Готуємось до свят

Святвечір – надвечір’я свята Різдва Христового. У цей вечір докупи збирається уся родина на спільну вечерю. На вечерю готують дванадцять прісних страв. Обов’язковими є: кутя, узвар, борщ з «вушками», пампушки, вареники, риба, струцля, … Долівка під столом та стіл під скатертиною неодмінно має бути встелений сіном, бо Ісусик народився на сіні.

До вечері сідають із сходом першої зірки, бо саме зоря сповістила про народження Божого Сина. Господар вносить Дідуха,господиня накриває на стіл. Як правило, на стіл ставлять чистий комплект посуду для тих, хто відійшов з домівки. По чотирьох кутках столу кладуть часник, щоб відігнати нечисту силу від родини. Після вечері кутю і ложки залишають на столі, щоб почастувати душі померлих. Ложки зв’язують докупи перевеслом із сіна, щоб родина не розпалася. Запалюють три воскові свічки, відмовляють спільну молитву і приступають до вечері. Впродовж вечері не прийнято галасувати. Проте, по її закінченню родина колядує, а діти починають забавлятися – котяться по сіну, щоб були здоровими; квокчуть – щоб курчата велись; виголошують вінчування... Після вечері збираються до церкви. Уже вітаються між собою: «Христос рождається!», а відповідають: «Славімо Його!».

Кутя – головна різдвяна страва, нею розпочинають і закінчують вечерю. Готують її із обтовченої до білого кольору, звареної

пшениці, до якої додають мед, горіхи, мак, родзинки. На селі кутею господар частує і худобу. У давнину, перед початком вечері господар підкидав першу ложку куті угору. Вважалось, що скільки зернин прилипне до стелі, стільки буде снопів врожаю. У день Різдва діти несуть кутю своїм хрещеним, дідусям та бабусям. Кутю впродовж різдвяного циклу готують двічі: так звану «багату» – на святвечір і «голодну» – у переддень Водохрещі.

Струцля – ритуальний хліб. Випікають його із солодкого дріжджового тіста у формі переплетеної коси. Струцлю викладають на святковий стіл до вечері, відрізають шматочок, яким частують усіх присутніх на Святвечір. А решта залишається на столі до закінчення різдвяних свят, і тільки тоді її споживають. Подекуди цей виріб з тіста називають «крачуном».

Вушка – виріб із прісного тіста, трикутної форми. Начиняють «вушка» грибним фаршем, варять і подають із борщем.

Дідух – необмолочений сніп збіжжя. Дідуха приносять у Святвечір, ставлять на покутті, де він стоїть впродовж усіх різдвяних свят. Дідуха заготовляли під час жнив. Його виготовляли із збіжжя останньої вижатої ниви. Були дідухи і більш святкові. Особливим чином випліталася солома і готовий дідух мав форму деревця. Це ремесло збереглося до наших днів. Правда, майстрів, які уміють плести дідуха залишилося мало. Дідух символізує спільного предка. Вважається, що душі померлих родичів, які приходять до Вечері знаходять собі пристановище саме у дідусі. А ще – це символ новорічного врожаю, добробуту усієї родини.

Коляда – це співаний поетичний твір релігійного змісту. Нині переважає тематика народження Ісуса Христа. Загалом коляда – дуже давній вид народної творчості.

Відомі коляди ще у дохристиянський період – прославляння сил природи. У такому вигляді, як ми її використовуємо сьогодні, коляда до нас прийшла у XVII ст.

У Львівському національному музеї зберігається рукописний збірник пісень датований 1661 – 1680 роками, де вміщена коляда «Король з Еміру до нас приходить». Найдавнішою сучасною колядою є «Бог предвічний». Ця колядка відома ще з 1780 року. Колядують її у кожному домі не лише на Україні, а й у Європі.

Під час різдвяних свят гурти дітей, молоді, дорослих – колядники,

ходять від хати до хати, колядуючи вітають господарів. Після виконання колядки обов’язковим є вінчування – коротенькі римовані заклики на прославу Божого Дитятка. Неодмінним атрибутом колядницьких ватаг є «звіздар» – шестикутна зірка, здебільшого рухома. За коляду господар повинен віддячити: пригощанням, солодощами, грішми тощо.

Вертеп – це дерев’яна скринька у вигляді хатинки у два яруси. Верхній – «Вифлеем»,

де відбуваються «вистави» біблійного змісту та апокрифічні про народження Христа. А у нижньому – виставляються комічні сценки із світського та народного життя. Акторами виступають ляльки-маріонетки. На Україні вертеп відомий ще з XVII ст. Згодом ляльки замінили людьми, а назва залишилась. Вертепні дійства дійшли до наших днів і перша частина майже не зазнала змін. Змінюється лише інтермедійна частина. З текстів вертепних драм Маркевича та Галагана до нас дійшли три царі, цар Ірод, жид, пастушки й ін.

http://kolyadki.org.ua/rizdvanij-slovnichok