Було це зі мною, коли я був ще студентом.

Повертався я з роботи, ішов від метро через парк. Йшов дощ, сильний дощ. А в парку на доріжку, вимощену бруківкою, повилазили черв’яки. Я ж так іду обережно, щоб ні на одного не наступити ( я розумію, що якщо не я – то хтось інший, але не хочу, щоб від мене помер той, хто цього не заслуговує). Виходжу, значить, з парку на дорогу; бачу – посеред дороги повзе один дооовгий черв’як. Мені так його стало шкода. Ну, якщо його ніхто не прибере з дороги – йому ж капець. Або хтось наступить, чи переїде, або ж він долізе до бордюру і там помре від завтрашнього сонця. Я взяв його на руки, переніс і обережно поклав на газон. Його життя врятоване.

Коли я йшов через площу, до мене прийшла така думка: „Ось я врятував одне життя. А там же їх тисячі, сотні тисяч. А скільки людей щодня потребує нашої допомоги, та не отримавши її, гинуть. Вмирають від нашої байдужості. Сам же я можу допомогти одиницям, чи, може, десяткам. Я регулярно здаю кров, роблю пожертвування. Але цього мало! І нікому то не треба... А байдужість вбиває. ”