Всіх люблю.

Во-первых: я вылечилась. Да-да, именно вылечилась от зависимости. Что было раньше? Раньше я вставала рано утром, отправляла своих мужичков и бежала в i.ua, чтоб увидеть последние новости, почитать любимые блоги, ну или иногда написать что-то о себе красивой и умной. Теперь я знаю, что жизнь без этого сайта существует. С чем бы сравнить? Ну представьте, что вы очень сильно кого-то любите... так сильно, что начинаете жить его жизнью. Но в какой-то момент понимаете, что ему наплевать на вас. Вы пытаетесь достучаться, а в ответ тишина и безразличие. В душе обрывается незримая ниточка и одну секунду уже вам становится начхать на всё, что происходит у него.

i-ua, я тебя любила. Чесслово любила. Я делала всё, чтоб украсить твою жизнь, но тебе было на это наплевать.

Во-вторых: я поняла сколько чудесных людей есть на этом сайте и это, пожалуй, самое главное. Мы вместе. Мы можем объединяться и быть солидарными. Я так люблю этих людей, что наверное и дальше буду находиться тут, но если эти замечательные люди вдруг когда-то уйдут, то и я уйду вместе с ними. Пусть даже в нелюбимый мною ФБ. 

Не сайт делает нас, а мы делаем сайт. Наши админы забывают об этом и уже давно рубят сук, на котором сидят.

Я буду заходить сюда, буду писать камы... и возможно даже заметки. Но это уже будет как секс без страсти.

Наверное я дура, что так реагирую, но я такая. Если я люблю, то люблю безмерно.... если перестаю, то это навсегда.

                                                                                                             

                                                                                                                                                                         03.03.2018 

                                                                                                                                                                         Ваша Муха

Он улетел... он обещал вернуться... 

ЧАСТИНА 7. 

Одного разу сиділи ми з моїми дітками за столом на дворі. Хлопці грали у дурня на репани, дівчата малювали плакат на конкурс, я намагалась одночасно малювати з дівчатами і слідкувати, щоб гравці не махлювали, бо перші ...надцять репанів отримав Мала Каністра і з разу десятого він зрозумів, що щось таки в цій грі не так. Не знаю з якого переляку, але мова зайшла за татухи. В 5 сек. знайшлася чорна ручка і перше тіло вже лежало на столі і давало мені вказівки щодо малюнку.

 Замовники міняли один одного без перерви на перекур, так всім хотілося набити намалювати щось круте. Побажання були різні. хтось побажав мати на грудях голову тигра або дракона, хтось руни на руках, хтось зірки на колінах і купола на спині. Як тільки один клієнт вставав, то на стіл одразу вкладалося наступне тіло і так аж до вечірньої лінійки.

На лінійку мої красавці єстєствєнно пішли з голими торсами. Шквал позитивних емоцій отримали найменші гноменята. Вони роздивлялись цих розмальованих авторитетів, як картинки у книжках. Директорка, що прийшла на лінійку, теж подивилася, посміялася, але наказала перед сном змити ту неймовірну красу, щоб не забруднити білі простирадла.

Ввечері я знову спостерігала картину з рушниками на стегнах.  Коли компанія виходила з бані, я почула тихий голос Малої Каністри:

-Чо ви ржете?...він нормальний....просто вода холодна була.

Знаєте, є таке, коли серед крутих хлопців є пацан, що наче як прибився зі сторони. Він старається всіма силами заслужити авторитет, постійно розказує якісь анекдоти і бігає за цигарками або пивом. Його наче і приймають у компанію, але він ніколи не стає одним зі зграї. Таким був і Мала Каністра. Він був ростом 1,50м, не мав круті шузи і не курив молдовський LM, він курив Дойну і бігав всю зміну в одних і тих самих шортах. Каністра пробув всього одну зміну, на відміну від багатьох інших, яким батьки оплатили всі три. Скоріше всього йому путівка дісталася, як дитині з багатодітної родини, або щось типу того.

Якось ми сиділи з ним на лавці. Він смішив мене дурними історіями і травив анекдоти, а я все намагалася культурно злиняти. 

- Дякую, Сонечко. Я піду вже спати.

- А знаєш, Олька, мене Сонечком ніхто ніколи не називав.

- А мама?

- А мама бухає....

Я пам'ятаю, що довго не могла заснути і думала, як загладити свою вину перед Каністрою (я тепер навть не можу згадати, як насправді його звали). Я почувалася винною, що не посиділа з ним довше і не поговорила. І я придумала! Хлопець дуже любив збирати гриби. Він не просто шукав їх, а наче відчував де вони ростуть. Рано-вранці, за пару годин до підйому, я тихо зайшла до кімнати хлопців і розбудила Малу Каністру для спецзавдання. 

Коли табір почав просинатись, ми вже сиділи і чистили білі гриби. По правилах і по здравому смислу гриби у таких місцях заборонені, але я домовлялась з директоркою під свою відповідальність самій готувати на кухні смаколики для своєї ватаги. Картоплі на кухні було повно, а білих грибів було повно у лісі. На обід ми з Каністрою начистили і нажарили молодої картоплі з запашними грибами. Я таким чином вибачилась перед хлопцем, а він здобув уважуху від пациків аж на цілий день.

Не знаю, як склалася доля Малої Каністри. Хочу вірити, що він закінчив бурсу, одружився, не бухає і працює десь будівельником.... дуже хочу в це вірити.

ДАЛІ БУДЕ.

ЧАСТИНА 5. 

Головною забавою для футболістів у таборі, крім куріння у ліжку і биття жаб на шашлик, був звісно футбол. Майже щодня я водила своє стадо молодих баранів   команду майбутніх зірок на стадіон і була головною уболівальницею і шанувальницею цього дійства. Скажу правду, що завдяки цьому я мала респект і уважуху з їхнього боку, бо ніхто більше не мав бажання сидіти або на пеклі. або в дощ на стадіоні 2 години. Мої спортсмени чомусь більше любили грати у дощ. У мене було, як в тому анекдоті з котами "ви не любите котів? та ви не вмієте їх готувати!", так і я любила футбол не зовсім за футбол. Дівчата мене зрозуміють. Уявіть, 20 накачаних молодих тіл, що бігає в одних трусах по полю, ті тіла падають, брудняться, волосся мокне і отак стряхується назад. Повірте, в 16-17 ті тіла вже виглядають непогано... та і мені було всього 25. Один недолік гарного чоловічого тіла у 17 років - це прищі, але здалеку і у постійному русі їх було не помітно. 

Після футболу вони всі йшли до душу і виходили в одних рушниках на стегнах, а я сиділа на лавці перед будиночком з довольною пикою, на якій було написано: "Мої жеребці!!!" Іноді я приглашала на виставу дівчат-вожатих з інших отрядів, вони томно видихали табачний димок і тихо заздрили, що таку виставу я бачу щодня.

Спати вожатим у таборі було за велике щастя, а мені то взагалі не положено, бо треба було постійно стояти на посту і можлива помста Совка теж нехреново тримала у тонусі. На  всяк випадок я взяла книжку і от лежу у вільні 2 хвилини читаю. Просто лежати і читати теж не виходило, одразу прибігали дівчата і всім кортіло поговорити, позаплітати колоски, пофарбувати нігті і ще щось зробити дівочого, про що я вже тепер забула.

- А що ви читаєте?

- Книгу.

- А про що?

- Про собаку?

- А як називається?

- "Куджо".

- А хто написав?

  - Стівєн Кінг.

- Про кохання?

- Ага.

- А почитайте вголос.

Ну ОК, це якраз я люблю. Є у мене така фішка читати виразно вголос. Починаю книгу спочатку....

Через декілька хвилин підтягуються інші дівчата. Починаю книгу спочатку.....

У вікно заглядає мала Каністра і біжить у бік хлопців. Приходять всі. Починаю книгу спочатку.

Хто читав Кінга і є його шанувальником, той знає, що відірватися просто не можливо. Весь день я читаю, а аудиторія навколо лежить на кроватях і слухає. Іноді ми робимо перерви на обід і на перекур, бо у дітей без курива починають пухнути вуха. Іноді мій любчик Совок починає хропіти і пускати слину на груди своєї дами серця, його роздрюхують і він вимагає повторити з того місця, де він заснув. 

Відбій. А Ну його той відбій! Читаємо до пабєдного! 

Зранку заходжу будити на зарядку і бачу, що біля ліжок бутилки з характерною жовтою рідиною. Кажу:

- Ви що зовсім афігєлі? Ви ще тут туалет зробіть!

- Та не кричи ти зранку. Ми після твого Куджо всі боялися на двір виходити. Не могла з собою якусь іншу книгу взяти?

Де Помадка? Де Йолка? 

Що трапилося?

Ви хоч у приват напишіть, що всі живі та здорові родичі гарбузові.

А це вам для настрою. Може баян, але смішно.

ЧАСТИНА 3. 

Хтось дивиться Лігу Сміху? Там є команда Загорецька Людмила Степанівна. Хто в курсі, той зможе уявити картинку краще. У мене в отряді був один такий, він наче говорив все серйозно, а гнав таке, що пузо лопало, звали Віталя.

Одного разу стою я і чекаю свого вожатого, щоб сходити на обід, бачу, Віталя крутить уявного руля і явно "їде" до мене. Глушить біля мене уявну машину, відкриває уявне вікно і пропонує підвезти до їдальні. Я теж вирішую приколотися і погоджуюся. Водій виходить, йде на мій бік, відкриває уявні двері, бере мене за ручку і приглашає зайти. Я заходжу і чекаю, поки він знову піде до руля і заведе мотор. Віталя голосно каже "дир-дир-дир", потім типу глохне... знову "дир-дир-дир" і ми рушаємо. На це все дивиться мій вожатий і кричить, що якщо я на машині, то на мені роздача їжі... я ж типу раніше приїду. По путі водій вмикає радіо і співає пісню. Далі ми поїли, виходимо з їдальні і я бачу, що Вєталь шукає, як би злиняти на перекур. Я кажу, що чекаю і ногами не піду, а він каже, що бухнув компоту і не може їхати. Я тоді кажу, щоб кидав ключі, я поведу. Він кидає, я ловлю. Приколісту нема куди діватись, він сідає на пасажирське і вже я його везу.

Цей ритуал ми проводили майже щодня. А одного разу за мною приїхали на автобусі. Уявіть, весь отряд людей 40 і дівчата і хлопці стали, як сидіння в автобусі і "приїхали" за мною і за моїм вожатим. Мій напарник був чувак гордий і не сів у автобус, а я поїхала. Як ми добирались, дивились майже всі. Ну а чого? Нехай сміются, нам не жалко, ми ж звьозди.

ЧАСТИНА 2. 

Ранок в таборі це ціла трагедія. Попробуй їх роздрюхати у 7:00, вмити, вивести на зарядку і провести з кричалкою на ранішні збори. Я в свої тодішні 25 була ще така дурна, хоч мала вже дитину, що ніяк не розуміла, чого ці лби кожного разу просять полежати ще 5-7 хвилинок для успокоєнія. Ну яке може бути успокоєніє піся сна, дивувалася я. Потім самий наглий мені придурошній пояснив криком: "Оля, выйди из комнаты, тут у всех по утрам стояк!!!" Вже потім я стала мудріша, стукала у віконечко і казала: "Сонечка, у вас є 10 хвилин на успокоєніє". Так, я їх називала Сонечка. Причин було декілька. По-перше, я так підмазувалась, по-друге, я їх хреново знала по іменах, по-третє, по "паганялам" я їх називала тільки коли сердилась. Вони і самі часто не знали, як кого звати по метриці. У мене в загоні були: Совок, Гоблін, Самальот, Бєля, дві Каністри і ще зараз не згадаю інших. Один Каністра був височенний, а другий низький і тому першого я називала велика Каністра, а іншого мала і то, коли була зла. 

У 10:00 був відбій, але на самому ділі це був початок роботи. Мій напарник заходив у кімнату хлопців і матом повдомляв, що треба спати. Потім заходила я і бажала всім Сонечкам добраніч. З дівчатами було простіше, вони в більшості своїй вели себе добре, лише іноді вилазили у вікно покурити. Діти робили вигляд, що засипають, ми робили вигляд, що повірили. Збір вожатих був щодня в 23:00 біля медпункту. Серед вожатих страсті-мардасті були ще ті! Я навіть трохи не посварилася зі своєю подругою. ЇЇ напарник грав на гитарі, а я йому підспівувала, бо колись навчалася в топографічному технікумі і там нахваталася правильних пісень. Моя коліжанка приревнувала, прижала мене до стіни і сказала, щоб я на її територію свого носа не пхала. Ну ОКей, я і не думала.

Сидимо ми на нічних посиденьках, а я бачу боковим зором, що від будинку моїх спортсменів пішло 4 хвігури у бік кладки. Всі вожаті сидять бухають, а я ж не можу. Я кажу, що йду пісяти, а сама тишком-нишком за ними. Йду тихенечко, щоб не спугнути і відчуваю характерний запах, такий самий у нас в технікумі йшов з 4-го поверху, де жили афганці, вони постійно курили план. Підхожу, папіроса вже пішла по колу і тут я: "Берете мене у компанію?" Народ отетерів, але погоджується. У мене назрів, як я тоді думала, геніальний план, що я той їхній план викурю і їм буде менше... ну простіть, була молода і дурна, тепер я би просто забрала косяк і викинула. Доходить черга до мене, я пи-и-и-и-и-ихаю як можу, кашляю-вмираю, потім вони, потім ще я раз пихаю-кашляю-вмираю...і все, запасів трави хватило на 2 кола. Що я не профі розкусили вже після першого разу, але вирішили, що навіть трави не жалко, щоб побачити мене накурену. 

Я так не ржала ніколи в своєму житті, ми ловили світлячків і давали ім імена, нічого пошлого вони не дозволили, вони реготали з мене, а я з них... потім нас попустило і прибило на умняки. Я розповідала, чому я пішла від чоловіка, а вони про свої нещасливі кохання. Потім один навіть сказав, що женився би на мені, але поки він вивчиться в інституті, то я вже стану стара для нього. А не вчитися він не може, бо папка не подарує йому свій Жигуль. Ви не повірите, але про цей випадок не пішло нікуди далі нас п'ятьох. Вчинок був сумнівний з мого боку, але я вже мала чотирьох вірних друзяк. Як потім з'ясувалося, тема наркотиків в загоні стояла гостро і цей косячок був просто легка забава.

В першій частині я писала про 18-ти річного пацана. Мій вожатий (я писала, що він працював на зоні) одразу розкусив, що він колеться. Це я не помітила слідів від уколів, а він моментом все просік. Отже він прошманав всі його лахи і знайшов шприц з дозою. Пронести наркоту було не проблема. До всіх приходили друзі і йому хтось з них і приносив те зілля. Потім я бачила, що таке ломка. Ми звісно повідомили директорку, та визвала родичів і його забрали. На цьому питання наркотиків було вичерпане. Ні я, ні мої хлопці більше не курили, я всіма силами намагалася займати їхні голови іншим.

Розповідаю вам як все було, нічого не приховую. Була молода та дурна і якщо я вже почала писати про те літо, то і це було його частиною.

ДАЛІ БУДЕ....