Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Ліна Костенко

1. Боронися від того, хто щойно тобою був І водив тебе в сад, де високі замшілі трави. Бережися того, хто тебе у тобі почув І чомусь нагадав, що і небо твоє імлаве.

Де ж ті схованки снів, де загати хмільні дощу? Заростають стежки кропивами якогось дива. Ну а той, у саду, то був просто старий віщун. То був просто дивак, що його називали Дивом.

2. Монастирська стіна постаріла. Сиві сходини моху – як брови ченця. Тихо падали яблук достиглі серця, Відкриваючи стигми старечого тіла.

Сад молився у сутінках синіх, Не зігнувши своїх ревматичних колін. Під стіною стояв, може, Дух, може, Син, Поправляючи німб в золотім павутинні.

3. Нема кінця. Цей сад не має меж. Старі дерева. Трави-сухостої. Стоїш із кухлем глиняним і п’єш Питво позачасовості густої.

Так мало сонця. Небо, як слюда, Мутне і жовте. Хтось тебе лишає. І чути шурхіт: то його хода Крізь зарості сухого молочаю.

Нехай. У монастирському саду Солодка тризна. Яблука доспілі. І, затопивши пальці у меду,

Чекаємо на ніч, як на орду. І молимось. І чуємо ходу Крізь молочаю зарості замшілі.

Прогулка по лесу была чудесная...
Не устаю удивляться красоте и переменчивости живой природы =)

Хочется верить, что после новогодних праздников все волшебство и тепло, собранное в кругу друзей и близких, не растеряется и не исчезнет. Что мы будем милыми и добрыми не только лишь в новогоднюю ночь, отправляя друзьям смски, а и целый год - даря подарки, воздушные поцелуи, улыбки...

Где то там далеко остался
Пыльный город со всеми печалями,
И цепочка вагонов длинная
Меня тихо по рельсам качает,

И везёт в бесконечное счастье,
Там где пахнут цветы дур маняще,
Мне бы там навсегда остаться,
Ведь души там моей пристанище.

Тихим ржанием в загоне встретит
Меня мой жеребец буланый,
Ветер гриву ему растреплет,
Как всегда сумасшедший и пьяный.

Своего подседлаю красавца
И помчимся быстрее мы ветра,
Чтоб копытом земли не касаться,
На подобии скорости света.

Где то там в полях за теряясь,
Я теорию счастья открою:
Ничего нет на свете прекрасней
Чем испытывать бешено волю!

Ну а вечером - корм и стойло,
И улыбку свою мне не спрятать!
…Боже, что ж так пищит назойливо?
…Чёрт дери мой будильник проклятый!