Надія Є

   Хто сказав, що життя сповнене сірих буднів?

   Дні мого життя забарвлені усіма кольорам чуттів, пристрастей: всеохопного, божевільного щастя, пульсуючого, набухлого болю, нудної, затягуючої у свої обійми печалі, обрушеного знічев’я горя чи то пекучого і резонуючого у всьому тілі смутку…

   І поглинаю я їх усі. Без розбору. Єдина різниця – у способі. Щастя ковтаю цілим шматком, облизавшись і попросивши ще. Смуток же, як істинний цінитель, п’ю маленькими ковточками, впиваючись смаком та ароматом. Горе нарізаю тоненькими смужечками, і особливо спокусливі шматочки залишаю на потім…

   І от зараз, як вправний інквізитор, намагаюсь зробити страту своєї надії якомога видовищнішою, повчальнішою і головне – чуттєвішою. Адже події забуваються, емоції, пов’язані з ними – ніколи. Щоби наступного разу…щоби не було його зовсім, того наступного разу.

   Здавалося б, нежива вона більше. І мозок чітко фіксує – кінець. І на душі легшає, і напруга спадає. А виявляється – ні. Жива. Вона, ніби «майський жук», що вчепившись тендітною лапкою за вертикальну, досконало гладку поверхню, висить на небаченій висоті. А я уже повільно один за одним забиваю цвяхи у її маленьку труну.

   Живемо!=)