«Я знаю, що забуття не суждено мені», ...

Горить моє серце, його запалила
Гарячая іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Сонце заходить, гори чорніють
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люди, що одпочинуть,
А я дивлюся і серцем лину
В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думку гадаю,
І ніби серце одпочиває
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря

Ой зоре! – і сльози кануть
Чи зійшла вже на Україні?
Чи очі карі шукають
На небі синім? Чи забувають?

Коли ж забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.

Вибране у цьому альбомі