Життя св. Фаустини

  • 05.10.13, 21:56

Життя  св. Фаустини

Св. Марію Фаустину Ковальську, відому сьогодні у цілому світі проповідницю Божого Милосердя, теологи відносять до числа видатних містиків Церкви.

Св. Фаустина була третьою з десятьох дітей у бідній і побожній селянській родині. Була охрещена і отримала ім'я Гелена. З дитячих років відзначалася побожністю, любов'ю до молитви, працьовитістю і послухом, а також великою чуйністю до людських бід. Шістнадцятирічною дівчиною покинула родинний дім, щоб на службі в Александрові і Лодзі заробити на своє утримання і допомогти батькам.

Голос покликання відчувала у своїй душі ще від сьомого року життя. 1 серпня 1925 року переступила поріг монастиря Сестер Матері Божої Милосердя у Варшаві У своєму Щоденнику призналася: "Мені здавалося, що я вступила в райське життя. З мого серця линула одна молитва - подячна" (Щ. 17). Проте через кілька тижнів пережила сильну спокусу перейти до іншого монастиря, в якому було б більше часу для молитви. Тоді Господь Ісус, показуючи їй своє зранене і змучене обличчя, сказав: "Ти мені завдаси болю, якщо вийдеш з цього монастиря. Сюди Я тебе покликав, а не куди-інде, і приготував багато милостей для тебе" (Щ. 19).

У монастирі Гелена отримала ім'я сестра Марія Фаустина і через п'ять років склала монаші обіти: чистоти, убогості і послуху. Перебувала у різних монастирях, найдовше у Кракові, Плоцьку і Вільно. Назовні ніщо не видавало її надзвичайно багатого містичного життя. Старанно виконувала свої обов'язки, чітко дотримувалась усіх монаших правил, була зосереджена і мовчазна і, разом з тим, природна, лагідна, сповнена доброзичливої і безкорисливої любові до ближніх.

Усе її життя було зосереджене на постійному прагненні до щонайповнішого поєднання з Богом і на жертовній співпраці з Ісусом у справі рятування душ. "Ісусе мій, - визнала у Щоденнику, - Ти знаєш, що з дитинства я прагнула любити Тебе такою великою любов'ю, якою Тебе ще досі жодна душа не любила" (Щ. 1372).

Глибину її духовного життя розкриває Щоденник. Уважне читання цих нотаток дає образ високого ступеня поєднання її душі з Богом. Господь обдарував ї великими ласками: даром глибокого пізнання таємниці Божого Милосердя, видіннями,. з'явленнями, скритими стигмами, даром пророцтва і читання в людських душах.

Суворий спосіб життя і виснажуючі пости так виснажили її організм, що вже у послушництві виникла нагальна потреба лікування. Після першого року новіціату з'явилися надзвичайно болісні містичні випробуванняі, а пізніше духовні і моральні страждання, пов'язані намаганням здійснити посланництва, яке отримала від Христа Господа. Св. Фаустина своє життя віддала справі рятування душ грішників. В останні роки життя посилилися внутрішні страждання і недомагання організму: сухоти поширилися на легені і стравохід. З цієї причини двічі протягом кількох місяців перебувала на лікуванні у шпиталі у Кракові. Вкрай виснажена фізично, але цілком дозріла духовно, містично поєднана з Богом, померла 5 жовтня 1938 року у віці 33 р.. Її тіло було поховане на монастирському цвинтарі у Кракові - Лагсвниках, а в 1966 році перенесено до каплиці.

31.1.1968 Декретом Конгрегації до Справ Святих було розпочато беатифікаційний процес Слуги Божої св. Фаустини.

7.3.1992 Святіший Отець Іван Павло II підтвердив геройські чесноти Марії Фаустини Ковальської і підтримав беатифікаційний процес.

18.3.1993 Святіший Отець Іван Павло II проголосив Марію Фаустину Ковальську блаженною.

30.4.2000 У Римі відбулася канонізація сестри Марії Фаустини Ковальської.

Цій простій, неосвіченій, але мужній, безмежно відданій Богові монахині Господь Ісус довірив велику місію: послання Милосердя, адресоване усьому світу. "Посилаю тебе, - сказав, - до усього людства з Моїм Милосердям. Не хочу карати зболіле людство, а прагну його зцілити, пригортаючи до свого милосердного Серця (Щ. 1588). Ти секретарка Мого Милосердя; Я вибрав тебе на цей пост у цьому і майбутньому житті (Щ. 1605), (...) щоб ти давала душам пізнати Моє Велике Милосердя, яке маю для них, і заохочувала їх вірити у безодню Мого Милосердя" (Щ. 1567).

Посланництво св. Фаустини.

Кількома словами, воно полягає на нагадуванні про здавна відому, але забуту правду віри про милосердну любов Бога до людини і відродження релігійного життя в дус і християнської довіри і милосердя. Щоденник св. Фаустини, який вона писала протягом останніх чотирьох років є формою спогадів "спілкування" своєї душі з Богом. Щоб із цих записок виділити те, що становить суть її послання, необхідно було зробити їх науковий аналіз, який і виконав відомий і визнаний теолог, священик - проф. Ігнатій Ружицький... Він наводить п'ять форм набожності до Божого Милосердя.

а) Образ Милосердного Ісуса. Його малюнок був показаний у видінні, яке св. Фаустина мала 22 лютого 1931 року в келії Плоцького монастиря. "Увечері, коли я була в келії, — пише у Щоденнику, - я побачила Господа Ісуса у білих шатах. Одна рука піднесена для благословення, а друга торкалася шат на грудях.

Зі складок одягу на грудях виходили два великі промені, один червоний, а другий блідий. Через хвилину сказав мені Ісус: намалюй образ згідно з малюнком, який бачиш, з підписом: Ісусе, довіряю Тобі (Щ. 47). Хочу, щоб цей образ був урочисто посвячений у першу неділю після Великодня, ця неділя повинна бути святом Милосердя" (Щ. 49)...

Характерними для цього зображення Христа є два промені. Господь Ісус їх значення пояснив так: "Блідий промінь означає воду, яка очищує душі; червоний промінь означає кров, яка є життям душ (...). Щасливий, хто в їх тіні буде жити" (Щ. 229). Очищає душу Тайна Хрещення і Сповіді, а найщедріше живить її Євхаристія, отже, ті два промені означають святі Тайни. Образ Божого Милосердя підписаний - з волі Христа - словами: "Ісусе, довіряю Тобі". "Цей образ, - сказав Господь Ісус, - повинен нагадувати вимоги Мого милосердя, бо навіть найсильніша віра нічого не допоможе без вчинків" (Щ. 742).

"Через цей образ уділятиму багато ласк для душ, а тому хай кожна душа має доступ до нього" (Щ. 570).

б) Свято Милосердя. Найважливіше з усіх форм набожності до Божого Милосердя, які були об'явлені св. Фаустині. Вперше про встановлення цього свята Господь Ісус говорив в 1931 році, коли переказував свою волю щодо образу: "Я прагну, щоб було Милосердя святом. Хочу, і щоб цей образ, який намалюєш пензлем, був урочисто посвячений у першу неділю після Великодня; ця неділя повинна бути святом Милосердя" (Щ. 49)...

Це свято є не лише днем особливого величання Бога в таємниці милосердя, але і часом ласки для усіх людей. "Прагну, - сказав Господь Ісус, - щоб свято Милосердя було притулком і захистком для усіх душ, а особливо для бідних грішників (Щ. 699). Душі гинуть, незважаючи на Мою гірку муку. Даю їм останню надію на порятунок, тобто свято Мого милосердя. Якщо не величатимуть Мого Милосердя, згинуть навіки" (Щ. 965).

Знаменність цього свята визначається мірою незвичайних обітниць, які Господь Ісус пов'язав із цим святом. "Хто в цей день приступить до Джерела Життя, — сказав Христос, - той отримає цілковите відпущення (Щ. 300). У цей день відкрита глибина Мого Милосердя, виливаю ціле море милостей на душі, які наблизяться до джерела Мого Милосердя; (...) хай не боїться наблизитися до Мене жодна душа, навіть якщо її гріхи були як пурпур" (Щ. 699).

Щоб скористатися цими великими дарами,. треба виконувати умову. набожності до Божого Милосердя (довіра Божій доброті й дієва любов ближнього), а також бути в стані освячуючої ласки (після святої Сповіді) й гідно прийняти святе Причастя. "Не знайде жодна душа виправдання, - пояснив Ісус, - доки не звернеться з довірою до Мого Милосердя, і тому перша неділя після Великодня повинна бути святом милосердя, а священики повинні у цей день говорити душам про це велике і незглибиме Моє Милосердя" (Щ. 570).

в) Вервиця до Божого Милосердя. Цю вервицю продиктував Господь Ісус св. Фаустині 13-14 вересня 1935 року як молитву. щоб перепросити таі угамувати Божий гнів (див. Щ. 474-476). Ті, хто промовляють цю вервицю, жертвують Богу Отцю "Тіло і Кров, Душу і Божество" Ісуса Христа, щоб перепросити за гріхи власні, своїх близьких і усього світу, а, єднаючись із жертвою Ісуса, звертаються до тієї любові, якою небесний Отець обдаровує свого Сина, а у Ньому всіх людей. У цій молитві просять і про "милосердя для нас і цілого світу і цим самим здійснюють вчинок милосердя.

Додаючи до цього своє довір'я і виконуючи умови кожної доброї молитви (покора, витривалість, зміст, що відповідає волі Божій), вірні можуть надіятися на сповнення Христових обітниць, які стосуються, зокрема, години смерті: ласки навернення і спокійної смерті. Отримають її не тільки особи, які відмовляють цю вервицю, але і вмираючий, біля якого інші молитимуться її словами. "Коли біля вмираючого промовляють цю вервицю, - сказав Ісус, - вгамовується Божий гнів, і милосердя огортає душу" (Щ. 811). Обітниця в загальному звучить так: "Через відмовляння цієї вервиці подобається Мені дати все, "Через промовляння цієї вервиці, - сказав в іншому місці Господь Ісус, - наближаєш людство до Мене (Щ. 929). Душі, які промовлятимуть цю вервицю, Милосердя Моє огорне (...) В житті, а особливо у годину смерті" (Щ. 754).

г) Година Милосердя. У жовтні 1937 року Господь Ісус доручив ушановувати годину своєї смерті: "Скільки разів почуєш, як годинник б'є третю годину, вся занурюйся у Моєму Милосерді, величаючи і прославляючи його; викликай його всемогутність для цілого світу, а особливо для грішників, бо у цю хвилину воно було навстіж відкрите для кожної душі" (Щ. 1572).

Господь Ісус досить детально визначив і способи молитви до Божого Милосердя: "Старайся в цю годину, - сказав св. Фаустині, - відправити хресну дорогу, наскільки тобі це дозволять обов'язки; а якщо не можеш відправити хресної дороги, то хоча б вступи на хвилину до каплиці й вшануй Моє Серце, яке повне милосердя в Найсвятіших Тайнах; а якщо не можеш зайти до каплиці, занурся у молитву там, де ти є, хоч на коротеньку хвилину" (Щ. 1572).

Священик Ружицький наводить три умови відправи молитов, Проказаних у цю годину:

1 - молитва повинна бути звернена до Ісуса,

2 - повинна бути проказаною о третій годині пополудні,

3 - повинна бути зверненою до вартості й заслуг Господніх Страстей.

"У цю годину, - обіцяв Господь Ісус, - випросиш все для себе та інших, у цю годину сталася ласка для усього світу - Милосердя перемогло Справедливість" (Щ. 1572).

д) Поширення культу Милосердя. Описуючи форми набожності до Божого Милосердя, священик Ружицький називає і таку форму: поширення культу Милосердя, бо і її стосуються певні обітниці Христа. "Душі, які поширюють Моє Милосердя, оберігатиму їх протягом усього життя, як ніжна мати своє немовля, а в годину смерті не буду для них Суддею, а милосердним Спасителем" (Щ. 1075).

Суть культу Божого Милосердя полягає у християнській довірі до Господа Бога і діяльній любові до ближніх. Господь Ісус вимагає "довір'я від усіх створінь" (Щ.1059) і здійснення вчинків милосердя: дією, словом або молитвою. "Милосердя ти повинна виявляти завжди і всюди до ближніх, не можеш від цього ні усунутися, ні відмовитися, ні оправдатися" (Щ. 742). Христос прагне, щоб Його шанувальники виконали протягом дня хоча б один акт любові ближнього.

Поширення культу Божого Милосердя вимагає не багатомовності, а насамперед християнської віри, довір'я Богові й прагнення до того, щоб ставати щораз більш милосердним. Прикладом такого апостольського служіння протягом усього свого життя була св. Фаустина Ковальська.

Святий пророк Йона

  • 05.10.13, 21:38
Святий пророк Йона син був Аматин. Цього пророка мати, овдовівши,
жила в Сарепті Сидонській, і та вдова прогодувала Іллю-пророка
в час голоду, більше ж вона живилась від нього, бо "дзбанок
муки не скінчиться і не забракне в горняті олії" в домі її,
коли прийшов пророк. Йона ж був малий хлопець, розболівсая й
помер. І рече вдовиця до Іллі: "Що тобі до мене,
чоловіче Божий? Прийшов ти до мене, щоб покарати мій гріх та щоб
убити мого сина". І рече ІЛЛЯ ДО ЖІНКИ: "Дай мені сина свого".
І він узяв його від неї і виніс його в горницю, де він сидів, і
поклав його на своєму ліжку. І кликнув до Господа й сказав: "Господи,
що знаєш удову, що я в неї мешкаю, чи ж скривдиш її убиши її
сина". І дунув на хлопця тричі і покликав Господа й рече: "Господи, Боже мій, нехай вернеться душа цієї дитини в неї".
І було так: воскрес-бо хлопець, маючи бути прообразом
воскресіння Христового в китовому череві. Коли ж виріс, жив
чеснотливо, безпорочно дотримуючись усіх заповідей Господніх,
добродогодив же Богові настільки, що сподобився пророчого дару і
пророкував про муки Господні і про запустіння Єрусалима, і про
кончину: "Колись, — рече, — уздрять камінь, що кричить
тонким голосом і жалісливим, і від дерева віщання Богу, тоді
наблизиться спасіння і підуть усі народи в Єрусалим на
поклоніння Господнє; буде Єрусалим омерзений у запустіння звірів, і
тоді прийде кончина всякому диханню". До цього Йони було якось
слово Господнє, що звістило: "Устань, іди до Ніневії, великого
міста й проповідуй в ньому, бо прийшло волання злоби його до
Мене". Йона ж, розмірковуючи, подумки сказав: "Коли ж не
повірять словам моїм ніневітяни і почнуть мене мучати?"
Злякався-бо і, вставши, втік у Тарсис, од лиця Господнього
сховатися бажаючи, але нема такого, що сховається від Нього,
Господня-бо є земля й кінці її, хто ж сховається від Того, що
скрізь є і все наповнює. Втікши, прийшов Йона в Йоппію і знайшов
корабля, що їхав у Тарсис, і, давши плату за проїзд, ввійшов у
нього, бажаючи пливти до знаміреної країни. Господь же, бажаючи
викрити раба свого і виправити його малодушшя, попустив
великий вітер на морі, і була буря велика. Корабель же, посеред
хвиль мечучись, розбивався і вже мав бути розбитий. "І
налякалися моряки і кликали кожен до своїх богів, і викидали ті речі,
що були на кораблі, до моря, щоб полегшити його. А Йона зійшов до
споду корабля і ліг, і заснув", і хропів. "І приступив до
нього керманич корабля, і сказав йому: "Чого ти спиш", чи не
чуєш біди, яка найшла, адже гинемо? "Уставай, заклич до свого
Бога — може, згадає цей Бог за нас, і ми не загинемо". "І
сказали вони один до одного: "Ідіть і кинемо жеребка, та й
пізнаємо, через кого нам це лихо" від Бога, хто з нас є
грішніший? "І кинули вони жеребки — і впав жеребок на Йону. І
сказали до нього: "Об'яви, через що нам це лихо? Яке твоє
зайняття, і звідки ти йдеш? Який твій край і з якого народу?". І
рече до них Йона: "Раб Господній я є і Господа Бога небесного,
я пошановую, що створив море і сушу. І согрішив перед ним, злякавшись,
і тепер тікаю від лиця його. "І налякалися ті люди великим
страхом", почувши це. "І вони казали до нього: "Що ми зробимо
тобі, щоб утихомирилося море, щоб не заливало нас. Бо море
бушувало все більше". І рече до них Йона: "Візьміть мене, і
киньте мене до моря і втихомириться море перед вами, бо я знаю,
що через мене оця велика буря на вас". І взяли Йону й кинули
його в море, і зупинило море хвилювання своє. "І налякалися ці
люди Господа великим страхом, і приносили Господові жертви, і
складали обітниці". І повелів Господь киту великому пожерти Йону.
"І був Йона в середині цієї риби три дні та три ночі", стоячи
й молячись, простер свої долоні на образ хреста і кликав до Господа в
печалі своїй. Господь же милосердний, караючи, покарав його,
але смерті не віддав, бо "звелів рибі — і вона викинула Йону на
суходіл". Він же опинився на землі і уздрів світло дня, і
небо, і землю, і море, і поклонився Богу, що збавив від
зітління життя його. По тому "було Господнє слово до Йони
вдруге таке: "Устань, іди до Ніневії, великого міста і
проповідуй на нього те слово, що Я говорив був тобі. І Йона встав
і пішов до Ніневії ... А Ніневія була місто велике-превелике, на три
дні ходи. І зачав Йона ходити по місті — на один день ходи — і
проповідував, і казав: "Ще сорок день — і Ніневія буде
зруйнована. І ніневітяни вірували в Бога й оголосили піст і
позодягали верети від найбільшого з них аж до найменшого. І
дійшло це слово до царя Ніневії, і він устав зі свого трону і
скинув плаща свого з себе і покрився веретою та й сів на
попелі". І він звелів наказати в Ніневії: хай зберігають поста три
дні не тільки люди й худоба, і води хай не п'ють. І одяглося все
місто у верети, і піст прийняло, і кликнули старанно до Бога, і
звернув кожен із шляху свого лукавого, і каялися. Побачив Бог
навернення їхнє, помилував і не навів на них зла, яке хотів був
навести, а сотворив із ними за невимовним своїм милосердям.
Йона ж після третього дня вийшов із міста, (і вийшов на гору),
"поставив собі там куреня, і сів під ним у тіні", аж поки
побачить, що буде в місті". І, побачивши, що нічого лихого
місту не сталося, опечалився печаллю великою і рече до Господа: "О
Господи, чи ж не не моє слово, поки я ще був на своїй землі? Тому я
перед тим утік до Тарсису, бо я знав, що ти Бог милостивий та
милосердний, довготерпеливий та многомилостивий ... А тепер,
Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від
мого життя". "І виростив Бог рицинового куща, і він вигнався
понад Йону, щоб бути тінню над його головою", щоб покрити його
від вару сонячного. "І втішився Йона від цього рицинового куща
великою радістю" і спочив під ним той день. "А при сході
зірниці другого дня повелів Бог черв'якові, і він підточив рицинового
куща і той усох". І було сонце, палячи варом на голову Йони і
знемагав Йона, і впав у відчай, і рече: "Краще мені смерть від
мого життя". І промовив Бог до Йони: "Чи слушно запалився ти за
рициновий кущ?" А той відказав: "Дуже розлютився я — аж на
смерть". І сказав Господь: "Ти змилувався над рициновим кущем,
над яким не трудився і не плекав його, який виріс за одну ніч і
за одну ніч згинув. А я не змилувався б над Ніневією, цим
великим містом, що в ньому більше дванадцяти десяти тисячок
люда", що навернулися до мене і покаялися. Повернувся ж Йона з
Ніневії, не залишившись у землі своїй, а забрав матір свою і
пішов у землю Асирійську, в країну іноплемінну, казав-бо: "Візьму
усю зневагу собі, оскільки збрехав, пророчачи Ніневійському місту".
Коли ж померла мати його, поховав її біля Ливана Девориного.
Поселився ж у землі Асирійській, помер там і похований був у
вертепі Кенезеєвому, провістивши Христове Різдво за вісімсот
літ. Тепер же перед Христом Господом на небесах стоїть і
образом лиця Його насичується, славить Його з пророками та
апостолами і з усіма святими вовіки. Амінь.

Святий Фока

  • 05.10.13, 21:15
був родом із міста Синопійського, син Памфіла та Марії. Ще з малих літ наповнений був благодаттю Святого Духа, щоб бісів від людей проганяти йому і недуги сцілювати. Коли ж виріс у зрілого мужа, через чеснотливе своє життя вибраний був на єпископство міста того і, сидячи на престолі своєму, добре пас словесних овець словом та ділом, приклавши до подвига свого велику працю, і явлені були всім його добрі діла, за які прославляється Отець Небесний, бо навернув багатьох людей од облуди їхньої, відвернув еллінів од ідолопоклоніння і привів до пізнання єдиного Бога. Коли ж захотів Господь сподобити його вінця мученицького, звістив Своєму рабу те Своє бажання у видінні таким чином: голуб із висоти прилетів, маючи у дзьобі своєму вінка із квітів; його ж на голову блаженному поклавши, провістив людським голосом, кажучи: "Вже чаша твоя наповнилася, яку тобі належить випити". Від цього видіння святий зрозумів, що мають бути йому за Христа муки. Ми ж із цього пізнаємо велике його добропригодження Богу, як сподобився ще в тілі з небес бути вінчаний. Так преблагий Бог праведних угодників своїх любить, славою та честю їх вінчає і покладає на головах їхніх вінці.

Був той Фока святий чистотою своєю душевною та тілесною — Жених небесний, із ним-бо небо з'єднатися хотіло, вінця на нього наклавши, але вінець той був прознаменуванням вінця ліпшого в світлиці Спасовій, яким вічно має бути вінчаний, аби веселитися на весіллі Агнця. Після преславного того знамення схоплений був на мучення у царство Троянове від князя Африкана, що довго принуджував святого, щоб приніс жертви ідолам, але він сам себе хотів принести в жертву Богу. І, коли не покорився і не віддав ділу рук людських тієї честі, яка єдиному Богові, що на херувимах сидить, подобає, тоді князь повелів до дерева прив'язати святого, терзати члени його, і було тіло його ранами дроблене й на частини розшарпане; як хижі птахи, голодні бувши, нападають на трупа, так терзали мучителі чисте тіло Христового страждальця. Але він перетерпів доблесно і чув голос із висоти, що укріплював його і так через укріплювача його Ісуса переміг муки, страждаючи ніби в чужому тілі, не жалів він плоті своєї за ісповідання Того, котрий душі своєї не пожалів, але за нас на хресті поклав її і, мов райську прохолоду, страждання за Христа Господа поклав, котрий за нас постраждав. Що ж бо вірному рабу Господньому не стерпіти заради божественної до Господа свого любові? Коли б з усього світу зібрано було на нього мучителів і всі муки, то він готовий був усі за улюбленого свого терпіти, кажучи з Давидом: "Готове серце моє, Боже, готове серце моє!" Тоді поклали його мучителі на сковороду, вогнем розпалену, але сковорода охолола, перемагає-бо духовний вогонь до Бога, розпаленого серця, силу вогню відчутого, і в усіх муках, скільки їх на нього нанести могли, переможцем виявився: воїнство-бо ангельське і світло Боже безмірне охрест нього з'являлося. І був у темницях світлом небесним просвічений, у вузах звеселений надією небесної свободи, у скорботах ангелами втішений, у ранах Ісусом укріплений. По багатьох же різних муках укинений був у розпечену лазню і там, помолившись, віддав дух свій у руки Божі і вінчався вінцем переможним у церкві тих, котрі торжествують. Тіло ж його святе вірними поховане було чесно і численні при гробі його Господні чудеса здійснювалися.

Св. Франциск з Асижу (1182 - 1226)

  • 04.10.13, 20:58

Св. Франциск з Асижу (1182 - 1226)

Франциск народився в родині багатого купця. Батьки, хоч і залучили сина до купецької справи, прагнули, щоб він здобув шляхетний стан. Тому вони не перешкоджали синові мріяти про лицарські шпори і шляхетство. Батьки також не жаліли грошей, коли Франциск, наслідуючи великих володарів і лицарів, влаштовував гучні і пишні бенкети для своїх товаришів і ровесників. Цим він удостоївся титулу короля асизької молоді. Перша нагода, щоб здобути рицарську славу, появилася у 1202 році, коли вибухнула війна між Асижом і Перуджією. Франциск мав тоді 20 років. Однак, військова пригода закінчилася для нього поразкою і полоном. У в’язниці в Перуджії молодий Франциск відрізнявся від інших полонених витривалістю і оптимізмом, однак він швидко втрачав фізичні сили. Річне перебування у в’язниці так його виснажило, що після звільнення він надовго захворів.

Проте Франциск не відмовився від своїх планів і амбіцій. Ще раз він спробував свої сили у лицарському ремеслі, долучаючись до воєнного походу Вальтера з Бьєнне – головуючого війська папи Інокентія ІІІ. Але і цей похід завершився невдачею. Франциск повернувся до Асижу, не здобувши лицарського пояса.

Навернення

Від часу перебування у в’язниці і хвороби, він пережив внутрішню зміну. Бог щораз виразніше прокладав свій шлях в душі Франциска і відкривав перед ним свої плани. Франциск обміняв своє багате і вишукане вбрання на жебраче лахміття і почав просити у перехожих подаяння. Таке життя вже не дозволяло йому перебувати у гаморі міста. Щораз частіше він шукає самотніх, безлюдних місць. Він молиться і покутує, щоб розпізнати Божу волю.

Подальші події допомогли йому глибоко переконатися у істині цих слів. Проїжджаючи на коні через долину Сполето, він зустрів прокаженого. Франциск відчував відразу і зневагу, такі люди навіть викликали у нього страх. Однак, підтриманий Божою ласкою, на цей раз він не втік. Франциск зійшов з коня і поцілувавши долоню прокаженого, обдарував його милостинею. Те, що до цієї пори видавалося гірким, перетворилося в радість, яку Франциск наново прагнув відчувати, віддаючись служінню прокаженим.

Молячись перед розп’яттям в церковці св. Дам’яна за мурами Асижу, він почув голос розп’ятого Христа: «Франциску, іди і відбудуй мою Церкву, яка валиться». Тоді Франциск помітив, що місце, де він молиться потребує ремонту. Повернувшись додому, він забрав з магазину батька дорогі тканини і продав їх на ринку в Фоліньо, а за виручені гроші вирішив відбудувати храм. Розгніваний батько привів його до єпископа на суд і вимагав повернення грошей. Тоді Франциск віддав батькові не лише гроші, але також і одяг, заявляючи, що від цього моменту тільки Бог буде для нього Отцем. Вдягнувши одяг у формі хреста, він перев’язався шнуром і розпочав покутне життя, живучи лише з пожертв.

Таким чином, Франциск хотів наслідувати Ісуса Христа і своїми руками взявся відбудовувати храм св. Дам’яна. Однак Бог подальшими діями докладніше окреслює його покликання. Одного ранку 1208 року, беручи участь у св. Євхаристії в святині Матері Божої Ангельської (Порцьюнкулі), Франциск почув слова Євангелія: «проповідуйте і говоріть, що наблизилось Царство Небесне (…) Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх поясів, ані торби в дорогу, ані двох одеж, ні сандаль, ані палиці» (Mт 10,7; 9-10). Франциск зрозумів ці слова, як своє призначення: відтоді він запрагнув жити згідно з Євангелієм, а також проголошувати навернення і покаяння. Втілювати в життя свій план він розпочав від свого улюбленого міста Асижу.

Послідовники

Новий стиль життя Франциска, який спочатку висміювали, почав однак зацікавлювати і притягувати товаришів колишніх гулянок. Вони помітили, що убогий Франциск відкрив великий скарб, здобув шляхетність, яка перевищує всілякі земні почесті. Він став лицарем і герольдом Великого Царя, Ісуса Христа. Тоді вони, роздавши майно біднякам, самі зубожілі матеріально, збагатилися Христом.

Першими, які пішли слідами Франциска були: Бернард з Квінтаваллє, Петро з Каттані, Ідзі і Филип Довгий. Незабаром приєдналися також інші. Франциск пропонував всім теж саме: Євангеліє, як стиль  життя, цілковиту убогість і простий одяг у формі хреста. Але щоб його не звинуватили у тому, що він творить ще одну групу єретиків, Франциск коротко описав свою пропозицію. В 1209 році разом з братами він пішов у Рим, щоб просити Папу Інокентія ІІІ затвердити таку форму життя.

Папа розпізнав у Франциску Божого чоловіка і затвердив представлений Устав. Франциск і його товариші, яких відтоді він назвав братами меншими, повернулися до Асижу і оселилися при храмі Матері Божої Ангельської – Порцьюнкулі, яка стала колискою Ордену.

Францисковий ідеал проник також до сердець тогочасних жінок. Першою, яка запрагнула наслідувати Христа так як Франциск, була Клара Фавароне, яка походила зі шляхетної асизької родини.

У Вербну неділю 1212 року, вона залишила рідний дім і в Порцьюнкулі отримала з рук Франциска габіт. Відтоді Клара стала жити при храмі св. Дам’яна, який раніше Франциск відбудував своїми руками. Швидко появилися також послідовниці. Так виник Орден Убогих Дам, які після смерті Клари прийняли назву «клариски».

Франциск не закрився зі своїми братами у мурах монастиря. Для нього монастирем був увесь світ. Тому він мандрував від міста до міста, від села до села і закликав до покаяння. Багато, багатих і бідних, шляхетного роду і простих людей, зворушені Францисковими словами і наставляннями, прагнули наслідувати його життя. Саме їм він пропонував, щоб живучи у світі, вони покутували і наслідували Ісуса Христа, смиренного та убогого. Від них бере початок Францисканський Орден Світських (ІІІ Орден).

До вершини досконалості

Франциск з Асижу, покутним і молитовним життям, прагнув щораз більше з’єднатися з Ісусом Христом, щоб бути вірогідним свідком. Вже в 1211 році, керований апостольською ревністю, він вирушає на схід до Сирії, щоб там проголошувати Євангеліє мусульманам. Однак, не дійшовши до мети, він повернувся в Італію. В 1217 році Франциск має намір піти у Францію, куди раніше вже вислав братів, але змушений залишитися на батьківщині. Лише в 1219 році здійснилося його прагнення. Разом з хрестоносцями він відправляється на схід, доходить до Діаметти в Єгипті і там зустрічається з султаном, перед яким з величезним переконанням свідчить про Ісуса Христа. Султан, захоплений особистістю і поставою Франциска, не лише дозволив йому безпечно залишити мусульманський табір, але також дав дозвіл вільно відвідувати місця освячені життям Ісуса в Палестині, у якій тоді панували араби-мусульмани. На прохання братів, він повертається в 1220 році до Італії.

Паломництво до Святих Місць залишило незабутнє враження. Перебуваючи під цим впливом, він вирішив в ніч Божого Різдва у 1223 році в скельній гроті Греччьо, зробити вертеп. Поставив ясла з сіном, привів вола і осла. Запросив людей з факелами. Відспівав Євангеліє з описом народження Ісуса Христа. Таким чином, Франциск хотів наочно показати велику любов Христа до людини, убожество в якому народився і приниження, яке зазнав, народжуючись в оточенні худоби. Таємниця Втілення, яку Франциск так сильно пережив, привела його до глибокого пережиття Таємниці Смерті і Воскресіння. З великим болем душі він роздумував над стражданнями Христа під час процесу і на хресті. Він гірко плакав над мукою Спасителя, а дивлячись, як люди гріхами легковажать любов, якою їх обдарував Бог,  кричав, що Любов не люблять. Розп’ятий Христос винагородив його гарячу любов. Восени 1224 року, коли Франциск постив сорок днів на горі Альвернії перед урочистістю св. Архангела Михаїла, йому явився Христос у вигляді серафима і на тілі – руках, ногах і боці, витиснув стигмати, тобто знаки Муки. Таким чином Франциск зовнішньо став схожим на страждаючого Христа.
«Сестра смерть»

Тягар апостольського життя, сувора покута, довгі ночі перебування на молитві, швидко виснажили фізичні сили Франциска. Посилювалася також хвороба очей, якою він заразився під час перебування на Сході.

Кількаразові спроби лікування були марними. Майже сліпий Франциск весною 1225 року перебував у храмі св. Дам’яна. Хворі очі надокучали. Страждання приносило денне світло і блиск сонця. Франциск, відчуваючи, що наближається смерть, попросив братів, щоб перенесли його до Порцьюнкулі.

Він прагнув закінчити свій шлях євангелічного покликання там, де його розпочав.

Франциск помер після заходу сонця 3 жовтня 1226 року.

Через два роки папа Григорій IX урочисто канонізував Франциска з Асижу.

Святой Апостол Кодрат

  • 04.10.13, 20:47

Святой Апостол Кодрат

Святой Апостол Кодрат, один из числа семидесяти, проповедовал слово Божие в Афинах и в Магнезии 1, где и был епископом; своею проповедью многих он привел к свету Богоразумия. По слову Сираха, он был "как утренняя звезда среди облаков" (Сирах.50:6): под темными облаками разумеем языческое безбожие, чуждое света благочестия; люди, одержимые им, сидели во тьме и тени смертной. Святой же Апостол Кодрат, проповедуя слово Божие, воссиял перед ними словно великий свет; он разогнал тьму, их окружавшую, уничтожил идольские жертвы, разрушил идолов и своею молитвою разорил бесовские храмы; как некогда звезда была путеводительницею восточным царям, так и он показал путь ко Христу, и как утренняя звезда ведет за собой солнце, так и он возвещал миру о великом Светиле и разогнал мрак, окружавший человеческие души. Но тьма - постоянный враг света; посему и безбожные еллины, видя, что Кодрат разрушает их идолов, изгоняет бесов, искореняет злочестие, воздвигли на святого Апостола гонение и бросились на него с камнями, как некогда иудеи на Стефана (Деян.7:59); хотя святого Кодрата и закидали камнями, но хранимый Христовой благодатью он остался жив. Тогда его заключили в темницу и долго томили голодом; нечестивые идолопоклонники лишили естественной пищи того, кто насыщал их души не брашном тленным, но пищей, приводящей в жизнь вечную. Они томили святого голодом, но сами погибали от того голода, о коем св. Писание говорит: "Не голод хлеба, не жажду воды, но жажду слышания слов Господних" (Амос.8:11). Не могли они погубить голодом мужа, всегда подкрепляемого свыше, но сами обрекли себя на вечную смерть. После долгих мучений святой Кодрат умер, но душа его живет в Царствии Небесном и наслаждается райским блаженством. Он окончил подвиг своего страдания при царе Адриане, и начал жить вечно пред Царем славы Иисусам Христом: с Ним он страдал, с Ним и прославляется в царстве Его. Святое тело его, положенное в Магнезии, источало многие исцеления недужным. Аминь.

Страждання святих мучеників Євстатія, Теспесія та Анатолія

  • 03.10.13, 22:23

Страждання святих мучеників Євстатія, Теспесія та Анатолія

Ці мученики, Євстатій, Теспесій та Анатолій, брати були по плоті, народились у місті Никомидії від батька Філотея та матері Євсевії. Батько їхній був родом із Галат, із міста Гагра, він покинув вітчизну свою і прийшов у Никомидію та й узяв там у подружжя Євсевію, народив із нею цих блаженних небесного града жителів. Був же Філотей спершу еллінського нечестя із дружиною своєю та з дітьми і віддав старшого свого сина Євстатія у науку еллінської філософії, Теспесія ж та Анатолія до купецтва навернув, бо й сам був купцем, і вельми багатим. Якось узяв молодшого сина свого Анатолія й рушив у Галатійську землю куплю чинити. Коли ж поверталися звідтіля до Никомидії, трапився їм дорогою святий Лукіян, пресвітер антіохійський. З ним пішли і навчилися від нього православної християнської віри, і хрестились у якійсь ріці, що трапилася по дорозі. Прийшовши додому, розшукував Філотей Антима, єпископа Никомидійського, що ховався від нечестивих: у ті ж бо часи царювали Максиміян та Диоклитіян, і піднялося велике гоніння на християн, і багато з вірних через страх ховалося. Знайшов, отож, Філотей святого Антима в одному таємному місці, привів його вночі до свого дому, і хрещений був увесь Філотеєвий дім єпископом Антимом. Звершив відтак єпископ Божественну літургію у Філотеєвому домі, дав усім новоохрещеним причастя Божественних Таїн, освятив Філотея пресвітером, а старшого сина його Євстатія поставив дияконом та й відійшов, ховаючись од рук нечестивих. Філотей же із домом своїм таємно служив Богові, віруючи в Нього доброчесно, і, поживши трохи літ, перейшов до Господа, також і чесна його дружина Євсевія невдовзі померла, і залишилося троє благочестивих юнаків: Євстатій-диякон і Теспесій із Анатолієм — брати за плоттю і за духом, — єдинодушно служачи Богові, духом палаючи й досягаючи успіхів у чеснотах.

Одного дня якийсь царський дворянин, на ймення Акилин, послав раба свого купити собі певні речі; раб же той, знаючи цих благочестивих юнаків, що купці вони і мають усілякі багатоцінні куплі, пішов відтак до їхньої купильниці і знайшов її незачинену, і, не бачачи нікого, рушив сходами на тридашник, і тут почув блаженного Євстатія, який читав Давидові псалми. Тихо, отож, той раб піднявся сходами, прийшов мовчки й уздрів Євстатія, який тримав у руках Псалтиря й читав таке: "Нехай посоромлені будуть усі, хто ідолам служить, хто божками вихвалюється. Поклоніться Йому всі ангели Його". Побачив на стінах хоромини й чесні хрести і святі ікони і, нічого не сказавши, повернув мовчки до свого пана й розповів йому про все, що бачив і чув. Пан же його Акилин скоро встав і подався до царя Максиміяна та й звістив йому про те, що сказав йому раб, і тоді послані були воїни схопити Євстатія та братів його. Прийшли воїни із рабом Акилиновим і знайшли комору зачинену: в той-бо час святі були у великому мовчанні, причащаючись Христових таїн, бо той день був неділя. Стукали воїни у двері, гукаючи, але не було відповіді. Збагнув же духом святий Євстатій, що воїни для того послані, щоб схопити їх на мучення, і почав говорити до братів своїх: "Дерзайте, брати, і не бійтеся, до вінця-бо кличе нас Владика наш". І почав оповідати їм своє видіння. "Я, — каже, — цієї ночі бачив, що ми ведені були на нечестиве судилище перед Максиміяна, і один великий та страшний мурин ступав слідом за нами, плачучи й ридаючи і б'ючи себе в лице, та й казав: "Горе мені, перемагаюся!" Перед нами ж ішов якийсь вельми світлий юнак, тримаючи в руці своїй три вінці й три книги, та й сказав до мене: "Євстатію, дияконе Христовий, це уготував вам Бог усілякі втіхи щедрот, не лякайтеся-бо мучителів, як не пострашився був перший мученик Стефан". Це мовив світлий юнак і зійшов на небо, а мурин, ридаючи, пішов на захід".

Оповів це видіння Євстатій братам своїм і сказав, укріплюючи їх: "Не відкинемося, улюблені, Христа, Бога нашого, щоб Він нас не відкинувся перед Отцем Своїм і перед святими ангелами Його". Відповіли ж Теспесій та Анатолій: "Брате наш, і пане, і отче, готові відтак ми померти за Творця нашого і ніщо нас не відкине від любові Його". Коли це вони між собою говорили, воїни міцно вдаряли у двері, голосно горлаючи: "Відчиніть ворота, відчиніть!" І вийшов Теспесій із Анатолієм та й відчинили. Ті ж, ускочивши досередини, запитали: "Хто є тут із вами?" — і пішли сходами на тридашник, вів їх раб Акилиновий. Зайшовши ж у двері молитовного їхнього храму, уздріли Євстатія, який тримав у руках святе Євангеліє, яке він раптово розгорнув і знайшов написане: "І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може". Закричав на нього старшина воїнів: "Поклади, що маєш у руках своїх!" — не смів-бо сам торкнутися до святого Євангелія, був-бо сином християнських батьків. Святий же диякон Євстатій обійняв святе Євангеліє, поцілував його і поклав на столі. Один із посланих воїнів сказав: "Глянь, як християни люблять книги свої, у них-бо їхні волхвування написані". І, взявши Євстатія, повели із горниці. Він-бо, виходячи із хоромини, озирнувся і, бачачи святі книги, рече: "Обіцяємося вам!" — а уздрівши багато вельми коштовних товарів, сказав: "Відкидаємося вас і всього тлінного, а підемо за Христом!" — і вийшов геть. Воїни ж зачинили двері й запечатали, а святих трьох братів, докупи зв'язавши, повели до нечестивого царя.

Коли ж їх привели перед царя, побачив їх цар і, трохи посміявшись, рече: "Хто повелів зв'язати юнаків цих? Знаю-бо, що вони є друзі богам нашим" І тоді повелів розв'язати їх та й почав казати до них: "Перш ніж багато говорити й багато опитувати, скажіте кожен із вас, які імена ваші і якого ви роду?" Святий же Євстатій, як старший брат, відповів: "Люб'язне й славне ім'я в нас є, християнами звемося, а від батьків імена в нас такі: я звуся Євстатій, брат же мій, котрий справоруч, зветься Теспесій, а з лівої руки — Анатолій, є ми брати за плоттю і тут народилися від одного батька й матері. Батько наш родом був із Галат, саном же пресвітер християнський". Спитав же Максиміян: "Хто батька вашого учинив пресвітером?" Відповів Євстатій: "Той, якого ти недавно неправедно забив, Антим святий, єпископ цього міста, той і мене в диякони поставив, щоб служив єреєм Божим, здійснюючи пресвяті й пречесні Христові таїни". Цар же рече: "Перестань казати непотрібне, поклонись із братами своїми нашим богам, і я вас учиню чесними і славними у моєму палаці; коли ж ні, то мечем вас погублю". Святі одноголосно відповіли: "Роби, що хочеш, християни ми є і поклоняємося єдиному тільки Богові, Який створив небо і землю, і Його Синові, Господу нашому Ісусу Христу, і Святому Животворящому Духові. Ідолам же вашим поганим та бридким не поклонимося ніколи". Тоді розгнівався Максиміян, повелів простягти їх на землі й кілками бити. Бито ж святих довгий час, піднімали вони голоса свого, ніби єдиними вустами говорячи до Бога: "Слава Тобі, Господи, що сподобилися ми за ім'я Твоє святе биті бути!" Святий же Євстатій мовив, додавши: "Багато боролися зі мною від юнацтва мого, та мене не подужали, будували на хребті моїм грішники, чинили далі беззаконне своє, поможи нам, Боже, Спасителю наш". Биті були святі міцно; відтак повелів мучитель гнобителям перестати бити і сказав до мучеників: "О безбожні, доки так будете страждати в мученні? Принесіть жертви богам і не губіть себе марно, віруючи в якогось чоловіка, котрий також битий був і помер насильницькою смертю". Відповіли святі: "Не будемо ми відкидатися Спаса Христа. Його-бо пізнали як істинного Бога, Котрий і на хресті постраждав заради нашого спасіння". Тоді мучитель повелів вести їх у темницю і ноги міцно забити в колоди і не давати їм ані їжі, ані пиття, щоб були зморені й вузами, і голодом, і спрагою. Коли сиділи святі в темниці, опівночі світло їх осяяло і явився ангел Господній, із вуз звільнив, і здоровими їх учинив, і подав їм манну їсти та й каже: "Змагайтеся добрим подвигом за Христа, я ж не відступлю від вас, але в усіх стражданнях ваших буду з вами, посланий-бо від Ісуса Христа берегти вас", — те сказав ангел і невидимий став. А святі невимовної радості наповнилися, дякували Богові, і сказав Євстатій у подяці: "Господь розв'язує зв'язаних, Господь умудряє сліпих, Господь підводить повалених, Господь любить праведних, Господь береже убогих".

Минув якийсь час, сів мучитель на судищі й послав воїнів у темницю, щоб вивели в'язнів Христових на друге спитування. Пішли воїни і знайшли святих, звільнених од вуз і здорових, — спочивали в мирі; і почали воїни кричати, дорікаючи сторожі й запитуючи: "Хто звільнив в'язнів?" Сторож же під клятвою звістив їм, що ніхто їх не звільняв, ніхто у темницю не входив, ані їжі, ні пиття їм не давав. Тоді знову зв'язали святих і повели до свого царя. Побачив їх цар здорових та лицем світлих і почудувався, що ані ранами, ані вузами, ані голодом, ані спрагою не зморилися, і почав казати, їм: "О окаянні, роздивітеся корисне вам, а переконавшись, принесіть жертви богам, щоб відпустив вас із честю". Святий же Євстатій мовив: "Не сподівайся доброго нашого наміра змінити ані лестивими словами, ані грізними страханнями та муками, ні про що ми не дбаємо, знаючи, що голі вийшли із черева матері нашої і голим нам належить відійти від марнотного цього життя". Цар же тоді повелів їх віддати звірам на зї'жу, і поведені були святі на арену, де мали бути з їдені від звірів. Пішов за ними й весь народ міста Никомидійського, серед нього було багато потаємних вірних, і рушили всі, бажаючи бачити їхню кончину. Коли ж поставили святих посеред арени, випустили на них два леви й три ведмеді, і всі, що дивилися, жахнулися від звіриного рикання. Святий же Євстатій співав, мовлячи: Спаси мене від пащі лев'ячої, А від рогу однорожця смирення наше, Я звіщатиму ймення Твоє своїм браттям, Буду хвалити Тебе серед церкви! Теспесій та Анатолій злякалися звіриного скреготу зубів; побачив Євстатій, що вони перестрашилися, і сказав до них: "Пощо жахаєтеся, брати мої, цих звірів? Чи ж бо не знаєте, що сильний Владика наш прискоромить звірину ярість, як прискоромив у рові Даниловім? Чи ж не пам'ятаєте слів ангелових, що обіцяв бути із нами в усіх стражданнях наших, оберігаючи нас?" Коли казав це святий Євстатій, кинулись леви і, прискочивши близько, стали, махаючи хвостами своїми, як пси, котрі знають пана свого. Євстатій-бо поклав руки свої на голови левів, погладжуючи їх, наче псів, і впокорив їх. Ведмеді ж схопилися з-поміж себе, один другого на землю кидали, а до святих мучеників ані не наблизилися. Люд же, який зібрався на видовище, побачивши те, закричав по-різному. Невірні казали: "Чародії це і волхвуванням усмирили звірів!", — а вірні волали: "Великий Бог християнський, Який загородив вуста звірам, щоб не шкодили святим рабам Його". Цар же повелів знову, схопивши святих мучеників, кинути їх у темницю, де святі знову ангельським відвідуванням були втішені, а манною укріплені.

У той час розболівся царевий син Максентій, і печальний був через те цар. Віддав мучеників комиту никейському, сказавши: "Веди цих християн у своє місто і принудь до поклоніння богам. І коли послухають, пришлеш їх до нас із честю, коли ж ні, то після багатьох мук заколи їх, як диких звірів. Узяв їх комит, повів зв'язаних у Никею, прийшов туди і знайшов жінку свою у хворобі — святих же мучеників повелів зачинити в темниці.

На ранок сів на судищі комит і вивів мучеників допитувати та й почав говорити до них: "Турбуюся щодо вас вельми, о люди, і хочу помилувати вас та й відпустити до царя, щоб прийняли від нього честь. Йміте мені віру, як своєму другові, і, послухавши мене, принесіть богам жертви". Відповіли святі: "Молимося Господу нашому Ісусові Христу, щоб зберіг нас непорочних у вірі, яку подав нам, у ній-бо готові ми померти, і хай не попустить нам відступити від Нього і впасти у погибель, у якій ви гинете". Ті слова почув комит, збісився від ярості і повелів повісити їх за ноги стрімголов і залізними кігтями шарпати, а коли шарпали їх довго, і кров їхня, як потік, лилася, і плоть розривалася, а кістки оголилися, зняли святі свої голоси до Бога, кажучи: "Царю і Боже віків, поглянь од святого житла Свого на нас, недостойних рабів Своїх, які страждають заради імені Твого святого". Так святі до Бога волали, і подавалася їм невидима поміч із висоти, щоб мужньо могли терпіти такі люті муки. Беззаконний же мучитель, бачачи страждальців непереможних у терпінні, повелів зняти їх із дерева і вести до темниці. Не могли, однак, святі іти самі через люті рани та болі, тож несли їх, неначе колоди, і до темниці кинули. І тут явився їм ангел Господній, як і вперше, і вдруге у великому світлі і, втішивши їх радісними словами, зцілив їх од ран, і славили Бога святі, кажучи: "Слава Тобі, Господи, що не неважиш тих, котрі уповають на Тебе і страждають задля Тебе. "Чим відплачу Господеві за все, що Він дав мені?" "Хто Бог великий, як Бог наш? Ти той Бог, що чуда творить".

Невдовзі мучитель знову вивів із темниці святих мучеників і віддав судові своєму. Поставив перед ними й ідолів своїх і примушував страстотерпців, щоб поклонилися їм, і загрожував їм, кажучи: "Коли не учините царського повеління і богам нашим не поклонитеся, то мечем вас розсічу, а тіла ваші віддам на зїжу небесним птахам та земним звірам". Святі ж єдиними вустами відповіли: "Не відступимо від Христа, Бога нашого, ані не поклонимося ідолам поганим, німим та глухим, "очі мають вони і не бачать, мають уші — і не чують, мають вуста — і не говорять, мають ноги — і не ходять... Нехай стануть такі, як вони, ті, що їх виробляють, усі, хто надію на них покладає". Почувши це, мучитель рикнув, як лев, од великого гніву і повелів вивести їх за місто і мечем заколоти, як диких звірів, тіла ж їхні кинути непоховані на розтерзання звірам і птицям. І поведені були святі на місце кончини своєї; був-бо на тому місці оливковий сад, і прив'язали святих до дерев на заколення. Прийшли туди і двоє знайомих святим друзів, християн вірою, Палладій та Акакій; вони припали до слуг, які хотіли святих заколоти, давши їм достатньо золота, і молили їх, кажучи: "Панове, зачекайте трохи, доки побесідуємо з тими засудженими християнами, маємо ж до них якесь сказати слово, тож коли скажемо його, то й заколете їх". Слуги, взявши золото, дещо відступили. Вони ж наблизилися до святих мучеників, поцілували їх люб'язно із плачем та численними слізьми і молили їх, щоб помолилися за них. Коли молилися святі мученики, почувся голос із небес, що закликав їх у вічний покій, і тоді святі з радістю віддали душі свої в руки Божі. Слуги ж мучителеві, хоча й побачили святих уже померлих, одначе, боячись мучителя, здійснили над мертвими повелене: Євстатія і Теспесія в горло закололи, а Анатолію ребро пробили. По тому тілам їхнім, що лежали на землі, голови відсікли й покинули їх непохованих, та й відійшли. Зійшло із небес шість ангелів в орлинім вигляді й літали над тілами святих, доки Палладій та Акакій не поховали їх чесно. Антоній же, комит, того ж дня, коли заходило сонце, впав у хворобу: на ранок спершу жінка його померла, тоді й сам, над мертвою жінкою своєю впавши, зле виверг душу свою. Тобто мучиться у пеклі, а святі страстотерпці радіють у царстві Христа, Бога нашого, Йому ж слава навіки віків. Амінь.

У той-таки день пам'ять святого мученика єпископа Дасія, що родом був із Родостола, міста Мисійського, котре стояло поблизу річки Істру, убитого в час правління царя Максиміяна за Христа від антипата Васси. І святих священномучеників — єпископа Нирси та Йосипа, учня його, посічених мечем у Персиді.

І святих священномучеників Івана, Саверія, Ісакія та Іпатія, єпископів персидських, побитих камінням. І святих мучеників Азата-скопця та Сасонія, і Теклі, і Анни та інших багатьох мужів та жінок, які постраждали від перського царя Саворія за сповідання пресвятого імені Ісуса Христа. Тоді ж такі собі три діви правовірні були порізані ножами, і де пролилася кров їхня, там виросли смоківниці, що зцілювали всілякі людські хвороби, — згодом погублені були від злочестивих та заздрісних маніхейців.

Вшанування святих Ангелів

  • 02.10.13, 21:07


Поки Господь Бог покликав до існування людину, то найперше створив Ангелів. Це невидимі, безсмертні, дуже Досконалі і чисті духи, що мають бистрий розум і свобідну волю їхнє число безмірно велике. Пророк Даниїл бачив у видінні престол Бога, де "тисячі тисяч Йому служили, і силенна безліч перед Ним стояла" (7, 10). А св. Іван Богослов у книзі "Об'явлення" каже: "Потім я бачив і чув голос Ангелів багатьох навколо престола і істот і старших; і було число їх — множини множин і тисячі тисяч" (5, 11). Сам Ісус Христос говорить у св. Євангелії про легіони Ангелів (Мат. 26, 53).

Від Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V ст..) принявся в Церкві звичай ділити всіх Ангелів на три чини, по три хори кожний, цебто разом дев'ять ангельських хорів: Серафими, Херувими і Престоли; Господства, Власти і Сили; Начала, Архангели й Ангели. Господь Бог по створенні Ангелів був виставив їх на пробу й тоді велика частина Ангелів була збунтувалася проти Нього. Св. Іван Богослов говорить про війну на небі (Об'явл. 12, 7). У проводі добрих Ангелів станув Архангел Михаїл і переміг Люципера і його ангелів. Звідси св. Церква в почитанні Ангелів ставить св. архангела Михаїла на першому місці.

Св. Ангели мають подвійне завдання: відносно Господа Бога і відносно людей. Головне завдання Ангелів у небі це вічно прославляти Господа Бога. Пророк Ісая бачив у видінні, як Серафими в небі ззивали: "Свят, свят, свят Господь сил: вся земля повна його слави" (6, 3). Наша св. Літургія на кількох місцях говорить про це почесне завдання Ангелів. "Владико Господи Боже наш, — каже молитва входу .— що установив на небі чини і воїнства Ангелів і Архангелів на служіння Твоєї слави...". В молитві під час тропарів священик молиться: "Боже святий, що в Святих перебуваєш, Тебе трисвятим голосом Серафими оспівують і Херувими славословлять, і всі небесні сили Тобі поклоняються". Друге завдання Ангелів щодо Господа Бога це ревне і скоре служіння Богові. Слово "Ангел" це грецьке слово і значить: посланець, вістун. Тож Ангели це Божі посланці, вістуни. Про їхню роль як посланців Божих багато прикладів у Старому й Новому Завіті.

Відносно людей Ангели з волі Божої це наші опікуни й хоронителі. У псальмі 90 сказано: "Бо Ангелам своїм Він повелить про тебе, щоб берегли тебе на всіх твоїх дорогах" (Стих 11). Ангелів, що їх завданням є хоронити людей, звемо Ангелами-Хоронителями. Св. Отці Церкви вчать, що кожна людина має свого Ангела-Хоронителя. Св, Василій Великий каже: "Ніхто цього не заперечить, що кожний вірний має свого Ангела" (Проти Евномія З, 1). Подібно говорить і св. Іван Золотоуст: "Кожний з нас має Ангела" (Бес. 26 на Діян. 12, 1-3). У просительній єктенії св. Літургії просимо в Бога про Ангела-Опікуна: "Ангела миру, вірного наставника, хоронителя душ і тілес наших у Господа просімо". На основі св. Письма вчать св. Отці, що не тільки кожна людина, але й кожна громада. Церква й народ мають свого Ангела Хоронителя.

По тім, що вище сказано, стає ясно, чому св. Церква плекає та поручає культ Ангелів, та чому вони мають особливе місце в нашому церковному році і в наших богослужіннях. Почитання Ангелів у Східній Церкві почалося ще в III-му столітті, а в IV-му вже було загально поширене. Про це свідчить храм у честь св. Архангела Михаїла, що його збудував на передмісті Царгороду цісар Костянтин Великий (274 - 337). В цьому храмі за свідоцтвом історика Созомена було багато чудесних уздоровлень. На св. Літургії в часі проскомидії приписує наша Церква ставити осібну частину просфори в честь "Чесних небесних сил безплотних". У службі нашого Октоїха Ангелам є присвячений понеділок, перший день тижня, мабуть, тому, що Ангели це перші Божі створіння, а в небі після Божої Матері стоять найближче Божого престола. Празник у честь св. Архангела Михаїла і других безтілесних Сил був установлений у IV столітті. Цей празник зветься собором тому, що цього дня Церква празнує собор-збір усіх безтілесних Сил враз зі св. Архангелом Михаїлом, а також собор-збір людей на землі для прослави небесних Сил. Празнуємо Собор св. Архангела Михаїла в листопаді, бо колись, коли рік починався від місяця березня, тоді цей місяць був дев'ятим у році, тож має символічне відношення до дев'яти ангельських хорів.

Празник св. Архангела Михаїла і св. Ангелів ставить нам перед очі велике значення Ангелів для нашого спасіння. Він пригадує нам і на наші обов'язки відносно св. Ангелів, а передусім нашого Ангела-Хоронителя. Через ціле наше життя, кожної хвилини й на кожному місці він з волі Божої над нами чуває, нас хоронить, нам піддає добрі думки, нас перестерігає перед гріхом, за нас вставляється перед Богом. Наш Ангел-Хоронитель це наш провідник до неба, помічник у покусах, товариш у хвилині смерті. Він сталий свідок наших думок, наших слів і наших діл. Щойно колись у вічності ми побачимо, скільки ми завдячуємо своєму Ангелові-Хоронителеві. Звідси пливе наш обов'язок святих Ангелів почитати, їх славити та їм кожного дня дякувати за поміч і опіку. "Прославляти Ангелів — читаємо у проповіді, що її приписують св. Іванові Золотоустові на Собор Архангелів — це наш обов'язок. Вони прославляють Творця, об'являють Його милосердя і любов до людей". Від колиски поручаймо наших дітей їхньому Ангелові-Хоронителеві, навчаймо їх його любити та щодня до нього молитися. Історія Церкви знає дуже багато випарків, де Ангел-Хоронитель у чудесний спосіб захоронив дітей у небезпеці. "Ангели є придані нам — каже Слуга Божий Митрополит Андрій Шептицький — як Хоронителі й Опікуни на ціле життя, тож без сумніву та щоденна опіка Ангела для кожного з нас зокрема повинна бути товчком до сердечного почитання і вдячності для нашого Ангела Хоронителя" (Про Почитання Святих, 1941).

Наша набожність до свого Ангела-Хоронителя буде йому особливо мила, коли ми не тільки будемо його почитати і до нього молитися, але передусім, коли будемо його наслідувати. Він дає нам прегарний взір святості. Він нас учить своїм прикладом, як Бога любити, йому служити та Його славити. Тож стараймося так гаряче Бога любити, як він Його любить, і так ревно сповняти Божу волю, як він її сповняє, і як сповняють її всі ангельські хори в небі.

Мученики трофим, савватий и доримедонт

  • 02.10.13, 21:01

МУЧЕНИКИ ТРОФИМ, САВВАТИЙ И ДОРИМЕДОНТ

Святые мученики Трофим, Савватий и Доримедонт пострадали за Христа в царствование римского императора Проба (276 - 282). Однажды в городе Антиохии совершался языческий праздник: приносились жертвы, лилось вино, творилось бесчиние. Пришедшие в город христиане Трофим и Савватий, с горечью смотря на это шумное и непристойное торжество, молили Господа наставить заблудших на путь спасения. Их схватили и привели к правителю. На допросе святые твердо исповедали свою веру и на принуждения отречься от Христа отвечали решительным отказом. Во время жестоких пыток святой Савватий скончался, а святого Трофима отправили на еще более страшные мучения в город Синнад к правителю Фригии Дионисию, известному палачу и истязателю. Обутый в железные сапоги с острыми гвоздями, святой Трофим 3 дня шел пешком, подгоняемый конной стражей. Все способы пыток использовал искусный мучитель, чтобы сломить мужественного христианина - святой Трофим лишь повторял слова Писания: "Много скорбей у праведного, и от всех их избавит его Господь" (Пс. 33, 20). Страдальца бросили в темницу, где его стал посещать тайный христианин - сенатор Доримедонт. Он ухаживал за святым Трофимом, омывая и перевязывая его раны. Когда об этом стало известно мучителям, святого Доримедонта стали заставлять отречься от христианства, а потом вместе со святым Трофимом бросили на съедение зверям. Мученики остались нетронутыми. Тогда их усекли мечом.

Свята Тереза, Мала квітка. Місіонер для Церкви.

  • 01.10.13, 21:48

Свята Тереза, Мала квітка. Місіонер для Церкви.

Пані Мартін палко бажала мати синів. Їх було двоє, але прожили вони менше року, тож не сповнилось велике прагнення: дати Церкві двох священиків-місіонерів. Після того, як у Зелі помер її другий син сестра написала до неї листа з монастиря в Лє Ман, в якому сказано. “Твоя непохитна віра і довір’я одного дня будуть велично винагороджені. Хіба ж не буде достойною винагородою, якщо Бог дасть тобі великого святого, котрого так прагнеш мати для Його слави?”

Пані Мартін померла ще до того, як Тереза виросла настільки, щоб почути з її уст бажання мати синів, які б стали священиками місіонерами, але їй про це говорили сестри, і у палкому зверненні до Господа, яке знаходиться у тій частині автобіографії, що написана відповідь на прохання Марі, вона говорить: “Я б хотіла подорожувати світом, проповідувати Твоє ім’я і встановлювати Твій славний Хрест на язичницьких землях, але, мій Улюблений, однієї місії мені не достатньо. Я б хотіла проповідувати Євангеліє на усіх п’яти континентах і на найбільш віддалених островах; так само я б не хотіла бути місіонером лише упродовж кількох років. Я б бажала бути ним від створення світу і аж до його кінця”.

У цьому злеті любові Тереня також говорить, що відчуває свою готовність бути воїном Церкви, священиком, Апостолом, доктором Церкви і мучеником. Але вона завжди відчувала потяг до місій. Під час поїздки до Риму один з паломників дав їй копію журналу, присвяченого працям місіонерів. Тереза його не читала і пояснила причину Марі: “У мене надто сильне прагнення віддати себе такій праці, однак моє справжнє бажання — заховати себе в монастирі, щоб змогти віддатися Богові повністю”. Незадовго до смерті Терези з’явилась можливість одній-двом монахиням з Кармелю в Лізьє бути посланими до Кармелю в Індокитаї. Тереза говорила: “Відколи я вступила на ковчег Кармелю, завжди думала, що, якщо Ісус не забере мене дуже швидко до Неба, моя доля буде, як доля голубки Ноя: Бог одного дня відкриє вікно ковчегу і скаже мені летіти, летіти далеко до поганських берегів, несучи з собою крихітну оливкову гілочку. Думка про це змушувала мою душу злітати високо над усім сотвореним”.

Тереза продовжує пояснювати, що залишити власний Кармель було би боляче, що не сподівається бути дуже корисною у Кармель іноземної країни, що тоді вона зазнала би дійсного страждання, котре вона назвала “засланням серця”. А проте, Мати Марія де Ґонзаг говорила їй про потребу особливого покликання для того, щоб жити в Кармелі на місійному полі, а Тереза якраз його має. Ось чому Мати Марія дала їй завдання молитися і переписуватися з двома місіонерами - о. Роландом та абатом Бельєром.

О. Роланд попросив настоятельку Лізьє вибрати одну з монахинь, яка б з’єдналася з його місійною працею в Китаї. Мати Марія де Ґонзаґ дала йому Терезу, кажучи: "Вона найкраща - миле створіння, що цілком належить Богові”. У першому листі Тереза написала о. Роланду: “Я буду дуже щаслива працювати з вами для спасіння душ. З цієї причини я й стала Кармеліткою, але оскільки не могла бути активною Кармеліткою, хотіла стати нею завдяки любові і покуті, як наша Мати св. Тереза (Авільська)”.

Через 30 років після смерті Терези Ватиканський декрет сповістив, що Папа Пій XI “з радістю проголошує Св. Тереню від Дитятка Ісуса Головною Покровителькою усіх місіонерів, чоловіків чи жінок, і усіх місій, що існують у світі, нарівні з Св. Франціском Ксаверієм”. Так Бог відповів на молитви пані Мартін про місіонера для Церкви.

Мати синів-місіонерів було одним з найбільших прагнень пана та пані Мартін. Хоча про місіонерів подружжя посилено благало, Мартіни просто хотіли мати синів-священиків, місіонерів, якщо можливо, але це була б розкіш. Мати сина священика вдома чи за кордоном, целібата чи монаха - це було їхньою амбіцією. Бо для Мартінів священик був людиною, вищою від інших. Ніколи в їхньому домі не звучали слова, що критикували священиків, і всі діти були виховані так, щоб мати священиків в якнайбільшій пошані.

Селіна говорила про батька: “Його повага до священиків була така велика, що я ніколи не бачила нічого подібного. Пригадую, будучи дитиною, я уявляла собі священиків богами, бо була призвичаєна ставити їх вище звичайного рівня”. Коли Терезу взяли у паломницьку поїздку до Риму, за її словами, вона не мала тоді ще добре знайомих священиків, тож не могла зрозуміти, чому однією з найбільших цілей Кармелітів було за них молитися. Незабаром вона дізналась. З великою розважливістю Тереня пише, що протягом місяця жила серед багатьох святих священиків, але зрозуміла, що, хоч священича гідність підносить їх понад Ангелів, вони і надалі залишаються слабкими та кволими.

Свята не деталізує, але серед паломників переважно були особи із значним матеріальним статком та становищем, тож правдоподібно, що Тереза бачила священиків, явно прив’язаних до марних і скороминаючих речей цього світу. Тереза могла би вжити слова Папи Івана XXIII, бо він, як і вона, вбачав велику різницю між тим, якими священики є і тим, якими вони повинні бути. Він говорив: “Я уявляю собі чистоту серця священика, як кулю із найчистішого кришталю, осяяну сонячним промінням. Моя душа повинна бути дзеркалом, що відтворює образи Ангелів, Найсвятішої Марії, Ісуса Христа. Якщо дзеркало хоч трохи потьмяніє, то я заслуговую бути розбитим на шматки і викинутим на сміття. О, Господи, я тремчу, коли думаю, що немало священиків зраджують своє святе покликання”.

Тереза була глибоко зворушена контрастом між тим, чого її вчили про священиків вдома, і тим, що вона бачила протягом поїздки до Італії. Вона ніколи не забула цього. Набагато пізніше Тереза вигукне: “На жаль! Як багато є поганих священиків, священиків, які вже не є святими! Молімося за них і страждаймо за них. Живімо для душ, будьмо апостолами і понад усе рятуймо душі священиків, ті душі, що повинні бути чистішими за кришталь”. Так вона писала Селіні. І не раз Тереза повторювала прохання: “Селіно, люба, я завжди повторюю тобі те ж саме - молімось за священиків. Молімось за них, присвятімо наше життя їм. Ісус постійно дає мені відчути, що це те, чого Він від нас хоче”.

Селіна сказала, що це бажання освячувати священиків і через них навертати грішників було направду головним джерелом життя Св. Терені. Вона часто говорила, як щиро шкодує, що не зможе ніколи стати священиком, і незадовго до смерті зауважила, що Бог забере її до Себе ще у віці, в якому Церква не дозволяє на священичі свячення, навіть якби її стать не була на перепоні.

Тереза багато чим завдячувала священикам, особливо двом. Перший із них - єзуїт о. Пішон, духівник сестер Мартінів. Тереза називала його провідником після серця Св. Терези. На превеликий жаль, о. Пішон не зберіг жодного із чисельних листів Терені. Про свій останній лист до нього Свята сказала: “В ньому - вся моя душа”.

У 1891 р., францісканець з Каен, о. Пру провадив тижневі реколекці в Кармелі. Тереза згадує: “Я не була налаштована говорити про свої найглибші почуття, бо не знала, як їх виразити словами, але як тільки приступила до сповідальниці, моя душа розкрилась. Сказавши слово чи два, відчула, що мене цілком розуміють. Моя душа була наче книга, яку отець вмів краще читати, ніж я. Завдяки йому я наче попливла під вітрилами за тією течією довір’я і любові, що так притягувала мене, але на яку я ніколи не зважувалась. Він сказав, що мої недоліки не засмучують Бога: ‘Я перебуваю на Його місці, тож від Його імені говори: тобі, що Він дуже задоволений тобою’. О! Яка я була щаслива почути це! Мені ніколи не говорили раніше, що недоліки не завдають болю Богові. Запевнення священика наповнило мене радістю і дало сили зносити моє вигнання терпеливо”.

Прп. Євменія, єп. Гортинського, чудотворця

  • 01.10.13, 21:42

Прп. Євменія, єп. Гортинського, чудотворця

Святий Євменій жив у VII ст. Ще замолоду він роздав свій маєток убогим, а сам посвятив своє життя на службу Богові. Невдовзі Євменія було висвячено на єпископа міста Гортанії, що на острові Крит. Його називали батьком убогих і сиріт, а для своїх вірних він був живим прикладом християнських чеснот.

Коли поширилась монотелітська єресь, Євменій поспішив до Царгорода, де мужньо й відкрито обороняв правдивість Христової віри. За цю відвагу засудив його імператор на заслання в єгипетську Тебаїду, де Євменій прославився численними чудами, зокрема закінченням тривалої посухи в цьому краю.