Ти питаєш, сестра,
Як тут у хаті,
Слава богу, все добре,
І мата, і тато.
Знаєш, тільки б не гірше,
Ну що ще сказати…
Слава богу, все добре,
І мама, і тато.
Ти кажеш, з-за кордону
Все не так виглядає,
І ніби ми тут ще є,
І ніби нас тут немає.
Вони, можливо, праві,
Їм напевне видніше,
Бо я і сам вже не знаю,
Що краще, що гірше.
Якщо послухати новини,
Не так все й погано.
Новини позитивні,
І ввечері, і рано,
А також всі сидять
По своїм кутках,
І скоро вибори, вибори, вибори нах…

Моя нікому не потрібна країна,
Мої не зовсім зрозумілі пісні,
Але усмішка твоя єдина, очі твої одні,
Моя нікому не потрібна країна,
Мої не зовсім зрозумілі пісні,
Але усмішка твоя єдина очі твої одні,
Очі твої одні.
Очі твої одні…

Ти пам’ятаєш, двадцять років
Тому все починалось,
А ми малі були ще,
Але також на щось чекали.
Нам казали, що повинні
Народитись нові люди,
Які страшне минуле
Як сон забудуть.
І люди народились ,
Люди пішли до школи,
Та їм плювати на все,
У них свої приколи,
Вони давно живуть
По своїх власних законах:
Спортивки, пиво, сємки,
Шансон на телефонах.
Тепер у школі вже не вчать
Любити Батьківщину.
Всі переконані у тому,
Що вона їм щось повинна,
І вже нікого не підставиш
Ні на яку ідею,
Вони вдихають батьківщину
Із запахом клею.

Моя нікому не потрібна країна,
Мої не зовсім зрозумілі пісні,
Але усмішка твоя єдина, очі твої одні,
Моя нікому не потрібна країна,
Мої не зовсім зрозумілі пісні,
Але усмішка твоя єдина очі твої одні,
Очі твої одні,
Очі твої одні.

В нас стало більше машин -
Така потреба і мода,
Пенсіонерів, жебраків
У магазинах перед входом.
Правда, захід не став
Ближче зі сходом.
Все як завжди:
Бандити, тюрми
І міліція з народом .
Депутатські розмови,
Значки, спецсигнали,
Когось до сміху,
Когось до сліз дістали,
А ще дороги, дураки,
Росія з своїм газом.
З тою малою, що ти знала,
Ми вже більше не разом.

Моя нікому не потрібна країна
Мої не зовсім зрозумілі пісні
Але усмішка твоя єдина очі твої одні
Моя нікому не потрібна країна
Мої не зовсім зрозумілі пісні
Але усмішка твоя єдина очі твої одні
Очі твої одні,
Очі твої одні.

Ти питаєш, сестра,
Ну як тут у хаті,
Слава богу, все добре,
І мата, і тато.
Надіюсь, скоро побачимось,
Ти ж приїдеш на свято?
Я теж тебе люблю,
Привіт від мами і тата.

Моя нікому не потрібна країна
Мої не зовсім зрозумілі пісні
Але усмішка твоя єдина очі твої одні
Моя нікому не потрібна країна
Мої не зовсім зрозумілі пісні
Але усмішка твоя єдина очі твої одні
Очі твої одні,
Очі твої одні.

Побег из Эдена

(1 книга трилогии)

Аннотация

Корпорация «Биософт» прекратила свое существование. Ее уникальный биоконвертер взорван. Ее акции обесценились. Ее глава — пятнадцатилетний таинственный гений Макс Громов — бесследно исчез.
Когда два миллиарда жителей хайтек-пространства об этом узнали... Они испытали шок. Мягко говоря. Потом выводы. Паралич мировой экономики. Крушение системы образования. Апокалипсис. Конец света. Нам всем крышка. Так началась эта история. Нет, скорее легенда о Максимусе Громе.

Мнение читателя:

"— Теоретически, так, в качестве предположения, биологический вирус может прижиться в цифровой среде?"
По моему, это неприличный киберпанк.

---

Хорошая серия. Приличный киберпанк в хорошем смысле этого слова. А то видишь ли повадились писать про наркоту под видом киберпанка. Еще всегда умиляло почему для этого жанра обязательно надо прикрутить якудзу? Лишь потому что апологеты жанра это сделали?
К счастью эти книги не страдают тупым подражанием. Хороший язык, есть загадка, обьемная атмосфера. Читать всем.

Моё мнение:

вполне приличная книга. Читается легко, несмотря на обилие терминов и рваность рассказа. Повествование ведется от лица Алисы Лиддел - охотника за головами, которой в память "закачали" воспоминания Макса Громова.

Прекрасно написана тетралогія! До прочитання його книги "Зламаний бог" (так вийшло, що першою я прочитала третю книгу з чотирьох) я й не гадала, що космічна фантастика може бути настільки цікавою.

     

Скачати можна тут: http://www.fenzin.org/library/author/345

 

Я прямо таки перелетів через огорожу ВиШМу.
Взагалі-то огорожа була магічною і покидати ВиШМ без дозволу було не можна. Тебе просто б не пропустила огорожа. Але риючись у бібліотечному мотлосі я якось натрапив на проект огорожі. І знайшов місце, де був “лаз”, але в цьому місці потрібно було перескакувати через огорожу.
При вході в кімнати я наштовхнувся на Тамілу-Оракул. Вона глянула, по-пташиному нахиливши голову набік, на мене і запитала-ствердила:
- Ну, що встиг?
- Угу, - буркнув я і прослизнув між старою і стіною. – Я спати піду.
- Краще в Закриту кімнату. Ти ж не виконав моє останнє завдання до кінця.
- Добре, - погодився я.
Краще вже сидіти за тією машиною ніж бути у товаристві Старої Тамки, а вона б від мене не відчепилася.
Тож я пішов до Закритої кімнати і вмостився перед візором зручніше. Я вперто обходив усі перешкоди, обманював, проявляв межі жорстокості, але пройшов усі тури. При цьому я навчився ще багатьом прийомам боротьби. Машина робила свою справу. І от перед очима з’явився напис: “Вітаємо! Натисніть вибрану вами кнопку для завершення”. Написи на кнопках було зроблено древньою і незрозумілою мені мовою, тож я тицьнув навмання.

В усіх вчителі, як вчителі, а мені дісталася стара Таміла-Оракул! Норвуд Лісничий потрапив на елітний курс ельфійських стрільців, Агафангел Скайєр уже призначений командиром загону громотворців, а я?
По прибутті до ВиШМу нас усіх повели до Алатиру. Там за допомогою рави визначали наші здібності. Всі клали руку на стови і здавали кров. Серед тих, що прибули зі мною було кілька мішанців, але я виявився єдиним, на якому рави зламалася. Рави тільки і змогла, що призначити мені у вчителі Стару Тамку.
Стара Тамка або Таміла-Оракул колись дійсно віщувала майбутнє, а тепер завідувала ВиШМівським книгозвалищем (назвати це приміщення бібліотекою неможливо!).
Тож моє навчання полягало в упорядкуванні вікового безладу. Тут таки і проявилися вперше мої здібності. Виявилось, що варто покласти мені руку на книгу чи фоліант, побажати дізнатисяпро, що там написано, і я вже все знаю.
Стара Тамка часто пропадала десь по своїм справамі зовсім не займалася моїм навчанням. Через мсяць мені набридло копирсатися в книжній пилюці і став бігати дивитися як займаються інші.
Я старався, щоб мене не помітили, і в мене це виходило.
Якось я відкопав під книгами вхід у підземелля і став його досліджувати. Там я ховався від Таміли-Оракула, коли вона гримала на мене за якусь дрібну провину, і пробував повторити те, що підгледів на заняттях інших курсів.
Час від часу у моєї вчительки прокидалася свідомість і вона давала мені певні завдання. Були і такі, над якими я мучився довгий час. Так одного разу вона привела мене в Закриту кімнату.
- Ось це механізм другий по важливості після Алатира, - сказала вона, вказуючи на невеликий столик з візором. – Він допомагає вивчити здібності учня. Сідай!
Потім надягла мені на голову шолом і ввімкнула пристрій.
- Ну і до якого ти рівня дійшов? – запитала Стара Тамка, знявши з мене шолом.
- До тринадцятого, - я глянув у вікно. Там стояла глуха ніч. Я відчув як завурчало в животі. – Скільки часу я так просидів?
- Три доби.
- Я так довго мучив цих кілька рівнів?! – вихопилося в мене.
- Та це найкращий результат за чотири століття! – вигукнула Таміла-Оракул. – В нагороду я дозволяю піти тобі в місто.
Я аж підскочив від радості. Таке траплялося нечасто, щоб когось із учнів ВиШМу відпускали до Тазіру, а ще поночі то й поготів.
Тільки пробігши кілька кварталів вулицями міста, я зупинився від думки, що прийшла мені в голову: так Стара Тамка через п’ять хвилин забуде, що сама випустила мене в місто. Ох і влетить же мені від спостерігачів, якщо застануть мене на вулицях міста! У мене ж з собою і вихідного жетону немає!
Я став пробиратися на околиці, перейшовши на рівень Духу Ночі, щою мене менше хто бачив. Саме тоді я побачив як кілька молодиків намагаються присилувати дівчину до зносин. Дівчина пручалася щосили, але їй було вже не вибратись.
Взагалі я не з тих, що рвуться в бій на захист всіх сірих і убогих, але тут я кинувся на захист. І оскільки, ніхто не міг би довести, що я був у місті, я застосував кілька підглянутих прийомів. Мушу похвалитися, розкидав я їх швиденько (це й не дивно, бо поєдинок викладається тільки у ВиШМі та в Палаці). На мить зупинився, щоб глянути на дівчину. Вона стояла перелякана і здивована водночас. З-під чадри виднілися тільки великі блискучі від сліз, що рвалися на волю, очі. Я легенько торкнувся її руки, дівчина здригнулася, а я пересвідчився, що з нею все гаразд. Разом з тим до мене прийшло усвідомлення кого я щойно врятував.
Я припав на коліно перед геміною, єдиною спадкоємицею престолу Тазіру. І рвучко з місця подався чимдуж до стін ВиШМу.

- Вставай, ледащо! розлігся він тут! Засмагає! Всі тільки тебе і чекають. Думаєш у ВиШМі тобі таке просто так минеться!

Я встав і поплентався в напрямку, вказаному дивним бомжем. На мене чекала група дивних створінь. Від одного вигляду декого з них міг настати сердцевий напад.

Все це нагадувало чудернацький бал-маскарад. Вони нагадували героїв рольових ігр: ельфів, тролів. Були і вампіри. Серед усієї цієї "красоти" стояв один бондин у сліпучо-світлому одязі. Блиск взагалі ніби стікав з нього самого.

- Ти хто? - заапитав я, підійшовши до нього.

Він глянув на мене і , скривившись відійшов.

- Найшов з ким балакати! - приснив сміхом хтось позаду мене. - Аггели і з нами рідко спілкуються, а з тобою... До речі, я щось не можу зрозуміти якої ти...

- Балачки потім! Ми й так запізнюємося! Алатир визначить все, що треба. Поспішімо!

Я гріб з усіх сил, але поверхня не наближалася. Мене затягував вир, який невідомо звідки взявся у нашому озерці. Повітря закінчувалося і я втратив свідомість...

Отямився я вже на березі. Не на звичному мені з дитинства. На незнайомому...

Сьогодні я це зробив! Я провчив цього задаваку-воротаря!!! Я, і тільки я, розмочив його ворота! Тож вдасться і це.
Я знову пірнув. Там в глибині ховався шпиль церкви, яка кілька століть тому пішла під воду. Вважалося, що коли доторкнешся до шпиля, збудеться найзаповітніша мрія...
"Ще одна спроба і все, - подумав я, виринувши за повітрям. - Джон вже хвилюється."
Я набрав побільше повітря в легені й з силою пірнув. Коли я розчарований вже надумав виринати, у темній каламутній воді я побачив його. Заповітний шпиль! Кілька сильних гребків і я його торкнувся!
Легені вже боліли від стримуваного повітря, треба було вибиратися на поверхню.