Мученики трофим, савватий и доримедонт

  • 02.10.13, 21:01

МУЧЕНИКИ ТРОФИМ, САВВАТИЙ И ДОРИМЕДОНТ

Святые мученики Трофим, Савватий и Доримедонт пострадали за Христа в царствование римского императора Проба (276 - 282). Однажды в городе Антиохии совершался языческий праздник: приносились жертвы, лилось вино, творилось бесчиние. Пришедшие в город христиане Трофим и Савватий, с горечью смотря на это шумное и непристойное торжество, молили Господа наставить заблудших на путь спасения. Их схватили и привели к правителю. На допросе святые твердо исповедали свою веру и на принуждения отречься от Христа отвечали решительным отказом. Во время жестоких пыток святой Савватий скончался, а святого Трофима отправили на еще более страшные мучения в город Синнад к правителю Фригии Дионисию, известному палачу и истязателю. Обутый в железные сапоги с острыми гвоздями, святой Трофим 3 дня шел пешком, подгоняемый конной стражей. Все способы пыток использовал искусный мучитель, чтобы сломить мужественного христианина - святой Трофим лишь повторял слова Писания: "Много скорбей у праведного, и от всех их избавит его Господь" (Пс. 33, 20). Страдальца бросили в темницу, где его стал посещать тайный христианин - сенатор Доримедонт. Он ухаживал за святым Трофимом, омывая и перевязывая его раны. Когда об этом стало известно мучителям, святого Доримедонта стали заставлять отречься от христианства, а потом вместе со святым Трофимом бросили на съедение зверям. Мученики остались нетронутыми. Тогда их усекли мечом.

Свята Тереза, Мала квітка. Місіонер для Церкви.

  • 01.10.13, 21:48

Свята Тереза, Мала квітка. Місіонер для Церкви.

Пані Мартін палко бажала мати синів. Їх було двоє, але прожили вони менше року, тож не сповнилось велике прагнення: дати Церкві двох священиків-місіонерів. Після того, як у Зелі помер її другий син сестра написала до неї листа з монастиря в Лє Ман, в якому сказано. “Твоя непохитна віра і довір’я одного дня будуть велично винагороджені. Хіба ж не буде достойною винагородою, якщо Бог дасть тобі великого святого, котрого так прагнеш мати для Його слави?”

Пані Мартін померла ще до того, як Тереза виросла настільки, щоб почути з її уст бажання мати синів, які б стали священиками місіонерами, але їй про це говорили сестри, і у палкому зверненні до Господа, яке знаходиться у тій частині автобіографії, що написана відповідь на прохання Марі, вона говорить: “Я б хотіла подорожувати світом, проповідувати Твоє ім’я і встановлювати Твій славний Хрест на язичницьких землях, але, мій Улюблений, однієї місії мені не достатньо. Я б хотіла проповідувати Євангеліє на усіх п’яти континентах і на найбільш віддалених островах; так само я б не хотіла бути місіонером лише упродовж кількох років. Я б бажала бути ним від створення світу і аж до його кінця”.

У цьому злеті любові Тереня також говорить, що відчуває свою готовність бути воїном Церкви, священиком, Апостолом, доктором Церкви і мучеником. Але вона завжди відчувала потяг до місій. Під час поїздки до Риму один з паломників дав їй копію журналу, присвяченого працям місіонерів. Тереза його не читала і пояснила причину Марі: “У мене надто сильне прагнення віддати себе такій праці, однак моє справжнє бажання — заховати себе в монастирі, щоб змогти віддатися Богові повністю”. Незадовго до смерті Терези з’явилась можливість одній-двом монахиням з Кармелю в Лізьє бути посланими до Кармелю в Індокитаї. Тереза говорила: “Відколи я вступила на ковчег Кармелю, завжди думала, що, якщо Ісус не забере мене дуже швидко до Неба, моя доля буде, як доля голубки Ноя: Бог одного дня відкриє вікно ковчегу і скаже мені летіти, летіти далеко до поганських берегів, несучи з собою крихітну оливкову гілочку. Думка про це змушувала мою душу злітати високо над усім сотвореним”.

Тереза продовжує пояснювати, що залишити власний Кармель було би боляче, що не сподівається бути дуже корисною у Кармель іноземної країни, що тоді вона зазнала би дійсного страждання, котре вона назвала “засланням серця”. А проте, Мати Марія де Ґонзаг говорила їй про потребу особливого покликання для того, щоб жити в Кармелі на місійному полі, а Тереза якраз його має. Ось чому Мати Марія дала їй завдання молитися і переписуватися з двома місіонерами - о. Роландом та абатом Бельєром.

О. Роланд попросив настоятельку Лізьє вибрати одну з монахинь, яка б з’єдналася з його місійною працею в Китаї. Мати Марія де Ґонзаґ дала йому Терезу, кажучи: "Вона найкраща - миле створіння, що цілком належить Богові”. У першому листі Тереза написала о. Роланду: “Я буду дуже щаслива працювати з вами для спасіння душ. З цієї причини я й стала Кармеліткою, але оскільки не могла бути активною Кармеліткою, хотіла стати нею завдяки любові і покуті, як наша Мати св. Тереза (Авільська)”.

Через 30 років після смерті Терези Ватиканський декрет сповістив, що Папа Пій XI “з радістю проголошує Св. Тереню від Дитятка Ісуса Головною Покровителькою усіх місіонерів, чоловіків чи жінок, і усіх місій, що існують у світі, нарівні з Св. Франціском Ксаверієм”. Так Бог відповів на молитви пані Мартін про місіонера для Церкви.

Мати синів-місіонерів було одним з найбільших прагнень пана та пані Мартін. Хоча про місіонерів подружжя посилено благало, Мартіни просто хотіли мати синів-священиків, місіонерів, якщо можливо, але це була б розкіш. Мати сина священика вдома чи за кордоном, целібата чи монаха - це було їхньою амбіцією. Бо для Мартінів священик був людиною, вищою від інших. Ніколи в їхньому домі не звучали слова, що критикували священиків, і всі діти були виховані так, щоб мати священиків в якнайбільшій пошані.

Селіна говорила про батька: “Його повага до священиків була така велика, що я ніколи не бачила нічого подібного. Пригадую, будучи дитиною, я уявляла собі священиків богами, бо була призвичаєна ставити їх вище звичайного рівня”. Коли Терезу взяли у паломницьку поїздку до Риму, за її словами, вона не мала тоді ще добре знайомих священиків, тож не могла зрозуміти, чому однією з найбільших цілей Кармелітів було за них молитися. Незабаром вона дізналась. З великою розважливістю Тереня пише, що протягом місяця жила серед багатьох святих священиків, але зрозуміла, що, хоч священича гідність підносить їх понад Ангелів, вони і надалі залишаються слабкими та кволими.

Свята не деталізує, але серед паломників переважно були особи із значним матеріальним статком та становищем, тож правдоподібно, що Тереза бачила священиків, явно прив’язаних до марних і скороминаючих речей цього світу. Тереза могла би вжити слова Папи Івана XXIII, бо він, як і вона, вбачав велику різницю між тим, якими священики є і тим, якими вони повинні бути. Він говорив: “Я уявляю собі чистоту серця священика, як кулю із найчистішого кришталю, осяяну сонячним промінням. Моя душа повинна бути дзеркалом, що відтворює образи Ангелів, Найсвятішої Марії, Ісуса Христа. Якщо дзеркало хоч трохи потьмяніє, то я заслуговую бути розбитим на шматки і викинутим на сміття. О, Господи, я тремчу, коли думаю, що немало священиків зраджують своє святе покликання”.

Тереза була глибоко зворушена контрастом між тим, чого її вчили про священиків вдома, і тим, що вона бачила протягом поїздки до Італії. Вона ніколи не забула цього. Набагато пізніше Тереза вигукне: “На жаль! Як багато є поганих священиків, священиків, які вже не є святими! Молімося за них і страждаймо за них. Живімо для душ, будьмо апостолами і понад усе рятуймо душі священиків, ті душі, що повинні бути чистішими за кришталь”. Так вона писала Селіні. І не раз Тереза повторювала прохання: “Селіно, люба, я завжди повторюю тобі те ж саме - молімось за священиків. Молімось за них, присвятімо наше життя їм. Ісус постійно дає мені відчути, що це те, чого Він від нас хоче”.

Селіна сказала, що це бажання освячувати священиків і через них навертати грішників було направду головним джерелом життя Св. Терені. Вона часто говорила, як щиро шкодує, що не зможе ніколи стати священиком, і незадовго до смерті зауважила, що Бог забере її до Себе ще у віці, в якому Церква не дозволяє на священичі свячення, навіть якби її стать не була на перепоні.

Тереза багато чим завдячувала священикам, особливо двом. Перший із них - єзуїт о. Пішон, духівник сестер Мартінів. Тереза називала його провідником після серця Св. Терези. На превеликий жаль, о. Пішон не зберіг жодного із чисельних листів Терені. Про свій останній лист до нього Свята сказала: “В ньому - вся моя душа”.

У 1891 р., францісканець з Каен, о. Пру провадив тижневі реколекці в Кармелі. Тереза згадує: “Я не була налаштована говорити про свої найглибші почуття, бо не знала, як їх виразити словами, але як тільки приступила до сповідальниці, моя душа розкрилась. Сказавши слово чи два, відчула, що мене цілком розуміють. Моя душа була наче книга, яку отець вмів краще читати, ніж я. Завдяки йому я наче попливла під вітрилами за тією течією довір’я і любові, що так притягувала мене, але на яку я ніколи не зважувалась. Він сказав, що мої недоліки не засмучують Бога: ‘Я перебуваю на Його місці, тож від Його імені говори: тобі, що Він дуже задоволений тобою’. О! Яка я була щаслива почути це! Мені ніколи не говорили раніше, що недоліки не завдають болю Богові. Запевнення священика наповнило мене радістю і дало сили зносити моє вигнання терпеливо”.

Прп. Євменія, єп. Гортинського, чудотворця

  • 01.10.13, 21:42

Прп. Євменія, єп. Гортинського, чудотворця

Святий Євменій жив у VII ст. Ще замолоду він роздав свій маєток убогим, а сам посвятив своє життя на службу Богові. Невдовзі Євменія було висвячено на єпископа міста Гортанії, що на острові Крит. Його називали батьком убогих і сиріт, а для своїх вірних він був живим прикладом християнських чеснот.

Коли поширилась монотелітська єресь, Євменій поспішив до Царгорода, де мужньо й відкрито обороняв правдивість Христової віри. За цю відвагу засудив його імператор на заслання в єгипетську Тебаїду, де Євменій прославився численними чудами, зокрема закінченням тривалої посухи в цьому краю.

День Cвятих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії

  • 30.09.13, 21:23

День Cвятих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії

Вера, Надежда, Любовь и мать их СофияУ II столітті, в царювання імператора Адріана (117-138 рр.) в Римі жила благочестива вдова Софія.

У неї були три дочки, що носили імена головних християнських чеснот: Віра, Надія і Любов. Будучи глибоко віруючою християнкою, Софія виховала дочок в любові до Бога, учивши не прив`язуватися до земних благ. Слух про приналежність до християнства цього сімейства дійшов до імператора, і він побажав особисто побачити трьох сестер і матір, що виховала їх. Всі четверо з`явилися перед імператором і небоязливо сповідали віру в Христа, що воскрес із мертвих і дає вічне життя всім віруючим в Нього.

Здивований сміливістю юних християнок, імператор відіслав їх до одного паганця і наказав переконати їх відректися від віри. Проте всі аргументи і красномовство паганської наставниці виявилися марними, і сестри християнки, що полум`яніють вірою, не змінили своїх переконань. Тоді їх знову привели до імператора Адріана, і він став наполегливо вимагати, щоб вони принесли жертву паганським богам.

«Я з радістю піду до коханого мого Господа Спасителя», - сказала свята Віра. Вона мужньо преклонила свою голову під меч і так віддала свій дух Богові. Молодші сестри Надія і Любов, натхненні мужністю старшої сестри, зазнали подібні муки. Вогонь не заподіяв їм шкоди, тоді їм відсікли мечем голову. Святу Софію не піддали тілесним мукам, але прирекли її на ще сильніші душевні муки від розлуки із замученими дітьми. Страждальниця поховала чесні останки своїх дочок і два дні не відходжувала від їх могили. На третій день Господь послав їй тиху смерть і прийняв її багатостраждальну душу в небесні обителі. Свята Софія, зазнавши за Христа великі душевні муки, разом з дочками зарахована Церквою до лиця святих.

Постраждали вони в 137 році. Старшій, Вірі, тоді було 12 років, другий, Надії, - 10, а молодшій, Любові, - лише 9 років. Так три дівчинки і їх мати показали, що для людей, що укріплюються благодаттю Святого Духу, недолік тілесних сил аніскільки не служить перешкодою до прояву сил духу і мужності.

Св. великомученица Евфимия Всехвальная, мученики Виктор и Сосфен

  • 29.09.13, 22:28

Святая великомученица Евфимия всехвальная была дочерью христиан - сенатора Филофрона и Феодосии. Она пострадала за Христа в г. Халкидоне, расположенном на берегу Босфора, напротив Константинополя, около 304 года.

Халкидонский правитель Приск разослал приказание всем жителям Халкидона и его окрестностей явиться на языческий праздник поклониться и принести жертву идолу Арея, угрожая великими муками тому, кто не исполнит приказания. Во время этого нечестивого празднества 49 христиан скрывались в одном доме, где тайно совершали Божественную службу Истинному Богу. Среди молящихся находилась и юная девица Евфимия. Вскоре о местопребывании христиан стало известно, и они были приведены к Приску для ответа. В течение 19 дней мучеников подвергали различным пыткам и истязаниям, но никто из них не поколебался в вере и не согласился принести жертву идолу. Разгневанный правитель, не зная, каким еще способом принудить христиан к отречению, послал их на суд к императору ДиоклитиануДиоклитиан, но отделил от них самую юную - девицу Евфимию, надеясь, что она, оставшись одна, не выдержит испытаний.

Святая Евфимия, разлученная со своими братьями по вере, усердно молилась Господу Иисусу Христу, чтобы Он Сам укрепил ее в предстоящем подвиге. Сначала Приск уговаривал святую отречься, обещая земные блага, потом дал приказание мучить ее. Мученица была привязана к колесу с острыми ножами, которые при вращении отрезали куски тела. Святая громко молилась. И вот, колесо само собой остановилось и не двигалось при всех усилиях палачей. Сошедший с неба Ангел Господень снял Евфимию с колеса и исцелил от ран, святая же с веселием благодарила Господа.

Не вразумившись чудом, мучитель повелел воинам Виктору и Сосфену бросить святую в раскаленную печь. Но те, увидев в пламени двух грозных Ангелов, отказались исполнить приказание правителя и сами уверовали в Бога, Которому поклонялась Евфимия. Дерзновенно возгласив, что и они христиане, Виктор и Сосфен смело пошли на страдания. Они были отданы на съедение зверям. Во время казни они взывали к милосердию Божию, чтобы Господь и их принял в Царство Небесное. Услышав призывавший их небесный Глас, они отошли в жизнь вечную. Звери же даже не дотронулись до их тел.

Святая Евфимия, брошенная другими воинами в печь, осталась цела. С Божией помощью она выходила невредимой после многих других пыток и истязаний. Приписывая это волшебству, правитель велел выкопать новый ров, наполнил его ножами, а сверху прикрыл землей и травой, чтобы мученица не знала о приготовленной ей казни; но и тут святая Евфимия осталась невредимой, легко прошедши надо рвом. Наконец, ее осудили на съедение зверям в цирке. Перед казнью святая стала просить, чтобы Господь сподобил ее умереть. Ни один зверь, выпущенный на арену, не бросился на святую. Лишь одна медведица нанесла ей небольшую рану на ноге, из которой истекла кровь, и святая великомученица Евфимия тотчас скончалась. В это время произошло землетрясение, стражники и зрители от страха бежали, так что родители святой смогли взять ее тело и с честью похоронить недалеко от Халкидона.

Впоследствии на могиле великомученицы Евфимии был возведен величественный храм. В этом храме происходили заседания IV Вселенского Собора в 451 году, во время которых святая великомученица чудесным образом подтвердила православное исповедание, положив предел ереси монофизитов, о чем подробно сказано в день воспоминания этого чуда II июля.

***
После долгих прений стороны так и не смогли придти к согласному решению.

Тогда святой Патриарх Константинопольский Анатолий предложил Собору предоставить решение церковного спора Духу Святому, чрез Его несомненную носительницу святую Евфимию Всехвальную, у чудотворных мощей которой происходили соборные прения. Православные святители и их противники написали свое исповедание веры на отдельных свитках и запечатали своими печатями. Открыли гробницу святой великомученицы Евфимии и оба свитка положили на ее груди. Потом, в присутствии императора Маркиана (450-457), участники Собора закрыли гробницу, приложили к ней императорскую печать и поставили стражу на три дня. В эти дни обе стороны наложили на себя строгий пост и совершали усиленные молитвы. Через три дня Патриарх и император в присутствии всего Собора открыли ковчег с мощами: свиток с Православным исповеданием святая Евфимия держала в правой руке, а свиток еретический лежал у ее ног. Святая Евфимия, как живая, подняла руку и подала свиток Патриарху. После этого чуда многие из уклонившихся приняли Православное исповедание, а упорствовавшие в ереси были преданы соборному осуждению и отлучению.
***

По взятии Халкидона персами в 617 году мощи святой великомученицы Евфимии перенесены были в Константинополь (около 620 г.). В период иконоборческой ереси рака с мощами святой Евфимии оказалась брошенной в море. Благочестивые корабельщики извлекли их. Впоследствии они попали на остров Лемнос, а в 796 году были возвращены в Константинополь.

"Інформаційний блог - Zarvanycja"

  • 29.09.13, 22:18

Зарваниця - величний марійський центр Західного
Поділля - віками була для українського народу форпостом християнської
віри і джерелом життєдайної сили. Доля цієї: святині невіддільна від
історії краю, його людей. В часи радості чи підневільного життя ішли
вони завжди разом, утверджуючи моральну чистоту Божого Слова у серцях
вірних, передаючи, як факел самопожертви, від покоління до покоління
духовні та національні традиції греко-католицької церкви.
Протягом століть народжувались і зникали міста і села, у бурхливих
лавинах подій губились імена і дати, та не тьмяніла яскрава зоря
Зарваниці, її віковічна слава. Вона, як неопалима купина, оживала із
руїн, оновлювалась, оберігаючи найцінніший скарб - чудотворну ікону
Матері Божої, яка у часи лихоліть і в хвилини радості прикривала своїм
омофором спраглі душі далеких предків і нинішніх поколінь, що несли і
несуть за Її ласки і щедроти свої молитви та одкровення. І так буде
вічно, бо вічна Зарваниця як духовний осередок і святе місце на золотій
подільській землі.
Про походження Зарваниці, перша письмова згадка про яку відноситься
до 1458 раку, існує декілька версій, хоча вона має давню історію. На
території: села, як засвідчують археологічні знахідки, жили люди в кінці
мідно-кам'яного - початку бронзового віку.
За народними переказами, з появою чудотворної ікони Богоматері
пов’язуються початки зародження Зарваниці. Місцина над Стрипою стала
надійним прихистком християнства під час лиховісного смерчу монголів на
терени Русі-України.
Коли у 1240 році дощенту був зруйнований золотоглавий Київ, ченці
понесли, як Боже знамення, терплячи неймовірні випробування, на захід
своєї єдиної держави найвищий символ набожності.
Один із київських монахів чудом врятувався від ворожої навали і опинився
на галицькому Поділлі в лісах над рікою Стрипою. Зморений довгим і
далеким шляхом, він закріпився водою, перегодом сердечною молитвою
просив Матір Божу, щоб захистила його від ворогів, взявши під свій
покров у цій незнаній околиці. Довге скитальство та нестерпний голод так
знесилили його, що, умиротворений надією на допомогу Богоматері,
чернець заснув.
У сні відкрилась перед ним райська місцина: оповита чарівним
серпанком долина, погаптована різнобарвними квітами і освітлена дивним
сяйвом. В його блиску з'явилася Непорочна Maти Божа з двома янголами,
які мали в руках білі лілії. Чернець упав перед Пречистою Дівою Марією
на коліна. Вона із усміхом подала йому в руку край свого омофора.
Пробудившись, монах побачив чудову долину, оточену віночком густого
лісу. Раптом у росяній траві засвітилося джерело чистої води, а над ним
спалахнув небесним промінням образ пресвятої Діви Марії з малим Ісусом
на руках.
Чернець пригадав сон і склав поклін Пречистій. Це місце, де зарвав
його сон, назвав Зарваницею. Спочатку він встановив хрест, а згодом
збудував біля кринички каплицю і примостив у ній ікону Богоматері.
Сюди, почувши про чудо, почали приходити люди і поселятися. 3 роками у
затишному видолинку виросли монастир і селянські обійстя. Так почалася
Зарваниця.
Про славу Зарваниці дізнався хворий князь Теребовлянський Василь і
послав своїх слуг за чудотворного іконою та ченцем, але монах відповів:
«Як князь хоче бути здоровий, хай прийде сам до Пречистої Діви!» Його
привезли сюди, і він зцілився. На знак подяки за одужання князь
побудував церкву вище джерела. Це місце, де вона стояла, ще досі
називається «білим каменем». До неї перенесли ікону пресвятої Божої
Матері.
Сторінки:
1
129
130
131
132
133
134
135
136
попередня
наступна