Декого з вас я вчора попереджувала , що мої спогади про школу різняться з вашими))))

Але бачу мені не вірили. Тому тримайтеся кріпко і поїхали.....

В шкільні роки я була хуліганка і та ще оторва))) але не завжди . 

           Хорошою і чемною дівчинкою я була до девятого класу, як і всі мої однокласники. А потім мій клас якимось незрозумілим чином об'єднався в одну компанію і понеслося....  

          

            В школі ми чудили, а після школи зустрічалися у дворах і безпрєдєл продовжувався! 

Головне, що нам разом було весело і комфортно. Саме тоді ми почали разом куштувати першу бренді-колу, сливову наливку і дешеву горілку, курити перші сигарети (та не тільки сигарети) перед дискотеками!

Спогад №1.

            Так... 

            Пару разів в девятому класі однокласник приносив в школу буль з пластикової бутилки (утка) і на перерві в туалеті, що був розташований на подвір'ї школи, накурював нас перед уроком англійської мови коноплею! 

Сказати які були ті уроки??? 

            Думаю вам зрозуміло і без зайвих коментарів... Учілка сходила з розуму, коли весь клас починав жалітися що в когось відвалилася рука, в когось відвисає губа, хтось бачить величезну жабу на голові сусіда по парті і тд.

Саме тоді і прикріпилося до неї поганяло Григорівна-Курва-Блядь, яке як виявилося і не покинуло її й досі! Звідки я то знаю? Бо віддала свою малу в ту ж школу, а Григорівна-Курва-Блядь там директором стала ! 

            Тепер мені соромно з нею вітатися на коридорі. Вона мене памятає, хоча прошло вже 15 років. Ото я незабутня дитина!

Спогад №2

             Далі не можу не звернути увагу на нашу першу і останню класну дискотеку в десятому класі (це дискотека в класі в школі, якщо хто не знає). Туди ми пронесли два літра водки і успішно розпили її під час танців (вчителі сиділи в учительській). 

             Однак під кінець щось пішло не так, коли одна з однокласниць, вирішивши сходити в туалет, вивалилася на коридор і не змогла вчасно піднятися. Її в такому стані і лежачею на коридорі застукав вчитель біології (прізвисько Глобус) і повів до класухи на сповідь. 

              Ще більш дивним в цій ситуації було те, що разом з нею на підлозі валялася акцизна етикетка з-під бутилки. Класна керівниця зашла в клас, тримаючи акцизку в руках і запитала в нас "що це таке?", на що один з однокласників, навівши різкість в очах авторитетно заявив, що поняття не має що це, бо в нас була не блакитна а рожева акцизка!

На цьому закінчилися наші шкільні дискотеки... в інших класах вони були, а в нас ні

Спогад №3

              Ще гарна історія була в десятому класі, коли я дуже захопилася футболом і після матчу Казахстан-Україна , на перерві, за котельнею я курила з однокласниками, де ми активно обговорювали матч. 

              Нас застукав там тодішній директор моєї школи Хуй Михайлович (прізвисько також дали йому ми і він з ним жив до звільнення зі школи ). Це взагалі був трешняк повний! 

              Ми стоїмо з хлопцями, нікого не чіпаємо, перерва велика (15 хв), куримо, розмовляємо про самі цікаві моменти гри, і тут хлопці замовкають різко так, блідніють і кидають сигарети.... Я ж того вчасно не помітила і продовжую щось розповідати, роблю останню затяжку, тушу об землю сигарету, і тут мене хтось хапає за плече. Я повертаю голову і зустрічаюсь поглядом з Хуєм Михайловичем, в якого від гніву завжди красніли його великі лапаті вуха!

               - Куриш???? - Питає він мене голосом людини, яка виграла джек-пот! (він мене ненавидів, бо я завжди йому портила кров, а  по факту моїм батькам ніколи нічого пред'явити не міг, бо я викручувалася з усього як уж, а тут такий шанс!)

              - Нєєєє.... - відповідає Віра, видихаючи дим останньої затяжки йому в лице . 

               І тут його прям як з цепка зірвало.... 

                Він вихватив з мої рук пачку сигарет і почав на ній записувати наші прізвища (в нього була біда - погана память і прізвища він не запамятовував). Але чувак, тобто диреХтор, не розрахував того моменту, що його секретуткою була мама одного з моїх однокласників (до речі він курив тоді з нами). Вона успішно замінила обписану пачку сигарет на нову (вговорити її це зробити було важко, однак...), і директор нічого зробити не міг. Речдок було знищено!

Спогад №4

               Хімію я не любила. І не одна я. Нас було пятеро: я і ще четверо дівчат. Одного разу ми вирішили прогуляти лабораторну роботу, однак втікти зі школи не могли, бо Хуй Михайлович (як чуяв скотина!) накатував круги по подвір'ї школи. Ми його добре бачили у вікно з другого поверху. 

               Тому прийняли рішення, що прогуляємо урок в класі! Спитаєте як це? А отак! Просто!

               В нашому класі була величезна шафа висотою і шириною в розмір стіни. Нижні її шухляди були великі, їх було якраз пять штук (як і нас) і не дуже захламлені. Ми позалазили туди, нас зачінили наші однокласники, які не прогулювали лабораторку, і почався урок! 

               Вчитель роздала завдання, діти пишуть, в класі тиша, а ми (пять дур) сидимо скрючівшись у шафі. Тут одна з нас не витримала і почала хіхікати. Мабуть її психіка не витримала всієї абсурдності ситуації . Вчитель почула і відчинила шафу де вона сиділа. Заржав весь клас, коли Ірина випала в ноги вчительці хімії... Ну тут вже почали вилазити з шафи і інші дівчата... крім мене. Я сиділа як партизан, однак вчителька вирішила провірити останню зачинену шухляду і там знайшла мене...

               Було дуже соромно перед мамою , яка повернулася зі школи після екстрених батьківських зборів і навіть не могла  виругати мене як слід, бо в її свідомості не вкладалося ЯК ми до того могли додуматися.

Спогад №5.

                 Уявіть собі 11-й клас... теплий жовтень місяць... і так хочеться шашличку... і ми всім (без винятку) класом прогулюємо школу і йдемо жарити шашель до лісу... 

                 Наступного дня ми дружно благали класуху від нас не відмовлялися і рвали її заяви на ім'я директора про те, що вона відмовляється від нас і просить зняти з неї наш клас.

Неприємно було. Однак шашлик був відмінний. Дякую татові Михайла, адже в людини талант робити смачний маринад до шашлику .   

Спогад №6.

                 Був урок географії, ми дуже не любили географічку (стару противну бабку, яка мені і моїй подрузі заявила, що без справок від психіатра, нам не можна приходити на її уроки). Тому перед останньою контрольною четверті хлопці шваброю надбили над вчительськім столом потолок, який успішно відвалися посеред її уроку. Ні, не на її голову нажаль. Вона не сиділа за столом, а любила ходити між рядами. Ми це знали. Урок було зірвано і контрольної ми так і не написали! 

Спогад №7.

                 На великих перервах ми дуже любили бігати в ларьок перед школою за пакетиками "мівіни" ! 

                 Це було смачніше булочки, думаю багато хто їв суху "мівіну" в школі))) 

                 Так от, одного разу, в одного з моїх однокласників випало з рук 25 копійок (а саме стільки тоді коштувала "мівіна"), і вони закотилися і провалилися між досток в підлозі. Ніхто йому закласти свої 25 коп. не зміг, бо дійсно ніхто не мав тоді зайвих коштів в девятому класі. 

                Ну не кидати ж свого в біді? Правда ж? От і ми так вирішили))) Взяли да й зірвали доску підлоги, дістали гроші і пішли в ларьок. 

                 Вчителька довго думала як то вийшло з підлогою, коли ніхто з нас не признавався. 

 

Розповідати я можу довго...

Реально було дуже багато цікавих історій... це лише крапля в морі. 

Як то кажуть: є що згадати, нема що дітям розказати.

Проте хочу зауважити, що при всьому цьому я закінчила школу лише з трьома четвірками, а решта були п'ятірки

Хорошистка я!

           Правда, коли мені диреХтор вручав диплом про закінчення школи, і типу цілував мене в щічку, насправді прошептав мені на вухо: "Віро! Щоб раніше ні ж через 5 років я тебе в стінах цієї школи не бачив!" 

           Я виконала його бажання, як сама натуральна фея! 

           Навіть перевиповнила план. 

           Прийшла на зустріч випускників вперше лише через 10 років  і диреХтором Хуй Михайлович вже не був!

Але я рано вийшла заміж (в 20 років) і зараз я зовсім інша. 

Спокійна, чемна дівчинка ... 

Сімейне життя дисциплінує . 

Особливо коли виходиш заміж за військового. 

Завжди ваша,

                         Апрель_ка

Стук сердца где-то в ушах, в горле, заглушает звуки вокруг, когда берешь в руки телефон и видишь весточку… несколько слов. Но это его слова. От него. Мне. Ты не можешь не открыть, не прочитать… Тремор рук, пальцы тут же стучат по клавиатуре, отвечая немедля ни секунды, хоть и понимая, что ответное сообщение может прийти не скоро… но так важно сохранить этот контакт между нами именно сейчас. Здесь. Пока сердце не совладало с собой и радостной птицей бьется о грудную клетку, пока адреналин разлился по коже, пока душе хочется петь! Пишешь искренне. То, что сейчас в душе, в голове, то что заставляет тебя улыбаться сейчас, ему в экран… Стук сердца и ожидание ответа на твое послание… Это так прекрасно, это так затягивает, это так сильно подсаживает сердце на иглу чувств, иглу эмоций и оно уже не может без этого биться как прежде… Оно каждый день ждет звук сообщения, руки сами тянуться к телефону. А может я не услышала, а может пропустила, а есть ли он в сети… Нет. Нету в сети. Не видел моего сообщения. Значит занят. Значит работает. Значит, как только сможет сразу отпишет, ведь иначе не может быть… Ведь правда? Конечно!

Но приходит момент, когда ты понимаешь, что зашла слишком далеко. Так нельзя. У нас нет будущего. Оно не возможно. Нужно остановиться. Правильно будет остановиться. Правильно для нас обоих. Сейчас. И ты это делаешь. Разрываешь ту тонкую, мифическую нить… Пуповину связующую нас. Сама… Своими руками вырываешь свое сердце из груди, сердце которое болит, кровоточит, кричит криком падающей в обрыв раненной пташки… И чтобы не слышать эту боль, не слышать крик отчаявшейся души… ты подымаешь окровавленные руки и закрываешь ими уши, шепча как заклинание, как мантру «Так правильно. Так нужно. Так будет лучше…»

Ты видишь, как больно ему. Слезы льются по щекам, а в горле застрял крик. Крик безысходности. Крик отчаянья, потому что дороги обратно нет, ничего нельзя будет вернуть. Крик угасающей любви…. Но я не имею права закричать, не могу дать волю себе умереть вместе со своим сердцем… а ведь так хочется это сделать, когда смотришь, как он молча уходит… навсегда.

А я остаюсь стоять на месте. Не могу броситься вслед за ним. Не могу. И вместо того, чтобы поступить так, как говорит мне все мое существо, я беззвучно вою, прикрывая рот рукой, кусая до крови губы, скрутившись калачиком где-то в самом темном углу своего сознания… где меня никто не увидит, никто не осудит, никто не утешит. Сознание бьет колокола: я разбила два сердца. Два! Его и свое. Одними руками. Дрожащими, любящими руками, которые только недавно мечтали обнять… прижать к груди, переплести наши пальцы… Этими руками я оттолкнула его прочь, а себя просто уничтожила, стерла из списка живых, дышащих, любящих…

Он не понял почему я так сделала, а я не могла объяснить. И никогда уже не расскажу. Он ушел… Улетел. В новую жизнь… Где нет меня, нет нас, так и не узнав, что я чувствовала на самом деле… Так и не узнав, что я умерла, когда написала ему «ты мне не нужен…»

«Ты мне не нужен» - дрожащими пальцами выводились слова на экране телефона, в то время как сердце и душа кричали «Я люблю…»

Ты ушел. А я осталась один на один со своей любовь, со своей болью, с затихшим, похолодевшим, кровоточащим сердцем, которое все еще пропускает удар от звука сообщений приходящих на телефон… Но разум понимает, что того самого сообщения я уже никогда не получу… а сердце продолжает верить. Наивное…

 Ночь, белое полусухое…

                                                           Меня так бешено кроет тобою опять.

Прочь, нам вместе не будет покоя,

Я знаю дальше не стоит это всё продолжать!

Мне останется сердце на память,

А я уже привыкаю, как жить без тебя…

Нет, я правда тебя отпускаю,

Отчаянно понимаю так дальше нельзя!

Но я на краю, нервы сдают,

Я так боюсь, что разобьюсь,

Со мною зима, ты птицей на юг,

А я остаюсь….

Лети, лети вдаль над уровнем неба.

Где бы ты не был, назад не смотри!

Лети, лети, не жалея нисколько,

Это в памяти только, я прошу, не сбейся с пути!

Лети, лети, лети, лети, лети лети…

Апрель_ка

Межа дозволеного... поняття дуже суб’єктивне.

Мабуть ми самі, як результат життєвого досвіду.  

Однак, з часом, нам стає тісно, душно, важко в тих межах, які ми встановили для себе... хочеться простору, свіжості, волі... і ми зупиняємо свій погляд на кордоні дозволеного, та запитуємо себе "А чому б і ні?". 

Але навіщо це все? Чому ми весь час обмежені кордонами чужих думок, сторонніх поглядів, колективного осуду? 

Це все в нашій свідомості. 

Прошу вибачення за протиріччя моїх думок та плутанину висновків. Це результат невизначеності.  

Апрель_ка