Наступного дня я прокинулася раніше і одразу почала пошуки, бо ми мали їхати туди-назад у село до моїх батьків, а чоловік сказав, що поки я не знайду пульт, то він нікуди нікого не повезе. Я шукала скрізь, пройшла знову по вчорашньому маршруту, перебрала сміття, перебрала лахи у шафі, знову передивилась у іграшках і ще у сотні місць і ні-фі-га. Я в'язала навіть хустинку на ніжку стола і казала: "Чортик-чортик погрався - віддай", потім я молилася перед іконою, потім я майже плакала. Прокинувся чоловік і ми сіли пити каву-чай. І тут мені наче хтось в голові каже: "Жінко, подивись у каструлях." Я в тій тумбочці дивилась, але чомусь захотіла передивитись. Знаєте таку пірамідку, коли менша каструля у середній, а потім у більшій. Між каструлями, що стоять одна в одній є простір, от туди мій Степан і сунув пульт. Мені стало так легко, що так само легко мені було після родів.

А тепер звідки у нас цей пес. Це чудо збила машина швидкої допомоги і його приперли на цій машині у ветлікарню, але не у ту де підробляє мій син, а у іншу, де підробляє його знайома. Вона скинула фотку Максиму, а той закохався у пса з першого погляду. Нічого, що у собачки пів хвоста, одне яйце і на лапах шви від нігтів і до сраки, але ж він прикоооольний. От моя дитина і привела його додому. Але не все так просто. З псом прийшло чотири тьоті валантьоркі, дивились умови у яких ми живемо і де буде жити пес, дали підписати контракт, прочитали лекцію про тварин і пішли довольні, що впарили нам собачку. На всі зароблені за вихідні гроші синок купив нашийник, повідок і корм, вручив мені пса і чухнув на навчання. Це чудо він назвав Оззі на честь Оззі Осборна.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ.

Діло було так. Збираюся відправляти сина на навчання, мішаю тісто на тертий пиріг, кладу в морозілку і думаю, що поки теє тісто охолоне я бирінько забацаю ще тісто на піцу. Роблю тісто на піцу, Степан в цей час сидить біля тумбочки і робить там свої порядки і тут дзвонить кума: "Ми ідьом к вам. Ви ради?" "Канєєєєєшно, - кажу я, а сама думаю,- бляхо-мухо, треба бігти мити голову, бо треба бути перед кумою гарною. Далі я біжу мити голову і потім біжу до шафи за одежою. До чого ці подробиці? Чекайте-чекайте, зараз все дізнаєтесь.

Приходить кума з похресником і з тортом. Ми сідаємо пити чай з моїм пирогом і їхнім тортом, по телеку іде якась фігня, я хочу виключити телек і тут я бачу, що я не бачу пульта. Я починаю шукати пульт, а він як розчинився. Його нема ніде! Ні на столі, ні під столом, ні в котячому доміку... н і д е! Кума починає проводити розслідування: "Так, де ти була перед цим? Куди ходила?" Я згадую де я була і іду до ванної, потім шукаю у шафі,потім я згадую, що бігала у дитячу і шукаю там, потім я згадую, що клала тісто у морозілку і шукаю і там, потім я беру і вимикаю той грьобаний апарат кнопкою на панелі. Далі ми з кумою трохи бахнули винця, перемили кістки знайомим, перемили кістки нашим чоловікам і кума пішла. Тільки вона пішла, приходить з роботи мій чоловік. Я його цьомаю, знімаю курточку, забираю рюкзак і вже готова зняти мешти (ну треба підлизатися перед новинами) і тут він підозрює, що десь я проштрафилася . Я вирішую все зразу розповісти, кажу: "Мій генерал, у мене для тебе дві новини: перша - ми загубили пульт " Чоловік перевдягається і ми починаємо вже разом шукати пульт. Тут він видає геніальну ідею, що пульт заникав Степан (я теж таке думала, але перешукала у всіх його ничках і не знайшла ) і для того, щоб знайти пульт треба опуститися до рівня дитини. Окей, ми стаємо на карачки і намагаємось дивитись на все очима дитини. Ми повземо по всіх нижніх тумбочках, я по ходу все гарненько там складаю, повземо до іграшок і я там теж все складаю, повземо під кроватями і я там витираю пилюку... повземо по всій хаті і по ходу пошуків чоловік пригадує, що взяв мене не дівкою і тому я така борза, я йому пригадую, що він сам два дні тому шукав ключі від машини, потім ми сваримося, потім мовчимо, потім сміємося, потім впадаємо в ступор і сідаємо на кухні пити чай. Першим виходить з оніміння мій коханий:

- Ти казала, що дві новини. То друга яка?

- Блііін. Максим завів собаку, вона на веранді.

- Пі.дєц.

ДАЛІ БУДЕ....

 

Може до вечора напишу де пульт, а може завтра. На ками буду відповідати не одразу, бо крім дітей, чоловіка, двох котів, я тепер маю ще пса.

P.S. Заметка для заполнения ленты заметками.

    P.P.S. При создании заметки ни одна извилина не пострадала.

А ви знали,  що сер Ентоні Хопкінс пише музику? Я особисто ні і була в шоці, коли почула. 

Чомусь згадала випадок, коли батьки мене забули у садочку. Це мій перший яскравий спогад з дитинства. Хто тепер винен і чому так сталося, я вже не згадаю, але добре пам'ятаю, як ми ходили з вихователькою кругом садочка, що вже був зовсім пустим і чекали батьків. Була зима і тому рано темніло, але страшно зовсім не було. Після чергового, мабуть 258-го, кола навколо садка, я бачу, що у ворота влітає мій тато з санчатами і з переляканими очима біжить до нас. У нас в містечку всі один одного знали і тому хтось з батьків передав комусь з татової роботи, щоб ті передали татові, що мене не забрали і тому тато взяв ноги у руки і примчав за мною. 

Потім ми їхали додому. Тато мене закутав в одіяло і всадив на санчата. Через шубу і одіяло сидіти не дуже виходило і тому я постійно перетворювалась з сидячої кульбаби на лежачу. Я дуже гарно запам'ятала, як я лежала і дивилась вгору, а з неба падав сніг і один одного міняли ліхтарі. Мені було вже років 4, ноги не вміщались по довжині і я ними згрібала сніг як маленькими бульдозерами. 

  А потім був Новий рік, посилка з мандаринами з Грузії, саморобна зроблена татом світломузика, і моє виконання пісні Пугачової "Старінниє часи" на табуретці перед Дідом Морозом.