Сільська дорога в горах - то є дещо...іноді дивуєшся як взагалі по ній щось їздить...аж раптом вона виводить до такої собі оази сервісу і цивілізації...
Сучасний витяг і крісельна дорога, снігові пушки і ратрак, персонал, що побачивши відвідувачів жваво підбігає і цікавиться "Чим я можу вам допомогти?" Заради нас вісьмох підкидали снігу під витяг і півдня крутили його, офіціант у народному вбранні кілька разів прибігав спитати чи не хочем ми чаю, кави чи гарячого вина...тому навіть те що гірка виявилась зовсім "дитячою" нас не дуже засмутило, тим більше що їхали ми туди аби трохи повчити подругу, яка тіки-тіки почала кататись
В усьому видна хазяйська рука і розуміння того, що для того щоб повернути вкладені у курорт грощі тре викликати у людей бажання туди вертатись...а тому продумано безліч дрібниць...і сучасні котеджі, і оригінальна баня на запруді і майданчик для волейболу, і дитячі гойдалки з дерева...
Ближче до обіду під"їхав і один з господарів, особисто підійшов поцікавитись чи все нам сподобалось, уважно вислухав татові поради щодо того як довше зберегти вкриту штучним снігом трасу...щоправда виглядав він у костюмі, пальто та туфлях на багнюці зі снігом дещо дивно...але всі рекорди побила його довгонога секретарка у білих замшевих чобітках на шпильці...ги, вона їх навряд чи відмиє...

Крок, другий, третій, відпочинок... Сердце калатає так ніби займає всі груди...Намагаюсь не збити дихання і попри вітер видихнути нарешті повітря з легень...Дивлюсь вперед - ніби ось-ось вершина, але хто зна - гори, вони оманливі, за цим пагорбом може ховатися наступний, вищій...так і є...скільки ж їх ще попереду?...в голову (я таки невиправна) лізе філософія...як в житті, ніби досягаєш чогось, ан, ні - це ще не вершина, до неї ще йти і йти...вібрація мобільного під курткою - як вчасно, можна з чистою совістю впасти на сніг і перепочити...але тре підніматись і йти далі...точніше це треба лише мені, фактично лише для того аби довести самій собі, що я можу...
Нарешті, за останнім пагорбом видніються сусідні гори - вершина...падаю на сніг і дивлюся в небо, а тоді - навкруги - ясний день, видимість скажена...он там - моя перша скорена вершина...на оту я також піднімалась, і на оцю, і на ту, далеку...і на цю вершину я вже сходила, колись...проте мені тре було зійти саме зараз...
Навколо в радіусі півкілометра - ні душі, тіки я, віте, сонце, гори, сніг...Знаю, що не правильно, що небезпечно, але за мною піднімалися люди, скоро вони будуть тут, а поки я сама сижу "на краю Землі".
Пристібаю лижі, стаю на ноги і розправляю руки-крила - той вітер, що так мені щойно заважав тепер надає відчуття польоту...польоту над землею...М"який сніг, легкий спуск...і спогади про перемогу...над собою...над своїм бажанням відступити...

Білі метелики снігу навколо тебе - то танцюють в повільному танці щойно ти зупиняєшся, то досить відчутно луплять по обличчю коли ти набираєш швидкість...Чим вище вгору, тим скаженіше вітер...крізь хмари пробивається сонце і від цього сніг блищить наче пісок...трохи змінити колір і навколо ніби кадри з фантастики...пробую видертись на самісіньку гору - не дуже вдало, бо вітер буквально валить з ніг, силоміць вдуває повітря в легені і час від часу забиває обличчя снігом...Тому вирішую, що вчасно повернути - теж треба вміти і спускаюсь вниз...
Вилітаю з хмари і опиняюсь у весняному лісі - м"який сніг, сонце, ніби у іншому вимірі...

Вечір п"ятниці - вщент забита станція Вокзальна, два екскалатори ледь-ледь встигають витягати всіх бажаючих кудись поїхати - додому, у відпустку, у справах... І тут над тунелем лунають звуки пан-флейти...і похмурі, втомлені обличчя розквітають посмішками :)
Ранок...поїзд повзе через Карпати, вагон повний лижників і всіх цікавить лише одне питання - чи є сніг...Знизу зеленіє трава, крапле дощ, проте сліпучо білі маківки гір вселяють надію у серця... Чим ближче до перевалу, тим біліші схили обабіч дороги, тим частіше дощ за вікном зривається на сніг. Воловець - з неба сипле щось незрозуміле, але однозначно тверде - настрій піднімається... Ще один перевал, а за ним - сніг...
Перший підйом до витяга дається важко, але м"який ривок і тебе стрімко тягне вгору. Перші кілька спусків для розминки і починається пошук пригод на свою голову...гора нова, незвідана, тож доки не вивчу всі проходи-переходи не вгамуюсь....Он кілька слідів від лиж - куди вони? Вилітаю на цилінний схил, залитий сонцем...і опиняюсь у цілковитій тиші....тільки вчора навколо мене гуло величезне місто, тільки вчора я не пам"ятала що є така тиша - ласкава і тепла, наповнена запахом снігу і гір...і так приємно в ній купатись, дивитись у синє небо, слухати шурхіт снігу...
Сонце сідає - тре вибиратись до людей, стежка крізь ліс, в деяких місцях таки приходиться знімати лижі і дертися пішки -ось вже чути голоси людей, рівний гул витяга - повертаюсь назад, у світ звуків...

Працюю я в одном з інет-магазинів комп"ютерної техніки, розкручені ми вже непогано, тож клієнтів багато і з усієї України. Через мене проходять лише безготівкові розрахунки і мене завжди дивувала кількість фізичних осіб з Південно-Східної України, які платять саме таким чином (другий варіант - оплата на банківську картку - дешевший і простіший). Як виявилось з цих регіонів платити на картку відмовляються взагалі, попри те що на більш-менш дорогих речах різниця в ціні достатньо суттєва. Ну це я ще можу зрозуміти -платіж на картку ніяк юридично не підтверджує факт покупки, люди бояться що їх ошукають, буває...Але найбільший цирк починається після оплати - оскільки платіж проведений через бухгалтерію факт видачі товару тре обгрунтувати, для фізичних осіб - паспортом. І кожен! раз тре пояснювати людині нашо нам ця копія потрібна, так ніби я від них прошу генеральне доручення на квартиру чи машину... З Центральними, Західними регіонами таких проблем не виникає, взагалі (да і платять вони так рідше, в основному не морочать голову і платять на картку) Тре копію паспорта - будь-ласка, без питань і вимагання пояснень...От поясніть мені хто і що так людей зашугало?

В передвиборчій програмі БЮТ був пункт який я зразу обізвала "комп"ютеризація всієї країни..." і оце дивлюся він таки почав виконуватись...тіки як зазвичай пройшовши крізь наших бюрократів це прийняло дещо гротескні форми :)

Першим дзвіночком була вимога до підприємств надати звіт в Управління статистики "про парк обчислювальної техніки"...до форми звіту додавався листок А4 де мілким щрифтом пояснювалось як відрізнити ЕВМ 1 покоління від ЕВМ 3 покоління а також надзвичайно цінна інструкція (форматування оригіналу збережено):

"ДОВІДКА: Визначити тип процесора вашої персональної машини можна, якщо виконати такі дії:

а) натиснути кнопку "Пуск", вибрати меню "Настройка", вибрати пункт меню "Панель управления"

б) у вікні "Панель управления" розмістити курсор на значкові "Система" і натиснути на праву кнопку мишки

в)  вибрати пункт меню  "Открыть", вибрати закладку "Общие". Знизу вікна після слова "Компьютер" буде вказано тип процесора

г) натиснути кнопку "Отмена"

Настільні мікрокалькулятори не належать до класу ЕОМ"

Ридаю...мало того що це все можна побачити всього лише натиснувши правою кнопкою на "Мой компьютер" і вибравши "Свойства", Так я ще уявила як це намагатимуться зробити на Пентіум І чи Пентіум ІІ...Добре у нас комп"ютерна фірма, а що робити бухгалтерам які до того комп"ютера навшпиньки підходять...

Другий дзвіночок ще веселіший - "Ліквідація комп"ютерної безграмотності серед викладачів ВУЗів"... І тер мій дід, якому вже слава Богу 75 років мусить вчитися робити сайти...нафіга? З комп"ютером він не те щоб "на ти", проте і не "на ви". В інеті те що йому треба - знаходить без проблем, якщо йому раптом знадобиться сайт, то я в стані це зробити, а якщо не я то є достатньо аспірантів-лаборантів які на цьому знаються...Нє, тре комусь галочку десь поставити...сьодні піду помагати діду робити домашнє завдання :)

Важко жити знаючи що життя рідної людини добігає кінця...в перший момент це знання обпалює, а потім захисні реакції допомагають не те що примиритися з цим, а відігнати трохи вбік...і тоді це знання, ці думки просто існують проруч з тобою...ніби і не заважаючи жити, стаючи частиною твого існування...

І ти живеш далі - радієш своїм радостям, печалишся своїм печалям...тіки в небі твого життя весь час є та чорна хмара...деколи вона затуляє сонце...деколи відступає за горизонт і дає розслабитись...але не пропадає... Звикаєш посміхатися і жартувати коли на душі шкребуть кішки через те що ти знаєш...звикаєш безтурботно клясти лікарів, хоча вони по суті просто озвучують те що ти вже сам підозрював і чого боявся...звикаєш радіти маленьким перемогам у вигляді цифр аналізів...

Проте не полишає відчуття що все це - захисна маска...бо всеодно тебе тіпає від дзвінків...і ти боїшся знов почути у відповідь на питання "Ну що там?" - "Нічого хорошого..." Справді лякаєшся якщо тобі довго не відкривають двері в квартиру...І як не закривай очі, як не заспокоюй себе, що то плоди твоєї хворої уяви бачиш, бачиш і розумієш...

Цікаво так - своїх однокласників я бачу більш-менш регулярно, все-таки в одному місті живем, приблизно в одних колах крутимся...проте зустрічі поодинці (привіт-як справи-вже заміжня?-де працюєш?) всеодно не порівняти з великою зустріччю всіх-всіх-всіх
Клас практично дівчачий, тож перші погляди на те як вдягнена-як виглядає, навіть я, що гріха таїти, на побачення так пильно не вдягаюсь-марафечуся як на такі зустрічі...
Останні новини - хто заміж вийшов, хто народив...доречі як на наш вік то досить дивно що з 22 дівчат лише 3 мають дітей і десь з десяток офіційно-неофіційно одружені... Тре привселюдно пояснювати зміну своїх обставин, бо звідусіль сиплються питання - як, що, ти ще не у Львові? Розписались? Трохи важко, бо зразу накочуються спогади...
А взагалі ми не так вже й сильно змінились, лише дівчата стають потроху жінками, красивими жінками...а хлопці поволі мужнішають... А характери ті самі...Катька так само хвалиться яка вона "чудова і різнокольорова" і запрошує на тренінги "як заробити мільйон" всього за 100 баксів :)))) Ганнуся скромно мовчить про те що скоро завершиться будівництво першого будинку за її проектом...Андрій як завжди пускає шпильки і вперто мовчить про своє подружнє життя...Наташа розказує про свої поїздки світом...Оля - про будні українського телебачення...Класний керівник з кожним роком стає все більш однією з нас - вона взяла нас щойно прийшовши з інституту і пішла зі школи разом з нами, нам 25, їй 37 - не так вже й багато різниці...як зараз виявляється...
Наостанок піднялося цікаве питання - так склалося що з двох паралельних класів наш був менш "елітним" тож не маючи особливої помочі від батьків ми ставали на ноги самі...але ставали саме там де нам хотілося і при цьому залишилися набагато більш молодими...декому може й бажалося б мати більш вагомий старт, але насправді немає нічого ціннішого за можливість бути собою...
Потроху всі розбиваються на групки, хтось приходить, хтось навпаки біжить у справах, всьому є закінчення і зустрічам також...

Тре терміново якимось чином обзаводитись солідним чоловічим басом :) Вкотре спостерігала сьодні як брижжучі слюною клієнти які щойно мене материли і грозилися всім чим тіки можна - від Захисту прав споживачів до суду просто почувши чоловічій голос притихають і погоджуються на все що я їм щойно півгодини пропонувала....

І так постійно, да я можу переключати кожен раз на хлопців, але володію питанням я і тоді розмова виходить дуже цікава - мені озвучують питання, я відповідаю і це саме говорять клієнту, тіки чоловічим голосом...А коли я це говорю -  не сприймається...чому? Чому на дівчину можна собі дозволити наорати, а на чоловіка - ні? Бо він може відповісти? І це стосується як чоловіків, так і жінок...

Так само як я та інші молоді дівчата є основною мішенню для "вічливості за чужий рахунок" (с), коли в транспорті тре поступитися місцем (зазвичай я поступаюсь сама, але всяке буває, буває що мені погано, або сумка важка, або просто втомилась...) і тоді "борці за справедливість" починають піднімати не молодих бугаїв які сидять поруч, а дівчат...просто тому що менша ймовірність отримати у відповідь...

Навіяно розмовами з моїми бабусями...

приводом до першої стало побачене в новинах весілля Валентини Семенюк, яке чомусь було охарактеризоване як "срамота на старості років". На моє щире здивування, чому це в 60 років не можна одружуватись, мені сказали що "так не годиться, що люди подумають...от що б ти сказала якби твоя бабуся вийшла заміж?"...моя чесна відповідь про те що "пораділа б за тебе що ти знайшла близьку людину" викликала подив...

друга розмова стосувалась мого батька якому скоро виповниться 50, друга моя бабуся питала, що йому подарувати, вона хотіла купити книжку, тож я запропонувала якусь книжку з філософії, якою батько цікавиться. Знов нерозуміння - "що за дурниці на старості років? Навіщо це йому?" -  "Бо він цим цікавиться" - "То чого він закінчив КПІ, а не філософський факультет? Треба займатись в житті тим до чого маєш здібності..." - "Але він любить свою роботу, йому справді подобається електроніка, він один з ведучих спеціалістів у своїй галузі..." - "Тоді навіщо йому філософія?"....тут у мене закінчились слова, пішов бабусін монолог... Виявляється людина в молодості мусить обрати собі стезю і з неї не сходити до гроба. Крок ліворуч, крок праворуч - розстріл...А додаткові інтереси - зло яке відовлікає від основного заняття, або ознака "поверхневості"... І не дай Бог людині на старості (виявляється 50 років - вже старість :) ) міняти рід занять...як мій батько (він кілька років тому різко змінив роботу)...і взагалі час йому остепенитись (це тіпа осісти вдома перед телевізором, а не бігати щонеділі кататись на лижах)...ги-ги я не стала казати що ми з сестрою збираємся йому лижні окуляри купляти в подарунок :))))

Уфф...чому в Європі і США не вважається дивним коли пенсіонери вчаться в ВУЗах, отримуючи ту професію про яку вони колись мріяли...чому вони можуть їздити по світу...чому не соромляться ставати на лижі, ковзани і ролики, сідати на велосипед...вчитися танцювати, співати...одружуватись хоч в 80 років? Чому наші пенсіонери самі себе ховають живцем і ще й засуджують тих хто чинить інакше?