Любов усе перемагає

Це було ще за сивої давнини. Жила в селі дівка, на все село дівка: очі як дві вуглинки, брови над ними – два півмісяці, коса як ніч чорна, а коли ланом іде, неначе лебідка по воді пливе. Але жінки казали, що від тієї вроди якимось холодом віє. Розповідали люди, що навіть одного разу сусідка її вгледіла, як вона зілля варила. Відтоді пішли селом чутки, що не від бога та краса, а від нечистого, і позаочі нарекли дівчину  відьмою.

Горе старій матері із такою дочкою, вже он скільки літ їй, а вона ще й досі не сватана, всі хлопці стороною її обходять крім одного козака, але й того доля кинула в інші краї.

- Як не візьме тебе жоден парубок за дружину найближчим часом, - казала мати, - то або я тебе втоплю, або сама втоплюся.

Пішла дівчина до річки, почала розглядати своє зображення у воді.

- Нащо та врода, як від неї одне горе. А може й справді відьмою стати, щоб хоч не дарма так називали? Ні, краще зараз із цим покінчити, – сказала і почала у воду входити.

Не плакала вона, і сліз на очах не було, а тільки зблідла уся, наче вже перестала живою бути. Як раптом звідки не візьмись з’явився козак, який додому лише вчора вернувся, побачив що дівчина тоне і кинувся її рятувати.  

І коли виніс він її на берег, і вона розплющила очі, запитала:

- Нащо ти це зробив?

Він не відповів нічого, а лише з ніжністю дивився на неї. І не потрібно стало тих слів, бо є дещо на світі красномовніше за усі ті слова – і це закоханий погляд.  Раптом серце дівчини наповнилося незнаною доти теплотою й силою, і вона зрозуміла, що немає нічого більшого, вищого й дорожчого за кохання.

Любов усе перемагає: і людські пересуди, і злобу, і невіру, і саму смерть.