Сралинист и фальсификатор истории Олег Росов

Сралинист Петрашенок Дмитрий Евгеньевич ( Олег Росов ), державнийчиновник, директор ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГОРЕГІОНАЛЬНОГО ВІДДІЛЕННЯ КООРДИНАЦІЙНОГОЦЕНТРУ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ,ТКАНИН ТАКЛІТИН МОЗ УКРАЇНИ  ( http://archive.is/E8Fdx ) ,закатований нав’язливим станом "абшерусской идеи", взявсобі за хоббі досліджувати історію ОУН-УПА і викладати свої “дослідження” в інтернет та у друковану продукцію підконспіративним псевдонімом Олег Росов, одночасноховаючись у блозі за аватаром зображення молодого  Судоплатова: 

Детальніше: 

Література про ОУН(б) від українських націоналістичних діячів


Микола Куделя «Крізь бурі лихоліть», Олег Штуль-Жданович – О. Шуляк «В ім’я правди»Тарас Бульба-Боровець «Армія без Держави»Григорій Стецюк «Непоставлений Пам’ятник»Михайло Подворняк «Вітер з Волині»Максим Скорупський-Макс «У наступах і відступах»Михайло Каркоць-Вовк «Від Вороніжа до Легіону Самооборони»Василь Станіславів-Макух «Ліс приймає повстанців»Маруняк В. «Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовой війні». Мюнхен, 1982 р. стр 246-248,Роман Кричевський: "ОУН в Україні, ОУН з і ЗЧ ОУН", Нью-Йорк, 1962 , Данило Шумук «За східнім обрієм» (Спомини про пережите) Зіновій Книш «Бунт Бандери» , Зіновій Книш «Розбрат» , Паньківський К. «Роки німецької окупації »,

Ще архівна справа В. Охрімовича: ГА СБУ, ф.5, д.445, т.2, л.33б

І ресурси:

Щоб зрозуміти суть ОУН(б), цю літературу треба перечитати кожному. Більшість з цих книг та документів є в інтернеті.

Національно-визвольні змагання чи громадянська війна?

Національно-визвольні змагання чи громадянська війна? 
(Бульба-Боровець проти Бандери) 

Петро ТОЛОЧКО 

Після приходу до влади в Україні «оранжевої» команди на чолі з Ющенком визначилася різка зміна ставлення до багатьох подій вітчизняної історії, зокрема — до націоналістичного руху в Західній Україні в роки Другої світової війни. Відбулася фактична його реабілітація на рівні верховної влади, свідченням чого стало присвоєння одному із чільних провідників ОУН-УПА, гауптштурмфюреру Роману Шухевичу звання Героя України. 

Цей безпрецедентний акт викликав неабияке збурення громадської думки в Україні і шок — у наших найближчих сусідів, на заході і сході. 

Президент та його ідеологічні однодумці мотивують таку переоцінку цього неоднозначного явища в нашій історії тим, що воно, мовляв, надто тенденційно висвітлено в радянській історичній науці, а тому, мовляв, настав час відмовитися від демонізованого його образу. 

Можна було б і погодитися з цим, коли б «героїчні» діяння націоналістів були висвітлені тільки в дослідженнях радянського часу, в необ'єктивності яких сьогодні не звинувачує хіба-що лінивий. На щастя, вони непогано представлені і в націоналістичних виданнях, які виходили на Заході. Вміщені в них автентичні документи, а також свідчення учасників цього руху змістовно не надто дисонують з тим, що розповідають про нього документи і свідчення очевидців з радянського боку. Оцінки ж, що цілком природньо, діаметрально протилежні. 

Як відомо, ОУН-УПА не становили собою монолітного й ідеологічно єдиного руху. У ньому було три течії: бандерівці, бульбівці і мельниківці, котрі впродовж усієї їхньої діяльності взаємно поборювали одна одну. Це поборювання, за твердженнями самих же його учасників, було громадянською війною, в яку було втягнуте і мирне населення. Особливо ворожими були стосунки бульбівців і бандерівців. Останні навіть видали наказ винищувати усіх бульбівців так само, як німців, більшовиків та поляків. 

Приводом до цього послужив відкритий лист Т. Бульби-Боровця до С. Бандери, опублікований у центральному друкованому органі Української народної Революційної Армії під проводом Бульби від 10.08.43 р. У ньому в достатньо різкій формі висловлено відмову підпорядковуватися «проводові партії, яка починає будову держави з вирізування національних меншин та безглуздого спалення їхніх осель». «При ваших методах вистрілювання українців із Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців, душення путом найкращих людей, — стверджував Бульба, — ви не змобілізуєте армії»... «Ваші провідники, відкидаючи всякі переговори та порозуміння, вимагають абсолютного підпорядкування виключно проводові Вашої ОУН. Вони відверто заявляють, що для осягнення своєї партійної диктатури не завагаються розпочати братовбивчу війну, навіть — коли б вона коштувала українському народові не сотні, а цілі мільйони жертв». 

Далі Бульба звинувачує бандерівську ОУН у тому, що та організована на фашистських засадах безоглядної диктатури однієї партії і співпрацює з німцями. «Ми не могли підпорядковуватися урядові, який проголосив Українську Державу за плечима німецької армії». 

У відповідь на цей лист керівник бандерівської cлужби безпеки Микола Лебідь (псевдонім Максим Рубан) видав 19.08.43 р. наказ про активізацію боротьби з бульбівцями. У ньому проголошено смертний вирок особисто Бульбі та його штабу. В результаті бульбівська УНРА була розгромлена бандерівцями, велика кількість її бійців винищена. Бульбі вдалося врятуватися, а ось його дружина Анна Боровець потрапила до рук головорізів Лебедя і була ними замордована до смерті. 

Та повернімось до звинувачень Бульби у терористичній діяльності бандерівців. Наскільки вони вмотивовані і чи знаходять підтвердження у свідченнях інших учасників так званих визвольних змагань на Західній Україні? Нинішні апологети бандерівщини стверджують, що дані про звірства націоналістів стосовно мирного населення, а також і соратників по спільній справі, які наведені в працях радянських авторів, суціль сфальшовані. Насправді, мовляв, нічого такого не було, а тому годі повторювати «кедебешні» агітки. 

Можна і не повторювати. Щоб скласти об'єктивне уявлення про кривавий терор лебедівської служби безпеки (СБ), досить і тих свідчень, що є в націоналістичних виданнях: різних збірниках, а також у «Літописі УПА». Практично усі вони відтворюють зловісний образ цієї структури. Розходження тільки в тому, на що вона була схожа. За свідченням одних, вона нагадувала радянське ЧК, інші були переконані, що СБ зорганізована на німецький зразок. Більшість її командирів — це колишні курсанти німецької поліційної школи в Закопаному 1939—1940 рр. Ними були переважно галичани. 

Як вважав один із провідних діячів ОУН-УПА Максим (Макс) Скорупський, «СБ і її діяльність — це найчорніша сторінка історії тих років. Гірше не могло бути, бо поліція сама була законом і судом». Цілком співзвучний йому Шуляк, котрий у праці «В ім'я правди» ввів поняття «рубанівщина» як явище терору в націоналістичному середовищі. «Ця система надзору і ліквідування жертв на підставі рішень самого СБ — без усякого суду — була ганебна, жахлива». Бандерівці, згідно з названим автором, «загнали опозицію під землю. У цю категорію потрапляли всі, хто не був прихильником бандерівщини». 

Під нещадний ніж бандерівської СБ потрапляли справді усі. Свої поселяни, яких нищили тільки за те, що хтось із них критично висловився щодо методів її боротьби. Вбивали цілими сім'ями, палили живцем у хатах. «Вистачало комусь висловити свою думку, яка не повністю узгоджувалася з тезами нашої пропаганди, — згадував Скорупський, — і вночі така людина зникала. Тепер з такими «судами» навіть не ховаються, людей вішають і вбивають просто на їхніх подвір'ях». 

Наводяться і приклади таких «судів». Так, у с. Шепетиці без жодного суду і слідства повісили Василя Федорука, його дружину Тетяну, брата Михайла, вбили Наталку, дружину якогось В. і його стару матір Христю. Більшою мірою, як зауважує Скорупський, терпіли так звані східняки, котрих убивали просто так, про всяк випадок. Під час рейдів на схід «розстрілювали разом із родиною і палили хати тих, хто відмовлявся йти в УПА». 

Шуляк пише: «Найжахливіша трагедія розігралася із полоненими Червоної армії, яких тисячі жили і працювали по селах Волині... Бандерівці придумали таку методу. Приходили вночі до хати, брали полоненого, виводили надвір і заявляли, що вони совєтські партизани і жадали, щоб ішов із ними, бо інакше застрелять. Хто погоджувався на це, того тут же і розстрілювали». 

За свідченням Скорупського, «СБ спочатку розстрілювала і усіх совєтських партизанів, але пізніше ми побачили, що це ідіотизм, бо таким способом треба було вистріляти всіх східняків, що були в совєтській партизанці і в Червоній армії, а з ким же тоді робити революцію проти совєтів?» 

Масові чистки вчиняла СБ також у самій УПА. Насамперед це стосувалося мельниківців і бульбівців, але ліквідації підлягали також ненадійні елементи і у підрозділах, контрольованих ОУН Бандери. Практично у кожному із них, навіть і в найдрібнішому, були наставлені «політруки» від СБ, чия влада нічим не обмежувалася. По суті на весь націоналістичний рух поширювалася диктатура однієї партії. Тільки на Дубенщині СБ вбила понад 30 активних членів ОУН. 

Наприкінці березня 1943 р. керівник СБ Лебедь видав наказ розпочати радикальне очищення української території від польського населення. Формальним приводом було те, що поляки співпрацювали з німцями, а насправді бандерівці реалізували один із пунктів львівського Акта Української держави, згідно з яким Україна оголошувалася країною тільки для українців. Після спалення польського села Кути і винищення його жителів, свідчить Скорупський, «день у день, як тільки заходило сонце, небо купалося в заграві пожеж. Це палали польські села». 

Отже, і в цьому підтверджується справедливість звинувачення Бульби-Боровця, який вважав неприпустимим ганебне винищування польського цивільного населення й інших національних меншин, котре до того ж здійснювалося «під маркою УПА, та ще й нібито, з наказу Бульби». 

На жаль, щиросердні зізнання учасників визвольних змагань не супроводжуються такою ж мірою об'єктивними оцінками того жахливого бандерівського терору. Тільки дехто з них вважав цей терор наслідком націонал-фашистської ідеології ОУН. Більшість (у тому числі вже згадувані Скорупський та Шуляк) чи не єдиним джерелом цього зла, яке посіяло стільки горя і ненависті, вважали Миколу Лебедя-Рубана. Це він і його партійна злочинна кліка, стверджували названі автори, божевільно проливали братню кров, але «у всіх цих ганебних злочинах не винні ані героїчні бійці УПА, ані старшини УПА, ані рядовики-виконавці СБ». Шуляк назвав Лебедя-Рубана «найвищим держимордою УПА». 

Але ж, якщо був найвищий, то були і нижчі. Звичайно, не всі в УПА відповідальні за кривавий терор СБ, але, очевидно, немає жодних підстав виправдовувати тих людей, котрі виконували злочинні накази свого «вождя» і заплямували себе кров'ю сотень тисяч невинних жертв. І чи може їм бути прощення за це? 

Для тих із наших сучасників, які схильні до ідеалізації і навіть героїзації ОУН-УПА, наведу слова одного із вояків відділу УПА на Дубенщині — Івана Вільхового. В розмові із підпільницею Олею Горошко він сказав: «На бойовій площині УПА вела криштальну роботу, коли на неї дивитися звисока чи здалека. Треба прийти впритул, щоб побачити все інше, яке здалека зовсім не видно. У низах нашої дії повним розмахом розгулювали людські пристрасті, злоба, ненависть, заздрість і бажання ницого показати свою силу... Ми майже свідомо потурали злу і дозволяли ганьбити все те, що мало бути святим». 

А тепер щодо звинувачення Бульби бандерівців у співпраці з німцями. На жаль, воно також знаходить підтвердження реальними фактами, хоч грішними у цьому були не лише вони, а й увесь націоналістичних рух Західної України. Пізніше різні гілки ОУН-УПА будуть звинувачувати одна одну у співпраці з гестапо і в тому, що в Україну вони увійшли на початку війни Німеччини з Радянським Союзом в німецьких обозах. Значною мірою це відповідає дійсності, адже від самого зародження ОУН користувалася підтримкою відповідних розвідувальних служб вермахту. Значна частина старшинської верхівки майбутньої УПА пройшла вишкіл у 1939—1940 рр. в німецьких військових таборах і навіть отримала відповідні чини німецької армії. 

Після окупації Польщі і до нападу Німеччини на радянський Союз у Кракові діяв Український центральний комітет під керівництвом проф. В. Кубійовича, який працював з дозволу і під захистом німецької адміністрації. Впродовж 1939—1940 рр. українська молодь за його сприяння залучалася до служби у німецькому підрозділі «Веркшуці» у Кракові, де проходила «військовий та ідеологічній вишкіл». Якась її частина направлялася на роботу до Німеччини, де оволодівала німецькою мовою. В цілому вся верхівка ОУН бачила в німцях природніх союзників у боротьбі за незалежну Україну і з почуттям радості зустріла звістку про початок війни. 

Попервах німці справді, як свідчать самі націоналісти, толерували їхній справі. 30 червня 1941 р. під їхнім покровительством у Львові було проголошено Акт утворення Української держави на чолі зі С. Бандерою і Головою крайового правління Я. Стецьком. Про те, якими були взаємини ОУН з німцями, яскраво свідчать слова вітання у цьому акті «героїчній німецькій армії і її фюрерові Адольфові Гітлерові». За цим аналогічні вітання надіслали «творцеві і вождеві великої німеччини Адольфові Гітлерові, славній німецькій непобідній армії» також збори українців західних земель України. Представник Бандери та всі присутні «гаряче і щиро» привітали присутніх старшин німецької армії і — у свою чергу — отримали привітання представника німецької армії проф. Коха, який закликав до «якнайтіснішої співпраці з німецькою армією під проводом великого вождя німецького народу — Адольфа Гітлера». 

Фактично спочатку німці підтримали і Поліську січ Бульби, яка розгорнула діяльність на Волині цілком легально, без жодного спротиву нових господарів краю. Більше того, Бульба сподівався, що йому і далі «вдасться вдержати в українських руках певну можливість громадської та військової діяльності під німецькою окупацією». Отже, сподівався на порозуміння і співпрацю з німцями. Ілюзії ці скінчилися, як тільки на Волині було налагоджено цивільне німецьке правління, місця в якому ні Бульбі, ні його Січі не було. Довелося переходити на підпільне становище, йти в ліси і мати відтепер німців не за союзників, а за ворогів. Подекуди вести з ними боротьбу, масштаби якої, втім, були надто скромними, щоб серйозно зашкодити окупаційній владі. 

Іншим було становлення до спротиву німцям з боку ОУН Мельника. До 1943 р. вона принципово не бажала вдаватися до так званої «партизанки», мотивуючи це тим, що головна увага мусить бути зосереджена не на сьогоднішній боротьбі з німцями, а на майбутній — «з москалями». Інструкції, що надходили зі Львова, зводилися до того, що «розгортати партизанку не доцільно», щоб не сприяти розвалюванню Східного фронту. «Чим довже триває війна з Москвою, тим краще, тим більше вона (Москва. — Авт.) вичерпується». 

При цьому покликалися на Захід, котрий дотримується такої ж тактики і не поспішає висаджувати десант у Франції. 

Аналогічним ставленням щодо ведення партизанської боротьби проти німців відзначалася і ОУН Бандери. Вона уникала її до початку 1943 р. Більше того, розсилала відозву на місця, якою «партизанка» оголошувалася злочином проти власного народу. Тільки в 1945 р. група Бандери—Лебедя оголосить себе основоположницею УПА і боротьби з гітлерівцями. 

Згодом різні відділи ОУН-УПА будуть змагатися за пальму першості у започаткуванні цієї боротьби. Але насправді сперечатися не було про що. І ті й інші, власне, більше імітували боротьбу. Із спогадів її учасників випливає, що до зброї вони вдавалися, коли потрібно було визволяти із в'язниці своїх товаришів, кинутих до неї окупаційною жандармерією, або поповнити запаси цукру із складів, що охоронялися німцями. Як правило, у таких військових акціях загони УПА втрачали три-чотири вояки, що само по собі свідчить про невеликі їхні масштаби. При цьому в усіх випадках сутички відбувалися не з військовими частинами і не заради того, щоб пустити під укіс ешелон із зброєю для фронту, як це робили радянські партизани, а з німецькою жандармерією і польськими поліцаями, щоб помститися за утиски, вчинені ними стосовно населення. 

Дивною була ця боротьба, яка не перешкоджала підтримувати оунівцям цілком мирні переговорні відносини з німцями і укладати з ними угоди про співпрацю. Такі переговори, зокрема, відбулися у Луцьку в листопаді 1943 р. між мельниківцями і німцями. Сторони дійшли згоди, що повстанці «мають право організовувати збройні сили для боротьби проти совєтських партизан та інших диверсійних банд, які нищать українське населення». З цією метою було сформовано «Український легіон», який справді боровся з радянськими і польськими партизанами. 

В кінці 1943-го — на початку 1944 р. приклад мельниківців наслідували і бандерівці. В м. Кремінці вони провели переговори з німецьким командуванням «Кампфгрупе Прютцман», з яким уклали цілком мирну угоду. Керівництво УПА зобов'язувалося не воювати з німцями, а ті пообіцяли те ж саме зі свого боку. Крім того, бандерівці отримали від німецького командування пароль, за яким бандерівців мали безперешкодно пропускати в німецькі тили. 

Переговори з німцями вів і Бульба-Боровець у жовтні—грудні 1942 р. Німецьку сторону представляли рівненський гебітс-комісар доктор Беер і командир поліції Волині й Поділля підполковник СС доктор Пюц. На жаль, для Бульби, його умови співпраці (на відміну від бандерівських і мельниківських) були поза межами компетенції названих посадових осіб, а тому переговори скінчилися нічим. Можливо, коли б вони відбулися в 1943 чи 1944 рр., Бульба і доктори Беер та Пюц були б менш амбітними у своїх домаганнях. А у 1942 р. вони ще не втратили надії на кращий розвиток подій. 

У 1944 р. ставлення німців до УПА стало цілком толерантним, можна навіть сказати, союзницьким. Вони постійно вели переговори з командуванням окремих повстанських загонів, давали зброю з єдиною умовою, щоб ті використовували її для боротьби з Червоною армією. «Наше завдання, як згадують учасники тих подій, — було приготуватися якнайліпше до боротьби із новим окупантом. Про сутички з німецькою армією ніхто вже й не думав». 

Заради справедливості слід сказати, що про ці «сутички» націоналісти не надто думали і раніше. Тепер же, в 1944 р., між ними і німцями визначилося повне порозуміння. Відступаючи, німці озброювали загони УПА для продовження боротьби з ненависними для тих і тих «совєтами». Фактично, між сторонами відновився той альянс, котрий спостерігався у 1939—1941 рр. 

Таким чином, ні на які два фронти ОУН-УПА не воювали. У них був лише один фронт, за їхньою термінологією — «совєтський». Звичайно, якщо не рахувати фронту проти мирного населення. 

У 1941 р. німецьким командуванням на ОУН-УПА було покладене завдання переслідувати і знищувати радянські частини, котрі потрапили в оточення. Так, як це було на Поліссі, де цим займалися цілком легальні військові формування під проводом Бульби. У пізніших спогадах учасники цієї кампанії жалкували лише за тим, що їм так і не вдалося «знищити совєтські частини, бо вони спішно відійшли під натиском українсько-білоруських партизанських з'єднань через ріку Прип'ять». Бандерівці відстрілювали тисячами тих радянських воїнів, які відстали від своїх військових частин і проживали на окупованих німцями територіях серед місцевого населення. 

Був у ОУН-УПА і ще один ворог. Це радянські партизани. Нинішні націоналісти, домагаючись реабілітації своїх давніх попередників, час від часу заявляють, що українські повстанці і радянські партизани знаходили порозуміння, то чого ж його, мовляв, не можна знайти їхнім нащадкам. Насправді в реальних воєнних обставинах такого порозуміння не було. Та й не могло бути, оскільки для націоналістів, особливо для бандерівців, партизани були «совєтами», «більшовиками» і «східняками», котрі підлягали знищенню. Втім, пеговори між ними справді мали місце. Як згадує Скорупський, ковпаківці пропонували спільно боротися з фашистськими загарбниками, або хоч би не воювати між собою, але «на це ніхто (із учасників переговорів від бульбівців і бандерівців. — Авт.) не погодився». 

Розповідаючи про рейд з'єднання Ковпака на захід, щоб знищити нафтові промисли у Дрогобицькому басейні, котрі були головною базою постачання пального для німецьких механізованих частин на Східному фронті, Скорупський зауважує: «Під час цього маршу в одну й другу сторону найбільше дошкуляли йому німецькі літаки і українські партизани». На ціле з'єднання Ковпака «славні вояки» нападати не сміли, оскільки, за їхнім власним визнанням, не мали такої сили, а ось окремим підрозділам ковпаківців завдавали відчутних ударів. Так, у Суражському лісі в липні 1943 р. відділи УПА розбили партизанський загін Бегми. За свідченням Скорупського, бій тривав цілий день і цілу ніч. Коли він скінчився, і повстанці нарешті оволоділи партизанським табором, то «місце його було вкрито трупами». 

Подібне зіткнення упівців з радянськими партизанами мало місце пізньої осені 1943 р. в районі с. Мачулянки, що на правому березі р. Случ. Вище командування УПА наказало очистити цей край від радянських партизанів і кинуло проти них понад 600 вояків. Після жорстокого бою, зазнавши численних втрат, повстанці в паніці відступили, так і не виконавши завдання. 

У спогадах М. Лебедя, полковника М. Омелюсіка та інших чільних провідників ОУН-УПА тема боротьби з радянськими партизанами посідає одне із центральних місць. Звичайно вони героїзують себе, а відтак говорять не лише про дійсне, але й уявне. Полковник Омелюсік повідомляє, що з'єднання Ковпака, яке налічувало 2 тис. бійців, було вщент розбите ними в галичині. Згідно з Лебедем, червоні партизани Ковпака були розгромлені відділами УПА ще на Волині. 

Правда, це не завадило партизанам дійти до Прикарпаття, де проти них виступила так звана «Українська народна самооборона»*, створена за наказом керівництва ОУН, «щоб не дати Ковпакові опанувати Карпати». 

У даному разі важливим є не стільки те, чи відповідають дійсності дані націоналістів про завдані радянським партизанам втрати, скільки їхні зізнання в тому, що саме УПА була тією силою, котра солідаризувалася з гітлерівцями у боротьбі з радянськими партизанами. Незалежно від того, якими мотивами керувалися її провідники, об'єктивно поборювання радянських партизанів шкодило справі визволення України від загарбників. 

Із наведених матеріалів з усією очевидністю випливає, що на Західній Україні в роки Великої Вітчизняної війни мали місце не так національно-визвольні змагання, як справжня громадянська війна. Війна між різними націоналістичними партіями і їхніми збройними формуваннями. Війна з власним народом і національними меншинами. Війна з радянськими партизанами і так званими «східняками». У таких умовах ОУН-УПА, навіть коли б вони справді хотіли, не мали жодної можливості об'єднатися для спільної боротьби з гітлерівцями. 

На закінчення ще кілька рядків із вже згаданого листа Бульби-Боровця до Бандери: «Товариші націоналісти! Як вам не соромно і де ваша національна мораль та гідність толерувати такі злочини? Хто з чесних революціонерів може розділювати сьогодні функції в Україні, коли вона димиться в пожежах та спливає кров'ю? Хто ще сьогодні може мріяти про ті ваші посади, коли щоденно тисячі гинуть від терору й голоду? Чи важливіше сьогодні те, хто керуватиме Україною, чи те, щоб її спільними силами врятувати від цілковитої заглади? Державна влада не вигідне місце, а найвідповідальніша стійка тяжкої служби Батьківщині». 

Чи не правда, сказане можна адресувати і нинішнім націоналістам? 

P.S. Тим, хто побажає переконатися в правдивості викладеного в цій статті, рекомендую ознайомитися із збіркою документів і спогадів учасників націоналістичного руху «Туди, де бій за волю» (Лондон-Париж. 1989), виданої в пам'ять Максима Скорупського фундацією ім. О. Ольжича у Великій Британії. 

* Певно, назва саме цього військового підрозділу ОУН надихнула її нинішніх послідовників на створення однойменної партії «Народна самооборона». 

Петро ТОЛОЧКО




Ідеологічна війна за українську спадщину


Тема Української Повстанської Армії ніколи не була проблемою, яка б розглядалася в суто історичному аспекті. Суперечки навколо ОУН і УПА виникають не тільки в середовищі професійних істориків, а й переносяться на всіх більш-менш політично активних індивідів. У залежності від відповіді на питання про трактування сутності та історичної ролі українського націоналістичного руху 20-50-х років минулого століття ми матимемо різну ідеологічну картину сьогодення. Саме тому боротьба навколо УПА сьогодні є такою запеклою.

Традиційним є уявлення, за яким на питання ОУН і УПА існують лише дві точки зору.

Перша точка зору, представлена переважно так званими "лівими" і просто промосковськими силами, виходячи із суто московсько-радянського тлумачення історії, розглядає роль ОУН і УПА украй негативно, використовуючи як головні аргументи авторитарну і "профашистську" ідеологію ОУН і "колабораціонізм" УПА.

Друга точка зору, представлена націоналістами та лібералами (більшості з них), розглядає історичну роль УПА позитивно і виступає за її державне визнання.

Але такий "біполярний" підхід є вкрай натягнутим і умовним. Насправді ж, для того, аби зрозуміти глибинну суть цієї проблеми, необхідно зазирнути глибше.

Отже, навколо спадщини УПА боротьбу ведуть не два, а щонайменше три табори. І якщо стосовно проросійського табору все більш-менш зрозуміло, то серед тих, хто виступає за визнання УПА, є дві групи, які трактують український націоналістичний рух 20-50 років ХХ століття дуже по-різному.

Розпочнемо з ліберального, або псевдонаціоналістичного трактування ОУН і УПА. Цієї точки зору дотримуються не тільки відверті ліберали, але й чимало "націоналістів". Ліберали визнають позитивну роль УПА і аргументують це наступним чином:

"Антифашизм" і "демократизм" ОУН і УПА.

Ліберали подають в якості зразка ідеології ОУН відредагований і перекручений діаспорний варіант націоналізму, з якого було вилучено все, що вступало в дисонанс з ліберальним світоглядом. Так діаспорний націоналізм "позбувся" цілих ідейних пластів, які були в ОУН до 1943 року, як-то теми раси, великодержавності, трактування сучасних на той момент іноземних аналогічних рухів і т.д. (при чому підступність не мала меж - і досі роботи провідних ідеологів ОУН безсоромно "редагуються "ліберальними націоналістами"). Крім того, нав'язується думка, що боротьба між українськими повстанцями і німцями носила стратегічний характер і ледь не в першу чергу була викликана "ідеологічною несумісністю".

"Інтернаціоналізм" УПА.

Ліберали стверджують, що ледь не 40 відсотків (!) вояків УПА були не українцями, а азербайджанцями, узбеками, євреями і т.д.. Постійно наголошуючи на нібито "інтернаціональному", а не національному характері УПА, ліберали надають загонам українських націоналістичних повстанців вигляду таких собі "інтернаціональних бригад", які боролися за "свободу і демократію".

"Пацифізм" УПА.

Це уточнення іншої, більш маштабної ліберальної міфологеми - про "миролюбність" українців і відсутність у них войовничості та агресивності. Відповідно, твердять ліберали, якщо в УПА і йшли, то переважно через безвихідь, жорсткі методи боротьби в УПА не використовувались, і взагалі, в УПА ледь не кожен другий був не українцем, тобто українці не дуже то і здатні до війни.

Для чого ж лібералам все це пропагувати, навіщо так дико перекручувати сутність ОУН і УПА? Їх відповідь наступна: тільки подаючи лібералізоване трактування цих формацій, можна буде легітимізувати їх в очах "української та світової громадськості".

Насправді ж це лукавство, за яким ховається набагато підступніше бажання остаточно деактуалізувати і маргіналізувати український націоналізм як в історичному вимірі, так і у вимірі сучасності та перетворити його на придаток до лібералізму.

Лібералізація означає легітимацію тільки для самих ідейних лібералів, яких, на щастя, не так багато, як здається. Нікого з противників УПА ця лібералізація не переконає (насправді їх не можна, а головне - не треба в чомусь переконувати, вони самі вимруть, як мамонти), а от для націоналізму таке перекручення історії стає все більш травматичним.

Тепер розглянемо власне націоналістичний підхід до трактування ОУН і УПА, який корінним чином відрізняється від ліберального. Націоналізм заперечує усі ліберальні міфи про УПА, подаючи натомість реальні історичні факти, як доводять, що український націоналізм 20-50 років був інтегрально-націоналістичним рухом, який існував у єдиному контексті з іншими подібними рухами в Європі, а УПА була українською націоналістичною армією, яка вела війну не просто за формальну незалежність України, і аж ніяк не за демократичний лад, а за українську державу, в якій через етап національної диктатури було б встановлено режим націократії, який був описаний провідним ідеологом ОУН Миколою Сціборським. І нема чого приховувати чи соромитися того факту, що українські повстанці з ворогами не церемонились і у боротьбі за націократичну українську державу і саме виживання нації використовували будь-які методи.

Що дуже характерно, не тільки ліберальна публіка "підмазується" до УПА. В останній час в цьому напрямі активізувалися угрупування так званих "нових лівих", які у своєму прагненні відмежуватися від "старих" вирішили "переосмислити" історичну роль УПА. Ліваки перекручують український націоналізм вже на свій манер, проектуючи на нього свої хворобливі фантазії та "класову" маячню.

Масштаб та історична роль ОУН і УПА були настільки доленосними і залишили по собі такий глибокий слід, що взагалі проігнорувати цей рух ліберали не можуть. Тому вони пішли більш підступним шляхом - збочили і викривили його, тим самим уможлививши прив'язку націоналізму до лібералізму і маргіналізацію сьогоднішнього правого руху, який таким чином втрачає своє коріння. Кришталево чиста вода арійської лицарської традиції українського націоналізму була споганена брудним потоком ліберальної брехні.

Український націоналізм десятиліттями замовчувався, оббріхувався і поливався брудом комуністами. Зараз ми бачимо, що цю роль на себе взяли ліберали і, як завжди, вони розійшлися з комуністами лишень в методах: якщо другі діють прямолінійно і на силу, то перші під видом "союзників" закрадаються в нашу свідомість і тихо роблять свою справу, безсоромно фальсифікуючи націоналізм.

Я часто спілкуюся з людьми, які підтримують ліберальне трактування ОУН і УПА. На мої волання про те, що їх "теорія" повністю побудована на нісенітницях і шкодить націоналізму, вони відповідають що, мовляв, це дійсно так, але "на дворі ХХІ століття" і "ми маємо подавати все саме таким чином, бо інакше суспільство цього не сприйме". Абсурд! Чого це ми повинні "соромитися" і, червоніючи, дивитися в підлогу, коли нам хтось каже, що в ОУН була антидемократична і авторитарна ідеологія?

Так, була! І більше того, якраз через те, що зараз "на дворі ХХІ століття" і європейська цивілізація стоїть на краю прірви, ми повинні продовжити ці славні традиції, оновивши їх. Якщо українські націоналісти ще у 1920-30-х роках піднімали питання раси, то ми повинні не приховувати це, а тільки віддати шану тодішнім теоретикам, які вже тоді бачили загрозу, яка стала реальною тільки в останні десятиліття.

Давно закінчилася Друга світова війна, залишилися в минулому і роки героїчного спротиву УПА. Нема в живих уже більшості учасників тих подій. Але ідеологічна війна навколо УПА триває і українським націоналістам доводиться вести її на два фронти - з відкритими україножерами ("лівими") та україножерами прихованими - лібералами і псевдонаціоналістами. І якщо лінія фронту з першими окреслена чітко і проходить не тільки по університетських аудиторіях й бібліотеках, а й по вулицях, то з другими все набагато складніше. Чіткого фронту нема, скоріше можна говорити про серію ідеологічних диверсій, здійснених в нашому тилу. Але зараз, коли новий націоналізм набирає силу, остаточне розмежування, в тому числі і на вулицях, відбудеться зовсім скоро.

Андрій Іллєнко

http://www.svoboda.org.ua/dopysy/analityka/003195/


Прес-служба ВО "Свобода"

Почему Назаренко Назар Николаевич скрывает свое личико?

Есть в ЖЖ такой юзер, как [info]nazar_rus@lj

Он известен, тем, что совместно с неким Олегом Росовым (о котором мы еще как-нибудь поговорим) выпустил книгу "Герои наизнанку":

В первом сборнике известных журналистов и блогеров Олега Росова (novoross_73) и Евгения Назарова (nazar_rus)предоставлены некоторые самые известные статьи о истории ОУН и борьбы органов НКВД с ней. Факты и выводы, достаточно редкие документы и фотографии, предоставленные авторами, не оставляют читателей равнодушными. В этом томе подробно рассказано о борьбе советских органов с организацией украинских националистов, о борьбе за власть в руководстве ОУН, об уничтожении Шухевича и других командиров УПА, о связях руководителей УПА с фашистким командованием, с абвером и о многом других, не менее интересных, страницах истории.

Адреса Живых Журналов авторов:

http://novoross-73.livejournal.com/

http://nazar-rus.livejournal.com/

Однако тут начинаются противоречия. В одних источниках nazar_rus упоминается как Евгений Назаров, в других, как Николай Назаров... В чем же дело? а дело в том, что это не более, как псевдоним. Близкий к настоящему имени и фамилии, но псевдоним.

В инфо своего ЖЖ nazar_rus указал, что он злобный препод. Лучше бы не указывал, если хотел остаться инкогнито...

Опущу все промежуточные детали поиска и сразу перехожу к итогу.

На самом деле данный блоггер никакой не известный журналист, а:


к.с.-г.н., доцент
Назаренко Назар Миколайович

Назаренко Назар Николаевич, кандидат сельхознаук (лесоведение и 
лесоводство), доцент, работает на кафедре геоинформационных систем. Область научной работы - пространственная организация лесных экосистем.

Правда, открылся интересный факт? О щекотливых и тонких исторических события прошлого века в Украине пишет лесовод и почвовед? А историкам чем прикажете заниматься? Ботаникой? Представьте, как бы их высмеял кандидат сельхохнаук Назаренко Назар Николаевич, если бы они на это отважились? А вот он отважился заниматься историей с еще одним профессиональным, надо полагать, историком Олегом Росовым!

Интересно, кафедра и университет осведомлены, чем их геоботаник занимается, думаю, не только в свободное от работы время. Неужели лесоводство его интересует меньше?

Сверчок, знай свой шесток!

http://lj.rossia.org/users/fact_o/3754.html


назаренко назар миколаевич, назаренко назар миколайович,


Українська Повстанська армія та вітчизн.інтегральні націоналісти

Українська Повстанська армія та вітчизняні інтегральні націоналісти: дискусійні методологічні зауваження.

Автор: Фігурний Юрій
кандидат історичних наук, завідуючий відділом української етнології НДІУ МОН України. Автор близько тридцяти публікацій, присвячених козацькій культурі та етнонаціональним державотворчим проблемам, зокрема двох монографій: «Історичні витоки військової культури українського козацтва», Київ, 1997 та «Історичні витоки українського лицарства», Київ, 2004.

У статті досліджується проблема взаємостосунків Української повстанської армії та вітчизняних інтегральних націоналістів. Автор виносить на суд читачів деякі дискусійні методологічні зауваження.

Украинская повстанческая армия и отечественные интегральные националисты: дискуссионные методологические замечания

В статье исследуется проблема взаимоотношений Украинской повстанческой армии и отечественных интегральных националистов. Автор выносит на суд читателей некоторые дискуссионные методологические замечания.

Ukrainian Rebel Army and Native Integral Nationalists: Some Debatable Methodological Remarks

The problem of mutual relations of the Ukrainian rebel army and native integral nationalists is researched in the article. Author submitted for readers’ approval some debatable methodological remarks.



Українська Повстанська  армія та вітчизняні інтегральні націоналісти: дискусійні методологічні зауваження.


Час найкращий лікар, він загоює рани, виліковує хвороби… Проте, для вчених українознавців, саме великий історичний проміжок часу дає можливість тверезо і розсудливо проаналізувати українській національний державотворчий процес у ХХ ст.. Настав час оцінити його здобутки і втрати. Одним із важливих досягнень на шляху розбудови Української Самостійної Соборної Держави була збройна боротьба українського народу за свою незалежність  в роки Другої Світової війни. Вже минуло більше півстоліття з дня загибелі головнокомандуючого УПА генерала Романа Шухевича   (псевдо Тарас Чупринка) і настав час не тільки визнати українських повстанців національними героями і надати їм статус ветеранів другої світової війни, але й почати неупереджене вивчення деяких дискусійних проблем. До них, ми відносимо стійке поєднання абревіатур ОУН УПА. Насамперед, цим ми повинні завдячувати сталінським каральним органам (НКВС і МДБ) та радянській історіографії які називали українських повстанців не інакше як «бандерівці», бандерівські головорізи тощо. Хоча треба зауважити, що Степан Бандера був не військовим, а політичним діячем, і офіційно УПА ніколи не очолював. 
Актуальність дослідження цієї теми полягає в тому щоб спробувати надати науково виважену оцінку діяльності УПА та українських інтегральних націоналістів, а саме ОУН (б) і ОУН (м). 
Головною метою дослідження є аналіз сукупності державотворчих і мілітарних аспектів діяльності УПА та ОУН. Центральна проблема полягає в тому щоб показати непрості стосунки українських повстанців та інтегральних націоналістів, особливо ОУН (б).
Вважаємо за необхідне наголосити, що у своїй невеликій українознавчій розвідці послуговуємося, насамперед, одним з головних наукових методів – принципом історизму, себто об’єктивним дослідженням витоків історичного явища яким є УПА. Також ми використовуємо порівняльно-історичний метод, а саме, коли зіставляємо особливості зародження, становлення і формування УПА як вітчизняного мілітарного явища і її взаємостосунки з українськими інтегральними націоналістами.  Нажаль комплексні праці з цієї тематики майже відсутні. Ми назвемо лише деякі, які дотично торкаються цієї дискусійної проблеми. А саме спогади учасників збройної боротьби: Микола Куделя «Крізь бурі лихоліть», Олег Штуль-Жданович – О. Шуляк «В ім’я правди», Тарас Бульба-Боровець «Армія без Держави», Григорій Стецюк «Непоставлений Пам’ятник», Михайло Подворняк «Вітер з Волині», Максим Скорупський-Макс «У наступах і відступах», Михайло Каркоць-Вовк «Від Вороніжа до Легіону  Самооборони», Василь Станіславів-Макух «Ліс приймає повстанців» тощо.
Таким чином, в українській історичній науці та в публіцистиці склалася стійка абревіатура-словосполучення ОУН-УПА: історія ОУН-УПА, діяльність ОУН-УПА, боротьба ОУН-УПА тощо. Все це нагадує автору відомі слова Володимира Маяковського: "Партія і Ленін – близнюки браття… Ми промовляємо партія – розуміємо Ленін, промовляємо Ленін – розуміємо партія" (довільний переклад автора). Цікаво, що це була гарна поетична метафора співця більшовицької революції і не більше, тому, що в РКП(б)  завжди була могутня опозиція В. Леніну, лише Й. Сталіну вдалося зробити з більшовицької партії не те, що близнюка, а слухняного наймита-виконавця своєї волі. Але повернемося до проблеми яка нас хвилює – словосполучення ОУН-УПА. Вона постійно звучить в засобах масової інформації, в підручниках, збірниках, монографіях. Цим самим створюється ефект “сіамських близнюків”, коли ці поняття вживаються тільки через дефіс, і для переважної більшості авторів вони є рівнозначними і тотожними. Проте це не так, ті хто вживають цей вираз чомусь забувають деякі важливі моменти. А саме: по-перше, що починаючи з 1940 року єдина  Організація Українських Націоналістів розкололася на дві фракції – ОУН-М (мельниківська) – провідник Андрій Мельник і ОУН-Б (бандерівська) чи ОУН-Р (революційна) – вождь Степан Бандера; по-друге, хоча головна роль у формуванні численної  потужної Української Повстанської Армії належить ОУН-Б, разом з ОУН-М і офіційним днем народження її вважається 14 жовтня 1942 року, як свято українського війська приурочене до дня покровительки Війська Запорізького Покрови Святої Богородиці, проте реально вона почала свою збройну боротьбу з відступаючими військовими частинами Червоної Армії влітку-восени 1941 р., на території Полісся, і навіть саму назву, чи бренд, як зараз модно говорити, придумали не інтегральні націоналісти, мельниківці чи бандерівці, а представник Української Народної Республіки в еміграції Тарас Боровець (чи Бульба-Боровець), і саме дякуючи його успішному керуванню збройною боротьбою українських повстанців – назва УПА стала популярною не тільки на Волині і Поліссі, а поступово стала знаною на широких теренах нашої Батьківщини; по-третє, саме поєднання назви партії (політичної організації) з національними збройними силами є некоректним в науково-методологічному аспекті і, на моє глибоке переконання, ніде в світі, окрім як в Україні і в діаспорі не вживається. Нікому ж не спадає на думку говорити про РКП(б)-РСЧА (Робітничо-Селянська Червона Армія), чи КПРС-Радянська Армія, чи НСДАП (гітлерівська нацистська партія)-Вермахт (німецька армія) тощо, а от ОУН-УПА, це дуже гарно і добре! Навпаки, це надзвичайно не фахово, безграмотно і некоректно на мою думку. ОУН і її засновник Євген Коновалець, і його наступники, непримиренні вороги Андрій Мельник і Степан Бандера, а також провідні і рядові її члени своєю самовідданою боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу навіки вписали власні імена на скрижалі національної Книги Буття. Але разом з тим  в діяльності українських інтегральних націоналістів було окрім позитиву багато і негативу. Зокрема, це і розкол в організації, і переборювання один одного, якщо не сказати простіше – самознищення, невиправдана жорстокість СБ (служби безпеки) бандерівців, колабораціонізм мельниківців (я маю на увазі створення дивізії СС “Галичина”) тощо, зазначимо при цьому, що це дуже дискусійне питання, все це посприяло поразці державотворчих змагань. Разом з тим УПА до перерахованих вище фактів не має ніякого відношення, але коли вживають поняття ОУН-УПА, то цим самим автоматично всі помилки і невдачі інтегральних націоналістів переносяться на українських повстанців. 
Ми не хочемо ідеалізувати УПА, в неї теж були свої прорахунки, зокрема це і волинська різанина, хоча безсумнівно провина за цю трагедію, на думку автора, лягає не тільки на плечі УПА, але й на польську Армію Крайову; також це і надмірна жорстокість українських повстанців по відношенню до прорадянських елементів на території західних областей УРСР. Автор вважає, це дало змогу комуністичній владі створити так звану УПА-2, коли загони НКВС-МДБ переодягнені в повстанські однострої нищили і комуністів і націоналістів, знеславлюючи тим самим авторитет УПА, створюючи в регіоні ситуацію взаємної ненависті й недовіри, і продукуючи міф, який існує навіть на початку ХХІ століття – що вояки УПА, це не борці за волю України, а бандити, душогуби, головорізи і запроданці. Безсумнівно, це був успішний тактичний хід комуністичних зверхників, який посприяв поряд з іншими чинниками поразці повстанського визвольного руху. Отже, жорстокість піднесена до  абсолюту перетворюється в апофеоз насильства, де взаємне переборювання добра і зла перетворює ці етичні категорії на абстрактні дефініції. "На війні як на війні", полюбляли повторювати французи, і дійсно, легко оцінювати події через багато-багато років, але в цьому і полягає завдання істориків українознавців, щоби врахувати досвід і здобутки попередників, а також і їх невдачі, щоб успішно крокувати по шляху державотворення в ІІІ тисячолітті.
На превеликий жаль, до шістдесятих роковин УПА українська держава та її можновладці ще досі не визнали її воюючою стороною в Другій світовій війні. Який парадокс, герої-повстанці, які боролися і гинули за Самостійну Україну перебувають на правах паріїв, у власній Вітчизні, а в той же час колишні співробітники репресивних органів СРСР – НКВС-МДБ пошановані владою і отримують великі привілеї і пенсії. Зрозуміло, що в сучасній Україні надзвичайно мало свідомо-національного і дуже багато совково-космополітичного чинника. Тому нам, молодим вченим українознавцям, потрібно прикласти чималих зусиль, щоби посприяти політичній реабілітації героїчної боротьби українських повстанців на всіх рівнях національно-державного життя, починаючи з партизанського фольклору і закінчуючи визнанням їх на найвищому парламентсько-президентському щаблі влади.
Саме тому військовий парад на честь 10-ї річниці незалежності України мали відкрити не бутафорські чорноморські козаки, а справжні борці за Українську  Самостійну Соборну Державу – вояки-ветерени УПА. Але так не сталося, проте нам треба зробити все можливе щоби вони все ж таки промарширували головною і центральною вулицею древнього і молодого Києва – Хрещатиком, і вся Україна, і Захід, і Схід, і Південь, і Північ, і Центр, зрозуміли нарешті, хто виборював національну державність в жорстокій борні з ворогом в ХХ ст., і тисячами клали свої молоді життя на вівтар незалежності і соборності України. 


Крах " общерусской идеи "

Російський міф: українська мова - полонізована, ополячена російська мова, або крах "общерусской идеи" 

Я ще в середині 90-х від шовіністичних москалів чув вигадки, що українська мова створена шляхом ополячування російської мови, що такі вороги Росії, як поляки, німці та австро-угорці посприяли створеню української мови та окремого від росіян українського народу, щоб відірвати Україну від Росії, та подібні інші дурниці. Найцікавішим є те, що вони самі щиро вірять в цю маячню, яку поширюють. Пізніше, коли вже я проглядав сайти різних "русских абщин " , " русских блоков " і подібних за змістом організацій, зрозумів, хто тим цілеспрямовано займається. Замість того, щоб перейматися виключно своїми російськими проблемами, різноманітні " русские абщини " в основному тільки те і роблять, що, поширюючи антинаукову маячню таких "істориків ", як Железний, Каревин та інших, намагаються "вернуть украинцев в свою русскость ". 

http://megaross.livejournal.com/5855.html 
Російськими шовіністами поширюється антинаукова гіпотеза виникнення української мови в результаті, як вони пояснюють, полонізації російського народу України. При цьому ними ігноруюйться історичні факти виникнення та поширення діалектів народної українськоі мови на землях, як наприклад, Закарпаття та Буковина, які історично ніколи не були під польським впливом, та на таких землях, як наприклад, Сіверщина та Чернігівщина, які перебували під владою Речі Посполитої всього приблизно тридцять років, з 1618 по 1648 р. Ними також не береться до уваги те, що землі України, як і землі Білорусі, однаково в часі та в умовах перебували під владою Речі Посполитої, але тим не менше на тих землях, відповідно, поширились дві окремі мови - українська та білоруська, а не одна. Білоруську мову, як і українську мову, вони також вважають продуктом ополячування російської мови. Оскільки російські шовіністи вважають українську мову ( малоруське наріччя ) російсько-польським діалектом — результатом ополячування російської мови, то виходячи з їхньої "логіки ", народ на Закарпатті та Буковині, які знаходились під Угорщиною та Румунією, мав би розмовляти відповідно російсько-угорським та російсько-румунським діалектами. Не можуть вони і пояснити відсутність впливу єврейської мови на українську мову, враховуючи те, що євреї тримали в Україні шляхетську економіку та управління панськими маєтками. 

Шовіністичні любителі рассіюшкі, які поширюють версію, згідно якої українська мова виникла внаслідок ополячування російсьської мови, не можуть пояснити факт, як українська мова могла поширитись на землях, що ніколи не знаходились під польським впливом (див. коментарі): 
«Языковые игры» Януковича могут уничтожить Украину 
kvshurov.livejournal.com/1106035.html 
Языком – по электорату! 
kvshurov.livejournal.com/1120320.html 

Українці завжди існували як окремий народ від росіян... Інша справа - що вони не завжди себе раніше усвідомлювали українцями - окремим народом від росіян. Слава різним історичним чинникам, які сприяли самоусвідомленню українців окремим від росіян народом та не дали можливість російським шовіністам асимілювати українців у росіян. Шовіністичні любителі рассіюшкі через те бісяться, що вони не змогли асимілювати, змоскалити українців в таких же самих росіян, які проживають в рассіюшці. 

Яка логіка москальська: поскільки москалі себе назвали "русскими " від назви "Русь ", фактично змонополізувавши назву Русі, то всі інші нащадки Русі також зобов'язані назвати себе "русскими ", але при цьому вивчити язык ( хоча ним Русь ніколи не розмовляла ), носити смердючі та вшиві лапті і напиватись москальською водкою з самовара до позеленіння. 

Чому ж москалі забороняли малоросійське наріччя, якщо наче вони вважали малоросів частиною свого народу? А тому, що насправді москалі лише хотіли асимілювати малоросів у москалів і відчували, що малоросійське наріччя (мова) для них є зовсім чужим наріччям, мова зовсім іншого народу. По суті вони і малоросів вважали чужими, лише воліли їх змоскалити — асимілювати у москалів. Інакше б в них не виникала проблема забороняти малоросійське наріччя. Москалі ж нікому не забороняють носити лапті чи користуватись своїми іншими національними атрибутами. Якби вони вважали малоросійське наріччя — наріччям власної етнографічної групи (малоросів), то вони б його не забороняли, а берегли та розвивали, так само , як вони шанобливо ставляться до всіх інших своїх національних атрибутів. Відтак, можна вважати, вся їхня "общерусская идея " - не що інше, а тільки можливість та старання асимілювати інші близькі народи, включаючи українців ( малоросів ), у москалів. Перед москалями ще тоді стояла проблема: або змоскалити малоросів, або їх втратити, поскільки москалі боялися, що малороси себе можуть самоусвідомити окремим народом від москалів, яким вони по суті і були. 

Скільки я біснуватим шовіністичним любителям рассіюшкі не ставив це питання, ніхто з них ніколи не міг на нього відповісти. 

В даній темі я використав термін "малороси ", як українців часто називали в Російській імперії, які пізніше в основному себе і самоусвідомили окремим народом від москалів, тобто українцями. А москалі та лапотніки - це шовіністичні любителі расіюшкі, які помішані на власній російській національності і роблять з неї всесвітній культ, нав'язуючи її українцям. 

У москалів шовінізм до українців виникає від дебільної образи на українців, що українці є окремим народом, а не такими самими москалями як і вони. Від москалів можна почути подібне: " У них даже во Львове была "Русская тройца " ( укр. - Руська трійця ) и "Русская рада " ( укр. - Руська рада ), тогда почему они тепер не считают себя русскими" . Это их так поляки ополячили в каких-то украинцев. " А ображатися немає жодних підстав, через те і їхню шовіністичну образу треба вважати дебільною: на земній кулі живуть значно близькіші та спорідненіші народи чим українці та росіяни, але тим не менше вони залишаються і співживають як окремі народи без вимог до другої сторони змінити свою етнічність та асимілюватись в інший народ, який з подібної логіки як у москалів мав би бути "правильнішим ". Якщо ж розглядати українців та росіян, то вони ніколи не були одним народом чи народністю, а утворились з різних племінних об'єднань, які від початку значно культурно та мовно між собою відрізнялися, про що можна взнати навіть з рукописів. 

Російській інтелігенції на зразок різних бидлячників ( табачників ) замість того, щоб розпалювати шовіністичні пристрасті та міжнаціональну ненависть, варто своєму народові пояснювати історичну правду: мешканці північно-східних князівств, тобто москалі, виключно собі прибрали етномім "руський " на який мають право нащадки Русі, і це не значає, що останні зобов'язані асимілюватись у москалів. 

Польські шовіністи подібно російським шовіністам колись також ненавиділи українців в Західній Україні за те, що українці себе вважали від поляків окремим народом і відразу заспокювались щодо тих українців, які ополячились. Але польські шовіністи на відміну від російських шовіністів були значно чеснішими - вони ніколи свій шовінізм лицемірно не прикривали "дружбою народів " та "братерством ", як це роблять російські шовіністи. 

В світі існують мовно та культурно набагато близькіші, спорідненіші народи, ніж українці та росіяни, але тим не менше вони себе вважають окремими народами без дурних претензій від жодної сторони бути одним "єдиним народом ". Наприклад, молдавани та румуни є набагато близькішими народами, чим українці та росіяни, але вони себе вважають окремими народами, без таких подібних дурних шовіністично-імперіалістичних претензій, як у путлєра, бути "єдиним народом ". Якщо ж підходити з такими самими кретеріями та стандартами до українців та росіян, як до інших дуже близьких народів, які себе вважають окремими народами, то аж ніяк не можна вважати українців та росіян одним, єдиним народом. 

Колись один знайомий айзербайжанець розказував мені, що айзербайжанці дуже мовно та культурно близькі до турок, майже як один народ, але вважають себе окремими народами. 

Отже такі критерії та стандарти як до інших близьких народів повинні застосовуватися до українців та росіян при визначенні чи вони є окремими народами, чи вони можуть бути одним "єдиним народом ". Критерії та стандарти вище приведених даних вказують на те, що українців та росіян не можна вважати якимось одним "єдиним народом ". Думка про те, що вони є одним, "єдиним народом " - шовіністично-імперіалістична, шизофренічна фантазія путлєра та йому подібних. 

Недавно Путлєр повторив шизофренічну маячню російських шовіністичних кіл, що українці та росіяни є одним "єдиним народом" без врахування факту, що на земній кулі існують набагато близькіші народи чим українці та росіяни, але вони себе вважають окремими народами. 

Якщо прихильники Путіна вважають, що українці та росіяни є одним, єдиним народом, то, коли б вони вміли логічно думати, то мали б боротися за другу державну українську мову на території Росії. Аджеж, якщо один, єдиний народ користується двома мовами - російською та українскою мовою, то, логіка підказує, всіляко треба вимагати визнання української мови - другою державною мовою Росії. Проблема в тому, що за розповідями про єдиний, один народ криється російське шовіністичне намагання русифікувати українців, тому українська мова в Росії навіть витісняється з тих сфер життя, де нею ще користується якась частина українців Росії.

Чехи та словаки ( які є значно близькішими та спорідненішими, чим українці та росіяни ) жили до 1992 року в одній федеративій державі Чехословаччині без таких дурних вимог один до одного об'єднатися в якийсь один "єдиний народ", які шовіністичні росіяни ставлять українцям, а після 1992 року вони мирно розійшлися по окремимим державам - Чехії та Словаччині. 

Цитата від giocoso з форуму Домівка.нет :
Те ж саме я можу сказати й про такі споріднені кластери:
1)німці Федеративної Республіки, австрійці, германо-швейцарці та ельзасці,
2)чехи та словаки,
3)данці, фарерці шведи, норвежці та ісландці
Це тільки в Європі! А візьміть, наприклад, Латинську Америку - там, не зважаючи на те, що переважна більшість країн має іспанську мову офіційною та рідною й населення має змішаний расовий тип - середземноморська під-раса великої європеоїдної раси(іспанці) + американська раса(індіанці) + негроїди-африканці/американський та африканський складники варіюються в дуже широких межах - дивлячись кожну конкретну країну/, за винятком Аргентини, Уругваю та Коста-Рики, бо там європеоїди складають майже 100 відсотків, все одно не хочуть об'єднуватися в більші держави. Навпаки, наприкінці позаминулого століття одна з великих держав Південної Америки розпалася на дві - це сучасні Перу та Болівія з переважно метисовим та індіанським населенням...

http://megaross.livejournal.com/14515.html

http://megaross.livejournal.com/



---------------------------------------------------------------------------------------------------------------


Українці -окремий від росіян народ. Нова парадигма дискурсу

Українські патріоти часто стверджують наче росіяни вкрали наше руське ім'я...

Російські шовіністи, в свою чергу, показують якісь історичні рукописи, які свідчать на користь використання похідних від слова Русь назв на їхніх північно-східних землях.

А якщо до цієї проблеми відокремлення від москалів підійти з іншим чином: ми українці взагалі не хочемо з вами ватніками тепер мати будь-чого спільного; спорідненість якигось історичних назв нічим нас українців перед вами не зобов'язує; це виключно наша українців справа, як себе ідентифікувати.

Москалі ж вважають ніби українці зобов'язані асимілюватись у москалів лише на підставі якоїсь спільності колишніх історичних назв, хоча, як вже не раз підкреслювалось, між українцями та москалями існують суттєві відмінності, котрі, наприклад, підтвердили самі ж москалі своїми діями через обмеження та заборону ними української мови та культури, намагаючись асимілювати українців у таких же самих москалів, що проживають в Росії. Логічно, якби москалі сприймали українців (малоросів – у їхній термінології) частиною власного народу, то вони б навпаки – не упосліджували українську мову (малоросійське наріччя – у їхній термінології) та культуру, а всіляко намагались би їх зберегти.

По великому рахунку, Москву ніхто ніколи жодним чином не уповноважував виступити якимось новим центром руських земель. Московські князі кришувались та отримували ярлики від Золотої Орди на право панування над руськими землями, на яких Москва історично виключно силою встановлювала свою владу. Виходячи з таких підстав, Москва у жодному сенсі не має права виставляти якісь свої вимоги українцям – нащадкам Київської держави.

Я не раз помічав як українські патріоти, аргументуючи свою позицію наче крадіжкою москалями руського етноніму, самі розставляли на себе пастку у яку пізніше попадали, коли кацапчегам вдавалось витягнути якісь наче історичні рукописи з використанням похідних від Русь назв у їхніх Володимиро – Суздальському та Московському князівствах.

Представлені москалями буцімто історичні документи тепер майже неможливо перевірити. Тому я вирішив, як виражається один відомий історик, трансформувати парадигму дискурсу – доказувати окремішність українців від москалів на підставі лише відсутності будь – якої легітимності в тупих москальських вимогах до українців "абрусеть " та влитися з москалями в один "русский народ ". Як вже не раз вдалося випробувати, такий підхід наче обливає шовіністичних кацапчегів холодною водою і залишає їх з пустими руками. За такі викриття москальских шовіністичних дуростей мене відразу забанили і по ніку, і по ІП на форумі імпершовіністичної газети 2000.

http://megaross.livejournal.com/5855.html

Ключові слова:  ополячення, полонізація, українська мова, Київська Русь, загальноросійська ідея, всеросійська ідея, общерусская идея, малоросійське наріччя, малоруське наріччя

Геноцид українців поляками у фотографіях

АКівці під час знищення села Сагринь :
поляк посміхається над трупом українським селянина, який був убитий в полі поблизу с.Сагринь , березень 1944 р.



АКівці на фоні палаючого села Сагринь.










Тіла українців, помордованих загоном Народових сил збройних . с. Верховина, Красноставський повіт, 6 червня 1945 р.   Вбито до 200 українців.




Поляк на фоні вбитих у с. Верховини українців.



Село Верховина. Вбиті українці.



Село Верховина. Вбиті українці.



Село Верховина. Вбиті українці.



Село Верховина. Вбиті українці.



















Поляки вчерговий раз на сеймі (парламенті) прийняли рішення з засудженням та звинуваченням ОУН-УПА в геноциді поляків. При цьому злочинні дії АК та інших збройних польских формувань проти українців ними замовчуються або виправдовуються як "відплатні акції". 

Поляки вимагають вибачення і свої польські напади на українські села разом з паленням українських сіл та мордуванням українського населення називають "відплатними акціями". То що, поляки вважають, що вони недовідплатили чи не повністю відплатили українцям раз вони ще тепер вимагають і вибачення? Логічно, вимагати вибачення можна тільки в тому випадку, коли б поляки не палили українські села та не вбивали українців. 

Поляки чомусь забувають про деякі неув'язки пов'язані з їхньою теорією "відплатних акцій". Ще можна зрозуміти, що поляки, які постраждали від українських нападів, відплачували українцям, причетним до тих нападів на поляків. Але ніяк не можна зрозуміти, яке відношення мали українці Холмщини, Підляшшя, Надсяння,  Лемківщини та інших українських земель до "Волинської різанини", яким поляки, як вони висловлюються, "відплачували" . Українські села тих земель, яким поляки "відплачували"  за Волинь та "превентивно відплачували", знаходились за десятки та сотні кілометрів від Волині. Польські історики вже дійшли до маразму, називаючи, наприклад, знищення поляками Сагрині та навколишніх сіл 
(Майже в той самий час, крім села Сагринь, поляки знишили ряд інших навколишніх сіл на Холмщині: (Турковичі, Сліпче, Космів, Витків, Телятин, Крилів, Техобіж, Козодове, Міняне, Масловичі, Шеховичі, Ласків, Прогоріле, Новосілки. Паска, Невірків, Конюхи, Рудка, Модринь, Чесники та інші )) превентивно-відплатними акціями ( http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=3000 ) , тобто, треба розуміти, поляки відплачували авансом наперед, очікуючи нападів УПА на польські села на тих теренах, де УПА практично не діяла і не могла навіть організувати хоч якийсь найменший захист українських сіл перед польськими нападами. Так само поляки не можуть пояснити, за що відплачувала на Волині пригнана з Польщі польська допоміжна поліція. З польської аргументації виглядає, наче ті поляки, які служили в присланій з Генерал Губернаторства допоміжній поліції, могли якимось чином постраждати від нападів на волинські польські села. 

Що стосується дитячої аргументації " хто почав ", то навіть можна розглядати напади на початку війни блукаючих частин розбитого польського війська та КОПу на українські села в 1939 р.: 
Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland's Western Ukraine and Western Belorussia by Jan T. Gross. pages 18-21 
ОБПАЛЕНА ВОГНЕМ СВОБОДА http://turka.at.ua/news/2009-09-18-19
І. Кедрин-Рудницький Причини упадку Польщі. ст. 282-285. Фотографія українських жертв погрому у вересні 1939 р. між ст. 272 та 273 цієї книги. http://diasporiana.org.ua/politologiya/2328-homo-politicus-prichini-upadku-polshhi/
Або навіть вбивства українців на Холмщині в 1941-43 р., про які навіть згадував маразматик-"історик" Віктор Поліщук у своїх українофобних "писаннях". 



"– Польська сторона наголошує: кількість жертв з двох сторін непорівняльна. Згідно з дослідженнями, якими оперують польські історики, йдеться про понад сто тисяч убитих з боку Польщі та кілька тисяч загиб–лих українців. 

– Якщо порівнювати цифри, то виявиться багато цікавих речей. Говорять про 60, 100, а інколи навіть 200 тисяч поляків, що загинули від рук українців. Але поляки уклали іменні списки – там понад 36 тисяч жертв. Водночас польська сторона заявляє, що поляки вбили лише 2–3 тисячі українців. Згідно з українськими підрахунками, серед волинських українців було не менше восьми, або й навіть 13 тисяч загиб–лих ( тільки на Волині - Slav ). Між цифрами 13 і 36 тисяч зовсім інша різниця, ніж між двома і двома сотнями тисяч. Крім цього, поляки часто намагаються вибілювати злочини, котрі вчинила їхня сторона. Єва Семашко, яка тривалий час вивчає волинські події, запропонувала вживати дивовижний термін: «превентивні акції відплати». Це коли поляки напали на українців першими, повбивали їх, але трактувати це треба як самооборону! Хіба не нонсенс? " 


Приклад того, як поляки "превентивно відплачували" : 

"70 рокiв тому польські націоналісти розстрiляли 104 мешканців села Красний Сад, що на Волинi 

Вiд села сьогоднi залишилося лише три хати i криниця. Саме бiля неї i стояла та клуня, де далекого 1943 року знищили 103 селян. 104-м став житель iз сусiднього села, який того трагiчного дня прийшов у Красний Сад..." 



Крім того, польські історики часто значно перебільшують власні втрати. Для всіх, кого цікавить, інформація щодо кількості вбитих поляків на Волині від "істориків" Семашків з їхньої книги "Людобойство": 

Пораховано ними 36 543 - 36 750 вбитих поляків, але вони вважають реальне число вбитих більшим, 50 000-60 000 осіб. 

Liczba osb, ktre zginy w okrelonym, choby w przyblieniu, czasie i miejscu (np. na terenie powiatu), i gdzie liczba zamordowanych dla wykazanych w pracy zdarze jest podana, wynosi co najmniej 36 543-36 750 Polakw (Tab. 5).  Rzeczywista liczba zamordowanych jest wysza i wedug naszego szacunku wynosi 50 000-60 000 osb. 

Тобто, зв'язок між тими цифрами такий: 

36 543-36 750 + ? = 50 000-60 000 

Порівнайте цифри: з однієї сторони ними наче відносно точно порахована кількість загиблих поляків, що становить за їхніми даними 36 543-36 750, а з іншої сторони вони просто собі вважають, що число вбитих поляків на Волині становить 50,000 - 60,000 . Книга наче істориків Владислава та Єви Семашко з назвою "Людобойство" в Польщі називають фундаментальною та монументальною, у якій, за твердженям поляків, нагруновніше, найглибше та найточніше досліджено "Волинську різню".

Ще раніше Владислав Семашко разом з істориком Ю. Туровським у книзі "Злочини українських націоналістів щодо ліквідації польської людності на Волині 1939-1945". подавали ще більшу цифру 60-70 тысяч вбитих. Тепер вона помітно змаліла... А такі "історики" , як Прус та Корман навіть подавали ще більші цифри, як 200 тисяч чи навіть 500 тисяч вбитих поляків на Волині, при тому, що такої кількості поляків як 500 тисяч навіть ніколи не проживало на Волині, а десятки тисяч поляків було ще раніше совком вислано в Сибір та виїхало у Польщу під час війни.

Один невеликий, але яскравий приклад, як "історики" Владислав та Єва Семашки "рахували", а точніше - фальсифікували, кількість загиблих поляків у Ковельському повіті у 39-му році:" Рівненський історик Андрій Жив’юк пригадує приклад саме такого пересмикування фактів, який навів у своїй монографії «Армія крайова і УПА» визнаний польськими колами український дослідник Ігор Ільюшин. Йдеться про випадок фізичного знищення близько десятка агентів польських спецслужб у Ковельському повіті у 39-му році, описаний у відомому мартиролозі Єви й Адама Семашків. Автори покладають вину за злочин на Організацію українських націоналістів. Натомість Ігор Ілюшин віднаходить записку про цей випадок тодішнього наркома внутрішніх справ Української РСР до Лаврентія Берії. «Дійсно, подібне мало місце, – каже Ігор Ілюшин. – Але в одному з сіл зібралися колишні члени КПЗУ, які відкрили архів польської поліції, котрий не встигли забрати, і там були імена конфідентів, а серед них були й поляки, й українці, і євреї – різні люди. І вирішили влаштувати над ними суд. І вони тих людей зібрали, й винесли над ними вирок – за те, що вони були конфідентами польської поліції. Члени КПЗУ – підкреслюю – це зробили. Їх там убили й закопали. Потім, коли вже НКВД розслідували цю справу, то вони дійшли до суті. Резюме було таке, що, в принципі, притягати до відповідальності їх не варто, бо це дійсно були конфіденти, тож це акт справедливої помсти. І на цьому поставили крапку. Така доповідна Сєрова Берії. То куди ми маємо записати цих людей, на чиє конто маємо записати – НКВД, яке схвалило ці дії членів КПЗУ, чи на націоналістів, як це зробили Семашки?

Інші наші краєзнавці та історики ( Ольховський, Царух та інші ) спростовують "історичне відкриття" польських "істориків" : Семашки також включили у кількість польських жертв ( 36 543-36 750 ) вбитих польськими бойовиками та польською поліцією українців Волині.

--------------
Щоб відкрити деякі інтернет-посилання, треба від них в кінці забирати "  "
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая