Скоропадського аби показати трагізм Першої світової війни для України. Особливо, зважаючи на той факт, що оригінальні предмети родини Скоропадських в Україні можна перерахувати на пальцях. Проте такі дрібниця для реконструктораТаранця не проблема: адже всі дірки можна закрити банерами, а деякі експонати можна просто «притягнути за вуха до виставки.

Разом з тим, враховуючи реалії нинішнього воєнного часу, особливої актуальності зажило б те, якби увага зосередилася довкола інших подій, ще напередодні приходу Скоропадського до влади. Зокрема, такої самої окупації і радянізації українських земель, створення в грудні 1917 року більшовицької Донецько-Криворізької республіки (ось вони трагічні історичні паралелі!), боротьбу УНР за незалежність і проголошення легендарного ІУ Універсалу, а також таке саме узурпаторське прагнення тоді більшовицької, а нині путінської Росії відрізати Україну від моря шляхом створення маріонеткових республік! Історія повторюється по спіралі.

Натомість грамота Скоропадського, видана 14 листопада 1918 року про федерацію з небільшовицькою Росією, якої де-факто не існувало, націоналістичними силами вважалася фактом зради самостійності України. Наслідком стало антигетьманське повстання Директорії як опозиційної до гетьмана сили, яка поставила крапку на федерації з Росією. Попри те, що Скоропадський чимало зробив, головною проблемою провалу його правління було не підтримання українських соціалістичних партій (за концепцією Винниченка – українець – це соціаліст, відтак несоціаліста Скоропадського не вважали українцем). Післяревлюційна вакханалія, як відомо, не принесла багато ладу, Україну продовжували шарпати з усіх боків. Зважаючи на  вже  пережиті болючі сторінки  в українській історії, нині в умовах  війни з путінськими військами потрібно докласти надзусиль для збереження держави. Ось на чому слід би було зосередитися в подібній виставці, а не виставляти цяцьковані гільзи та інші дрібнички та розповідати, що це так гарно як у «ювелірній крамниці»!

В цілому ж виставка виконана Таранцем у «канонічному реконструкторському» стилі  за методом «я тєбяслєпіла із того шо било». Знову навішали банерів, наставили ляльок-манекенів та просто дотичних випадкових предметів, які за своїм ідейним навантаженням не розкривають головної мети виставки (якщо, звичайно, вона взагалі була!). Ці виставкові декорації наводять лише на одну думку: якщо людина може «вийти» з реконструкції, то реконструкція з людини ніколи... І Таранець щоразу це доводить, розповідаючи мало не про «монопольну» роль реконструкції у вивченні історії та патріотичному вихованні. Хоча дане твердження,здається взагалі перебуває за рамками здорового глузду.

От тут от хочеться запитати: а як же Національний військово-історичний музей жив до Таранця «без реконструкції», займаючись тим, чим і повинен займатися будь-який нормальний музей? Якщо Таранець за все своє свідоме життя навчився займатися лиш е цим, це ж іще не значить, що реконструкцію потрібно «тягнути» до музею, втілюючи в гротескно-кіношних декораційних формах. А як обходиться «без реконструкції», наприклад, Національний музей Великої Вітчизняної війни? Нормально працюють люди, ні на чому не зациклюються.

Остаточним «апофігеєм» виставки є одна з центральних вітрин, фото якої навіть не посоромилися виставити на сайті музею. Розмістивши в ній зразок однострою гетьманського конвою, нагороди П.Скоропадського, так званий «задник» вітрини задрапірували всіма можливими прапорами, які Таранець знайшов в музеї: це й прапор 3-ї Залізної дивізії О.Удовиченка, що хронологічно належить до 1920 р., прапори комбатантських організацій з США та Канади 1930-40-х рр. (!) та чомусь (?!) туди потрапили сучасні прапори Сумського артилерійського інституту (колись училища). Таку експозиційну «кашу» ну дуже важко заради хоч якоїсь пристойності назвати еклектикою. Просто «винос мізків», хоча Таранцеві їх, напевно, й не заносили! На кого взагалі розрахована така виставка? На людей,далеких від історії і які не розберуться, де який прапор? Але ж музей має подавати грамотну й достовірну інформацію! Як вистачає глузду таке виставляти?  Чергова ганьба директора-реконструктора, який виставив національний заклад на посміховисько! Цей факт лише вчергове підкреслює відсутність наукового професійного підходу в діяльності музею, що в перспективі несе загрозу втрати ним статусу національного закладу. Таранцеві  навіть вже  можна  видавати книгу «Як розвалити національний музей за рік. Посібник для «чайників».

 

Керівництву Міноборони слід негайно вживати всіх заходів задля порятунку музею та  відновлення його високопрофесійного  наукового рівня! В умовах війни  українське суспільство заслуговує бачити достойний УКРАЇНСЬКИЙ військовий, а не проросійський музей, в якому гідно будуть представлені імена борців за  Українську Державу.

 

Комітет порятунку музею.

Що почнеться в Москві, якщо Україна поверне символічну булаву Кубані, як і заповів останній керівник Республіки? А Голова Дніпропетровської ОДА І.Коломойський прийме її на порозі музею Д.Яворницького? Уявили? А це реально!

Історичні міжнародні розслідування мають геополітичне значення. Добре, що це починають розуміти і у просторих кабінетах... Згадаємо неймовірний шлях Січових символів. Булава Кубані. Чи древня отаманська булава, перші легенди про яку, згадують отамана Івана Сірка.

Дуже ймовірно, що булава, захоплена в одній з битв з турками, перероблена козацькими умільцями, оздоблена, передавалася з рук в руки. Так, з козаками і потрапила на Кубань. Враховуючи багато містичних історій, пов`язаних з неймовірними характерницькими здібностями Сірка, надпотужними закляттями, дуже може бути, що головна булава Вільної Кубані, дійшла до нас з тих славних часів.

Постать Сірка була наскільки міфологізованою, віра в нього була такою абсолютною, що і досі існують казки про те, що певний час труну з тілом отамана, возили в походи, аби перемогти. Інші легенди розповідають, що у мертвого Сірка відтяли руку, яку діставали у вирішальних боях для перемоги...

Могила І.Сірка збереглася на Дніпропетровщині. Аби врятувати її від затоплення черговою ГЕС, перенесли під село Капулівка. Череп отамана відправили до Ленінграду. Вирішили зробити реконструкцію обличчя. Та й забули... Тільки наприкінці восьмидесятих Юрій Мушкетик гостро поставив питання про повернення черепа... Але, то окрема історія.

Січ було розгромлено. Козаки пішли на Кубань. Булава стала головним атрибутом отаманської влади.

...Останній отаман Кубані Бабич, передав її створеній Законодавчій Раді Кубані, яка 6 січня 1918 року, проголосила Кубанську Народну Республіку. Було прийнято першу Конституцію Кубані. Ухвалено резолюцію про приєднання Кубані, на федеративних засадах, до України. Велика роль у тих подіях належала переконаному українському патріоту, Міністру внутрішніх справ КНР Кузьмі Безкровному. Саме він вів переговори з Гетьманом Скоропадським про спільну боротьбу з комуняками. Скоропадський майже віддав наказ про висадку на Тамань української дивізії. На жаль, Кубанська Рада проголосувала за союз з Добровольчою армією Денікіна, який воював і з більшовиками, і з Україною. Вже потім, кубанці зрозуміли помилку...

В ті часи було створено навіть незалежну Кубанську єпархію...

13 червня 1919 року, у Ростові, білогвардійці, вбили Голову Законодавчої Ради Кубані Миколу Рябовола. Групу українських націоналістів, що керували козаками, вислали до Стамбулу. Це стало останньою краплею для кубанських козаків. Вони масово покинули військо Денікіна.

Почався зоряний час справжнього українця, козака Василя Іваниса. Маючи інженерну освіту, офіцерське звання, пройшовши кілька війн, він став депутатом кубанської Ради від рідної станиці Настасіївської. Міністром торгівлі і промисловості Кубані.

Іванис обстоював оборону лише незалежної Кубані.

Було обрано нового отамана Кубанського козацтва Миколу Букретова. Який запропонував В.Іванису очолити Уряд Кубані.

4 січня 1920 року Уряд Кубані було сформовано. Пропрацювали до 17 березня, коли довелося залишити Краснодар. Відійшли до незалежної на той час Грузії. Букретов впав у депресію і передав всі повноваження, у тому числі отаманську булаву Кубані, Василю Іванису. Прем`єр вивіз булаву у чемодані!

В серпні 1920 року Кубанська армія генерала Сергія Улагая висадилася десантом на Кубані. Повернувся і Іванис з булавою. На жаль, повстання подавили більшовики. Іванис відпливає до Стамбула. Потім Румунія, де йде до Посольства УНР. Вів переговори про облаштування Кубанських козаків. Потім Варшава. Меморандум про незалежність Кубані і засудження більшовиків. У Тарнові Іванис зустрівся з С.Петлюрою.

Булава, разом з Іванисом переїхала до Праги. До Української господарської академії в Подебрадах прийняли 42 кубанців. Іванис там викладав.

У 1922 році Іванис, як глава Уряду Кубані, звернувся до міжнародної конференції в Генуї з проханням визнати незалежність Кубані.

1935 року Іванис з булавою Сірка потрапляє до України. Працював у Рільничому ліцеї в Черницях біля Львова. 1939 року втік до Німеччини.

1948 року Василь Іванис перевіз булаву до Канади. Де багато писав українською мовою. Помер останній Прем`єр Кубані 28 вересня 1974 року. У заповіті Іванис просив передати архів і отаманську булаву Колегії Святого Андрія у Вінніпезі. Якщо Кубань стане частиною України, заповів перевезти булаву до Краснодару. Якщо ні, а Україна стане незалежною, відвезти булаву до музею ім. Д.Яворницького до Дніпропетровська.

Як виявилося, дискутував Іванис і з самопроголошеним Кубанським військовим отаманом В. Науменком. Його не обирала Кубанська крайова рада. До речі, остання сесія Законодавчої Ради, що відбулася в Адлері в 1920 році, доручила Іванису боротися лише за незалежність Кубані. У 1922 році, Науменко теж отримав якусь булаву, яка зберігалася в музеї Кубанського козацтва у Ховеллі. Потім зникла. Ймовірно, нині в Сибіру.

Розслідування проводилося за матеріалами Р.Коваля і Р.Польового.

Ця історія переплелася з неймовірними пригодами козацьких регалій. Теж Січ. Кубань. Печатка Запорізького козацтва, прапори, булави, документи... Лише регалії таємно вивезли до Сербії у 1918 році. Потім Німеччина, США. Музей Кубанського козацтва у Ховеллі, штат Нью-Джерсі. Переговори губернатора Кубані Ткачова і отамана Кубанського козацтва Громова, про передачу колекції в Краснодар. Героїчні зусилля отамана Американського козацтва Сергія Цапенка з справедливого поділу колекції. Кубанські експонати - Росії, Січові - Україні. Потужний вступ до гри сайтів журналів "Нова Січ" і "Музеї України". Інформаційна кампанія. Пограбування музею США спецгрупою ГРУ РФ. Міжнародний шпигунський скандал. Буш-Ющенко-Путін.  Таємна переправка викрадених регалій до Москви. Помпезна передача Грамот російських царів на Кубань. Як виявилося, до Краснодару потрапили копії...

Журнали "Нова Січ" і "Музеї України" знову звертаються до Посольства України в Канаді, діаспори з великим проханням - знайти Булаву Сірка у Вінніпезі.  Терміново владнати всі формальності. Знайти оригінал заповіту В.Іваниса. І виконати пункт з доставки архівів цього видатного козака і Булави Сірка до Дніпропетровського музею імені Д.Яворницького!

2007 року, нам вдалося привернути до цієї історії увагу наших дипломатів, особисто Олега Тягнибока. Були певні дії, провокації рашен спецслужб. Навіть демонстрації під Посольством РФ... На жаль, ніяких офіційних підтверджень перебування булави і оригіналу заповіту Іваниса, здобути не вдалося. Хоча, як ми підозрюємо, повноцінного пошуку і не було. Полювання триває... Лише зараз до багатьох дійшло, на якому веселому рівні працювала наша команда ще сім років тому...

Адреса: St. Andrew’s College, University of Manitoba, Winnipeg, MB Canada R3T 2N2.

Архів і стародруки приміщуються в будинку Колеґії, в маленькій кімнаті, збудованій з каменю й цегли, але вогнетривких скринь кімната не має.

Обслуга: Бібліотеку обслуговує дві особи - професійна бібліотекарка та її помічниця.

Бюджет: Бібліотека має окремий постійний бюджет Колеґiї.

Уживання: Колекція архівів і рідкісних стародруків доступна тільки за окремим дозволом.

Якби зараз наші МЗС, Посольство України в Канаді осмислено повернулися до цієї неймовірної пригоди, можна отримати результат! Такі символічні речі, документи, архіви не МОЖУТЬ зникнути безслідно! Занадто висока аукціонна вартість і геополітичне значення.

Уявіть, що почнеться в Кремлі, якщо саме зараз, під час АТО, ми знайдемо українську булаву української Кубані в Канаді! І зможемо повернути її, згідно заповіту останнього легітимного Прем`єр-Міністра Кубані до музея Д.Яворницького у Дніпропетровську... І зустрічатиме Коломойський... Супершоу! Може лише за такі емоції, булаву слід знайти принципово!

П.А.Клімкіну - Міністру закордонних справ України

І.В.Коломойському - Голові Дніпропетровської ОДА

Журнал "Музеї України" просить Вас докласти зусиль, аби виконати заповіт останнього легітимного керівника Уряду Кубанської республіки В.Іваниса - доставити булаву Кубані (Івана Сірка) до Дніпропетровського музею імені Д.Яворницького з Канади.

Розслідування триває з 2007 року. Деталі в доданій статті.

З повагою,

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Війна за Донбас і Україну потребує негайної музеєфікації! Події відбуваються занадто швидко. Штурми, оборони, котли, прориви, трагедії, перемоги... Все це треба зберегти для нащадків!

Саме тому активісти журналу "Музеї України" та ентузіасти вже кілька місяців тихо збирають експонати із зони АТО.

Биті каски, деформовані бронежилети, гільзи, деталі обладнання та озброєння стали початком великої колекції. Особлива повага до речей загиблих бійців... Є унікальні трофеї від ворогів...

Кілька тижнів, в режимі нерозголошення діє Оргкомітет створення "МУЗЕЮ ГЕРОЇВ АТО", який очолив знаний музеєтворець, кандидат історичних наук, полковник ЗСУ Віктор Карпов. Відповідно, всіляку підтримку надає часопис "Музеї України", наша пресова корпорація, влада Луганської і Донецької областей, Нацгвардія, військові, бійці добровольчих батальйонів...

Ми вже маємо сумний досвід двох Майданів. Було скільки розмов, а повноцінного музею так і не створили! Реально маємо одну  стаціонарну музейну експозицію "Плакати Майдану" в Музеї плакату при журналі "Музеї України", яка з 27 лютого діє в Національному музеї народної архітектури та побуту України у Пирогові. Фактично, це вже меморіальний музей на 15 квадратних метрах! Вже зрозуміло, що при тому дефіциті бюджету, війну, ніхто не буде викидати кілька сотень мільйонів на нове приміщення в центрі, обладнання. Є сумнів, що музей взагалі буде...

Те саме відбувається довкола АТО. Гинуть кращі хлопці. Треба рятувати поранених. Забезпечити армію, відбудувати розбомблене...

Тут не до історії, не до музею! Знайома пісня...

-До оргкомітету створення "Музею Героїв АТО" увійшли досвідчені люди, які вже напрацьовують концепцію створення закладу! - розповів його Голова полковник ЗСУ Віктор Карпов, - Вже є стартові домовленості з місцевою владою Луганської та Донецької областей, аби перші експозиції створити саме у них. Просто поруч з місцями резонансних боїв. В перспективі, вони стануть філіями Національного Музею Героїв АТО, якщо хтось колись його зробить! Поки що, вся ініціатива від громадських активістів і безпосередніх учасників АТО. Ми збираємо колекцію, її систематизуємо, спробуємо найближчим часом щось виставити для публічного огляду.

Високі державні мужі на всіх рівнях схвально сприймають цю ідею. Однак, як завжди, ніякої конкретики. Члени оргкомітету прекрасно розуміють, скільки часу і коштів потребує затвердження рішення, виділення землі, якогось будівництва... І цей шлях треба комусь пройти.

А музей потрібен просто ЗАРАЗ!

Отож,  перш за все приміщення, пізніше - площадка для загиблої та пошкодженої військової техніки (у віддаленій перспективі).

З приміщенням проблема майже вирішена. Є кілька варіантів. Можливо, школярі, молодь, студенство та ветерани АТО зможуть побачити першу виставку вже у вересні... Поки, ентузіасти, за підтримки бійців АТО збирають експонати на місцях боїв. Відбулося кілька експедицій, плануються нові... Відвідувачі побачать унікальні речі...

-Національний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році", за підтримки Музею плакату вже відкрив першу виставку "Україна - більше за життя!" - повідомив директор Іван Вікован, - Представили плакати про АТО, кілька комплектів яких передали воїнам НГУ, речі з гори Карачун, показали обладнання солдат. Інтерес відвідувачів великий. Людям це дійсно болить. Війна зачепила вже всі регіони, тому і музеї всіх областей повинні створити такі виставки! Ну, і зрозуміло, Нацмузей Героїв АТО необхідний! Можливо він постане на базі місцевих колекцій, створених ентузіастами і ветеранами? Треба думати. Добре, що оргкомітет створено!

-Тут головне - не чекати чогось! Бюрократичний апарат все затягне і заблокує! Треба брати і робити! - переконана шеф-редактор журналу "Музеї України" Наталка Іванченко, - Спершу формуємо хай маленьку, але справжню колекцію. Презентуємо її пресі, громадськості. Розширяємося. Йдемо реальними маленькими кроками. Колись так робили Музей слідопитів, потім Музей плакату, що став єдиним музейним осередком про Майдан, Музей української пропаганди, що з Троєщини звучить голосніше, ніж дехто з Печерська... Головне зробити щось, навіть маленьке, зате живе. Гектари землі і холодне казенне приміщення не головне для того, аби показати подвиг наших захисників! Сказали - зробили! Потім хай інші зроблять краще, як зможуть!

До речі, на базі роботи арт-директора журналу "Музеї України" і Музея укр пропаганди Юрія Неросліка, вже зробили перший плакат майбутнього музею. Між іншим, Юра нині сержант Нацгвардії, відбуває в зону АТО...

Є ще проблема мародерів. На місцях вчорашніх боїв вже повно мисливців за металом. Фермери розчищають поля. Потім підуть дощі, зима. Якісь особисті реліквії розповзуться по приватним колекціям, зникнуть. Історію цієї війни треба творити просто зараз!

Саме для цього оргкомітет і створено. Якщо можете допомогти, маєте щось цікаве - пишіть на пошту журналу "Музеї України" до Українського інституту воєнної історії.

-Ми будемо привертати увагу Президента України до цієї ініціативи! - запевнив Віктор Карпов, - Зрозуміло, ситуація на фронті непроста. Але, ми всі впевнені в перемозі! І будемо наближати її всіма доступними засобами!

Музей Героїв АТО буде створено!

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України", член оргкомітету "Музею Героїв АТО"

в експозиції Національного військово-історичного музею України

Український інститут воєнної історії з січня 2014 р звертав увагу Міністрів оборони України Павла Лєбєдєва,  Миколи Коваля, Генеральної прокуратури України на маніпуляції керівництва Національного військово-історичного музею України у питанні наявності танка Т-34 піднятого у червні 2008 року у Черкаській області поблизу села Зарубинці.

У своєму листі до народного депутата України Ірини Геращенко Павло Лєбєдєв зазначив, що у музеї відсутній танк Т-34. Стосовно танку Т-34 відомо, що за угодою його підняв для музею клуб «Червона зірка», очолюваний на той час Таранцем В., який нині є завідувачем музею. Роботи з підйому танку виконувались силами підприємства «Київпідземшляхбуд» (А. Гальчук). І нині цей танк знаходиться на технічній площадці цього підприємства.

 У серпні 2013 року Таранець В., виконуючий обов’язки начальника Національного військово-історичного музею України, підписав акт передачі танка від клубу «Червона зірка» до фондів музею. З серпня 2013 року танк поставлений на облік до основного музейного фонду.

З усього видно, що твердження Павла Лєбєдєва про відсутність танка Т-34 у музеї є хибним та не відповідає дійсності, і, до речіна друге звернення інституту він наказав танк перевезти до експозиції військової техніки та озброєння музею, яка експонується у Національному університеті оборони України. Однак цього не відбулося.

На звернення Українського інституту воєнної історії до Генерального прокурора України щодо наявності танка Т-34 у Національному військово-історичному музеї України було отримано листа від Департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України у якому зазначалося, що танк є.

Вже 11.04. 2014 року Український інститут воєнної історії повідомляв  ВО Міністра оборони України генерал-полковника Коваля М.В. про те, що продовжуються маніпуляції із питанням наявності танка Т-34-76 у музеї, який було знайдено у 2008 р. в с. Зарубинці Монастирищенського р-ну Черкаської обл.., поставлено на облік одначе до музею він не дійшов.

Дійсно,  як зазначено у листі департаменту, танк прийнято до фондів за актом прийому № 215 від 25 грудня 2008 р.. Однак, Інститут звернув увагу на те, що сам акт був підписаний Таранцем В.В. у серпні 2013 р., а не 25 грудня 2008 р. Тільки після підписання акту музейний предмет може бути поставлений на облік. Що і було зроблено працівником музею у серпні 2013 р.. Про що свідчить запис у Книзі надходжень музейних предметів.

До серпня 2013 р. Таранець В.В., як керівник клубу «Червона зірка» який займався підйомом танку, не здійснив прийом-передачу танку до музею і отже музей не мав юридичних підстав оформлювати відносини із ТОВ «Концерн «Київпідземшляхбуд». Та й у цьому не було би потреби – танк поставили би в експозицію військової техніки де вже стоять і німецький, і американський танки.

Документально доведено, що раніше висловлене у листі Міністра оборони України Лебєдєва П.В. твердження про відсутність танку у музеї не відповідає дійсності. Тепер розберемо інше. У листі Департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України зазначено, що музей проводить роботу щодо укладання договору з концерном «Київпідземшляхбуд» щодо танку.

Дійсно, музеєм для документального оформлення зберігання танку на площадці «Київпідземшляхбуд» було підготовлено Договір зберігання від 01.11.2013 р. та акт прийому-передачі № 50 від 01.11.2013 р., підписані завідувачем НВІМУ  Таранцем В.В. та разом із супровідним листом № 1884 від 31.10.2013 р. направлені на адресу концерну «Київпідземшляхбуд». Можливо він і укладений.

Однак, танк це державне майно і немає ніяких підстав зберігати його не в музеї. У зв’язку з цим, Інститут висловив пропозицію Михайлу Ковалю – надати доручення Центральному бронетанковому управлінню (таке доручення надавав і Міністр оборони України Лебєдєв П.В.) та Національному військово-історичному музею України здійснити перевезення танку до музейної експозиції військової техніки на території Національного університету оборони України.

Через невирішеність питання перевезення танку до музею Інститут 10.06.2014 р. втретє звернувся до Михайла Коваля, адже на звернення Українського інституту воєнної історії від 11.04.2014 р. щодо маніпуляцій із питанням наявності танка Т-34-76 у Національному військово-історичному музеї відповіді від Міністерства оборони України не було отримано і це є свідченням потурання посадових осіб міністерства службовому зловживанню керівництва музею та ігнорування факту порушення  законодавства.

Просте напрочуд питання –  чому досі танк як заворожений не може стати на своє місце в експозиції музею не знаходить вирішення. Можливо це відбувається через конфлікт інтересів керівника музею, який позиціонував себе провідним колекціонером, або тому, що В.Таранець є, чи був до листопада 2013 року у числі засновників Українського військово-історичного музею, такого собі приватного музею. До їх числа відносяться згаданий А.Гальчук та директор приватного підприємства «Танаїс» В.Панасенко та інші поважні особи. Відповідь слід шукати у відносинах цих осіб. Однак їх відносини їм і з’ясовувати, а танк повинен бути в експозиції музею. А що? А ТО! А яка позиція Міноборони?

 

Сергій Литвин, доктор історичних наук,

Український інститут воєнної історії

В таборі скандального очільника музею Міноборони В.Таранця і Ко спостерігається все наростаючий неспокій. Хоча ні, не так. Спостерігається ледве прихована паніка, істерія та таке неприємне передчуття, що десь таки в закутку причаїлося маленьке полярне звірятко (ну те, яке зазвичай підкрадається непомітно). Чим вони і поспішили поділитися з людом, почергово випльовуючи коктейль з жовчі, завуальованих прокльонів та страхітливих погроз. Ну, власне, ніхто й не сумнівався, що реакція на критику буде саме такою, хоча могли б і подякувати за безкоштовний конструктив.

Але Таранець вирішив на цей раз іти, що називається, «в рознос» за те, що не дають йому в музеї тихо займатися улюбленою реконструкцією та чіпляються ото з різних приводів. Окрім дошкульних В.Тригуба та В.Карпова вирішив докупи зачепити ще й директора Національного музею-заповідника «Битва за Київ в 1943 р.» І. Вікована – мовляв, в тому музеї теж не все по-таранцевому, а всі тільки те й роблять, що «нарушають». Це що – теж хтось із друзів-колекціонерів накинув оком на той музей та моститься на «тепле місце»? Ай-яй-яй, як негарно виходить, пане Таранець: Іванові Петровичу Віковану в його музей в Петрівцях завезли на зберігання купу власного барахла, а тепер в пресі брудом поливаєте? Не-ха-ра-шо!

Аби більш впевнено відмахуватися від докучливої критики та закидів, що він (Таранець) незаконно вліз в музей на чуже місце (ми ще детально розкажемо, як саме!), вирішив собі теж, так би мовити, «набрати ваги» (хоча би в очах своїх соратників), та розкрити підступну змову мало не світового масштабу, яку очолив музейний журналіст В.Тригуб! З цією метою Таранцеві натхненники вирішують вдатися до масовості та прикритися цілим «реконструкторським рухом України» (мовляв, «нас тьмы, и тьмы, и тьмы»), всадивши Таранця на почесне місце «Лідера реконструкторського руху» (цікаво, а решта реконструкторів України в курсі?).

 Ну, ми в принципі, вже знаємо, що окремі «лідери» зовсім несподівано закінчують свій трудовий шлях в місті Ростові сусідньої держави.

Взагалі, з того часу, як «Лідеру реконструкторів» всілякі музейні журналісти робили закиди щодо відсутності наукових підходів в музейній практиці (а наука ж, як кажуть, не повія – кожному не дається) – це злободенне питання не давало Таранцеві спокою. Аж поки він не з’ясував важливу для себе річ: а може, й нема ніякої науки, а люди ото собі якихось папірців навиписують та й ходять, розмахують. То все злі підступи «науковця» В.Карпова, бо Таранець своїм приходом до музею запобіг його «злочинній діяльності», оскільки той  «майже створив засіб продукування кандидатів та докторів наук», де «всі друзі… мали отримувати такі почесні звання за цілком прийнятні кошти».У-х-х-х… Це називається «пацталом»! Ви уявляєте, який конвеєр «героїчно зупинив» Таранець –грошові «конвектори» сім’ї Януковича нервово курять збоку! Автор тих рядків хоч розуміє різницю між «почесним званням» і «науковим ступенем» і що є така установа, як ВАК України, і дипломи на кольорових ксероксах не друкують? Хоча, можливо таким нехитрим способом Транець сам здобув «дві економічні освіти»?

Так, от. В своїй гнівній відозві викрито цілу змову й мало не замах проти  всього реконструкторського руху в цілому, й Лідера Таранця зокрема, цілою «бандою змовників» в особі В.Тригуба та В.Карпова. Ну, як відомо, в страху очі великі! Проте в тому «потоці свідомості» авторства Ю.Городніченка (хоча, мабуть, це все-таки колективна творчість), несамохіть вихлюпується на поверхню все «колективне несвідоме» Таранця і Ко.

Вискочивши зі своїм титулом «Лідера реконструкторського руху» як голий з печі,Таранець «рубає» далі по незміцнілих умах всіляких там музейників: виявляється, що «реконструкція - один із самих дієвих засобів вивчення історії» та «головний засіб патріотичного виховання молоді»! Ось так, безапеляційно! Здається, на початку ХХ ст. один «вождь» (чиї мовчазні боввани ще досі скидають по містах України) вже заявляв, що «важнейшимизискусств для нас являетсякино»!

За допомогою таких нехитрих маніпуляцій Таранець вирішив відтак, що критика його як музейника  (він її насправді не розуміє і не може зрозуміти,  бо ж треба бути фахівцем, а де в нього той досвід – ну ж не із ЗАО «Імідж-Україна», де Таранець працював фотографом?) до нього не має жодного відношення. Тому Таранець  швиденько дописує знак дорівнює і вирішує, що  «удар наноситься по всій системі патріотичного виховання»! Ось такий складний логічний кульбіт! Та й власній персоні додано яких масштабів! Але далі «Остапа понесло»…

Дісталося від Таранця «на горіхи» і державі Україна! А що ж ви думали? Виявляється (а люди ж то не знали!) – «військово-історичний рух майже повністю перебрав на себе обов’язки держави по формуванню особистості як майбутнього патріота та захисника держави. Держава, попри деякі заяви та публікації в пресі, ніколи не надавала об’ємної допомоги військово-історичному руху, але останнім часом залюбки ставила собі в заслугу проведення того чи іншого заходу міжнародного рівня»! Ну, як вам подобається такий собі «Лідер Таранець» національного масштабу, на якому лише й тримається патріотичне виховання? Це із серії «не треба оплесків – починайте ліпити статую»! А це нічого, що пан Таранець зі своєю «Красною Звєздою» по декілька разів на рік  звертається до держави в особі Міноборони та клянчить учбові боєприпаси, патрони, гранати для своїх війнушок? А щоб промарширувати Хрещатиком на псевдопараді навіть отримує деякі кошти із держбюджету? Ну, це ж просто блюзнірство робити такі заяви!

Чому ж Таранець, говорячи про виховання реконструкторами патріотів, мовчить про те, що цей «виховний процес» у його «Красній Звєзді» відбувався під керівництвом «патріота» Сергія Лекаря, колишнього заступника Захарченка, який числиться головою спостережної ради клубу, і якому висунуто звинувачення у масовому вбивстві мирних громадян в лютому 2014 року? Це, по вашому, слугує прикладом «мужності і героїзму»?

Щоб бути справді патріотом замало ходити роздавати майданівцям тістечка після того, як випустили «беркутівців» з музейних дверей.

Чому В.Таранець, якого російський міністр-зрадник всупереч закону призначив до музею спочатку на півставки молодшим науковим співробітником (!), а через день (!) – ТВО начальника музею (це коли дійсний керівник В.Карпов перебував на лікарняному!) не розповість, як після революційних подій стрімголов помчав з корешем Шеремеьєвим до окупованого Севастополя з німим криком «Шеф, всьо пропало!», аби в бухті Козачій зустрітися з Лєбєдєвим? Це в які «патріотичні рамки входить»?

 Звичайно, такі нашвидкуруч «перефарбовані патріоти» будуть вкрай  невдоволені журналістською критикою. Адже саме В.Тригуб почав першим писати про ще одне скандальне лєбєдєвське призначення в музеї Міноборони – модельної хвойди Анастасії Фурман  заступником В.Таранця.

Відтак вся Україна мала щастя побачити  гнилість (хоч і епізодичну) владної системи. Завдяки його публікаціям не було призначеноз тимчасової на постійну посаду Директором департаменту соціальної і гуманітарної політики МОУОлексія Селіванова, проти якого нині СБУ відкрила кримінальну справу за фінансування сепаратизму.

На світлинах же Таранцевої реконструкції «Даєш Київ» у 2013 р. у альбомах його «звіздунів» чітко виявлені фото «колишнього міністра оброни ДНР» Гіркіна-Стрілка. Тепер Таранець і Ко всіляко відхрещуються, мовляв, то підступна Росія їм «підсунула» Гіркіна, аби «дискредитувати реконструкторський рух». Ну прямо - «нєвінаватая я, он сам прішол!» Здається, подібну риторику ми вже чули від дідуся Азірова, який з подивом запитував «хто ж це владу підставляє?», аби вберегти владу від  відповідальності за свої злочини перед народом. Але як же тоді бути із твердженням заступника Таранця – Я.Тинченка, який на всю Україну розповідав, що вони знайомі з Гіркіним з 1994 року?

В.Таранець, підтверджуючи свої поїздки на «військово-реконструкторські заходи» до Росії в той час (2012 р.), коли там зрозуміли «роль реконструкторів у захопленні України», разом з тим, активно відхрещується від можливого зв’язку із ФСБ, вдаючи із себе «жертву», якою вони (ФСБ) можуть цікавитися і прізвище якої може опинитися у якихось там списках лише тому що вона (жертва-Таранець) є «проукраїнськи налаштованим патріотом». Ха-ха (тричі).

Натомість треба ж заздалегідь і вчасно «перевести стрілки»ФСБ-шного зв’язку (а може, якраз повірять) на опонентів – В.Тригуба і В.Карпова. Виявляється, вони своїми публікаціями не музей Міноборони від непрофесіоналізму захищають, а працюють на Москву і Путіна, щоб дискредитувати Таранця і весь «реконструкторський рух» і щоб «військово-історична реконструкція як один із головних чинників припинила своє існування». Ну, то тепер зрозуміло, де «собака зарита» і чого насправді боїться Таранець і Ко? Бо якщо дійсно всі пропутінськіФСБ-шні зв’язки Таранця вилізуть назовні, та ще й з музею доведеться піти, як же працювати далі такому «резиденту»?

 Він і так вже одного разу схибив, коли 16 червня необачно написав рапорт на звільнення після несподіваного відсторонення від посади лєбєдєвського свата генерала О. Шутова, який був начальником Головного управління оперативного планування. Запідозрили його в державній зраді і витоку інформації терористам, внаслідок чого загинуло 49 осіб сумнозвісного літака Іл-76. В Таранцевій «Красній Звєзді» Шутов перебував не один рік і числився заступником  голови спостережної ради клубу. Може, на таких прикладах реконструктори  будуть виховувати українських патріотів?

Але «сотоваріщі», мабуть, сказали Таранцеві, що ще не час іти, за посаду в музеї Міноборони  треба триматися зубами й ногами, бо він там комусь ще ой, як потрібен!

Українську громаду, й  себе насамперед, Транець намагається переконати в тому, що навіть в сучасних умовах зміни влади він вже «застовпив» собі «місце під сонцем» в площині «супер-патріотичного виховання молоді» і ніхто інший навіть наблизитися туди не може!

Разом з тим, у всій цій Таранцевій маячні, де він безуспішно намагається виставити В.Карпова і В.Тригуба «агентами Москви», є одні дуже прикметні рядки, які, власне, й розкривають всі страхи Таранцевої боротьби та його роль в призначенні до музею. Це називається - так хитрував, що сам себе перехитрував. «Москва розпочала свою гру за місце серед спільнот, що мають формувати майбутнього патріота оновленої Української Держави».То уявляєте, яка роль відводилася Таранцеві разом з усіма лєбєдєвими, захарченками, лєкарями, які ще й нині (дарма, що дехто не в Україні) впливають на певних людей у силових відомствах?! І такий Таранець їм навіть в музеї ой, як потрібен! Хоча є застороги і страх, ану, як не вдасться, про що Таранець скрушно зітхає, бо «можливо, в Україні вже не буде військово-історичного руху такого рівня, який був до цього». Тобто, за часів «ростовського Баті» все йшло як по маслу, якби не Майдан. І нині не відомо, як «карта ляже». Тому в цих умовах Таранець аж із шкури пнеться, аби довести, що він «найпатріотичніший патріот із усіх можливих» (ще чого доброго, вишивану одягне), і тільки йому мають довірити «виховання підростаючого покоління». Авжеж.

На своїхвійнушкахТаранець з історії що знає – правильно, «красну армію» і «німців», про що він і заявив, додавши що «для України головним є перемога в другій світовій війні». Звичайно, ми це не заперечуємо, але, на жаль, знаємо цей його однобокий підхід. А де боротьба націоналістичних сил за Україну, де УПА – їх в Таранцевій свідомості просто не існує! Де перемоги козацького війська, де Січові Стрільці? З огляду на власну обмеженість, ці історичні моменти він і не збирається доносити до українських громадян. За рік свого перебування в музеї ряд тематичних експозиційних комплексів просто розібрані! Це дуже «патріотично»?

Та про що говорити, коли з подачі Таранця тодішньому заступнику Міністра оброни  О.Олійнику (який і представляв, до речі, Таранця колективу музею!) щодо однієї з філій музею доповідали: «враховуючи політичний характер подій бою під Крутами у 1918 році та неоднозначність суспільного резонансу, передати Меморіальний комплекс «Пам’яті Героїв Крут» Чернігівській ОДА» (лист № 223/1/2009 від 31.07.2013 р.). Тепер зрозуміло яких «патріотів» виховає Таранець і хто чий агент? Тому таких осіб з хворобливою уявою та манією величі слід гнати мітлою в звичне середовище – в широкі поля реконструкторськихвійнушок, якщо до того вдасться виплутатися з рук слідчих.

Р.S. А, до речі, маленьке полярне звірятко вже не крадеться непомітно, воно підвелося на повен зріст і біжить на зустріч!

Комітет порятунку музею

Вимушений коментар

На жаль, ситуація описана у цій статті невідомих мені авторів, не розкриває всього драматизму ситуації. Тут уже мова має йти не про звільнення дрібного шулера і агента впливу Кремля з музею. І не його такого ж дружка на псевдо "Шеремєтьєв". (До речі, нещодавний чоловік Ольги Богомолець). І не про керівництво промосковського гуманітарного департамента МОУ. Тут рівень агентури РУ на посадах заступників Міністра оборони і когось дуже впливового в СБУ... Час тихо брати!

Проявився і замаскований сайт рашенських спецслужб, вірніше, їх зливний бачок Аргумент, на чолі з таким собі козелом від псевдожурналістики Жорею Семенцем. Не звертайте увагу на їх типу патріотичну риторику - Лубяночка...

Як хто не знає, резедентура рашинських спецслужб у Києві знаходиться у Лаврі. Є там такі цікаві антени... Як і жваві попики-гоміки, що страшенно бояться євро гей-парадів... Чомусь... Просто варто уважно придивитися до релігійних фанатів УПС-ФСБ з верхніх поверхів влади. Але, ті поверхи наскільки просякнуті московщиною, що воліють не помічати того безладу навіть зараз - під час окупації Криму і вторгненням путяр на Донбас...

А так, дійсно, було гостре протистояння нашого маленького сайту з Лєбєдєвським МОУ. Дійсно ми трохи зіпсували злет Льоші Селіванову. Зробили блонду Настю супермоделлю мережі і провідних каналів, боролися за музей... Було багато нюансів і погроз.

Потім був Майдан, прийшла нова влада. А все продовжується! Якийсь театр абсурду!

То хто керує Міністерством оборони України? ФСБ? ГРУ? Чи генерал Гелетей, який днями повинен відвідати резидентуру ДНР з формальною вивіскою головного музею Міноборони? Цікаві питання.

І куди дивляться орли з СБУ, особливо контррозвідки, під носом яких, на Печерську, триває таке ПУБЛІЧНЕ шоу?

Може варто народним депутатам України від УДАРУ Ірині Геращенко і Марії Матіос знову перейнятися проблемами Національного військово-історичного музею України Міноборони?

Такі справи варто доводити до кінця. Якщо ворога під час війни залишати на таких посадах - буде поразка!

Чекаємо конкретних дій!

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Днями в Музеї української пропаганди при журналі «Музеї України»Презентовано виставкові комплекти плакатів «ВОЇНИ СВІТЛА".

Куратор музею Віктор Тригуб презентував авторські роботи арт-директора часопису, а нині сержанта НацгвардіїЮріяНеросліка та озвучив основні положення концепції пересувної виставки плакатів про воїнів ЗСУ, НГУ та добровольчих батальйонів.

Він зазначив, що завдяки підтримці громадськості організовується тур звільненими міста зони АТО, де у музеях та місцевих органах влади буде розгорнуто плакатні виставки. Крім цього, активісти журналу «Музеї України» розпочали збір експонатів з місць боїв для створення експозицій про героїв битви за Донбас. Ініційовано процес створення Національного музею АТО.

Народний депутат України Володимир Яворівський підтримав ініціативу музейників та розповів про допомогу бійцям АТО.

По закінченню виставки перший комплект плакатів був переданий представникуПівнічного оперативного командування Національної гвардії України майору Олександру Перехресту.

майор Євген Роженюк

за матеріалами сайту «Нова Січ» фото Р.Тригуб, В.Бровко

http://vv.gov.ua/news.php?nid=5567&lang=ua

У Києві, в першому музеї Троєщини, відбулося відкриття виставки агітаційного плакату "Воїни світла".
Представлено серію робіт арт-директора журналу "Музеї України" Юрія Неросліка, якого нині призвали до Нацгвардії у віці 52 роки в званні сержант.
Підтримав проект народний депутат України Володимир Яворівський.
Репортаж з виставки ВОЇНИ СВІТЛА в Музеї української пропаганди каналу "Культура".

Пропаганда національної ідеї та підтримка бійців у гарячих точках України.
 Музей української пропаганди організував виставку "Воїни Світла. Плакати для визволеної землі", які в подальшому розгорнуть  у східних областях України.

Ліліт Абраамян. Ярема Малащук. Ольга Жантлєєва. "Новини культури".

 https://www.youtube.com/watch?v=cTkCeeLjkIs&list=PLMJopaRTTQYdrbD1_u7wUC4eB6ng5rZ5c