Ведущие американских еврейские организации приветствовали решение Верховного суда США, признавшего «Закон о защите брака», который официально признавал лишь брак между мужчиной и женщиной, неконституционным. По сути, данное решение уравняло геев и лесбиянок в правах с традиционными семейными парами по всей стране.

«Полное признание однополых браков - право вступать в брак с тем, кого любишь, независимо от пола, - это право, признание которого уже давно назрело», - заявил главный юрисконсульт Американского еврейского комитета Марк Д. Стерн. По его словам, принятие этого решения было неизбежным, однако «далеко не полным шагом в этом направлении». На данный момент лишь в 12 американских штатах, а также в округе Колумбия легализованы однополые браки.

«Мы просто надеемся на то, что эти общие принципы равного обращения возобладают повсеместно. Те штаты, в которых до сих пор нет равенства брака, мы надеемся, посмотрят на это решение как на положительное развитие и примут его у себя», - отмечает директор по гражданским правам Антидиффамационной лиги Дебора Лотер.

В свою очередь, представители как реформистских, так и консервативных еврейских общин и движений также приветствовали решение Верховного суда США. «От имени 1700 раввинов раввинской ассамблеи, я присоединяюсь к евреям по всей Калифорнии и США и признаю сегодняшнее решение Верховного суда как решение, которое открывает путь для любящих и преданных однополых пар, чтобы они могли реализовать свои права и получить привилегии официального брака» - говорится в официальном заявлении раввина Джеральда Скольника, президента раввинской ассамблеи консервативного движения.

Особое внимание раввин обратил на то, что истцом по делу, рассмотренному в Верховном суде, которое завершилось историческим признанием однополых браков в США, выступила 83-летняя Эдди Виндзор, жертва Холокоста. Обратиться в суд женщина решила после того, как ее вынудили заплатить более 600 тысяч долларов налогов за недвижимость после смерти ее супруги, так как брак, заключенный между ними в Канаде, в США официально не признали.

В свою очередь генеральный директор Национального совета еврейских женщин Нэнси Кауфман назвала решение Верховного суда приятным и историческим шагом на пути к справедливости и равенству для однополых пар, которое соответствует законам страны.

«Национальный совет еврейских женщин удовлетворен тем, что решение суда по данному делу предоставляет однополым парам уважения, права и признание того, чего они действительно заслуживают, и за что они боролись в течение многих лет», - подчеркнула Нэнси Кауфман.

http://glavcom.ua/news/136819.html

У польському видавництві "Orodеk KARTA" цього літа вийшла книга спогадів Стефана Донмбського (Стефан Дембскі, Stefan Dmbski) під назвою "Кат" (Egzekutor). Автор виріс у селянській родині, закінчив школу у Львові, а в 1942 році 17-річним хлопцем потрапив до спецпідрозділу польської Армії Крайової, завданням якого були страти гітлерівців і колабораціоністів.

Після визволення Польщі підрозділ страчував представників нової, комуністичної, влади, а також етнічних українців.

Повість уже викликала відносне збурення у польському суспільстві та ЗМІ, адже в ній йдеться про темний бік діяльності польського незалежницького підпілля. Про те, на що накладено негласне табу - про жорстокість та безжальність бійців Армії Крайової. У сучасній Польщі щодо цих питань діє негласний закон омерти. 

Я з "Луісом" переважно ставали під двері та вікна, натомість напівпритомний "Твардий", старий ножевик зі львівських Пасік, кидався на скам'янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часто замість ножа використовував звичайну лавицю, якою розколював черепи, наче макові головки. 

Одного разу зібрали три українські родини в одному домі й "Твардий" вирішив прикінчити їх "весело". Вдягнув знайдений на полиці капелюх і, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та при звуках музики наказав їм співати "Тут узгір'я, там долина, в дупі буде Україна...". І під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали.

Це була їх остання пісня. Після закінчення концерту "Твардий" так жваво взявся до праці, що ми з "Луісом" втікли до сіней, щоб і нас часом помилково не зарізав.

Одного разу, йдучи через село з "Твардим" та "Луісом", увійшли до будинку, де жили три дівчини. Під час розмови з'ясувалося, що одна з них - українка. Оскільки вона була молода і дуже гарна, "Твардий" вирішив, що кращою карою за її українське походження буде, якщо ми всі троє згвалтуємо її.

Я був цією ідеєю неприємно здивований, але зробив кам'яне обличчя, бо нема нічого гіршого для 19-річного хлопцю, ніж зізнатися, що "боїться задниці". Ніхто не протестував. Дівчину відвели до окремої кімнати, в якій першим з нею лишився як ініціатор капрал "Твардий". Вийшов до нас спітнілий через десять хвилин і "Луіс" зайняв його місце. Зрештою настала моя черга. 

Увійшовши до спальні, застав бідну дівчину, що лежала голою на ліжку й істерично здригалася. Я почувався по-дурному, почав її шкодувати та не знав, що робити. Зрештою сів на краю ліжка та почав делікатно гладити її по довгому чорному, як оксамит, волоссю. Почав її просити, щоб перестала плакати, й навіть пробував її умовити, що може ще все добре закінчиться, хоч в глибині душі, знаючи вже добре "Твардого", знав, яким той кінець буде. Однак мені стало дуже прикро.

Дівчина була вродлива та ще така молода, що в житті, певно, нікому шкоди не зробила та мала таке само право на життя, як кожний з нас. Єдине, що мала невдачу народитися українкою - через це її доля була вже визначена.

Я занадто переймався своєю партизанською кар'єрою та своїм "патріотизмом", щоб тоді вийти й заявити "Твардому" прямо в очі, що ми робимо велике свинство і що ту дівчину слід помилувати. Я мав те саме військове звання, що й "Твардий", тож про жодні накази мови не було.

От тільки мій спосіб мислення тоді був таким простим... Вважав, що перша сходинка до героїзму - це бути твердим, як "Твардий". Дотримуючись цієї засади, не думав у цілому про порятунок дівчини. 

Я не згвалтував її третім, це правда, але головним чином тому, що гвалтування не діяло на мене збуджуючи, а істеричний плач дівчини діяв на мене швидше депресивно. Збуривши собі волосся, "витираючи від поту" сухе чоло, вийшов до кімнати, де колеги розважалися розмовою з двома польками.

Підтвердив, що вже все зробив і що віддаю дівчину на розсуд "Твардого", з легким, однак, натяком, щоб їй подарувати життя. "Твардий", хоч і глянув на мене, як на божевільного, несподівано погодився на це легко, але зазначив: "Ти, "Жбік", завжди маєш ідіотські ідеї".

Однак самим згвалтуванням не закінчилось і хоч "Твардий" подарував їй життя, але перед тим витягнув її голу на кухню та розгрівши до червоного кочергу, прикладав її до тіла дівчини, поки не з'являлися червоні смуги. І в такому стані, повністю голу, викинув бідну дівчину на двір. Рятуючи життя, по коліна в снігу, в тріскучий мороз, вона побігла до сусідів.

Після того випадку з дівчиною я переконався, що "Твардий" мав винятково добрий "нюх" до українців....

http://www.istpravda.com.ua/blogs/2011/02/1/20545/