Україна має кілька музейних рекордів світового і європейського рівня. У нас чи не найбільше різноманітних музеїв у світі - десь 5000. Маємо найбільший скансен Європи - у Пирогові. І найменший музей світу - Музей плакату при журналі "Музеї України"!

Музеї давно стали важливою складовою  ідеології, інформаційних війн. Відповідно, ці заклади повинні більш ефективно управлятися, контролюватися, розвиватися саме державою. Приватні музеї ще не скоро вийдуть на пристойний рівень... Але, дивна команда, особисто призначена в Мінкульт нинішнім випадковим Міністром культури, чия жінка є банальною плагіатницею в "кулькі" Поплавка, цього ніколи не зрозуміє...

Десь 500 музеїв діють в системі Мінкульту і підпорядковані місцевим органам влади. Сотня – в частинах Міноборони. Десь 3500 при навчальних закладах. Сотні при підприємствах різної форми власності. І абсолютно недосліджена стихія – приватні музеї, яких вже кілька тисяч. За обережними підрахунками, маємо не менше 5000 різноманітних музейних закладів.

Офіційно, опікується музейною галуззю Міністерство культури України. Однак, кілька жіночок, які сидять у музейному відділі щось знають лише про Національні музеї. Дещо чули про великі обласні. Що відбувається у музейному житті на міських, районних, сільських рівнях – не орієнтуються. Про музеї інших відомств та приватні, інформації просто нема!

Про ганебний рівень і корупційну складову нових директорів найбільших музеїв держави, призначених упослідженим бюрократом Славіком Кириленком, не писав хіба що лінивий... І громадськість активно протестує...

А в фондах музеїв зберігається така кількість цінних експонатів, справжніх скарбів, яку просто неможливо оцінити грошима. Кажуть, кілька річних бюджетів держави… Не випадково, більшовики після 1917 року, здійснили масовий вивіз музейних цінностей: було що вивозити і кому…

З радянських часів ми успадкували продуману музейну систему. Шкільні, відомчі музеї, які мали статус громадських, народні музеї в маленьких населених пунктах. Районні та міські музеї, що керувалися місцевими органами культури. Заклади обласного підпорядкування. Та музеї загальнодержавного значення, які нині називають національними.

Після 1991 року, більшість сільських і відомчих музеїв були ліквідовані. Експонати або розтягли, або передали до державних закладів. Згадується масована кампанія пограбувань і підмін…

Постійно писати про таку велику і важливу галузь, доводиться маленькому  журналу «Музеї України», який випускається з 2004 року, нині як незалежне інтернет-видання.

Ми створили Музей слідопитів, Музей булатної зброї (на жаль вже закриті, після смерті директорів), відомі Музей плакату України з легендарною виставкою "Плакати Майдану", Музей української пропаганди - перший на Троєщині. Нині формуються віртуальні колекції двох нових закладів - Музей карикатури Георгія Ключника у Хмельницькому та Музей плакатів АТО Юрія Неросліка - бійця 92 бригади з Харкова...

Нині команда "Музеїв України" ініціює процес відставки нинішнього очільника Мінкульту Славіка Кириленка, не спроможного, на нашу думку, керувати таким складним напрямом. Це вже четвертий міністр, якому ми з ганьбою допомогли з відставкою. Сподіваємося, це станеться найближчим часом...

Завдання: Необхідно розробити і прийняти Закон «Про недоторканність землі, приміщень, колекцій державних музеїв», з жорсткою кримінальною карою за порушення.

При Мінкульті створити повноцінний Департамент музейної справи. Який би всіляко опікувався всією вертикаллю музейних закладів, розробляв методологію, організовував би навчання кадрів, забезпечував контроль, реставрацію, наукові дослідження… В перспективі, слід створити Державний комітет музеїв, з відповідними правами і функціями.

Музеї успішно працюють. Щодня приймають тисячі відвідувачів з різних регіонів України, інших країн. Ми маємо що показати, знаємо, чим пишатися. Музейна галузь давно стала основною презентативною частиною міжнародного іміджу України. І треба, щоб це розуміли всі. І влада, і музейники, і відвідувачі.

Тож просто привітаємо всіх з Міжнародним днем музеїв!

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», Почесний працівник туризму України, директор Музею плакату і Музею української пропаганди

 Продовжується позиційна війна між українцями і ватними адмінами Фейсбук. Нагадуємо, соціальна мережа США, де зареєстровано мільйони громадян України, розпочала справжню цензурну війну! Баняться профілі, закриваються сторінки, вилучаються статті, плакати, карикатури... Це вже перейшло всі межі!

Закрито сторінки в ФБ Музею української пропаганди, Музею плакату України при журналі! Сторінка нашого журналу "Нова Січ"! Вилучаються "антиросійські", на думку адмінів Факебуку, карикатури і плакати.

Розгортається грандіозний скандал довкола постійних блокувань українських патріотів у соціальній мережі Фейсбук. Як не дивно, першою під удар потрапила маленька, але згуртована і голосиста журналістська команда часопису "Музеї України".

Блоковані фактично всі їх сторінки, у тому числі музейні, профілі адмінів, вилучаються антипутінські карикатури і плакати... Анонімні адміни ФБ безцеремонно намагаються змінити редакційну політику видання, залякати художників легендарної Плакатної сотні Майдану.

Редактор журналу "Музеї України" і директор Музею плакату при редакції Віктор Тригуб, погрожував написати Послу США в Києві. Однак, зробив оригінальний хід - доручив Міністру Ю.Стецю, спільно з МЗС України викликати Посла на килим - для профілактичної бесіди стосовно цензури в американській корпорації і нагадуванні базових норм демократії...

Безперечно, це найелегантніша комбінація, яку можна було придумати... Але, Мінстець повинен втрутися і через Держдеп США припинити хамство російських адмінів!

Міністру інформаційної політики України

Ю.Я.Стецю

Шановний Юріє Ярославовичу!

Журнал «Музеї України» здивований бездіяльністю Міністерства стосовно ганебних фактів цензури, обмеження демократії, обрізанні свободи слова, утисканні свободи совісті транснаціональною корпорацію з США Фейсбук.

Більше того, адміністратори українського сегменту цієї соціальної мережі нахабно почали принижувати патріотично налаштованих українців, навіть державних чиновників вищого рівня, вилучаючи цілі сторінки, окремі матеріали, блокуючи профілі.- пише

http://museum-ukraine.org.ua/?p=4112

Яскравий приклад – блокада Голови Луганської ОДА, генерала Москаля…

Однак, звертаємо Вашу увагу на фактичне оголошення війни ватними амінами Факебуку журналістській команді часописів «Музеї України» і «Нова Січ».

Блоковано сторінку Музею української пропаганди при редакції, який діє на Троєщині, і вилучено кілька антипутінських плакатів арт-директора журналу, добровольця 92 бригади ЗСУ Юрія Неросліка. Забанено кілька профілей і вилучаються антипутінські карикатури художнього директора журналу «Музеї України» Георгія Ключника. Спершу блоковано ФБ, а нині обмежено доступ амінів – шеф-редактора журналу «Музеї України» Наталки Іванченко і головного редактора, директора Музею плакату Віктора Тригуба до сторінок Музею плакату України і сторінки журналу «Нова Січ».

Блокуються інші, дружні нам художники і журналісти, як і інші, що відкрито висловлюються на адресу путінської Росії. Можна говорити про ретельно сплановану інформаційну атаку. Ми втрачаємо позиції на єдиній платформі, де лідируємо.

Вже не говорю про дискредитацію нашого стратегічного союзника – США, де зареєстрований Фейсбук!

Пропоную Вам негайно зібрати всі факти цензури і втручання ватних адмінів Факебуку у політичні переконання, творчість громадян України, а відповідно порушенні українського законодавства співробітниками інших країн через соціальну мережу ФБ на території України.

Спільно з МЗС України викликати Посла США в Києві і провести з ним профілактичну бесіду про порушення базових демократичних принципів корпорацією Фейсбук. Попросити задіяти важелі державної влади США для відновлення демократії в нашому сегменті ФБ.

Хоча б зробіть  офіційну заяву від імені Міністерства!

Питання досить важливе, аби не звертати на нього увагу!

Спрагло очікуємо відповіді і сподіваємося на оперативні осмислені дії!

З повагою,

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», директор Музею плакату.

Користувачі ФБ з нетерпінням чекають реакції Мінстеця, дій Посла, Держдепу і керівництва Фейсбуку.

Явно буде інтрига!

Цьогоріч Україна вперше почала відзначати День Перемоги над гітлерівським нацизмом за європейською традицією – 8 травня – днем пам’яті і скорботи за загиблими.

Це підкреслює усвідомлення іншого прочитання цієї війни, ніж те, що нав’язувалося радянською, а потім російською ідеологією та перебувало в контекстуальному полі «совкової» історії зі штучно створеним «ура-геройством» та «парадністю» в якості ширми на передньому плані.  Україна лише зараз, в ХХІ ст., зіткнувшись з військовою агресією з боку Росії, приходить до усвідомлення себе в інших історичних та геополітичних координатах.

Проте радянські стереотипи мають ще досить міцне коріння, і навіть у тих державних чиновників, які нині очолюють національні культурні заклади та продовжують мислити категоріями комуністичного совку.

Не зважаючи на те, що 8 травня відзначався саме як день пам’яті і скорботи за загиблими, Міноборони, нічого кращого не придумавши, вкупі з лєбєдєвським очільником  свого відомчого музею (хоча й національного!)  В.Таранцем організувало… автопробіг (типу святковий) по містах  неокупованої частини зони АТО. Чомусь відразу згадується асоціація з Остапом Бендером (теж любителем автопробігів) та  добою комсомольсько-партійних вожаків. Можливо, тому, що все ж таки ідейним натхненником  виступив саме директор музею В.Таранець, в недалекому минулому  (хоча й нині де-факто також!) керівник  клубу радянської реконструкції «КраснаяЗвєзда».

І дійсно, чого ж іще бракує жителям зони АТО, які, на власній шкурі переживши обстріли градами, жахливі дні й ночі  в бомбосховищах, які по хвостовиках розпізнають типи боєприпасів російської артилерії, як не споглядання ряжених «звіздунів» на військовій техніці?

Відтак залучено було аж 4(!) одиниці техніки і колектив представників  цього реконтструкторського шапіто. Слід сказати, що вже два роки поспіль діяльність цього «клюбу» , з часу призначання директором музею В.Таранця, успішно здійснюється під вивіскою Національного військового музею.

Участь анонсованої техніки в кількості чотирьох драндулетів у прес-релізах, розповсюджених у ЗМІ, подавалася як «майно одного з військово-історичних клубів», «техніка, взята в оренду у військово-історичного клубу» та, зрештою, як «техніка військово-історичного музею». Отак, власне, ніби й непомітно присмокталася громадська організація з радянською ідеологічною платформою «Красная Звєзда» до національного музейного закладу, який апріорі має бути українським!

Взагалі дивною формою музейної роботи є автопробіг - хтось би хотів побачити нову виставку чи музейну експозицію, але де там!

Всім таким бажаючим ще в середині березня від імені директора Таранця  було доступно пояснено на сторінці музею в соцмережах, що музей зачинено для підготовки виставки. Так що нічого шастати по виставках!

Логічно було б припустити, що музейні фахівці під орудою такого «геніального» директора вже спроможуться «родити» хоч яку-небудь виставку до 9 травня.  Адміністрація музею та колектив знову дружно повідомили українську громадськість, що, мовляв, і не чекайте, і не сподівайтесь – «кіна не буде»! Виставку про війну на Сході вони відкриють десь так травня 20-го.. Навіть оминувши свято всіх музейників (хоча не факт, що Таранець, про нього взагалі знає).

Ось так натхненно «працює» національний військовий музей країни, який вже два місяці просто зачинений! Взагалі-то зручно, ніхто не турбує, народ не шастає, зарплату платять, а сяку-таку виставку можна за два дня і дві ночі зліпити, стукаючи молотками, коли вже й відвідувачі на порозі!

Зате от автопробіг – це просто невід’ємна частина свята радянського мілітаризму – коли там тими виставками займатися..

До речі, на прес-конференції, яка передувала «звіздунівському  автопробігу», на запитання журналістки, скільки ж вартуватиме оте задоволення привезене жителям зони АТО із столиці (адже акція не одного дня, не для одного міста, і до того – аж  18 чоловік ряженого екіпажу, плюс ще долучені чотири артисти з військового ансамблю – це пальне, передусім, їжа-ночівля та купа всіляких  супутніх послуг), один із представників «клюбу» журналістці мало очі не заплював. Мовляв, це «священна пам'ять ветеранів», - як можна ставити такі «незручні» питання… Ага..

І дійсно, чого пристали – ну відмиються там якісь копійки, ну то це крапля в морі в контексті всього Міноборони разом взятого! Та й консенсус з директором музею знайшли.

Ех, в не такі далекі хороші часи, крокував бравий Таранець разом з Сергієм Лєкарєм, заступником Захарченка, одягнувшись такими собі генералісимусами, по Хрещатику на бутафорському параді, дзенькаючи таким ж бутафорськими медальками…Було… не те, що зараз. Ностальгія мучить за святом радянської парадної «пабєди» (яка там скорбота) - ото й залишається, хоч автопробігом надолужити..

Загалом, ще з першої виставки Таранець сповна відчув усю привабливість  розпорядження бюджетними коштами в музеї. При підготовці виставки «Пісня про Сокола» укладені договори того часу свідчать про нахабне відмивання грошей спільно зі своїм нерозлучними корешем – Олексієм Шеремьєвим  якому було перераховано за виставку 75 550 грн.(з ПДВ). В цю суму входила непосильна праця шереметьєвських працівників, які притарабанили до військового музею зо п’ять вітрин з якимись світлинами та документами, та створення міфічної діорами якої і в очі ніхто ніде не бачив!

На початку стрімкого кар’єрного злету Таранця в музеї при «папіку Лєбєдєву» такі договори  були дрібницями, до того ж безкарними. Аби ще більше потішити власне самолюбство Таранець тоді вмудрився навіть затягнути  на виставку самого Азарова, «забувши» запросити Лєбєдєва, за що й отримав «на горіхи».

Перші вдало провернуті справи окрилюють, далі – більше, апетити ростуть. Наступною була масштабніша виставка Таранця в музеї - «Дайош Київ», де в статті видатків вже були включені жахливі бутафорські декорації, які денно і нощно ліпила в музеї кіностудія Довженка. 

Паралельно Таранцева «Звєзда» в той час на Троєщині проводила одноіменну реконструкцію, в якій брав безпосередню участь видатний донбаський командир-«апалчєнєц» і за сумісництвом також друг-реконтруктор Гіркін-Стрілков.

Так от, доволі цікаво було би поглянути в ці договори та порахувати кількість нулів у сумах і за що саме вони були сплачені, адже то був час ейфорії та безконтрольності.

Проте в Міноборони вже в нинішньому складі доволі дивна позиція -  робити вигляд, що нічого не відбувається.  Зачинений музей два місяці – то й біс із ним, навіщо той зайвий клопіт.

Сам же Таранець в ефірі телеканалу «Рада» доволі бурхливо покритикував Міноборони: мовляв, не сприяють, не допомагають. Ну, знаєте, поганому танцюристу теж постійно щось заважає.. Або цей такий мессидж можна розцінити як те, що Міноборони мало грошей для «пиляння» виділяє  - то про які виставки можна говорити.

До речі, сидячи в студії разом з Я.Жилкіним (ВГО «Союз «Народна пам'ять») В.Таранець довго й нудно розповідав не про музейну чи наукову роботу, а про нібито участь музейних працівників в іншому невластивому напрямку  роботи музею – пошуку та вивезенню загиблих із зони АТО. Зрозуміло, що це справа важлива, але це не справа музею та музейників, яких для цього ніхто не міг уповноважити. Музей повинен займатися іншою діяльністю, передбаченою для такого закладу. В Міноборони взагалі здатні контролювати діяльність його структур?! Або цей факт можна розцінювати як такий, що всіх людей Жилкіна та «звіздунів» Таранця записано в штатні та нештатні працівники музею. Тоді дійсно можна сидіти зі скорботним обличчя в студії та ганити Міноборони, хизуючись власною «жертовністю» та подвигами.

Обоє, і Таранець, і Жилкін, не дивлячись на новий контекст звучання цьогорічного травневого свята,  наввипередки почали скиглити про те , що це неправильно забирати у ветеранів «вєлікуюатєчєствєєнную», все має залишатися на своїх місцях, бо ніхто ж не має права (зась вам до тієї Європи!). Жилкін навіть демонстративно сидів не з маком в лацкані піджака, а зі згорнутою орденською стрічкою (правда не колорадською).

 Головна теза від обох полягала в консервації радянського прочитання історії, а сам Жилкін ще зовсім недавно виступав проти «ленінопадів», переконуючи, що то є шедеври монументального мистецтва.

Прикрим є те, що очільник національного музейного закладу Таранець, не розуміючи сутності музейної роботи, займається тим, що більш традиційно йому знайоме та близьке, попутно крадучи бюджетні грошенята, а сам музей вже давно скотився з орбіти наукової воєнної історії та  музейної практики.  Тому в Міноборони два виходи – або змінити непрофесійного керівника, або закрити цей музей як заклад, що не виконує свої безпосередні функції в українському суспільстві. Навіщо державі утримувати заклад, який по декілька місяців стоїть просто зачиненим.

Комітет порятунку музею

Знову блоковані Фейсбуком профілі всіх адмінів стор Музею плакату України за карикатуру Жори Ключника! В черговий раз "арештовані" профілі керівництва журналу "Музеї України" у цій дивній соціальній мережі США, що контролюється адмінами з Росії!

Привід - карикатура художнього директора журналу, директора Музею карикатур Георгія Ключника річної давності про нітрати!

Факебук (народна назва) розпочав справжнє полювання на роботи талановитого художника з Хмельницького, чуйно реагуючи на скарги вати, після оприлюднення карикатур особисто на сонцесяйного президента РФ Путіна В.В., окупацію Криму, ватажків рашен терористів на Донбасі... При цьому ніяких претензій до гострих пародій на вищих чиновників України Факебук не має! Лише рашка!

Заблокований доступ до керування сторінок у ФБ журналістами Віктором Тригубом і Наталкою Іванченко Музею плакату (добова відвідуваність у дні Майдану сягала 200000 чоловік, нині до 10000), Музею української пропаганди, журналів "Музеї України" та "Нова Січ"! Всі ці структури та видання офіційно зареєстровані в Україні і не мають ніяких обмежень з боку влади України!

http://www.novasich.org.ua/index.php

http://museum-ukraine.org.ua/

http://ulp.do.am/

Але, анонімні адміни соцмережі з США, працюючи на території України, виходить мають власну, вищу юрисдикцію над громадянами України, відкрито, з оголошенням особистих даних, зареєстрованих у мережі!

Це є неприпустимим втручанням у внутрішні справи України, її політики, обмеженням свободи слова, совісті... При цьому, є відкрите підігрування Факебуку агресивно налаштованим громадянам РФ, які під керівництвом військового злочинця Путіна, окупували частину території України, почали війну, вбиваючи українців!

Просимо українців масово поширити брутально заборонені Факебуком карикатури Жори Ключника, патріотичні плакати бійця 92 бригади, арт-директора журналу "Музеї України" Юрія Неросліка в соцмережах, у пресі на знак протесту проти цензури Факебуку!

Ми розцінюємо ганебні дії Факебуку як переслідування за політичними мотивами журналістської команди часопису "Музеї України", "Нова Січ" і перешкоджанню діяльності Музею плакату і Музею української пропаганди!

Прикро, що така велика корпорація як Факебук не може навести лад у своїх регіональних представництвах, підставляючи країну демократії, якою є США, фактично дискредитуючи Держдеп і і Президента Б.Обаму особисто!

Сподіваємося, керівництво США ще спроможне навести порядок в американських корпораціях...

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України", директор Музею плакату

Роботи Жори Ключника, заборонені ФБ

У День перемоги, напередодні Дня музеїв створено ще один музей! Правда, поки що віртуальний. Відразу у двох містах - Хмельницькому і Києві! Музей карикатур Г.Ключника.
http://ulp.do.am/

Заклад став відокремленою філією відомого Музею плакату при часописі "Музеї України".

Очолив музей відомий карикатурист з Хмельницького, художній директор журналу "Музеї України" Георгій Ключник.

Його роботи мають неймовірну популярність у соціальних мережах, на форумах, сайтах, у пресі... Виставка Жори Ключника з літа 2014 року розгорнута в Музеї української пропаганди на Троєщині. Художника ненавидять в колах пропутінської вати з Росії і не дуже полюбляють вищі держчиновники України, яким мало не щодня дістається критичних малюнків...

Роботи Жори практично заборонені в Фейсбуці - масові скарги з Росії. Вилучалися з сторінок Музею плакату, Музею укр пропаганди, самі сторінки блокувалися... Ідуть погрози... Дуже вдало малює Путіна...

Можна говорити про існування жорсткої російської цензури щодо Жори.

-Порадившись, ми вирішили зробити Музей Жори Ключника як філію офіційно зареєстрованого Музею плакату! - повідомила шеф-редактор журналу "Музеї України" Наталка Іванченко, - Поки як віртуального проекту, виставки в Києві на Троєщині з перспективою зробити мікро-музей чи постійну виставку у Хмельницькому... Творця такого рівня треба всіляко підтримати!

Фактично щоночі Жора створює занозистий художній памфлет. На актуальну саме сьогодні тему. Можна книгу видати, починаючи з Майдану... Думаємо про це.

Поки що діє скромний сайт - http://ulp.do.am/  А там, як вийде.

Точка зору Жори Ключника на світові події заслуговує на увагу!

Без цензури!

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України", директор Музею плакату

"Текст книжки справляє враження, що її писав фанат "русского мира"
Дружина міністра культури В'ячеслава Кириленка Катерина Кириленко, яка працює завідувачем кафедри філософії в університеті імені Поплавського нещодавно видала підручник "Культура і наука".

Катерина Кириленко. Фото: museum-ukraine.org.ua

Про це повідомляє журналіст Віктор Тригуб на сайті журналу "Музеї України".

"Попри те, що Катерина Кириленко є дружиною начебто помаранчевого міністра, текст її книжки справляє враження, що писав його якийсь фанат "руського міра" і радянського минулого. З усіх українських авторів на згадку міністерської дружини заслужили чотири-п`ять філософів, які загубились на тлі цитувань Енгельса, Маркса та цілої когорти якихось маловідомих радянсько-російських авторів середини минулого століття", - зазначає журналіст.

Він наголошує, що набагато цікавішим виявилось те, що "текст підручника пані Катерини місцями повністю співпадає з текстом, розміщеним на одному з сайтів студентських рефератів".

Журналіст наводить приклади плагіату: текст Кириленко (сторінка 89): "У процесі розвитку індустріальної культури все глибше виявляється її внутрішнє протиріччя. Критики капіталізму, особливо марксисти, вже в ХІХ столітті відкривають властиву для неї тенденцію перетворення працівника в мовчазний придаток машини. Відбувається відчуження робітника від процесу і наслідків своєї діяльності. Зростання культури праці обертається падінням зацікавленості у ній працюючої людини-працівника".

Текст реферату: "В процесі розвитку індустріальної культури все більш глибше виявляється її внутрішнє протиріччя. Критики капіталізму, в особливості марксисти, вже в XIX столітті відкривають властиву для неї тенденцію перетворення працівника в мовчазний придаток машини. Відбувається відчуження робітника від процесу і наслідків своєї діяльності. Зростання культури праці обертається падінням зацікавленості у ній працюючої людини".

"Усього ж перші п’ять сторінок реферату (в рефераті вони названі "Вступ" і "Загальне поняття про культуру праці") повністю сплагіачено на с. 88-92 книжки Кириленко", - заявив журналіст.

Він зазначає, що книгу Кириленко рекомендувала до друку цей підручник Вчена рада КНУКіМ, протокол № 6 від 3. 10. 2014, рецензентів було аж чотири, усі з науковими ступенями, до того ж серед рецензентів був Сергій Валерійович Руденко, який вимагав скасувати присудження наукового ступеню к. політичних наук Соні Кошкіної - журналіст (Ксенії Василенко).

http://ipress.ua/news/druzhyna_kyrylenka_skopiyuvala_sviy_pidruchnyk_kultura_i_nauka

Ми попереджали "найвидатнішого Міністра культури і віцика Уряду" Славіка Кириленка про початок кінця його стрімкого просування на державній службі. Не вірив, бо і досі вважає себе найрозумнішим, найталановитішим та найкрасивішим. І думки громадськості його абсолютно не цікавлять...

Ми навіть не почали ніякого журналістського розслідування - Славік напакостив такій кількості людей, викликає таку зневагу, щире презирство, діє наскільки примітивно,  нахабно самовпенено, що просто дивує чому за нього не взялися раніше? Мабуть не висовувався... І ось прийшов його зірковий час! Вже не має значення - піде добровільно, після відставки Уряду чи його попруть індивідуально з купою кримінальних справ... Це просто кінець. Сумнівно, що Славіка після такого царювання, хтось ризикне включити до виборчого списку...

Не допоможе і А.Яценюк, дружина якого, як кажуть, сестра дружини Кириленка. Якийсь милий сімейний підряд у великій політиці. Може їх всіх відразу оголосити князями, графами, баронами, королями і залишити у владі назавжди, разом з дітьми і близькими родичами? Для чого ті вибори, Майдани, демократія...

Не обійшлося і без найспівочого ректора-депутата Михайла Михайловича Поплавського. Ось кого треба пожиттєво призначити Міністром культури і Міністром освіти одночасно! Зможе! Бо глиба!

Отож, лист про ганебну історію з науковим плагіатом рідної дружини одного з керівників Уряду України...

"На початку квітня цього року в Київському національному університеті культури і мистецтв, скорочено КНУКіМ, почесним ректором якого є Михайло Поплавський, у приміщенні бібліотеки корпусу на Щорса, 36 відбулась презентація підручника «Культура і наука» (К.: ТОВ «Агентство «Україна», 2015), підготовленого к.ф.н., зав. каф. філософії цього закладу Катериною Кириленко, дружиною віце-прем’єра з гуманітарних питань і за сумісництвом міністра культури України В’ячеслава Кириленка. На презентацію було зігнано запрошено працівників бібліотеки, студентів, викладачів кафедри культурології і кафедри філософії. Вів засідання проректор з наукової роботи Безклубенко С.Д., він же професор кафедри філософії, що перебуває під орудою пані Катерини.   Кар’єра Катерини Кириленко у цьому уславленому університеті стрімко пішла вгору, як тільки у березні 2014 року стало зрозуміло, що Майдан переміг. Не очікуючи завершення навчального року і достроково розірвавши контракт з проф. Безклубенком С.Д., який на той момент очолював кафедру філософії (контракт з професорсько-викладацьким складом у цьому університеті укладається терміном на 1 рік – до 31 серпня кожного року), на його місце Поплавський через в.о. ректора І.Бондаря терміново призначає К.Кириленко. Правди нема куди діти: дружба Поплавського з чоловіком К. Кириленко розпочалася задовго до того, як в Україні змінилася влада. Не зважаючи на показну опозиційність, пан В’ячеслав стояв на сторожі інтересів роботодавця свої дружини і за часів Януковича, а Поплавський не ображав його дружину, яка з конспекту читала лекції дрімаючим студентам. Сам Славик регулярно відвідував приватний салоні Поплавського Palace, розташований у побудованому на землі державного Університету приватному житловому будинку, де за 400 гр. його стригли (відвідував пан міністр цей заклад і при зарплаті у 6 тис. грн., на яку, як сказав відомий діяч, депутатам і держслужбовцям прожити неможливо). - пишуть співробітники університету на багатьох сайтах і форумах в мережі, зокрема на polsng.

Але, в решті решт, чому б не призначити чиюсь дружину зав. кафедри та не провести з помпою презентацію її книжки? А бува підручник такий, що не відірватись? Недаремно ж презентували його під гаслом: «Культура і наука» – шлях до інноваційно-освіченої особистості.

Ми не фахівці, і тому, аби оцінити науковий доробок пані дружини віце-прем’єра і міністра культури в одній персоні, звернулися до спеціалістів. Як виявилось, недаремно.

Попри те, що Катерина Кириленко є дружиною начебто помаранчевого міністра, текст її книжки справляє враження, що писав його якийсь фанат «руського міра» і радянського минулого. З усіх українських авторів на згадку міністерської дружини заслужили чотири-п`ять філософів, які загубились на тлі цитувань Енгельса, Маркса та цілої когорти якихось маловідомих радянсько-російських авторів середини минулого століття.

Але набагато цікавіше виявилось те, що текст підручника пані Катерини місцями повністю співпадає з текстом, розміщеним на одному з сайтів студентських рефератів. В якості прикладу процитуємо текст підручника К.Кириленко зі с. 89:

«У процесі розвитку індустріальної культури все глибше виявляється її внутрішнє протиріччя. Критики капіталізму, особливо марксисти, вже в ХІХ столітті відкривають властиву для неї тенденцію перетворення працівника в мовчазний придаток машини. Відбувається відчуження робітника від процесу і наслідків своєї діяльності. Зростання культури праці обертається падінням зацікавленості у ній працюючої людини-працівника.

В епоху постіндустріального суспільства культуру праці на виробництві починають пов`язувати з автоматизацією, звільненням працівника від виконання як одноманітної фізичної, так і рутинної розумової праці. Це зумовлено як загальними тенденціями розвитку культури в епоху постіндустріального суспільства…». І так далі до кінця сторінки 89.

А ось вступ реферату, розміщеного на сайті http://referat-ok.com.ua/kulturologiya-ta-mistectvo/profesiina-kultura-zagalne-ponyattya-pro-kulturu-praci-kultura-virobnictva-profesiina-kultura-osnovni-aspekti-ponyat-kulturologiji-imidzheologiya-konfliktologiya

«В процесі розвитку індустріальної культури все більш глибше виявляється її внутрішнє протиріччя. Критики капіталізму, в особливості марксисти, вже в XIX столітті відкривають властиву для неї тенденцію перетворення працівника в мовчазний придаток машини. Відбувається відчуження робітника від процесу і наслідків своєї діяльності. Зростання культури праці обертається падінням зацікавленості у ній працюючої людини.

В епоху постіндустріального суспільства культуру праці на виробництві починають пов’язувати з автоматизацією, звільненням працівника від виконання як одноманітної фізичної, так і рутинної розумової праці. Одночасно напрямком вдосконалення культури праці стає вимога її гуманізації. Це зумовлено як загальними тенденціями розвитку культури в епоху постіндустріального суспільства, так і недостатньою ефективністю методів зовнішнього примушування і контролю в умовах автоматизації виробництва. Сучасна культура праці вимагає від працівників внутрішньої відповідальності за свою роботу і самоконтролю.

Продовження реферату співпадає з текстом на с.87-88 «підручника» К.Кириленко:

«На сьогодні зв’язок між проблемами організації праці і культурологією поки що недостатньо усвідомлюється і враховується як спеціалістами з організації праці, так і культурологами. (Тут пані Катерина випустила одне речення, яке є в рефераті: «Прикладної культурології як такої поки що не існує». Випущено невипадково, воно свідчить, що сплагіачений К.Кириленко текст був написаний давно, бо прикладна культурологія вже існує). Проте фактично форми і способи організації праці в будь-якій галузі є ніщо інше, як культурні сценарії трудової діяльності. Якщо організація праці відповідає кращим зразкам світової практики, то це означає її високу культуру, а якщо не відповідає – низьку».

І далі до кінця абзацу слово в слово текст на вказаних сторінках підручника повторює текст реферату. Ось він: «На сьогодні зв’язок між проблемами організації праці і культурологією поки що недостатньо усвідомлюється і враховується як спеціалістами з організації праці, так і культурологами. «Прикладної культурології» як такої поки що не існує. Проте фактично форми і способи організації праці в будь-якій галузі є не що інше, як культурні сценарії трудової діяльності. Якщо організація праці відповідає кращим зразкам світової практики, то це означає її високу культуру, а якщо не відповідає — низьку. Віднайти які-небудь загальні критерії культури праці, не враховуючи різних її особливостей, які залежать від історичних умов, від соціокультурних особливостей суспільства, від специфіки різних видів трудової діяльності тощо, напевно взагалі неможливо. Спроби створити універсальну теорію організації праці успіхом не увінчалис»ь.

Іще один абзац книжки К.Кириленко на с.88: «Одну з таких спроб започаткував польський вчений, логік і філософ Т.Котабринський. (!!!!! К.Кириленко не звернула увагу на те, що прізвище написано з помилкою, правильно: Котарбинський. З такою помилкою прізвище наведено у рефераті, який виявили в Інтернеті, що ще раз доводить: цей текст кандидат філософських наук Катерина Кириленко списала у якогось студента). У 40-50-х роках ХХ століття він розробив «загальну теорію ефективної організації діяльності». названу ним «праксеологією» (від грецького «праксис» – справа, дія, «логос» – вчення). У цій теорії подається аналіз загальної структури людської діяльності і понять, у яких вона розкривається, вказуючи окремі шляхи і способи вдосконалення діяльності (інструменталізація, інтеграція, програмізація, раціоналізація,координація, концентрація, стандартизація. централізація тощо). Проте теоретичний зміст праксеології в цілому не виходив за межі достатньо тривіальних умовиводів, і вона подальшого розвитку до цього часу не отримала і статусу загальноприйнятої теорії не набула».

А тепер цитуємо реферат: «Одну з таких спроб започаткував польський вчений, логік і філософ Т. Котабринський. В 40-50-х роках XX століття він розробив «загальну теорію ефективної організації діяльності», названу ним «праксеологією» (від грецької «праксіс» — справа, дія, «логос» — вчення). У цій теорії подається аналіз загальної структури людської діяльності і понять, у яких вона розкривається, вказуються окремі шляхи і способи вдосконалення діяльності (інструмен-талізація, інтеграція, програмізація, раціоналізація, координація, концентрація, стандартизація, централізація тощо). Проте, теоретичний зміст праксеології, в цілому не виходив за межі достатньо тривіальних умовиводів, і вона подальшого розвитку до сих пір не отримала і статусу загальноприйнятої наукової теорії не набула».

Усього ж перші п’ять сторінок реферату (в рефераті вони названі «Вступ» і «Загальне поняття про культуру праці») повністю (!) сплагіачено на с. 88-92 книжки К.Кириленко.

А бува, це автор реферату списав з книжки К.Кириленко? Ні, список літератури, доданий до нього, свідчить, що її книжки там і близько немає, бо вона вийшла щонайменше десятьма роками пізніше, за ті, які вказані.

Але ж рекомендувала до друку цей підручник Вчена рада КНУКіМ, протокол № 6 від 3. 10. 2014, рецензентів було аж чотири, усі з науковими ступенями. І тут на нас чекала приємна несподіванка: компанію рецензентам-співробітникам КНУКіМ склав   д.філос.н., доц.каф. української філософії і культури Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка Руденко С.В. Це той самий Сергій Валерійович Руденко, який у 2012 році позивався до свого ж Університету з вимогою скасувати присудження наукового ступеню к. політичних наук Соні Кошкіной (Ксенії Василенко) і навіть виграв суд першої інстанції у відомому Шевченківському суді м. Києва. Причина позову: нібито виявлений особисто С.В.Руденко плагіат в її кандидатській дисертації. Як стверджувала сама Соня, 29-річний С.Руденко просто погодився виконати замовлення Д. Табачника, А.Портнова та його партнера В. Олійника, трансльоване через заст. міністра освіти Є.Сулиму. (http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/standards/istoriya_odnoy_travli/?media=print). До речі А. Портнов, а також Олійник Володимир Володимирович, є власниками квартир у приватному будинку, отгроханому Поплавським (як кажуть, на пару з старшим сином Януковича) на поцупленій у державного університету землі за адресою Щорса 36в. (http://garnahata.in.ua/%D1%89%D0%BE%D1%80%D1%81%D0%B0-%D0%B7%D0%B0%D0%B4%D0%BD%D1%96%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE-36%D0%B2/).

То ж, не дивно, що високодостойний борець з плагіатом С.В.Руденко не помітив його в книзі К.Кириленко. Авторка ж підручнику не якась там проста журналістка, а дружина самого віце-прем’єра з гуманітарних питань, того, що так боровся з посіпаками Януковича, яким, зі слів Соні, прислужував С.В.Руденко, і до якого тепер по рецензію звернулась пані Катерина. Може тому він однаково затребуваний тими, хто владу має, що зарекомендував себе як безвідмовний у прислужуванні їй, якого б кольору – синьобілого чи помаранчевого – вона не була.

Через це в нас до С.В.Руденка питань немає, а ось до влади є.

До Міністерства освіти і науки (підручник видано під «шапкою» МОН): чи контролює Міністерство діяльність вчених рад Вищих навчальних закладів на предмет їх відповідальності за необґрунтовані рекомендації рукописів? Які заходи вживатиме Міністерство з приводу виявленого плагіату у підручнику, адресованому студентам, яким пропонується навчатися за вкраденими текстами? Які заходи будуть вжиті до Вченої ради КНУКіМ?

Особисто до пана міністра культури і, за сумісництвом, чоловіка своєї високонауково освіченої дружини: за чий рахунок видавався (між іншим і під «шапкою» Мінкульту) цей плагіат накладом 400 примірників ? Судячи з того, що, як нам сказали студенти, з вересня 2014 р. до навчальних планів КНУКіМ було введено нормативний предмет «Культура і наука», це було зроблено за рахунок державного Університету? І головне запитання: чи не буде пан Міністр зобов’язаний віддячити шефові своєї дружини М.Поплавському, приміром, виділенням його університетові великого державного замовлення із відповідним асигнуванням з бюджету ? Нагадаємо, що саме міністр культури В. Кириленко, у чиєму підпорядкуванні знаходиться КНУКіМ, в якому працює його дружина, вирішує питання розподілу бюджетних місць (державних коштів) між галузевими вищими навчальними закладами.

Останнє запитання – це запитання до Президента України і Генерального прокурора: тільки ми вбачаємо у діях віце-прем’єра і міністра культури України В’ячеслав Кириленка ознаки корупції ?

Співробітники КНУКіМ

Світлини взяті з відкритого доступу на сайті КНУКіМ

http://knukim.edu.ua/novunu/kultura-i-nauka-shlyah-do-innovatsiyno-osvichenoyi-osobistosti/ – «Культура і наука» – шлях до інноваційно-освіченої особистості".

 Ось така кумедна історія вийшла... Окрема тема, як ми конспіративно зустрічалися з групою авторів листа, щось перевіряли... Автори бояться... А факти підтверджуються... На жаль, для усіх українських патріотів, що перемогли на Майдані, а нині воюють і гинуть на фронті.

Славік Кириленко не має морального права залишатися в Уряді, а тим більше, бути куратором гуманітарної сфери та Міністром культури України!

Чи вистачить совісті покаятися і тихо написати заяву про відставку? Родина ж вже дуже не бідна - грошей вистачить...

Поки що від реформаторського уряду Яценюка ганьби більше, ніж реформ...

Владу треба очистити!

Соромно...

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Зацікавилися, на що Держкіно витрачає бюджетні гроші. Це абзац! Таке враження, що ні Майдану, ні війни не помітили! І президент у нас Янукович! А головне, найкращий Міністр культури Славік Кириленко всім задоволений і навіть пишається! Як і хаосом, який він організував у музеях...

І чутки про 10% відкату вперто ходять. Явно брешуть! Бо заздрять!

Достатньо просто зайти на сайт укрголівуду - Держкіно. Світ скоро здригнеться від творчих перемог наших кінематографістів!

Ось над чим працюють:

До дідька (Страшні) - 

Юра мріє поїхати до Австрії, до своєї дівчини та до нових перспектив по роботі. Подолавши всі перепони він втілює свою мрію. Але пережиті разом з дівчиною події назавджи змінюють відношення до життя і вони починають сваритися, зраджувати один одному навіть у майже ідеальному Відні. І, накрикінці розходяться. То чи варто було їхати, як втратив найцінніше?
Місця зйомок:
Україна, Австрія
Моя бабуся - Фані Каплан -

В основі фільму - журналістське розслідування, яке відбувається в наші дні. В паризькому передмісті Сент-Женев’єв Де Буа, в Руському домі доживає останні дні старий, який володіє щоденником своеї бабці - Фані Каплан.

Із цього щоденника київська журналістка Марина дізнається пронизливу історію «сліпого» кохання Фані Каплан до чоловіка на ім’я Віктор Гарський.
Місця зйомок:
Україна, Франція
Виробничий бюджет:
32 млн.грн.
Гніздо горлиці -

В неї була чудова родина - коханий чоловік та сонечко-донька. Спочатку чоловік втратив роботу, донька підросла, того заробітку який вона мала на власній роботі вкрай не вистачало. Тому, коли хтось із знайомих запропонував поїхати на заробітки до сонячної Італії, поміркувавши, погодилась. І от зараз вона повертається на рідну Буковину. Однак в її очах не має радості, а під грудьми б'єтся маленьке серденько, однак вона повертається...
Місця зйомок:
Україна, Італія
http://sinua.dergkino.gov.ua/ua/film-inproduction/

Станом на 24 квітня за бюджетною програмою створення та розповсюдження національних фільмів Держкіно з початку року перерахувало виробникам загалом вже 14333,4 тис. грн.

Зокрема, серед профінансованих стрічок «Моя бабуся Фані Каплан» (Кінокомпанія «Гагарін медіа», 3194,5 тис. грн.), «До дідька!» («Пронто фільм», 3295,1 тис. грн.), «Гніздо горлиці» («ІнсайтМедіа» продюсерський центр, 2622,7 тис. грн.), «Тепер я буду любити тебе» (Кіностудія «Інтерфільм», 1925,1 тис. грн.), «Атракціон» («Українська кіностудія анімаційних фільмів», 41,6 тис. грн.). Також було погашено заборгованість за проведені раніше культурно-мистецькі заходи в обсязі 1400 тис. грн.

Як зазначив голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко: «Перерахування кіновиробникам зазначених коштів означає, що вже в цьому році ми можемо сподіватися на нові українські прем’єри».

Сайт Держкіно.

Вже більше року до України прикута увага всього світу. Перемога Майдану, окупація Криму, війна за Донбас. Ідеальний час для виходу на світовий кіноринок. На міжнародних кінофестивалях нам будуть давати нагороди лише за те, що ми втрималися і знімаємо фільми про події, за якими всі слідкують.

І це не Фані Каплан, не сексуальні пригоди заробітчанки в Італії і не сімейні розборки у Відні!

Віце-прем`єр-міністру Уряду, одночасно Міністру культури України Славіку Кириленку вже не можна промичати щось про папередніків! Нагадую, що до того він багато років протирав штани в парламенті і навіть очолював Комітет з культури! Важелів, аби вплинути на процес, або просто зробити серію публічних заяв, було багато. Тоді промовчав, нині, під час війни, фактично викинув кудись державні гроші. Чоловік абсолютно не на своєму місці! Він не здатен працювати на такому складному напрямі, наділивши себе фактично диктаторськими повноваженнями. Невже цього не розуміє А.Яценюк, керівництво Народного фронту, в коаліції? Залиште тому упослідженому нещастю крісло віцика, а Міністра культури виберіть з адекватних людей, які хоч щось розуміють! Славік спроможний лише на бездарний самопіар.

І спонтанна пропозиція, яку може почує шеф Держкіно Пилип Іллєнко чи хтось, хто може запустити кінопроцес. Зробіть фільм про жінок в АТО! За основу беруться долі кількох красивих жінок. А де жінки, там війна, секс, любов, гроші та інші катаклізми. Відповідно, чоловіки. Почати на Майдані, а потім ЛНР-ДНР, бої, фронт, волонтери... Якщо грамотно подати, продакшини Голівуду, спільно з нашим Держкіно та інвесторами, зацікавляться. І західний глядач піде - бо ми в новинах. Росія відпадає, хоча там будуть скачувати - бо заборонене...

Зліпити сценарій для наших профі - справа кількох тижнів. Типу американська журналістка українського походження приїздить під час Майдану... І як не дивно, пресова тусовка знає таких жінок, яким те все дуже болить, які їздять на фронт, збирають допомогу... Можливий поворот, що записалася добровольцем... Тут повна свобода творчості!

Відбираємо героїнь для майбутнього укр-американо блокбастеру про героїнь АТО. Однозначно "красуня-бойовик" бату спецпризначення "Київщина" Олена Войткова (Новойдар). Просто розповісти про те, що робила у 2014... Голівуд ошаліє!

Візьміть за основу життя Олени Білозерської! Буде крутий бойовик! Ярош, Правий сектор, Маріуполь, аеропорт, вилазки за лінію фронту...

Фанат-волонтер Віка Мірошніченко з Полтави - достатньо поговорити, записати - готовий сценарій!

А епопея журналістки Ірми Крат, захопленої терористами Гіркіна в полон? Мужність, яку вона проявила в застінках...

У нас така кількість справжніх героїв, була така кількість неймовірних операцій, пригоди, критичні ситуації... А Мінкульт викидає 90 мільйонів приватним фірмам! Може тут треба попрацювати податківцям, Рахунковій палаті, прокуратурі, СБУ... Ось виникають якісь великі сумніви...

Маючи дві гігантські державні кіностудії, пристойний бюджет на кіновиробництво, переживаючи події планетарного значення, рік часу, Мінкульт і Держкіно не спромоглися не те що зняти, навіть запустити хоча б конкурс сценаріїв про героїв АТО! Тут не варто говорити про непрофесіоналізм! Це - зрада!

А ми з нетерпінням чекаємо кіношку про Фані Каплан, Леніна та заробітчанку в Італії... Потім ті "шедеври" повезуть на міжнародні кінофестивалі. Теж державним коштом?

А патріоти щодня гинуть на фронті...

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Центр зовнішньополітичних досліджень ОПАД і ГО "Самооборона Троєщини" за поданням Музею української пропаганди при журналі "Музеї України" визнали художника Георгія Ключника "Кращим політичним карикатуристом України".

Відзнака вручається за створення сотень карикатур з часів Майдану, АТО, гострою критикою диктаторського режима РФ військового злочинця Путіна, пародії на помилки української влади, піднесення патріотизму!

На підтримку під час надуманих переслідувань і обмежень...
Вітаємо!  Успіхів!

Президент центру ОПАД Сергій Пархоменко,

Координатор Самооборони Троєщини  Дмитро Бричок

  Слово про лауреата

Георгій Ключник – художній директор Музею плакату України, Музею української пропаганди, член редколегії журналу “Музеї України”. Це його єдині офіційні титули. А  роботи доступні у всіх куточках планети, де є інтернет, зокрема Фейсбук. Єдина виставка Георгія у Музеї української пропаганди на найбільшому житловому масиві України – київській Троєщині.

Ось як характеризує художника сайт Дойче Веле: “Один з авторів карикатур, Георгій Ключник, тисячами збирає «лайки» шанувальників власної творчості. А почалося все, за словами самого художника, зі спонтанного пориву. «Коли почався Майдан, я думав, чим можу допомогти. Матеріально можу, а чим ще? Почав карикатурою займатися,— згадує в розмові з DW карикатурист.— Як тільки побили дітей, я бігом намалював, як міліціонери викладають з тіл на снігу напис „Міліція з народом“. Тоді я ще не знав, що цей малюнок виявиться пророчим».

Аби не накопичувати в собі такий негатив, художник і почав малювати свої злободенні карикатури. «Мене, як і всіх інших, також „ковбасить“, кожен по-різному з себе це виливає»,— поділився з DW своїми переживаннями Ключник.
Найвідомішим своїм творінням художник вважає «Путіна на горошині».

Карикатурист каже, що за сатиру над російським лідером на його адресу вже надходили навіть погрози. «Є погрози, є і статті про мене, які пишуть російські „брати“. Був цілий форум, де вони описували, який я поганий. Писали, що я занадто дрібний, аби знищити Путіна, але просили братів-новоросів, щоб вони мене знищили»,— розповідає художник і додає: «Я сміюся з цього. Я ж навіть імені й прізвища свого не приховую».

Замість мольберта — монітор, замість пензля — мишка. Свої малюнки український карикатурист Ключник представляє як маленькі історії і вважає їх власною зброєю проти ворога. «Це не картинки, а маленькі історії. Ідеальна карикатура та, що не має тексту, а сама розповідає історію. Текст можна написати і його забудуть, а влучну картинку людина пам’ятатиме дуже довго. Оце і є моя мета»,— каже художник”.

Деякі роботи Жори балансують на межі пристойності – наскільки концентровано він загострює увагу. Свідомо, що має надзвичайно великий вплив на путлеровських ватніків, яких щиро зневажає. Легко і красиво пояснює зомбованим жертвам гускава міра весь ідиотизм ідеологічної диктатури, побудованої упослідженим маленьким Пу. На їх базових графічних образах, які вони формують ненормативною лекикою. Ефект неймовірний! Вата навіть пише рецензії на роботи Жори!

Взагалі, владу Жора не любить. Бо чиновники – то обмеження. І часто прикриваючись красивими ідеями, Майданом, Героями АТО, продовжують займатися звичною справою – тихо грабувати народ, погіршуючи, а не покращуючи життя простих людей.
Чого Жора принципово не любить. Тому і критикує нещадно.
Відповідно, влада не любить Жору. Чекати йому якогось державного визнання не варто.

А от щирих теплих слів від нормальних громадян багатьох країн, він вислуховує багато. І це – головне! Народна любов до справжнього народного художника.

Нещодавно, Георгій Ключник і арт-директор журналу "Музеї України", доброволець 92 бригади ЗСУ Юрій Нерослік були підло заблоковані російськими адмінами американської соціальної мережі Фейсбук. Одночасно з сторінкою Музею української пропаганди, де розгорнуті їх виставки. За скаргами кремлівської вати, бо малюнки ображають їх кришталеву віру у святість військового злочинця Путлінга. Чиї дії принесли скільки горя Україні!

Більше того, за розповсюдження малюнків Жори, банять інших користувачів, навіть відомих журналістів! Що обурює! Журнал "Музеї України" буде звертатися до Посла США в Києві з вимогою покласти край цим неподобствам, які здійснюються від імені США. Отож, Жора Ключник переживає не кращі часи. Хоча, можливо, найцікавіші!

Тож побажаємо йому творчих успіхів!

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України", директор Музею української пропаганди