ЗОНА БЕЗЗАКОННЯ ( за що боролись...)

Саме так можна назвати зараз зону антитерористичної операції в Луганській області та підконтрольній українській владі. Непоміченою залишилась заява Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод" №2765.

Николай Греков: Мысли вслух. Монолог.
Я был депутатом разных уровней в местном самоуправлении, депутатом поселкового, районного, городского совета затем городским головой.

Хочу сказать что за все это время встречал крайне редко людей которые пришли что то делать, менять, 90% а может и больше пришли или были засланы в органы местного самоуправления для решения своих шкурных или корпоративных интересов, которые хоть что то в этом понимают, не говоря о всяких врачах, учителях и других, чиновниках и приспособленцах.

Мэры это вообще отдельный разговор, это клоака круговой поруки особенно Ассоциация городов Украины, прихлебатели, которые должны отстаивать интересы громад, а не свои....

В стране и в самоуправлении, а это составляющее, нужно менять очень многое, но прежде всего людей, это заскорузлая пропитанная мерзостью система, не пускает чужих, новых, честных людей.

Бывают случаи, исключения, но как только появляются живые люди, которые хотят что то менять, система сразу или выкидывает их или подчиняет себе и это делается любой ценой. Сегодня появилось много людей которые понимают что нельзя постоянно перекладывать ответственность на кого то другого, что кто то виноват но не ты. Народ пытается свалить вину на президента, правительство, ВР хотя то что мы живем в говне виноваты мы сами, они же не прилетели к нам из космоса - это мы родили всех их, это мы привели и доверили им власть. Если не изменить систему то мы так и будем прозябать. Только доверие людей доверие друг к другу может изменить ситуацию. Может пора задуматься над происходящим, провести референдум по системе выборов в местные советы, оставить полную мажоритарную систему, разрешить выдвигать трудовым коллективам, ОСМД, ОО, оставить самовыдвижение?

Зачем партийная система, ведь дерьмо не имеет цвета политической партии? А еще у нас в стране есть населенные пункты в которых вообще не зарегистрировано никакой партии!

Государству пора перестать играться в делигированые права и отделить мух от котлет, разделить ответственность, ликвидировать областные, районные рады. Дать органам самоуправления право законодательной инициативы. Урегулировать систему отзыва депутата и многое, многое другое, а не узурпировать партиями государственный устрой. БОГУ БОГОВО, КЕСАРЮ КЕСАРЕВО, НАРОДУ НАРОДНОЕ...

В стране три ветви власти, так что такое самоуправление....

С надеждой на диалог...

Николай Греков, боец батальйона "Айдар"

Реформи треба починати з ШКОЛИ! А не з ментів! Чому про малі зарплати найбільше волають менти і чиновники? Їм завжди не вистачає, а інші якось обходяться... І мовчать.
Поговоримо про дурний експеримент з патрульною поліцією, що обійдеться гігантськими фінансовими збитками.
Влада повинна чітко визначитися хто Головний: коп-мажор чи фронтовик АТО?
Зарплата копа 8000 - воює з бомжами і бабцями-сигаретницями. Окопник - 5-6 тис (коли на передовій). Живе в бліндажі, їсть мівіну, носить у кращому випадку секонд НАТО. Скалічать - жебрак... Застрелять - в жебраках родина. То хто нам потрібен більше? І це не просто питання... Це принцип ставлення. Бо все фінансується з ДЕРЖАВНОГО бюджету!
Випадково поспілкувався з маманом одного з копів-хероїв. Каже пристроїла малого, тепер в АТО не заберуть...
Отож, вимога - з вересня цей спецпідрозділ, з усим обладнанням, красивими тачками відправити на ротацію в АТО. Хай трохи повоюють. Тоді і питань ніяких не буде...
І подивимося, скільки "мотивованих оновлених" після цього залишиться на службі... Для фронтовиків грошей завжди нема. А для ментів є!  Хто важливіший для України?
Мене просто виводять з себе оті сосунки-копи на крутих тачках, в яких вклали якісь фантастичні бабки, що красуються на вулицях Києва! Негайно в АТО на ротацію! В Широкіне або під аеропорт! Разом з тачками!
Ось на таких колимагах вже рік воюють хлопці на ділянці від Артемівська до Станиці.

http://www.novasich.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=10209

Про оснащення, одяг - мовчимо... А як існують поранені і родини загиблих? Совість у влади є?
Чому так звані "реформи" треба починати саме з ментів, піднімаючи їм зарплату, оснащуючи? Чому не почати зі шкіл. Районних поліклінік...
А якщо правильно - то з тотальної зачистки Верховної Ради, Кабміну, прокуратури, судів, податкової, митниці...
Не патрульних треба міняти, а генералів! Систему. А цього якраз і не видно.
Подвиг -

http://divannaya-sotnya.com.ua/UkraineTOPnews/pyat-na-odnogokak-novaya-policiya-bila-muzhika-dubinkami-na-zhd-vokzale-video.html

http://divannaya-sotnya.com.ua/COP_Control/novyy-policeyskiy-syuda-smotriya-skazal-rot-zakryt-smotret-na-menya-ya-predstavitel-vlasti-na-chistom-russkom.html

І комент добровольця-фронтовика Артема Семеніхіна, з яким познайомилися у Щасті:
-Це реально ганьба... Не професійно як мінімум!!! Хто їх готував та іспити приймав? Шкода бомжа. Ці четверо просто ... Звільнити негайно! Освіту мати не означає бути фахівцем! Я сім місяців на передньому краї фронту провів, а зараз знаходжусь у Харківському військовому шпиталі і попереду маю ще дві операції, позавчора була ще одна. Я своє здоров'я поклав на фронті!!!  Вибачте, але дістали!
Ці четверо дебілів-копів тест на людяність не здали!
Треба думати про способи поповнення бюджету, створення нового виробництва, а не про розподіл того, що є. Треба менше красти - і Україна переможе! - давно вимагає Партія снайперів. Вихід - 10 патронів, 1000 арештів. Для бидлоеліти. Взагалі, Програму №0 Партії снайперів час реалізувати...
Прохання до керівництва МВС України розширити експеримент з "потішними копами". Враховуючи, що вони всі гарячі патріоти, ідеологічно вмотивовані, давайте посилати їх у міста АТО, де несуть службу міліцейські батальйони. Скажімо, з вересня.
Уявіть, який ефект буде у прифронтовому Маріуполі, коли на вулицях замиготить 50 Тойот! В Щасті точно почнеться свято! Це буде переломний момент у цій війні!
І про зарплату. Чому саме їм і з держбюджету? Вчителів мотивувати не пробували? Лікарів швидкої допомоги? Бібліотекарів?
А якщо тотально скоротити отих паразитів з "контролюючих органів"? Спростити податкову систему для бізнесу, аби люди із задоволенням заробляли самі і чесно платили податки. Про це мовчать.
Взагалі, наша ментовка ніколи не знала дефіциту кадрів. Треба пройти великий конкурс, дати хабар, аби отримати почесне право їздити на роздовбаному УАЗі, дути в свисток, махати жезлом, світити корочками перед зашуганими комерсантами. Є там така прихована вигода з маленькою зарплатою...
Хто гарантує, що потішні копи не стануть такими вже за пару місяців?
Фактично, створено новий "Беркут", який безжально давитиме будь-які акції протесту, розганятиме Майдани, які будуть - це очевидно. І жорстко підкоряються вони тим, хто їх годує і утримує. Тим самим корумпованим ментовським генералам, депутатам і злодійкуватим чинушам.
Влада, яка починає реформи зі створення нових каральних поліцейських підрозділів, виплачуючи їм підвищену зарплату за рахунок бідних, приречена. Потрібні системні зміни, а не дешеві піар-акції, що дорого обходяться бюджету.
Саакашвілі та інші близькі до нього грузини, врешті стали політичними біженцями. Програли все.
Судять за результатом. Хоча, сам процес цікавий...
Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Є віра, що щось зміниться на краще! Вітаємо! Дуже правильне призначення! МВС України. Департамент організації дільності підрозділів міліції особливого призначення - Начальник Покиньборода Юрій Миколайович, полковник міліції.
Люди, з якими познайомилися на війні...
Кілька тижнів тому згадував його у своїй статті - почули:
"Юрій Покиньборода. Легендарний комбат добровольчого бату "Київщина".
 На війні з перших днів. У найстрашніших місцях Луганщини на кордоні з рашкою.
 Профі і патріот.
 Саме таких людей треба у владу!"
 
Ми познайомилися у жовтні, в Новоайдарі.
Я тоді вперше приїхав на війну з фронтовими волонтерами Робіна. Вперше відчув, що то таке Град, арта "більше 100 мм", забрів на мінне поле,  тягав поранених, бачив останні хвилини Свєти з Дебальцевого, посіченої осколками снаряду, який вбив чоловіка і двох її дітей...
Під Щастям був бій. Гриміло. Частина нашого каравану, у кого були броніки, пішла кудись до фронту, а ми залишилися на базі батальйону міліції спеціального призначення "Київщина".
Там мені подарували перші експонати для музеїв, з старенького Камазу зняли потріпаний прапор, який нині в експозиції Національного музею "Битва за Київ у 1943 році"...
Вразило, як чітко в баті поставлена служба. Хлопці тоді облаштовували блок на в`їзді, копали окопи. Скрізь чисто. Всі одягнені по формі, охайні. Замкомбата з гордістю показав новенькі пральні машини, подаровані шефами. Організували собі інтернет. Відчувається дисципліна, продуманість організації життя. Стиль комбата Покиньбороди.
Потім були ще поїздки. Волонтери люблять зупинятися саме в "Київщині" - про цей підрозділ йде добра слава.
Вони на війні більше року. Хлопці згадували, як у ті, страшні перші дні минулого року, полковник Покиньборода, тримаючи АКМ, примушував місцевих князьків з Партії ригів, вивішувати державні прапори, наводив порядок у ментовських райвідділках... Фактично відновлював українську державну владу. Відновили і втримали. Їх було тоді кілька десятків добровольців. Фактично, смертників. Вони знали і розуміли, куди йшли, чим ризикують, за що борються.
Було багато боїв у різних місцях, рейди, блок-пости... Всьому вчилися на ходу. Життя створювало найекзотичніші проблеми, які щодня доводилося вирішувати Покиньбороді і його побратимам. Тоді, аби не "Айдар", "Київщина", кілька армійських підрозділів, ми б втратили всю Луганщину, можливо і Харків. Історикам вже зараз треба писати літопис того часу. Взагалі, варто створити музей батальйону "Київщина", детально описати бойовий шлях.
То Сектор А. Найвіддаленіший відрізок лінії фронту. Кордон з Росією, де стоїть путінська армада, готова за наказом фюрера перейти у наступ. Стріляють. Міни. Страшно.
Мені було цікаво, як журналісту, дослідити саму природу страху на війні. Ця тема мене якось завела, з багатьма про неї говорили.
Юрій Покиньборода пояснив, на мою думку, геніально.
-Я злякався, коли перестав боятися! - зізнався полковник, - Звик. Значить притупилися інстинкти самозбереження, відчуття небезпеки. На війні це неприпустимо. Особливо, для офіцера.
Пишаємося, що Покиньборода, разом з товаришами, були у нас в Музеї на Троєщині. Зробили прес-конференцію. Було чимало журналістів. Відповідно, потрапили на російські сайти. Виявилося, що ми всі "засуджені" якимось фсбешним трибуналом новорашкі. Визнання просто. Хоча, коли ворожими сайтами блукає твоя адреса, телефони, особиста інфа про членів родини - приємного мало. Хто потрапляв, зрозуміє. Особлива "подяка" ментам і гебні Донецької і Луганської областей, які не знищили сервера, і до рашистів потрапили секретні файли. І злив інформації на бійців АТО продовжується! Бо на високих посадах залишаються відверті путіністи, які попри всі люстрації шкодять Україні.
...У березні видалася спокійна поїздка. Чомусь стріляли лише у "мирному" Артемівську. В Новоайдарі було тихо. Але, добровольці кипіли. Фактично, почалася війна між керівництвом обласної міліції (призначеним ще сепарами) і добровольчими батальйонами. Ситуація просто дика! І я особисто не розумію, чому так сталося і чому помилки не виправляються!
В кабінет Юрія Миколайовича ми зайшли з польським журналістом. Хотіли почути щось героїчне. В результаті, я записав резонансне відео, написав гучну статтю.

http://museum-ukraine.org.ua/?p=3649

http://museum-ukraine.org.ua/?p=3678
 Був скандал. Мені порадили на луганщину взагалі не їздити. Бо при владі все ті ж, що і до Майдану. Вірніше, до війни. А бізнес окремо. Згадував про той парадокс і екс-комбат "Айдару", нардеп Сергій Мельничук у нас на прес-конференції. Чомусь реальні герої АТО, добровольці, дякуючи продажним ментам і прокурорам, моментально перетворюються на "злочинців", проти них порушено купу справ, навішано якихось ярликів, а ті "херої-корупціонери" продовжують стригти бабло на теплих посадах?
У владу повинні прийти справжні патріоти-добровольці з АТО, які повинні виправити ситуацію, зможуть зробити реформи! Такі, як Покиньборода.
Особисто я вірю у таких як він набагато більше, ніж у потішних копів, які ганяють столичними вулицями новенькими іномарками...
Несподівано для себе написав мало не нарис. Хоча, планував коротку замітку. Як у Вікіпедії:
"Починаючи із середини травня батальйон одним з перших серед новостворених спецпідрозділів МВС приступив до охорони громадського порядку на сході України у Луганській та Донецькій областях. Спецпризначенці «Київщини» несли охорону стратегічних об'єктів, патрулювали вулиці міст, несли службу на блокпостах, супроводжували колони з вантажами, брали участь у спецопераціях. За словами комбата Юрія Покиньбороди: «Зона АТО ділиться на три умовні лінії: червону, жовту, зелену. Червона — передова, найважче й найнебезпечніше місце, на жовтій — трохи менше небезпеки, зелена — тил.» Обласний батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Київщина» на протязі одинадцяти місяців виконував задання на найнебезпечнішій, червоній лінії, — передовій АТО".
Отож, призначення полковника Ю.М.Покиньбороди начальником Департаменту організації діяльності підрозділів міліції особливого призначення МВС України правильне і своєчасне! Побільше б таких наказів!
Тепер треба побажати успіхів! Як Покиньбороді, так і нам всім!
Україна переможе! У це починають вірити!
Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"
 

Вітаємо Юрія Неросліка
Головного плакатиста АТО, арт-директора журналу Музеї України і Музею плакату, сержанта 92 бригади ЗСУ Юрія Неросліка - з Днем народження!
Україна переможе!
Рік тому, у найважчі для України дні, він прийшов до харківського військомату і записався у добровольці АТО.
Взяв автомат і поїхав захищати рідну Україну і Донбас, звідки родом.
Перший бойовий вихід - спроба прориву котла під Іловайськом.
Тоді їх колону з 280 смертників, зрадники з Генштабу, яких і досі "не знайшли", кинули на пристріляну кацапами артилерійську засідку під Новокатеринівкою...
Накрило артою і Градами...
Втратили всю техніку. Багато загиблих, поранених.
Вибуховою хвилею Юрія скинуло з броні - сильно травмувався. Витягли хлопці, винесли.
Їм пропонували здатися в полон. Не погодилися. Тиждень, з боями, пішки, пробивалися до своїх.
Вийшли.
А їм вже встигли навісити печатку - "зрадники!"
Не штабним пацюкам, які фактично відкрито здали їх путлеру, а цим звичайним бійцям, більшість з яких була добровольцями-патріотами...
Підлікувавшись, Юра знову повернувся на фронт. Вже під легендарне місто Щастя. Передова.
Ті, хто там був, розуміють, які то страшні місця... І що таке мінне поле і нерозірвані боєприпаси...
Днями, молодший сержант підрозділу саперів-бобрів славної 92 бригади ЗСУ Юрій Нерослік, демобілізується. Рік на війні.
Весь цей час малює плакати.
Починаючи з часів Майдану, коли дизайнер Юрій Нерослік знайшов себе у патріотичному плакаті. Саме тоді і почалася його співпраця з Музеєм плакату при журналі "Музеї України".
Події новітньої історії України можна відслідковувати за роботами Юрія. І на міжнародному рівні, нашу війну часто так і сприймають...
Виставки Юрія представлені у Музеї української пропаганди, в експозиції Музею плакату в центрі КУН на Печерську, Національному музеї-заповіднику "Битва за Київ у 1943 році", Національній академії керівних кадрів культури, Чугуєвському музеї...
Готуються нові виставки...
Роботи Юрія використовує сайт Радіо Свобода. Про нього часто пише преса.
А він продовжує захищати Батьківщину.
Плакатом і автоматом...
Юра, з святом!
Віктор Тригуб, директор Музею плакату при журналі "Музеї України"

Відкритий лист віце-прем’єр міністру

Культури В. Кириленку

Від козлика Сметанки

            Шановний пане Міністр! П’ятнадцятого червня цього року я з працівниками музею  у Пирогові проводив під стінами очолюваного Вами міністерства культури пікет.

Усі вимоги пікетувальників були написані великими буквами на доступній мові. Більше того, Вашому заступнику перед об’єктивами телекамер було роз’яснено про наші вимоги припинити неподобства, започатковані міністерством у нашому музеї. Ви у підсумку зробили усе точнісінько, але навпаки. Тому я, білий козлик Сметанка, звертаюсь до Вас, шановний пане міністр, з відкритим листом, де спробую ще раз доступно роз’яснити Вам наші вимоги.

            Почнемо з початку. Перформенс за моєю участю, де у мене на шиї висіла табличка з написом «Хочу бути деректором музею» - це навіть не натяк, а пряме вказування на прозорість та професійність Ваших призначень, зокрема на директора знакового об’єкту – Національного музею у Пирогові. Ви, знехтувавши думкою громадськості, призначили туди діючого священика, який не відповідав жодним кваліфікаційним вимогам. – а навіщо, дійсно? Моє міністерство, кого захочу – того призначу. Точно так можна було призначити цапа. Або тумбочку. Або телевізор. 

            На розвиток української культури, пане міністр, ви, дякувати Богу, впливу не маєте. Про це, зокрема, говорять і Ваші «чотири напрямки…» написані, вочевидь, на коліні перед нарадою (рівень – інструктора райкому). Натомість Ви маєте вплив на кадрові призначення та розподіл державних коштів. А тут якраз не все гаразд у Вашому «датському королівстві». Як розповідали мені старші товариші, Ви колись голодували на граніті, обстоюючи демократичні ідеали. Судячи з вашого зовнішнього вигляду та вчинків, наслідки голодування, як фізичні, так і ментальні, Вами благополучно подолані. Я свідомо не буду торкатись скандалів та волюнтаристських призначень, які лихоманять сьогодні усю гуманітарну галузь. Не буду також нагадувати Вам, де у вас спокійнісінько працюють керівниками закладів відверті сепаратисти, що активно приймали участь у «Антимайданах» - там, очевидно, не протікають грошові потоки…

            Але повернімось до Національного музею у Пирогові. Прихід у один з найскладніших та найважливіших об’єктів абсолютного непрофесіонала – пів біди. Його агресивна риторика, що межує з хамством (дивно, враховуючи, що він – діючий автокефальний священик) – не дивина, - музей вже зустрічав та проводжав хамів-керівників. Але усе стало зрозумілим, коли за паном Бойко прийшли його помічники – молодики характерної зовнішності на крутих автівках  (оце так нова генерація працівників культури-мультури, пане Кириленко!)  Повне незнання музейної справи та специфіки даного закладу компенсувалось у них повною відсутністю інтересів до цих дрібниць. Угадайте, що їх цікавило? – правильно, Їх цікавили виключно гроші. Тих працівників, які відмовились приймати участь у їх оборудках, вони за допомогою музейного «хресного батька» та за вашою, пане міністр, почали переслідувати та звільняти. Для цього навіть змінили структуру та штатний розпис музею. За Вашим підписом, шановний «гранітний революціонер»! Правда, як демократично, пане віце-прем’єр-міністр культури України? Якщо хоч хтось з експертів скаже, що цей штатний розпис веде до розвитку музею – нехай перший кине в мене камінь. Він веде до подальшої деградації та нищення святині, яка створювалась не Вами і належить не вам.

            Відповідь на наш попереджувальний пікет теж очікувана. В кращих совкових традиціях. «Отара товаріщей», яка гнівно клеймить  протестувальників. Заступник з науки Паньків, який чомусь з комсомольським задором розповідає про конюшню. (він заступник з науки, чи заступник конюха?). Відверта «джинса» по деяким не шанованим телеканалам (Кучмою запахло!). І – жодного натяку про те, як і з якою метою був призначений цей персонаж – Бойко зі своїми характерними помічниками-рейдерами на цей музей (для них, вочевидь, просто ласий кусок київської землі). А патріотично-шароварною риторикою заговорили ще один нюанс – комерційний захід «Країна мрій» організований, м’яко кажучи, дивним чином – основні збитки та витрати несе підприємство державної власності (наше з вами, шановні платники податків!), а прибутки ми так і не отримали відповідь, хто поділив прибутки. Навіть я, козлик, був здивований таким відвертим нахабством. А цікаво, правоохоронні органи не здивовані?

            Оскільки Ваші відповіді, якщо це так назвати, шановний міністр, нас жодним чином не влаштували, ми змушені будемо продовжити наші перформенси та інсталяції. Тільки вже у більш серйозному форматі. У мене є ще друзі козлики і ослики. Вони теж претендують, але вже на більш серйозні посади.

P.S. А Ваш батюшка очікувано  “чудить». Нещодавно він своїм «указом» заборонив тварин у Музеї. Виберіть, будь ласка, час, та звозіть його у будь-який наш, або зарубіжний скансен, яким не так «пощастило» з керівниками. Або дайте йому книжку почитати про музеї під відкритим небом та про свійських та домашніх тварин в українському побуті.

            З повагою. До зустрічі. Ваш козлик (цапок) Сметанка.

            Розмову записав В. Логвінов. 

Легенди цієї війни створюються на наших очах. Реальні бійці і волонтери зони АТО перетворюються на якісь символи, а звичайні фотографії в знамениті плакати... Переконалися, готуючи виставку плакату Юрія Неросліка "Герої АТО".
Арт-директор Музею плакату при журналі "Музеї України", сержант 92 бригади ЗСУ Юрій Нерослік - рік на фронті. Доброволець. Підрозділ саперів. Бойове хрещення отримав поруч з моїми рідними селами під Іловайськом.
Їх колона, з 280 смертників була свідомо послана зрадниками з штабів просто в гарно пристріляну артилерійську засідку під Старобешевим. Село Новокатеринівка. Це мій райцентр, а приблизно на місці трагедії ми в дитинстві грали в футбол...
В Іловайськ ми з рідного села Осикове, їздили за хлібом - там його пекли найкраще. Нині - то дорога смерті виходу з котла. А раніше ми на тому тихому шосе вчилися їздити на автівці...
В тих мальовничих місцях і розгорнулася найбільша трагедія цієї війни.
Лише завдяки толковим офіцерам середньої ланки, колона, в якій був Юрій Нерослік, врятувалася від повного знищення. Втратили майже всю техніку, Юру вибуховою хвилею скинуло з броні - травмувався - хлопці витягли... Більше тижня, через містечко Комсомольське, де був наш райвійськомат, степами, пробивалися до своїх. Пощастило - дійшли... Його другу з бату "Дніпро-1" пощастило менше...
Ось як цю історію подала агенція УНН з виставки "Надія Савченко" Музею плакату у Музейно-патріотичному центрі КУН.

"Ще один плакат я робив моєму другу. Ми познайомилися у Фейсбуку до війни. Він пішов до батальйону "Дніпро-1". Я йому зробив плакат "Хай кулі тебе минають". І коли ми потрапили в Іловайськ, мій товариш теж був там, тільки з іншого боку. Коли виходили з котла – він їхав на БТРі. Вбило його командира, що сидів зліва. Справа сидів ще один боєць, якого повністю розірвало, а друг лишився живим. І потім ми списалися у Фейсбуку, і він каже "Юра, ти знаєш, цей плакат став моїм оберегом". Ось такий збіг", - розповів Ю.Нерослік.
Довідка УНН: Народився Ю.Нерослік у Первомайську Луганської області. Проживає у Харкові. Навесні минулого року прийшов до воєнкомату добровольцем. Зараз у чині сержанту служить сапером у 92-гій бригаді. Пройшов Іловайський котел. Почав малювати плакати із зими 2013 року. Створив майже 1000 патріотичних плакатів, зокрема, серії на підтримку "Національної гвардії України", Надії Савченко. На усіх його творах присутні кольори українського прапору."

Плакат "Хай кулі тебе минають!" було створено буквально перед Іловайською трагедією. Ні Юрій, ні його друг з бату "Дніпро-1", ще навіть не здогадувалися, що на них чекає, через що доведеться пройти, скількох побратимів втратити...
Їм пощастило - вижили...
На війні люди стають забобонними. Ця історія і саме цей плакат, миттєво перетворилися на легенду. Картинка стала оберігом. Я спершу не міг зрозуміти, чому саме це зображення просять роздрукувати на принтері у форматі А-4 і передати у війська.
Фартовий... Як і плакат Каті Крючкової минулого року...
На фронті багато таких історій і таких символів, як білий хрестик, наприклад...
Нещодавно, Юрій Нерослік був у Києві - відпустка. Мої волонтерські рейди у Станицю і Щастя не співпали з його перебуванням на передку. Зустрічаємося у столиці.
З народним депутатом України, комбатом бату "Айдар" Сергієм Мельничуком і сестрою Героя України Надії Савченко - Вірою, відкрили виставку плакату у Музейно-патріотичному центрі КУН.
Комплект патріотичного плакату Ю.Неросліка подарували народному депутату, Голові парламентського комітету Ользі Богомолець, під час візиту до замку Радомисль. Домовилися про співпрацю з Послом Польщі і Президентом банку Райфазен-Аваль. Підготували виставку плакату в Національній академії керівних кадрів культури... Попрацювали гарно!
Нині музеї, РДА спрагло просять комплекти виставкових плакатів. Деталі -

http://www.novasich.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=10417

Пишіть, телефонуйте - допоможемо відкрити, підтримаємо інформаційно!
А сержант Юрій Нерослік вже на фронті. Сектор А. Розміновують нерозірвані Гради, снаряди... Місяць до дембеля. Переживаємо... Нині там неспокійно. Знову щоденні обстріли...
Ось такий епізод з процесу підготовки виставки патріотичного плакату "Герої АТО".
Музейники просять підверстати цю розповідь під "фартовий" плакат.
Легенда.
Для нас просто рядова історія цієї війни, кінця якої поки що не видно. І це тривожить.
Україна повинна перемогти!
Віктор Тригуб, директор Музею плакату при журналі "Музеї України"

Наруга НМІУ над трагічною датою 18 травня 1944

– депортації кримських татар

       Національний музей Історії України – гордість українського народу, що став за фахом другою Академією наук. Тут зосереджено не тільки матеріальну культурно-історичну спадщину нашої багатовікової історії, але працює унікальний колектив вчених-істориків світового рівня.

І тому, коли зазирнувши в календар і побачивши що наближається дату 18 травня, мене розібрала цілком зрозуміла цікавість, де дізнатися що-небудь нове про нелюдську, за своїми масштабами, депортацію кримських татар 18-20 травня 1944 року в Казахстан і кілька інших автономних республік? Зрозуміло, що в Національному музеї історії України, та хіба що – в Вікпедіі. Інтернет – справа хороша, але мені потрібні наочні матеріали та експонати які дають можливість уявити масштаби трагедії татарського народу Криму.

       Сказано – зроблено, і ось я відправився в Храм історико-культурної спадщини минулого нашої країни. Перший і другий поверхи – мені добре знайомі. Колишній директор Чайківський протягом багатьох років, так би мовити «шліфував» виставкові зали, збагачуючи і постійно покращуючи експозиції найцікавіших артефактів минулого, використовуючи численні запасники музею. Але цього разу, віддаючи належне чудовим фондам Національної скарбниці, мене цікавлять кримські татари. Увійшовши у фойє і поставивши запитання одному зі співробітників музею яка мене цікавить тема, я отримав інформацію про виставку приурочену до 71-ї річниці трагічної дати.

       Те, що потрібно! – Кивнув я задоволено і направив свої кроки на третій поверх, трохи хвилюючись перед майбутнім видовищем. І дійсно, перед очами відкрилася неповторна картина, яка, облила немов холодний душ... Ні! Не стільки байдужістю – це можна було б з натяжкою але зрозуміти, переді мною постала панорама свідомої образи багатостраждальних кримських татар і злочинного, цинічного паплюження їх історії. Уявіть дерев’яну стіну збиту з дощок, зхожу на дошки товарного вагону. Висотою близько двох з невеликим метрів, вона, стіна, завішана ксерокопіями, фотографій представників кримських татар, їх сімей, окремих особистостей, груповими фотографіями та копією декількох документів, які невідомо де зберігаються. Це і ВСЕ !!!... Кілька мішків кинутих тут же, майже під ноги. Ви не відразу зрозумієте «приголомшливий задум» автора виставки, і скоріш за все вирішите, що недбайливі робочі залишили за собою сміття. Але придивляючись до написів на дошках «20 тон», «40 чол. 9 Лош.», ви починаєте розуміти, що ці написи недарма відбиті трафаретним способом, а коли вже звернете увагу, що сама стіна тримається на трикутниках-опорах виконаних теж у вигляді стін, до вас доходить «геніальний» задум автора: це вагон з середини, так би мовити в розрізі. Так-так! Це товарний вагон для перевезення худоби, в яких депортували кримських татар до Казахстану і Марійську автономну республіку. Стають зрозумілими: копії фотографій – це як би ті багатостраждальні переселенці, яких вивозили немов худобу. Їх небагато цих копій – кілька десятків! Інформативність і завантаженість виставки на межі «0». Жодного оригіналу документів, фотографій, наказу про переселення, розпоряджень, зведень, листів, паперів, жодного побутового свідка трагедії, жодного матеріального доказу, щоб зрозуміти і відчути той жах, ту енергію горя та переляку, яка марила в цьому та інших вагонах. Ви взагалі нічого не відчуваєте. Немає жодної пояснювального напису-колонки, в якій ви могли б дізнатися: коли? чому? яка кількість людей депортована і скільки загиблих було в підсумку цієї варварської трагедії? Лаконічно, цинічно, непрофесійно – це все що приходить вам в голову, коли ви до кінця усвідомлюєте дизайн «виставки». Вас просто бере тихий шок від «високоінтелектуального» творіння і інтелекту самих авторів «виставки»...

Кажуть: «сама» виплекала подібне «чудо», тобто авторство належить самій директрисі Сосновської. Ті, хто заперечували цій наруги проти татарського народу – були виключені зі складу Вченої ради. І все ж таки, я спробував зрозуміти «задум» нового Генерального директора НМІУ, адже така посада!.. Може я не розумію, чого-небудь, або не розуміють її співробітники. Але реакція, на жаль, така: спочатку в голові починають роїться лайки, потім спроба знайти різні жанри: модерн, артдеко, соцреалізм, радикальний соцреалізм, і, нарешті, виникає: «пофігізм», «дебілізм», і як похідне цим останнім двом поняттям, з'являється почуття образи за ідіотизм, що межує зі свідомою образою твоїх братів, кримських татар, яких тільки «вчора» знову полонила імперська машина московських орків і готує їм нову депортацію. Мені важко уявити, що думав Рефат Абдурахманович Чубаров – Голова кримсько-татарського Меджлісу, не беруся зрозуміти почуття кримчан татарської національності, які відвідали цю пародію-образу своєї історії, але, мабуть, вони відчували себе не тільки повністю покинутими сам-на-сам з московськими окупантами, а й зрадженними нинішньою владою України, яку я теж допомагав «народити» на Майдані. І справа навіть не в тому, що ми здали Крим, можливо не було іншого виходу, а в тому, що зрадивши, кинувши кримський татарський народ, наша влада дозволяє знущатися над пам'яттю загиблих у той трагічний період, абсолютним неукам та інтелектуально деградованим працівникам музею. – Дивно! – кажу я собі. – Такого раніше ніколи не було, я знаю співробітників Національного музею історії України – це колектив, який є гордістю науки, це наш, якщо хочете, науковий генофонд. Знаю, що три місяці тому, Генерального директора Чайківського, для якого Національна скарбниця була справою всього життя, замінив новий Генеральний директор – пані Сосновська – математик за фахом, колишній директор трикімнатного музею Павла Тичини. Ну замінили так замінили, панові Чайківському теж потрібно відпочити: 30 років у «керма» – термін чималий. Але в тому-то вся і суть – міняти потрібно з розумом, міняти на професіонала, а не «ура-патріота» керувавшого колективом з 7 чоловік. Пише https://surmanova   Підходжу до працівника зали або виставки і питаю:

     – Хто автор цього неподобства і «шедевра»?

     – Ви знаєте, – почув у відповідь, – ця тема не обговорюється – собі дорожче буде!

      Питаю:

     – Чому майже весь третій поверх наче після бомбардування сепаратистів – вітрини порожні, валяється різний мотлох... це в той час коли сотні тисяч експонатів світового рівня припадають пилом у запасниках і не виставляються.

       У відповідь лише почув від однієї зі співробітниць:

     – Ця зала носить назву: «Погляд у майбутнє».

     – Куди? – не зрозумів я.

     – У майбутнє, таку назву дала залі Генеральний директор пані Сосновська.

       Здивований, я пройшов у привабливий чистенький «куточок майбутнього». Дві порожні вітрини та панорама на Київ з вікна на паркову зону. Гарно! Нічого не скажеш! Але чому з красою за стінами, абсолютно порожня зала в 300 квадратних метрів? Це що? Натяк на наше безнадійне пусте майбутнє? Чи зала слугує для медитації неврівноваженого керівника НМІУ, від якого вже втекло десь біля 120 висококваліфікованих фахівців музейної справи та наукових працівників?

      Я не переслідую мети писати зараз на адресу Сосновської що-небудь погане або добре, Мене вразила ступінь падіння, або якщо хочете рівень деградації НМІУ – цієї скарбниці артефактів світового рівня світової історії пов'язаної з історією, від царства Арата, Північного Причорномор'я, Кавказу, Побужжя, Київської Русі, Польщі, Великого князівства Литовського, козацтва, Запорізької республіки аж трагічного «возз'єднання» з Московією, до рівня пересічної, непрофесійної, неінформативної яка ображає кримських татар виставки, не придатною навіть для сільського клубу села Попаздра !!!

Едуард Лощицькій.

Роздуми колишнього генерального директора Києво-Печерського історико-культурного заповідника про теперешній стан і перспективи найбільшого музейного комплексу України. Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Історія колекції

бере початок в січні 1873 року зі створення в Києві громадського «Церковно-археологічного музею» (ЦАМ) при громадський же організації – Церковно-археологічному товаристві. В 1921 році музей перемістився до Лаври. В 1923 приймав перших відвідувачів, але як «Музей культів і побуту». До 1925 розрісся і вже мав назву «Музейний городок». В вересні 1926 Постановою Раднаркому отримав статус «заповідника» і крім музейної ще і пам’ятко-охоронну функцію. Компартійною владою це видавалось як «заснування» Музею-заповідника Києво-Печерська лавра.

В основі колекції твори мистецтва сакрального походження різних релігій і вірувань, давні рукописні тексти, стародруки, книги, ікони (одна з найкращих колекцій в Російській Імперії ), картини і портрети, культові речі із золота і срібла, нумізматика, археологічні знахідки, ювелірні прикраси Великокняжої доби, порцеляна, кераміка, вишивка і гапти тощо. Перед Першою світовою війною в колекції ЦАМ було більше 35 тисяч одиниць збереження. А ні Держава, а ні Церква, що в Імперській Росії було одним цілим, жодної копійки на створення і утримання Музею не дали. Подібні музеї в Москві і Санкт-Петербурзі, утримувались виключно на церковні гроші, однак, значно поступались Київському і за кількістю експонатів, і, головне, за рівнем колекції. Київський ЦАМ поправу порівнювали з колекцією Музеїв Ватикану.

В 20-х роках до музею влилось кілька приватних колекції (наприклад, збірка П.П.Потоцького в 35 тис. од. зб. подарована і перевезена ним з Ленінграду до Києва), археологічні артефакти, знайдені скарби європейських талерів, арабських дирхемів, литовських монет XVI ст. тощо. Тоді ж в Києві почали діяти «Торгсіни». Лаврське Музейне містечко використовували як збірний пункт для звозу цінностей вилучених в церквах України і реквізованих у приватних осіб. Лише частину цих речей вдалось взяти на музейний облік і врятувати від продажу закордон. Більше продано і продано за безцінь. До 1930 року колекція нараховувала близько 400 тис. од. зб.. Тільки збірка нумізматики мала 110 тисяч монет, медалей і печаток. Стара Фондово-облікова документація не збереглась.

На початку Другої світової війни через структури Держбанку найцінніші речі (таємний фонд цінностей, що складався з золотого, алмазного і діамантового фондів) вивезли «на сохранение» на Схід. Зараз ці Лаврські речі зберігаються в музеях Москви без належного оформлення як на той час так і на тепер. В роки війни окупанти на Захід вивезли все, що вважали цінним. По війні частина повернулось до Союзу щось, навіть, до Києва. Пошуком втраченого ніхто не займався, оскільки всіх музейників, які перебували в окупації було репресовано. Польща почала пошук своїх втрачених у війну музейних колекцій в 1945 році і лише у 80-х визнала, що «в цілому» цю роботу завершено. Ми таку роботу і не починали. Це копітка наукова робота.

Ті 72 тис одиниць збереження, що обліковуються в фондах Заповідника зараз – практично зібрано наново вже після Другої світової війни. Цілісної колекції Давньоруського мистецтва в Україні немає і по досі, а те що і є в Заповіднику ніде не експонується з повоєнних часів за браком площ. Кілька поколінь виросло інформаційно обікраденими.

Втрати колекції тривали і в «мирний час». В 50-х роках музейні срібні вироби доби «бароко» просто переплавили. Адже ідеологічно українського бароко не існувало. З Лаврських фондів поповнювались фондосховища інших музеїв відповідними розпорядженнями органів радянської влади, що порушувало один з основних принципів музейного зібрання – принцип цілісності колекції.

Так в 1960-х роках при створенні «Золотої Кладової» (Музей історичних коштовностей – філія Національного Музею історії України) наказом Міністерства культури УРСР вилучено майже всі вироби із золота і частково срібні речі з фондів Заповідника для формальної кількості одиниць збереження новостворюваної музейної структури. Зараз Лаврські «вкладні» речі, ювелірні прикраси і церковне начиння конфліктує зі скіфською, в цілому, експозицією Музею історичних коштовностей. При створенні Музею книги і друкарства України вилучено майже всі стародруки з фондів Заповідника походженням ще з ЦАМ. Музей книги існує, як окрема від Заповідника структура, хоч історія літописання, книгописання і книгодрукування є невід’ємною частиною історії Лаври. До речі, за записом в Головній книзі Заповідника і Пересопницьке Євангеліє передано до ЦНБ в 1946 році.

На початку 1990-х років більше 1000 одиниць збереження музейних предметів сакрального походження було вилучено з фондів Заповідника і передано в користування різних Церков і конфесій. Ця популістська акція вилучила в тому числі і ті речі, які стали музейними ще до революції. До порівняння Російська Федерація утрималась від подібних акцій. Ні Ермітаж, ні Руський музей, ні Третьяковка, ні ГІМ, ні Музеї Московського Кремля, як і інші провідні музеї Росії нічого церкві не «повертали» і не передавали. А там де «повернення» відбувалось воно переслідувало іншу приховану мету. Як от повна передача Валааму діючому монастирю – витискає, витирає, витравлює з свідомості жахливу і злочинну функцію російської держави, що відбувалась тут протягом кількох століть.

Широко розрекламована передача Церкві Володимирської ікони, яку вивезено з пограбованого Києва Андрієм Боголюбським в 1169 і яка тепер є однією з найбільших святинь Росії, насправді Церкві не передано. Її просто розміщено в церкві архітектурного комплексу Третьяковської галереї і вона продовжує знаходитись на музейному обліку і відповідальному музейному збереженні в Третьяковській галереї.

Заповідник, виконуючи урядові рішення, документально передав УПЦ мощі всіх Святих упокоєних в Ближніх і Дальніх печерах. Весь пантеон Лаври це 120 прилічених до ліку Святих. Особливість музейного обліку в тому, що облік артефактів, цінностей, раритетів ведеться під узагальнюючим терміном «музейний предмет» (мп) записом в особливий журнал – «Головна Книга». При передачі на постійне збереження комусь іншому «мп» з обліку знімається, про що робиться відповідний запис до «ГК». Музей втрачає контроль за «мп». Охорона здійснюється шляхом обліку. Мощі всіх Лаврських Святих відсутні в державі Україна – адже вони ніким і ніде не обліковуються і за них ніхто не несе ніякої відповідальності. Представники духовенства, посилаючись на давні канони, на свій розсуд, передають їхні частини за межі і Лаври, і України. ЗМІ про це повідомляли. Відбулась подія наслідки якої не усвідомлено в повній мірі.

В 2009 році в фондосховищі виявлено привласнення майже 3-х тисяч музейних предметів з колекції Заповідника, деякі з інвентарними номерами і шифрами старого музейного обліку. Міжвідомча комісія провела ретельний опис вилучених «мп», які знов було взято на музейний облік. Фігурантом виявився головний хранитель Григорій Полюшко, якого було звільнено з займаної посади. Матеріали передано до МВС, Прокуратури, Мінкультури, Держкультурспадщини, профільного Комітету ВР. В 2010 році за сприянням Міністерства культури і Держкультурспадщини Полюшка було поновлено на роботі. Всіх працівників, які виявили крадіжку звільнено. Вилучені і вже взяті на облік «мп» директор Марина Громова віддала Полюшко, якій досі працює головним хранителем. Чим він «віддячив» можна лише здогадуватись.

Наука

До війни в заповіднику діяв «докторат», наукові експедиції відправлялись аж до Китаю, в 1927 році вийшло перше число наукового часопису «Український музей». На жаль, другий зверстаний і третій - в рукописах і чернетках – досі в США, в архіві Петра Курінного.Микола Касперович, завідувач реставраційними майстернями, виконував найскладніші завдання реставрації давньоруських ікон для Ермітажу, консультував провідні музеї Європи.

До середини 20-х років відноситься і принципова дискусія щодо сутності музейної роботи: музейна робота це просвітницька діяльність, чи наукова робота? Формально за суперечкою стояли Укрполітосвіта і Укрнаука. Зрозуміло, що УПО складалось з загартованих партійних функціонерів і захищала позицію просвітницької (пропагандистської, агітаційної) функції музею, а позицію Укрнауки відстоювали досвідчені музейники – вчені світового рівня. Ця суперечка вплинула на формування всієї музейної галузі не тільки Києва і України, але й Союзу. До речі, Світ прийшов до визнання науковості музейної роботи набагато пізніше, вже по війні. В 1930 колектив Заповідника зазнав масових репресій. Одночасно закрили монастир. Після чисток заповідник поновив діяльність, однак, майже всіх науковців і керівників звинуватили в прихованій ідеологічній диверсії і замінили на надійних членів партії. Монастир поновив діяльність в листопаді 1941 за рішенням окупаційної влади і був відкритим аж до 1961. Так правочин нацистів діяв 20 років.

Комуністи – атеїсти. Діючий монастир був для влади незаперечним злом. З не меншою недовірою влада ставилась і до науковців Лаврського заповідника. Дисертації та і просто музейні наукові дослідження на тему лаврської історії і культури не дозволялись, такі теми дисертацій не затверджувались. Науковці музею працювали «в стіл». Поодинокі монографії і дослідження, які все ж таки з’являлись, були унікальними, винятковими і тільки торкались окремих церковних тем і писались не музейними працівниками, як от дослідження Дмитра Степовика щодо Української графіки XVII-XVIII ст., Платона Білецького «Український портрет XVI-XIX ст., або «Український середньовічний живопис» (Логвін, Міляєва, Свенціцька). В 1995 році в Заповіднику працювало лише два кандидати наук, археологи, які захистились за межами Музею.

В 1996 році в Заповіднику започатковано щорічну науково-практичну конференцію «Могилянські читання». З 1998 ця конференція стала міжнародною. В 1998 почав виходити збірник наукових праць «Лаврський Альманах». В 2001 постановою президії ВАК України «Лаврський Альманах» було внесено до переліку фахових видань з історичних наук. Це єдиний науковий музейний часопис. В 2010-му в Заповіднику працювало 6 докторів, більшість з яких захистились на лаврських і музейних темах і 21 кандидат.

Світова практика музеїв і заповідників така, що науковці цих закладів складають від 25% до 35% від загальної кількості працюючих. В заповіднику це має бути не менше 150 працівників. Станом на початок 2010 науковців у Заповіднику було 145 з 546 працівників. Масові скорочення почались в 2010, коли в два етапи скоротили до 150 працівників (ген директор Марина Громова). Тоді скоротили всі шість докторів наук і більшість з 21 кандидата. На місця скорочених і звільнених прийнято таку ж кількість «потрібних» людей, але без будь-якого музейного досвіду. Кожен наступний керівник приводив «свою» команду. Тривають скорочення і зараз.

Існує відмінність практичної, саме музейної науки від «академічної», фундаментальної. Крім того музейний науковець зростає тільки в «своєму» музеї, оскільки тісно зв’язаний зі своєю колекцією, зі своїми «мп». В іншому музеї інша колекція і інші «мп». При переході в інший музей науковцеві потрібно вчитись наново. Майже не існує знакових музейних керівників, які змінили кілька музеїв. Філіппо де Монтебелло (ММА, Нью-Йорк), Ірина Антонова (Пушкінскій, Москва), Анрі Луаретт (Лувр), Борис Піотровський (Ермітаж), Семен Гейченко («Михайловське»), Борис Возницький (Львів), Михайло Сікорський (Переяслав) відбулись і стали всесвітньо відомими у музеях, де пропрацювали кілька десятків років. А останні в них і померли.

Зачистка українських музеїв від музейної науки розпочалась з приходом до влади клана Януковича. В більшості знакових музеїв України було звільнено фахових, кар’єрних, директорів, які по 15 і більше років успішно керували своїми закладами. На їхні місця призначені керівники, які в музеях ніколи не працювали, які музейної роботи не розуміють, які музеї не люблять. За звільненнями директорів скорочення і реорганізації прокотились по музеях України і винищили кілька сотень досвідчених музейників. Міністр культури з цього приводу цинічно заявив: «Мені потрібні молоді музейні менеджери».

Молоді музейні менеджери надходжень не збільшили, економії бюджетних коштів не забезпечили. Натомість до музеїв привнесено скандали: в Лаврі з директоркою Лісничою і хабарями від Прокаєвої (Лада Літовченко), в Софії з директоркою Сердюк і стіною, що впала, в Переяславі з лутерієм і розкраданням фондів при директорі Довгошиї, в Пирогово з пожежами експонатів при директорі Зарубі.Крім того, молоді і не дуже молоді, музейні менеджери «забезпечили» кілька десятків судових процесів, які тривають досі і які нанесли збитки державі в кілька мільйонів гривень. Лише в Лаврському заповіднику незаконними звільненнями директорка Марина Громова завдала збитків державі на 1млн. гривень, а генеральний директор Любомир Михайлина вже на 500 тис. грв.. Обох призначив на посади міністр Михайло Кулиняка. Збитки, що завдано державі досі не стягнуто з винуватців–директорів. Така от «поблажливість» Міністерства культури України.

Майно Заповідника

Майно заповідника кілька разів змінювало власника. Зазвичай зміна власника призводила і до змін в назві Заповідника. ЦАМ – громадський музей і громадська форма власності. Музей культів і побуту – державний музей і відповідна власність. В державній власності у Заповідника змінювались відомчі «господарі» і зміни відбивались у назвах: Заповідник Києво-Печерська лавра, Державний Києво-Печерський заповідник, Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник. По війні Заповідник поновив діяльність в 1943 році. З утворенням Міністерства культури підпорядкувався йому. В 1955 закрили Духовну семінарію, в 1957 засипали колодязі Антонія і Феодосія, а в 1961 закрили Монастир.

В 1970-х, 1980-х роках Заповідник дійшов до повного занепаду. Руйнація конструкцій будівель і споруд, а особливо обвали, зсуви і провали на території не на жарт налякали керівництво країни, адже Лавра це, в першу чергу, підземний печерний комплекс. Кілька партійно-урядових комісій зафіксували численні порушення, зловживання, розбазарювання фондової колекції. Догани і заміна директорів результатів не давали. На території заповідника діяло кілька десятків установ і організацій різного підпорядкування: міського, державного, відомчого. Закриті НДІ, завод вин «Арарат», інфекційна лікарня, дитячий садок, склади, гуртожитки, майстерні театрального реквізиту, житло заводу «Арсенал», гаражі ЦК КПУ. Один з директорів в митрополичому саду завів вівці… Міністерство культури УРСР не справлялось з Заповідником.

В 80-х роках повіяв вітер перемін і Рада Міністрів України прийняла рішення передати весь комплекс заповідника до міської власності, а всі музеї об’єднати в єдину музейну структуру – Музейне Об’єднання і надати «МО» назву Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник. Встановити і затвердити межі Заповідника і межі його охоронних зон. Відселити з території Заповідника всі сторонні організації (за списком) і всіх мешканців. Створити в структурі музею Спеціалізовану дільницю підземних і протизсувних робіт. Виконати величезний комплекс реставраційних робіт. Розробити історико-архітектурний опорний план, розробити і затвердити «Генеральний план» Заповідника. Розробити і затвердити Програму розвитку Заповідника. Більшу частину запланованого виконали. Роботами по впорядкуванню території, ремонту і реставрації пам’яток керував легендарний Микола Лаврухин.

В 1988 поновив діяльність Монастир. В грудні 1990 архітектурний комплекс споруд Києво-Печерської лаври і Софію Київську було включено до Списку об’єктів Всесвітньої культурної спадщини.В березні 1996 Заповідник, а не «Музейне Об’єднання»(!), отримав статус «національний». Таким Заповідник проіснував до початку 2000-х років.Рішенням Київради Заповідник з 1січня 2003 було передано до підпорядкування Міністерству культури України. В вересні 2003 цілісний майновий комплекс Заповідника було передано «до сфери управління» Міністерства культури, при збереженні за містом прав власності на майно заповідника. Музеї колишнього «МО» залишились у міській власності і у міському управлінні, підпорядковувались Управлінню культури міста Києва. Між музеями і Заповідником виникли орендні відносини.В 2010-му, 2011 роках кількома рішеннями Київради майно заповідника було передано до Державної власності. Орендні відносини загострились.

Кілька слів про підземні споруди і спецдільницю підземних протизсувних робіт

Печерні лабіринти і Лаврські підземні споруди - унікальна особливість Печерного Монастиря. Варяжські печери дехто відносить до VIII сторіччя. Спецдільницю ж створили за наполегливими рекомендаціями вчених, яких було залучено до роботи комісії по вивченню стану Лаври, яка просто валилась в руках безгосподарної, забюрократизованої і заідеологізованої радянської влади. Радянська влада завжди боролась з українським буржуазним націоналізмом і тому не дозволяла розвиватись музейній науці. Коли в її руках Лавра почала просто розвалюватись кинулась до українських вчених по поради. Один з них Михайло Брайчевський, другий Сергій Білокінь. Своїми публікаціями вони не тільки привернули увагу до проблем унікального комплексу Світового значення, а й дали правильне визначення проблематики та шляхів виходу з катастрофічної ситуації.

Відомо, що в Києві є метробудівці, є СУППР. Однак, в Заповіднику було створено окремий спеціалізований, підпорядкований музею підрозділ і виконання цих важливих, постійних, щоденних робіт нікому не передоручали. Порадами фахівців скористались. На щастя. На жаль, як ми бачимо, не надовго. Зараз в управлінні музейною галуззю продовжують панувати радянські, безгосподарні принципи і прикро, що цю сферу знову заполітизовано, але ще в гіршому варіанті «політизації» – посада міністра культури дістається по партійній квоті. Рішення які приймає і ухвалює міністр є предметом домовленостей, торгу, поступок іншим політичним партіям і політичним силам. Таки рішення не можуть бути і не є публічними, бо це вже політика! Не публічність рішень в культурі, в тому числі і кадрових, стало аморальною нормою. Можна лише здогадуватись про що і з ким домовились політики. А якщо домовляються політики, то починають домовлятись всі. Ось чому руйнується найбільший музейний комплекс України.

Чому зараз Міністерством затверджено структуру і штатний розклад, якій добиває музейну науку і просто ліквідує Спеціалізовану дільницю підземних і протизсувних робіт? Відповіді немає. В традиціях доби Януковича вводяться пустопорожні відділи в які приймаються «корисні» люди і родичі керівників. Роздуто юридичний відділ, замість одного-двох юристів в 2000-х роках їх тепер вісім! Відділ археології такий, що може перекопати всю Лавру років за два. І це замість одного штатного археолога ще п’ять років тому. Завдання археолога спостерігати за господарюванням в Лаврі всіх хто там є, оскільки Відкритий лист має Лаврська експедиція Інституту Археології НАН України, яка і здійснює розкопки в разі потреби, а не Заповідник. У Заповідника не повинно бути планів все в Лаврі розкопати, бо розкопана археологія – це знищений культурний шар. Мета Заповідника зберегти, захистити від руйнації.

Загадковий «Науковий відділ міжнародного співробітництва та протоколу», підпорядковано просто директору. Цей відділ створено під дочку скандально відомої Прокаєвої, «знавця» міжнародного співробітництва і складається він з п’яти працівників! Такого відділу в жодному із Заповідників України ніколи не було. Такі відділи і не потрібні, оскільки по всіх міжнародних зобов’язаннях України відповідає Міністерство Закордонних справ і контакти з ЮНЕСКО, Комітетом Всесвітньої спадщини (КВС) здійснюється виключно через МЗС. Здається в МЗС України Комісія по зв’язкам з ЮНЕСКО чисельно менша. Цей музейний та ще і науковий відділ – класичний приклад влаштування на престижну посаду з високою оплатою корумпованих нероб. Ця посада спричинила скандал з хабаром в 50 000 доларів США для міністра культури. Цей скандал жваво обговорювався в ЗМІ, але лишився непоміченим правоохоронними органами?

Родичі, «потрібні люди» – ніколи нічого не робили і робити не будуть. Вони діють лише тоді, коли їхнім теплим місцям щось загрожує. Рятують себе і звичайно «хорошого» керівника. Саме для цього створюють синекуру і знищують структури без яких Лавра почне руйнуватись. Зараз, в травні-червні 2015 Спеціалізовану дільницю підземних і протизсувних робіт скоротили. Завтра прохідників, маркшейдерів і інших фахівців з досвідом Лаври і дозволом роботи під землею не буде. Провалів і руйнацій чекати не довго.

Пам’ятко-охоронні питання

Законом України «Про охорону культурної спадщини», 2000 року, всі Заповідники України позбавлено статусу органів охорони своїх пам’яток. Таким чином, Заповідники перестали відповідати за заповідники. Те основне, для чого заповідники і створювались – збереження особливо цінних історичних, культурних, архітектурних, археологічних, природних і інших важливих для держави об’єктів – перестало бути їхнім завданням, обов’язком! Парадокс! Тепер ця функція належить Центральному органу охорони культурної спадщини. В складі Міністерства культури з’явилась структура з назвами, що змінювались, але незмінним правом якій лишалось одне - видача дозволів на забудову на історичних територіях. Ця, дозвільна служба, вперто обстоюється всіма міністрами культури. Сенс існування заповідників зник, однак з’явилась проста корупційна схема, яка вигідна чиновникам, забудовникам і … архітекторам.

Площа території Заповідника без охоронних зон 24 гектара. В Заповіднику на обліку знаходиться 144 будівлі і споруди, 120 з яких є пам’ятками. Загальна площа приміщень Заповідника близько 60 тисяч квадратних метрів. Крім заповідника на його території діє ще більше двох десятків юридичних осіб, які займають до 40% всіх приміщень: п’ять музеїв, Державна історична бібліотека, Державна Академія керівних кадрів культури і мистецтв, Інститут Пам’яткоохоронних досліджень, майстерні Спілки художників, Товариство охорони пам’яток, структури Міністерства культури. Ще 45% площ передано в користування Українській Православній Церкві і утвореним нею організаціям. До речі, на території заповідника діє як УПЦ МП, так і УПЦ КП. Церковних структур також близько двох десятків. Лише 15% всіх площ знаходиться в розпорядженні Заповідника, з них до половини можна використати для статутної музейної роботи, решта – спільного і господарського призначення.

УПЦ і її структурам передано до 70 (близько половини) споруд заповідника. З них знесені 7, перебудовані 16. Крім того, 20 будівель побудовано наново. Загальна кількість новозбудованих приміщень – більше 20 тис. кв. метрів. Точних даних а ні в Заповіднику, а ні в Міністерстві, а тим більше в Фонді державного майна не існує. Цю проблему чиновники замовчують. Жодну з відремонтованих і новозбудованих будівель не здано Держкомісії. Не внесено ніяких змін до облікової документації власника майна і балансоутримувача. Невідомі і джерела фінансування вказаних робіт. Невідомий і власник новобудов. Ним може виявитись будь яка фізична і юридична особа, як резидент, так і нерезидент України. Вражають масштаби будівництва і перетворень – більше третини всього комплексу.

Зовнішній вигляд пам’ятки національного значення, що перебуває під охороною ЮНЕСКО змінено докорінно. В національній і міжнародній пам’яткоохоронній документації (Комітет Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО) обліковується зовсім іншій об’єкт.

На цьому фоні самостійне господарювання орендарів і виконання поточних ремонтних робіт на орендованих площах без відома і погодження з балансоутримувачем не помічається ніким. Заміна автентичної столярки, пофарбування фасадів і покрівель без паспорту - «на свій смак», зняття зовнішнього декору, переробка інтер’єрів – на все це не звертають уваги. Преса чомусь обходить Лаврські проблеми мовчанням.Наше ставлення до пам’яток досі має всі ознаки класової ненависті.

Музейний сервіс

З кінця 90-х років в Заповіднику почала розгортатись служба музейного сервісу. Ця служба з назвою «Виробничо-допоміжна частина» - це штатний музейний підрозділ, а не кооперативи, орендарі чи приватні підприємці. Виробничо-допоміжна частина з часом виросла в розгалужену структуру по наданню музейних послуг відвідувачам: музейні кав’ярні, сувеніри власного виготовлення, в тому числі коштовні ювелірні, друковані видання, антикваріат, художній салон, послуги кваліфікованих реставраторів, експертів і ювелірів тощо. Все те, що є в кожному музеї Світу, але відсутнє в Музеях України. За 15 років власні надходження виросли в 85 разів – зі 185 000 гривень в 1995 році, до 15 500 000 в 2010-му. Жодної копійки з бюджету на її створення і утримання не пішло. Навпаки, частина працівників наукової частини і інших підрозділів Заповідника утримувалась за рахунок цих надходжень «спеціального фонду» бюджету Заповідника. Музеєм було створено більше 100 додаткових робочих місць в сфері культури. К 2005-му році Заповідник став одним із найбільших платників податків в Печерському районі. Тенденція росту цих надходжень збереглась до 2013 року: 2011 – 16,1 млн. гр.; 2012 – 17,5 млн.гр.. В цьому ж, 2012 році було вдвівчи піднято вартість екскурсійного обслуговування, що мало б дати рост надходжень до 25 - 27 мільонів гривень, як мінімум. Натомість в 2014 відбувся раптовий обвал до 4,3 млн. гр. Музейний бюджет не доотримав близько 2-х мільйонів доларів. Куди поділись ці гроші? Адже відвідуваність не впала в шість разів!

Перспективи розвитку

В 1980-х роках на базі Лаврського заповідника було створено Музейне об’єднання. В це об’єднання увійшли чотири музеї, що діяли на території Запорвідника та Центр реставрації. На початку 2000-х з незрозумілих причин Заповідник вилучили з Музейного Об’єднання, а потім Об’єднання розформували шляхом поділу на окремі музеї. Внаслідок цього всього держава втратила Лаврський заповідник як цілісний і єдиний, найпотужніший музейний комплекс. В 1920-х роках Заповіднику не було аналогів в Союзі. З 1980-х по 2000-й він був найбільшим в Україні: 750 працівників, до 500 000 одиниць збереження. Тепер це незрозуміла структура з розмитими і конфліктними функціями.

До порівняння: Давньоруська частина Третьяковської галереї, що у Москві сформувалась в сучасному її вигляді вже по війні, в 1950-х, 1960-х роках. Основна кількість ікон поступила до її фондів в 1947-1968 роках з Новгорода, Пскова, Суздаля, Ярославля, Великого Устюга, Архангельська, Смоленська, Твері тобто з усієї Російської федерації. Дещо навіть з Києва в 1930-х. Однак, в експозиції це представлено струнким інформаційним потоком: X століття, XI cт, XII, XIII, XIV, XV,XVI, XVII. І ні у кого з відвідувачів сумнівів не виникає щодо витоків Московської культури, історії і Церкви. В Третьяковку заходить мешканець Москви, або Торжка, а виходить громадянин Росії.

Ми свою колекцію давнього мистецтва Великокняжої доби не гіршу, а подекуди кращу, самі розпорошили по різних фондосховищах і музеях. Вона є, але недоступна. Її приховано. Вона не звучить, не працює на свою державу, не слугує своєму народові. Зрозуміло що в радянські роки йшла боротьба з «українським буржуазним націоналізмом». Незрозуміло чому ця боротьба в музеях триває досі.

Пропозиції

Для прийняття рішень потрібно:

• Зупинити злочинну реорганізацію, практично, нищення Заповідника.
  
• Провести аналіз і дати оцінку діяльності заповідника по всіх напрямках.
  
• Розробити і затвердити програму дій хоча б на 10 років. Наприклад: «Програма розвитку Національного Заповідника та зміцнення його матеріально-технічної бази». В цій програмі може бути розділ по засадах співіснування з Церквою.
  
• Виконати цю програму.

Сергій Кролевець
Голова ВУАМ, директор заповідника Стародавній Київ 1989-1992 рр., Генеральний директор Києво-Печерського заповідника 1995-2010 рр., генеральний директор Музею історії міста Києва 2011-2012 рр.

http://vuam.org.ua/uk/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D0%9B%D0%B0%D0%B2%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA

Необхідний коментар:

Кажуть, у Лаврі розміщено резидентури ФСБ і СВР... Як хто не знав. Саме в отих дивних новобудовах, які нахабно виросли за Януковича. На антени подивіться... Яке ЮНЕСКО! Чомусь згадується, як спецпопи МП подавали на наш журнал до суду, спростовуючи, що вони не контролюються Кремлем і ФСБ. Нині все всі побачили... Засилали ментів, бандюганів. Ще за Юща. І таким символічним заповідником досі керує ставленик Кулиняка-Азарова! З мафією прикриття. Ми вже втомилися публікувати обурені листи музейників. Нині пішло загострення. Мінкульт ситно мовчить. Нагадаю, розквіт Нацзаповідника був саме за директорства С.П.Кролевця. Нині він єдиний, хто може швидко навести порядок і повернути колишню славу, цьому спаплюжену "гускім мірам" символу. Лавра не цирк і не кубло ворожих Україні шпигунів. Сподіваємося, до когось в АП, КМ і навіть Мінкульті, ця проста думка дійде...

Дійте! Набридло дивитися на той хаос.

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Кожен музей повинен мати виставку про героїв АТО!

Створено виставку плакатів "Герої АТО". В комплекті - 20 робіт бійця 92 бригади, арт-директора Музею плакатів Юрія Неросліка. Призначено для експонування в музеях, школах, РДА, ОДА, вишах, військоматах...

Юрій Нерослік вже рік на війні. Доброволець підрозділу саперів. Бойове хрещення отримав під час прориву Іловайського котла. Їх колону накрило Градами... Десять днів пішки пробиралися до своїх. Був поранений. Потім Сектор А - місто Щастя. Відрядження під Маріуполь... Воює і малює плакати.

-Наглядна агітація нині дуже потрібна! - переконаний доброволець 92 бригади ЗСУ Юрій Нерослік, - Саме плакати піднімають бойовий дух, дають впевненість у власні сили, віру у перемогу. Дивуюся, чому за рік війни наші чисельні державні органи не змогли розробити і виготовити яскраві патріотичні плакати масовим накладом і не відправили їх на фронт, у школи... Наш маленький Музей плакату робить то власним і волонтерським коштом, відкрили чимало міні-виставок. Маємо кілька десятків виставкових комплектів, які хочемо реалізувати і зробити нові... Кожен музей, державна установа, повинні мати виставки про АТО!

Виставки плакатів Ю.Неросліка вже розміщено у Музейно-патріотичному центрі Конгресу Українських Націоналістів, в Національному музеї "Битва за Київ у 1943 році", Національній Академії керівних кадрів культури, в Чугуєвському музеї, Музеї української пропаганди...

Комплект авторських патріотичних плакатів "Герої АТО" Юрія Неросліка. Формат А-3, 20 шт. Розрахований на створення міні-виставки в музеї, школі, ВНЗ, РДА, ОДА, державній установі, комерційній структурі... Достатньо розмістити на стіни...

Замовляйте: ел.пошта - [email protected]  тел.067-157-8376

Кошти на картку автора - Приватбанк 5168742336272236

або представництво в Києві - картка Приватбанку 4149437851686293

Виставкам патріотичного плакату бути!

Прес-служба Музею плакату України