Курвамать... з чого би почати? Діло було вчора-сьогодні, але розтягну на дві замітки.
Пам'ятаєте історію про моцик ІЖ, який з гімна і патиків склепав мій старший синок? Хто пам'ятає, той зрозуміє, наскільки веселе може бути життя, коли в сім'ї виріс ветеринар-моторіст 80-го левела... в рот мені ноги.
Так от. Моцик стирили, ви в курсі, я писала. Наступна сходинка яка?!!!! Вгадали!!! Машина. Але машина яка? Хрен ви вгадаєте.
Далі по хронології...
- Ма, я їду в Козелець до Олега (Олег це теж ветеринар-моторіст, але який почав не з ІЖа, а з Жигуля), там чувак займається машинами, то я подивлюся.
- Добре. Дивися, але без нас з батьком нічого не бери.
- Канєшно-канєшно, як щось буде нормальне, я пофоткаю і перешлю папі на телеграм.
З тим і порішили.
Я тим часом збираю всіх інших дітей і їду на село. А село в 12 км від славнозвісного Козельця - клоаки ветеринарів-мотористів, бо в містечку 99% населення вчились на ветеринарів, але просто тому, що там є цей технікум. Воно їм в житті мало пригодилося, а от вміння дістатися до шлунку корови через сраку, то діло безцінне, особливо, коли маєш якусь бляху.
Приїхала, значить, я на село. Вигребла з городу бадилля і т.і. Телефоную...
- Максим, ти де?
- Ми з Олегом в кафе, п'єм каву.
- Ну що?! Ти дивився?
- Я купив! Я зара їду на село.
Розуміючи, що вже ніч і стаж кермування машиною у Максима 20 занять з інструктором і 20 хв на машині Олега, я виїжджаю на зустріч. Домовляємось зустрітись на автостанції в Острі (місто між селом і, мать його за ногу, Козельцем). Стою. Чекаю. Тут одночасно бачу, як прямо біля мене паркуються поліцейські на нічне чергування і розумію, що в срачці забула сумку з документами. Телефоную...
- Максим, явка провалена. Зустрічаємось за містом біля моста.
- ОК.
Стала біля моста. Ніч така, як у нєгра... ну ви зрозуміли де. Адреналін зашкалює, бо хер його знає, хто там в темряві на мене дивиться. Чекаю хвилин 30, але в тій чорній сраці здається, що пройшла осінь і почалася зима... ядерна. Світло не вмикаю, бо зі світлом страшніше. Л - логіка. Зі світлом мене маніяк помітить одразу, а без світла може і ні.
- Ма, я їду.
Нарешті бачу фари. Вмикаю ліхтарі.
Повз мене проноситься... сукабля#ьна@уй біла ВОЛГА!!!
А перед цим ми з батьком вмовляли... Тільки не Волгу, тільки не Волгу!!! Вона здорова як корова і жере так само. В Києві ти хрен де припаркуєшся, вона тяжка, вона тормознута. Чого я знаю? Бо у мого батька була чорна 24.10. Він її купив у 1986 році за 16500 рублів і їздив до останнього, поки в 2013 не подарував її брату в село.
Заїхали у двір.
Дивлюся я на це одоробло та на щасливу пику Максима і розумію, що кров моя закипає.
- Максим, а оформити?
- Та тут мужик віддав техпаспорт, сказав, що завтра зведе з власником.
Дивлюся я на Максима і починаю переходити на ультразвук!
Беру себе в руки. Сідаю і починаю говорити спокійно. Не знаю, якими словами і мольбами, я вмовляю його на ранок поїхати і віддати це... це... це корито назад. Ввечері чувак, що продав машину, телефон вимкнув. Бінго, курва!
Встаєм вранці. Їдем.
Хочу ще сказати, що сдєлка вєка відбулася на секретному об'єкті типу Ферма, оздобленому двома старими коровниками, будкою для сторожа і старим псом, що навіть не виліз з будки. Телефонуємо. Жіночий голос повідомляє, що абонент не доступний.
Бачу, що Максим нарешті допетрав весь масштаб піхвецю. Я спокійна. Я думаю.
Їде якась жіночка на лісапеті.
- Добрий день, - кажу я.
- Доброго дня, - вітається жіночка.
- А ви, случайно, Толіка не знаєте?
- Знаю. А що він вже утворив?
- Та впихнув сину машину без документів.
- А!!!! Той може. Ви не перші, хто його шукає.
- Але я перша, хто його знайде!!!

А це я колись давно написала, але нічого не змінилося, бо Сало завжди молодий, як картопля в червні.

ВІРШ!

По сайту Сало блукало,

Ось вам фоточка. Ольга Червонарисочка це я.

Рік тому завели ми равликів. Два було нам мало, завели, курва, чотири (вибачте троха псіхую). Рік ці равлики жили і майже не приносили нам проблем. Єдиною проблемою було - це постійне шукання їм їжі. Пучок салату вони зжерали за два дні, а це, між іншим, 50 гривень за кожен пучок з бюджету. За зиму вони знищили приблизно камаз їжі, весною стало легше, пішла трава та і я трохи насадила.
Йшов час, равлики росли, терлися між собою слизькими тілами і от одного дня в акваріумі якось різко додалося мешканців. Коротше хтось з них, непомітно для нас, відклав в грунт ікри, а вже з неї повилуплювалось штук 150 малих пиздюків, які одразу стали жерти, як скажені. Ні, щоб посмоктати якусь равликову цицьку у мамки чи поїсти чогось в земельці, так вони одразу напали на кабачки і огірки.
Від такого приплоду мене, звісно, трохи прибило, бо куди їх дівати я не знаю, а викинути не можу, бо... бо така я придурошна. Іноді ненавиджу себе за це. Ось недавно їхала на машині і в'їхала в стадо горобців, які на дорозі дзьобали шовковиці і тут мені здалося, що один з горобців попав під колеса. Нормальна людина поїхала би далі, а я розвернулася і пішла шукати труп збитого льотчика. Труп я знайшла, але вже з мухами. І я відчула полегшання, що збила не я і на мені нема гріха за загублену горобчину душу. Діло було не на трасі, а серед приватного сектора, бо ще подумаєте, що я зовсім-зовсім ку-ку.
Ну коротше, народилися ці равлики. Живуть, жеруть, досить активно ростуть, іноді хтось дохне сам, але не так часто, як би хотілося. Бо вбити самому і щоб вбив природній відбір, то різні речі. Залишиться штук 100, думаю я, то 20 може впарю по знайомим, щось роздам задурно через ФБ, щось може дитина подарує однокласникам...
А сьогодні підхожу до акваріума і що ви думаєте я бачу?!! А бачу я те, що підійшла нова партія. Тепер у нас не 150, а, в рот мені ноги, в два рази більше і всі ці 300 спартанців дивляться на мене своїми оченятами-антенками і просять не вбивати.
А саме прикольне, що двоє з чотирьох великих равликів законопатились і вивісили табличку "не турбувати". Хоч вони і гермафродити, але ці двоє законопачених точно мужики. Сидять там тепер у себе в хатинках і ріжуться в равликовий плейстейшен, або парнуху дивляться, бо що там у них в тих мушлях ніхто не знає. А мені ото тепер голову суши...
Коротше, равлики нннада?!

Мій старший синок Максим дуже любить копати, але не на городі, як би мені хотілося, а у полі-лузі-лісі. Бере металошукач, сідає на свій пепелац (мотоцикл типу ІЖ 19засраного року випуску) і мчить за горизонти. З тих пошуків толку не так багато, бо знайти сундук з золотом шансів майже нуль, але дитина при ділі і то добре.
З самого цінного, що нарив, це звісно старовинні монети. Синок їх складає в баночку від дитячого харчування і іноді дбайливо беребирає і радіє своїм скарбам.
Пару днів тому ми поїхали в село, ну металошукач, звісно, з нами. Ну що вам сказати... викопувати з землі монети, яким 100-200 і більше років це цікаво, але набагато цікавіше отримувати послання з минулого.
Отже..
Приніс ввечері одного дня Маким свої знахідки, вивалив їх на стіл і став перебирати. Монети, пряжка, патрони...
Ееее,- каже синок,- Цей патрон цікавий, в ньому щось є, там щось тарахкотить!
Максим обережно розколупав старе залізо і звідти показався краєчок жовтого паперу. Він тихенько витягнув шматочок старої бумаги, який від часу розвалився на купу маленьких шматочків, а потім на руку випали два металевих шарика, типу дробі. Ми то сподівалися, що випадуть два брильянти! Але цінність була не в тому, що тарахкотіло в патроні, а саме в папірці.
Я обережно стала складати бумагу до купи. Першим склався заголовок статті, яку хтось вирізав з газети. ..РВЫЕ ПЕР...ВОРЫ О М...

Тиждень збиралися речі. Ввечері перед виїздом ми вирішили, що треба встати в 5:00 і швидко проїхати Київ з його грьобаними заторами. Встали. Посиділи на доріжку. Перехрестили хату і пса, що залишався на сусіда. Виїхали.
Їдем. Малий Степан вже через 5 хвилин починає питати: " Скоро буде море?" Спокійно реагуємо. Він у нас не перший.
Їдемо.
Заїхали за Умань. Заправка. Всі виходимо пісяти.
- Бачите мою сумку з документами і грошима?- питає тато
- Ні!- відповідаємо ми.
- Ясний хер ні, бо я її забув.
Щось забути для нашого тата це приблизно, як знайти
життя на Марсі - здається, що не можливо! Але вчені таки знайшли там якусь живу клітину, от і наш тато нарешті щось забув. Мовчки ідем на розворот і їдем на Бровари. Фігня. Море ніхто не відміняв.
Заходимо в хату. Їмо морозиво, що було в морозілці. Берем папину сумочку.
Їдемо.
Заїхали за Умань. Заправка. Всі виходимо пісяти. В колесі щось стріляє. Лопнув сосок. Я дізнаюся, що і у машин є соски. Ставимо запаску. Шиномонтаж. Міняємо сосок. Ставимо нормальне колесо.
Їдемо.
В те, що ми сьогодні побачимо море вірить тільки Степан. Він вже разів 560 спитав:" Коли буде море?" Нарешті з'являється Хаджибейський ліман. Ми дружно брешемо, що це море. Степан затихає і мовчки радіє морю.
Приїхали. Умови гарні. Море гарне. Купаємось. Лягаємо спати.
Ранок.
Ідем до машини брати надувні круги і матраси. Тато помічає, що зникли з колес ковпачки. Через 5 хвилин з'ясовується, що ковпачки зникли у всіх, у кого вони були фірмові. Я пояснюю чоловіку, хто такі тік-токери і що таке челендж. Не подумайте, що він у мене дурачок. Навпаки.
Ідем на море. Море гарне. Купаємось. Старші діти весь час на рибалці.
По берегу туди-сюди ходять молоді мамаші і виглядають у морі своїх чад.
- Глєбушка!
- Мєланія!
- Сєрафім! (це ім'я мене найбільше вкурвило)
- Амєлія!
І тут я:
- Степаааан!
Відчуваю на собі одразу 33 здивованих ока. Одна з мамаш косувата, одне її око дивиться на мене, а інше на дельфінів на горизонті. Стає трохи соромно, що ми з чоловіком маємо таку хренову фантазію і не назвали дитину, ну хоча би, Любомир чи Ізяслав.
Тиждень пролетів непомітно.
Їдемо додому.
Без пригод. Дома.
Пес з сусідом зустрічають нас веселим лаєм.
P.S. Тік-токери тепер головні татові вороги. За його словами світ помре саме через них.

Не моє. Написав фейсбучний френд.

"...Буває, що людина ну така вже вихована, витончена, возвишена й інтеліґентна, аж починаєш припускати, що, навіть коли в неї гази, й ті перетворюються на аромат троянди.
Але якось раз помічаєш, що вона висякує носа у светр, наприклад. Або викидає сміття з вікна машини, програє гроші на автоматах, дивиться низькопробні серіали, чи скуповує усяке неякісне дірьмо по вигідній акції. І так тоді хочеться тую людину обійняти, пригорнути, і зі сльозами радості промовити "ти ж моя рагулина йобана".