Магія Карпатської міфології


           


    Водяник

Водяник — таємничий господар озер, боліт, річок. Зазвичай це дух, ворожий людині. Побутує багато різних трактувань походження водяника та уявлень про його зовнішній вигляд і риси характеру.
В Україні здавна вірили, що ці духи споконвіку мешкали у водоймищах і верховодили над усіма іншими тамтешніми істотами. Подекуди наші предки вважали, ніби чоловіки-потопельники перетворюються на водяників, а жінки — на русалок. Існувала також думка, що водяники — це душі нехрещених немовлят, мертвонароджених дітей або ж самогубців. Із суміші язичницьких вірувань та старозавітного сюжету постала легенда, ніби водяники — це потоплене військо фараона. Коли ізраїльський народ утікав із єгипетського рабства до землі, обіцяної йому Богом, жорстокий фараон вислав за ним воїнів, які мали повернути втікачів. Військо наздогнало юдеїв аж на березі моря. Тоді провідник ізраїльтян Мойсей звернувся з молитвою до Бога, й море розступилося перед ними. Вони пройшли просто по дну, а за ними подалися вороги. Коли останній ізраїльтянин вийшов на берег, води моря зімкнулися, поглинувши фараонових слуг. Потоплені єгиптяни перетворилися на водяників та русалок.
Із поширенням християнства водяника частіше асоціювали з чортом: може, тому що вода таїла велику небезпеку. У фольклорі нечистий часто згадується там, де мав би згадуватися водяник, починаючи із приказок на кштат "Тиха вода греблю рве", "У тихому болоті чорти водяться" й закінчуючи легендами. Коли заходили у воду купатися, примовляли: "Чорток, чорток, не ламай кісток, ти — з води, а я — у воду", — вірячи, що нечистий вистрибне з води й не зачіпатиме під час купання. Навіть тоді, коли рвали лілеї, зверталися по дозвіл до водяної істоти Мореня зі словами: "Морень, Морень, випусти корень!"
Загалом вважалося, що на допомогу водяника може розраховувати лише той, хто зречеться віри. Тому в народі велику неприязнь викликали мірошники, які, за легендами, зналися з водяником і вміли з ним порозумітися. Наприклад, є легенда про те, як мірошник смажив на вогнищі м'ясо. З води виліз чорт, підсів до вогню й почав смажити жабу. Тоді мірошник ударив його палицею. Чорт упав і став просити: "Вдар мене ще раз". Але мірошник відповів: "Хитрий ти, чортяко. Якщо вдарю тебе вдруге — загину сам", — бо знав: наступний удар знешкоджує силу попереднього.
У народі вірили, ніби чорт, обираючи собі місце мешкання, віддає перевагу стоячій воді — криниці, болоту, озеру. Існує, зокрема, безліч переказів про змагання людини з нечистим, який живе у болоті. Давня легенда пояснює цей його вибір так. Колись він шукав собі порятунку від блискавок Бога, ховаючись у різних місцях. Але виявилося, що Бог може забити його будь-де: і в людині, і в тварині, і в дереві, і в камені. Лише у воді під колодою Бог не зачіпатиме нечистого, бо там і є його справжнє місце. До того ж, чим страшніше болото, тим небезпечнішим вважається чорт.
За народними легендами, водяник — це дужий кремезний чоловік або дідуган із великим черевом та набряклим обличчям. Зазвичай він убраний у білу або червону сорочину. Характерними рисами зовнішності водяника є розкуйовджене волосся та довга борода зеленавого відтінку. Це й не дивно, адже волохатість і довге волосся — ознака всіх потойбічних істот. Подекуди додають, що водяник має риб'ячий хвіст, але найчастіше його не видно. Впізнати ж водяника можна по мокрих слідах, що залишаються там, де він сидів чи стояв. Водяний господар може з'являтись і в іншій подобі: велетенського сома, качура, пса, кота, цапа, ягняти або ж сивого коня. Образові коня в міфології належить важливе місце, бо вважалося, що кінь — істота "погранична", яка поєднує земний світ із потойбіччям. Саме тому нечиста сила так любить коней, і водяник не є винятком. Він краде коней у господарів. Проте, на відміну, наприклад, від домовика (який може заїздити тварину до смерті), водяник забирає її у своє підводне царство й там дбайливо доглядає. Про морських золотогривих кобил згадується і в казках.
Щоб уникнути таких крадіжок, а також здобути прихильність господаря вод, йому в певні дні жертвували коня. Куплену за гуртові гроші тварину кілька днів відгодовували, потім прикрашали червоними стрічками та квітами, голову намащували медом, і опівночі топили коня серед річки. Рибалки та мірошники щороку приносили водяникові у жертву також гусей, хліб, грудкову сіль, варену рибу, здохлятину.
Окрім тваринних, приносили й людські жертви. Ті ж таки мірошники вкидали до води мертвонароджених дітей. У казках відгомін обрядів жертвоприносин є в епізодах, коли людина потрапляє в полон до водяника. Це може бути або безпосереднє перебування в підводному царстві, або ситуація, коли водяник ловить людину за бороду чи за чуба (коли та підходить до води в забороненому місці чи нахиляється над криницею) й намагається затягти до себе. Тоді спійманий мусить платити викуп за звільнення. Найчастіше платою водяникові стає дитина, про появу якої батько ще не знає. Так, у казці "Царенко Навішний" цар почав пити воду, не перехрестивши криниці. Його вхопив за бороду чорт, і цар мусив відкупитися від нього саме в такий спосіб.
Звичай шукати потопельника, пускаючи за водою хліб, також нагадує про давні жертвоприносини. Вважалося, що саме в місці, де зупиниться хлібина, лежить тіло загиблого. Слід розуміти, що йшлося про обмін однієї жертви на іншу.
Своєрідним жертвуванням водянику були також гра на музичних інструментах та співи. За повір'ями, всі надприродні водяні істоти дуже люблять веселощі. Вони часто виходять на берег і танцюють при місячному сяйві, втягуючи у свої розваги рибалок. Існує багато фольклорних розповідей про те, як водяний цар випливав із води, замилуваний співом рибалки, й нагороджував його.
Характер водяника — мінливий, як стрімка вода. В одних легендах він постає веселим і добрим, в інших його змальовано суворим і сердитим володарем, чию прихильність здобути дуже важко. Переважно він не терпить людської присутності біля своїх володінь, особливо у нічні години. Непроханих гостей водяник карає: топить, лякає до півсмерті, рибалкам перевертає човни, шматує сіті, відганяє геть рибу. Крім того, є багато місць, куди людині ліпше взагалі не навідуватися, бо то його заповідні володіння. Всяк, хто потрапить туди, загине. Задавненим страхом порушити кордон водяникового царства пояснюються й заборони щодо купання, які зустрічалися не лише в первісні, а й уже в цивілізовані часи. У своїй автобіографічній кіноповісті "Зачарована Десна" Олександр Довженко писав: "Тоді Десна була глибокою і бистрою річкою. У ній тоді ще не купався ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. <...> Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатися за звичаєм. Жінки ж боялися водою змить здоров'я..."
Коли водяник у доброму гуморі, він може вилізти з води, щоб послухати біля вогнища рибальські побрехеньки. У цьому випадку важливо не перелякатися, бо тоді його поведінка стає непередбачуваною. Так, заради жарту водяник може зовсім потопити човен або занести його разом із рибалкою далеко на берег. Або ж, перетворившись на рибу, навмисне потрапити до ловецької сіті, а потім змінити подобу на очах переляканих людей. Якщо таку "рибину" забрати до хати, це може закінчитися великими збитками для господаря. Водяник зруйнує домівку, налякає родину й піде геть. Іноді за такі жарти він винагороджує рибалок, наганяючи в їхні сіті рибу — свою "худобу". П'яниць водяник не любить і заводить їх у пропащі місця. Хоча сам водяний господар, за легендами, теж часто пиячить у шинках, як звичайний чоловік.
У народі існують різні уявлення про родинний стан водяника. Подекуди вважають, що його дружинами є русалки. За іншими легендами, водяник має одну господиню — водяниху. Русалки ж — його прислужниці, яких він силує до статевих зносин. За іншими віруваннями, водяник бере за дружин бідних земних дівчат. Вони не мають посагу, а тому здебільшого залишаються самотніми. Доля "водяних цариць" нерідко є для них кращою за земне життя. Вони народжують від водяника дітей, про яких він дуже дбає. Є багато легенд, котрі розповідають, як водяник запрошував приймати пологи сільську бабу-бранку, а потім щедро винагороджував її.
У народі вірили, що водяник порядкує у воді з ранньої весни, а з приходом зимових морозів ховається в підземне помешкання. Напередодні свята Водохреща, коли священик святить річкову воду, водяник намагається вивезти з неї всю свою родину на позичених у селян санях. Щоб він не чіпав саней, господар мав їх перевернути.

Магія Карпатської міфології

                           












  Лісовик


За давніх часів люди вважали, що в лісі живуть боги. Там же, в лісі, нібито розташовувалася країна померлих предків — Вирій. Для первісного суспільства й самі дерева були богами — вони мали тіло й душу, як і люди. Згодом стали вважати, що дерево є місцем помешкання духа, звідки він може вийти, а потім увійти в інше дерево. Тоді з'явився лісовик — лісовий дух, цар звірів і володар рослин; нарешті — господар лісу.
 Щодо зовнішності лісовика, то він різним народам і навіть різним прошаркам суспільства бачився по-різному. У класичному мистецтві лісових богів зображували в людській подобі з вінком на голові й зеленою гілкою в руці. Іноді лісовик ототожнювався з чортом і мав відповідний вигляд: із рогами на голові, з цапиними копитами на ногах (згідно з легендами Покуття, ноги в нього були жаб'ячими); одяг застібався не як у людей, а навпаки — справа наліво. За іншими свідченнями, він голий, у шерсті: "Виходе з лісу чоловік голий та страшний. Іде мимо дерева — врівні з деревом, мимо куща — з кущем, дійшов до воза — врівні з возом". Бачили в лісі й величезного чоловіка: "...на зріст, як високе дерево, у довгій білій сорочці та як зарегоче!" У деяких оповіданнях він "старий-старий, маленький чоловічок, весь голий, а руки й ноги — волохаті".
Схожий портрет подається в казці про Оха. Повів один чоловік свого ледачого сина в найми. Дорогою сів на пеньок перепочити. "Ох! Як же я втомився", — каже. Тільки це сказав, аж із того пенька — де не взявся — вилазить "такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена, аж по коліна..." Запропонував Ох узяти хлопця в науку та й повів його аж на той світ, та й прийшли вони до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці все зелене — "і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано, — все, все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!"
 Тут казка виявляє характерний для міфологічної свідомості зв'язок зеленої рослинності з тим світом, культу рослин із культом предків. Найяскравіше він виступає в обрядах Русального тижня — Зелених святок, присвячених поминанню "заставних" мерців — утоплеників, самогубців і, особливо, дітей, померлих нехрещеними. Вважається, що в цей час їхні душі вселяються в дерева і квіти. Разом із клечанням (зеленими гілками дерев, м'ятою, татар-зіллям) люди вносять до хати духів-родителів (родителями звалися всі померлі, навіть діти). На землі вони гостюють тиждень — Русальний, а тоді їм влаштовують проводи.
 Найбільшого поширення набули оповідання про те, що лісовики — це прокляті батьками діти. Як і русалки, котрі, згідно з деякими повір'ями, стають лісовикам за жінок. Вони живуть у воді або лісі. Іноді вони гасають вихором між небом і землею, доки зніметься з них прокляття — оскільки доти земля їх не приймає. Ці прокляті душі бувають агресивними, тому зустрічатися з ними небезпечно, особливо уночі. Розповідають, що нечиста сила потемки виходить на дорогу і пропонує перехожим підвезти їх на своїх конях. Той, хто погодився, додому вже не повертається.
 Їздять дідьки, як виявляється, не на конях, а на обернених у коней померлих грішниках, утоплениках, вішальниках. Якось один чоловік повертався з далеких заробітків додому. Доганяє його пан на конях. "Сідай підвезу", — каже. Той сів. Трійка летить, як стріла, а пан усе гукає до кучера: "Піджени праву попадю!" Селянин питає, чому кобилу так назвали. А пан відповідає, що то не кобила, а й справді попадя, і він її привчає, щоб швидше бігала. Злякався чоловік. Раптом заспівав півень. Дивиться селянин — лежить він на дорозі близько свого дому, а пан зареготав і пропав.
 У пізніших — уже християнського спрямування — легендах про походження всілякої нечистої сили говориться, що це — скинуті з неба Богом ангели: ті, що попадали на дахи, — стали домовиками; які потрапили в ліс — лісовиками, у воду — водяниками.
 А ще є оповідання про Адама, який посоромився показати Богові всіх своїх дітей, — частину їх заховав, і приховані діти зробилися господарями домів, полів, лісів, озер — де кому Господь повелів жити.
 Лісовик міг з'являтися всякою звіриною, лошаком, птахом, людиною, мавпою, козеням, сіном, грибом, вогняним змієм, пухнастою ялинкою або білим мохом; міг наслідувати всі голоси: ревти, як ведмідь, пищати, як комар, скрекотіти, як сорока. Один чоловік повертався з ярмарку п'яний. Бачить: на траві пасеться маленький баранчик. На дворі було тихо, ніде ні вітерець не зашурхотить, ані пес не загавкає. Місяць світив дуже ясно. Чоловік подумав, що то його діти загубили баранчика, як пасли отари недалеко звідти. Тому зліз із коня, підняв на руках баранчика, висадив його в сідло й поїхав. Дорогою помітив він, що баранчик не хоче лежати на сідлі, а пнеться вгору — вже сам стоїть на сідлі й не падає. Здивувало його то дуже, але не міг здогадатися, що воно може значити. Коли приїхали до воріт, устав чоловік із коня й хотів зняти баранчика. Тільки простяг руки та й сказав: "Сараку баранчик!" — а баранчик заревів басом: "Шараку баранчик!" У ту мить заспівав півень і баранчик зник.
 У кожному лісі є свій лісовик, а на деяких ділянках їх по кілька. Вони грають у карти на звірів і, коли програють, переганяють їх з одного місця на інше. Якось уночі зайшов до шинку чоловік у ведмежій шкурі з довбнею в руках. Випив горілки, розплатився. Господар вийшов за двері й побачив на подвір'ї повно звірів. На його запитання чоловік відповів, що програв товаришу в карти й тепер іде віддавати борг.
Найпоширеніші уявлення, що живе лісовик звичайно, як селянин у селі. Ночує в лісовій хатині; має свою "лішиху", дітей. Любить підгулювати з жінками, чоловіки яких не ночують удома. Лісовики заманюють до лісу дівчат і жінок і беруть їх собі за дружин. Справляють бучні весілля, після яких залишаються по лісу смуги вивернутих із корінням дерев. Діти, які народжуються від такого шлюбу, потворні й ненажерливі. Дідьки намагаються обміняти їх на людських дітей, яких потім виховують у лісі і які стають такими ж, як вони самі. А обмінок тим часом живе у людей, до одинадцяти років не виявляючи розумових здібностей, але володіючи непомірною фізичною силою. Після досягнення того віку він утікає в ліс до своїх батьків, а родина, яка його виховувала, починає багатіти: вдячний обмінок приносить раз по раз своїм другим батькам кошики із золотими монетами.
 В одних регіонах вважають, що лісовик увесь рік живе у лісі, в інших — що лише влітку. За російськими повір'ями, з 4 жовтня лісовики зникають, провалюються під землю. Люди боялися цього дня ходити до лісу, бо, хто побачить, як розсувається земля й провалюється туди лісовий господар, той назавжди втрачає розум. Навесні лісовик із-під землі повертається в свої лісові володіння.
Лісовик може бути добрим або злим. Він заводить людей у лісову гущавину і тримає там по кілька днів. Але буває, що й допомагає відшукати дорогу, іноді рятує від смерті. Так, одного лісоруба, який заночував у лісі, він зігнав із того місця, на яке за кілька хвилин упало величезне дерево. Є деякі речі, яких лісовик не любить. Якщо свистіти вночі в лісі, можна його розбудити. Тоді він відгукнеться своїм оглушним свистом, і, хоч куди б тікала людина, в усякому боці наздожене її той свист. Так ото ганятиме лісовик непроханого гостя аж до ранку, доки заведе в зовсім незнайоме місце, і тоді вже чутно буде не свист, а регіт.


  Дуже небезпечним вважається моститися спати на дорозі. Лісовики справляють свої весілля, і по дорозі женеться весільний поїзд. Не всім так щастить, як одній дівчині. Їхала вона якось уночі дорогою через ліс, а назустріч — весільний поїзд — начебто і звичайні люди, тільки чорні. Скочив один дід: відвів її кобилу вбік, доки всі не проїхали. Тоді вивів її назад на дорогу й поїхав з усіма.
Головною розпізнавальною рисою лісовика серед інших демонічних істот є його сміх. У більшості оповідань ідеться про те, як дідько водив мисливців або лісорубів лісом, лякав їх гучним свистом, реготом, лясканням у долоні. Любить лісовик морочити людей. У вигляді сусіда, знайомого підходить, розмовляє, запрошує до себе або в корчму, і все водить, доки чоловік опиниться десь на скелі, над прірвою або почне згадувати Господа. Тоді зарегоче і зникне. Буває, підсяде до дядька на воза, й коні не можуть зрушити з міОдин хлопець пішов рибалити, але припізнився. А як повертався додому — заблукав, хоч і недалеко від дому було. Ходив-ходив, раптом бачить: старенький дід іде в подертій одежі, сивий, з бородою. "Ходи зі мною, — каже, — я тебе виведу". Ходили вони, ходили. Хлопець зголоднів і попрохав діда дати йому чогось поїсти. А дід тим часом вивів його на дорогу, хоча хлопець не помічає того, та й каже: "Ось бери смачненькі пиріжки". Він і напхав повні кишені. Коли на ранок хлопця знайшли й привели додому, з кишень повитягали кінські "сливи".
 Жінки дорого платять за підняте в лісі червоне намисто або червону стрічку. Так, невістка однієї жінки, молода, гарна та здорова, на другий рік заміжжя почала худнути і скаржитися на безсилля. Через три роки вона призналася свекрусі. Ходила вона якось у ліс по дрова. Назбирала, повернула додому. Аж бачить: на дорозі лежить добре намисто. Зраділа вона, вхопила й поклала за пазуху, не перехрестивши. Вдома заховала у скриню. Увечері чує, наче хтось ходить за нею та шепоче: "Віддай моє. Віддай моє".
 Відтоді почав до неї літати по ночах вогняний змій і жити з нею як чоловік.
 Лісовик цінує гумор, і якщо його розсмішити, можна не лише врятуватися від його підступів, а й одержати подарунок, удачу на полюванні або багатий улов. Якось пішли чоловік із жінкою на поле. Повісили під кущем колиску з дитиною, а самі жнуть. Робили допізна, аж поки чоловік розсердився й загадав жінці йти додому поратися. Вона за серп — та й посунула, а про дитину забула. Чоловік подумав, що вона залишила малюка спересердя.
 "Ну й нехай, — сказав. — І я не візьму — сама прибіжить". Закінчив роботу й повернувся додому. Повечеряли, а як лягали спати, згадала жінка про дитину й заголосила. Просить вона чоловіка, щоб пішов із нею: самій страшно, а йти далеко. "Нехай до ранку, — каже. — Підем на поле, а дитина там — не треба й нести".
 Побігла вона сама. Приходить на поле, а там — нянька завбільшки з дерево. Колише дитину та примовляє: "Баю-бай, дитятко. Мамка забула, а батько покинув. Баю-бай, дитятко. Мамка забула, а батько покинув". Перелякалася вона, зазирає збоку і просить: "Кумцю, рідненький! Віддай мені дитинку". А він одбіг, зареготав, у долоні заплескав і заспівав: "Ха-ха! Йшов-ішов та кумоньку знайшов". Бігає по лісу та радіє: "Ха-ха! Йшов-ішов та кумоньку знайшов!" Схопила жінка дитину та бігом із лісу.
 Щоб відчепитися від лісовика, треба вивернути одяг або праве взуття надіти на ліву ногу. Не любить він матірної лайки. А ще зникає, коли згадують Бога. Задобрити його можна подарунком. Зазвичай лісовику дарують яйця. Якщо хтось захворів у лісі, треба винести на перехрестя яйце, покласти його лівою рукою й проказати замовляння. Візьме лісовик подарунок, і хвороба мине. Таку Жертву приносять лісовику й тоді, коли загубиться корова.
 Одному дядькові довелося під Вербну неділю заночувати в лісі. От він і думає: дай я полізу на дерево та й заночую. "А я тебе звалю з дуба", — хтось каже. Дядько й питає його: "Хто ти такий є?" — "Я лісовик, хочеш, іди до мене". "Ні, не хочу, — каже дядько, — а подарок візьми, як хоч". — "Дай мені, — каже, — сороче яйце". Дядько дістав із гнізда сороче яйце, дав лісовику й тоді переночував благополучно.
 Деякі люди (чаклуни) ведуть із лісовиками дружбу. До них звертаються селяни, щоб дізнатися про майбутнє, знайти корову, яка загубилася в лісі. Якось один селянин орав ниву й викопав золоту турецьку монету. Він їй так зрадів, що аж на ікону повісив і нікому не дозволяв до неї навіть торкатися: гадав, що вона принесе йому щастя. Однак малі діти, граючись, зірвали монету з нитки й кинули в корито з помиями, і її проковтнув кабан. Коли селянин побачив обірвану нитку, й ніхто не зізнався у скоєному, він запідозрив невістку, хоча вона клялася, що не чіпала її. Нарешті він вирішив звернутися до ворожбита, щоб викрити злодія. Той пообіцяв йому сказати вранці й запропонував чоловіку переночувати. Опівночі він устав, підійшов до воріт, повернувся в бік лісу і тричі свиснув. Раптом знявся вітер, блиснуло й загриміло. З лісу з'явився дідок із рогами на голові. Підійшов до ворожбита й питає: "Чого тобі?" Той розповів про зникнення в дядька монети. "Її проковтнув кабан, — каже лісовик. — Тільки ти скажи мужику, що невістка вкрала. Тоді він її зведе зі світу; як вона повіситься, буде наша душа". Так воно, може, й сталося б, якби не син цього селянина. Хлопчик не спав, усе чув і розповів батькові. Як приїхали додому, селянин, не кажучи нікому ні слова, заколов кабана і знайшов у шлунку монету.
 Не любить лісовик, щоб його зусилля пропадали марно. Якось чоловік загадав дідькові привести під лісову хатинку зграю лисиць. От сидить він із жінкою в хатині, коли чує під вікном: "Стріляй!" Перелякався він. "Стріляй, бо вб'ю!" — каже. Добре, що жінка не розгубилася: вхопила рушницю й вистрілила. Три підстрелені лисиці завертілися на землі, й лісовик залишився задоволений.
Дідько допомагає людям доти, доки не похвалиться чоловік своєю владою над ним. Якось підгуляли на весіллі селяни, й один за пляшку горілки пообіцяв своїм товаришам показати лісовика. Викликав його, і той з'явився — великий, страшний, однією рукою тримається за верхівку дуба, а друга звісилася з дерева. Зі страху знепритомніли чоловіки, а коли отямилися, бачать: висить їхній дружко на тому дереві, де показалося страхіття, й рука в нього так само звісилася.

Магія Карпатської міфології

                         




                            Потерчата

Дітей, які померли нехрещеними або народились неживими, в Україні називають потерчатами, потерчуками, поторочами або страдчатами. Сім років їхні душі літають і просять: "Хреста!" Голоси потерчат подібні до жаб'ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, повинен пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна — як крижмо для хрещення — і промовити: "Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь", — і дати ім'я дитині. Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до нечистих духів.
Таке дитя крадуть русалки, та й саме воно, як кажуть подекуди в Україні, стає мавкою, "семиліткою". Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розгадуванні чи загадуванні загадок.
Злі духи мучать украдених немовлят, і тільки на Зелені свята вони вільні від страшних тортур. Тому в Лубенському повіті на Полтавщині жінки, які поховали нехрещених малюків, збирали колись на Русалчин Великдень (четвер на Троїцькому тижні) всіх дітей із вулиці і пригощали їх. А на Поділлі під час архаїчного обряду "гоніння шуляка" жінки поминали своїх померлих, особливо нехрещених, дітей. Існувало вірування, згідно з яким на Зелені свята вони з'являлися "мавками", "нявками", "гречухами" й лякали всіх своєю непередбачуваною поведінкою. Потерчат, які вже стали русалками, зобразив Тарас Шевченко в баладі "Причинна":

"Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила, Нехрещену положила".
Зареготатись нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба...
Добре відомі й інші згадки про потерчат в українській літературі. Леся Українка в "Лісовій пісні" розповідає: "Потерчата в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи", — так вони заманюють людей у болото. А Микола Гоголь відтворює страхітливу картину "нечистих" місць: "... вечірня зоря потухає, ще не з'являються зірки, не горить місяць, а вже страшно ходити в лісі: по деревах дряпаються й хапаються за суччя нехрещені діти, ридають, регочуть, котяться клубком по дорогах і в широкій кропиві" ("Страшна помста").
Греки вірили, що телонії — діти, померлі без хрещення, — живуть у ранкових туманах. Душі цих дітей літають над полями й луками барвистими метеликами, бджолами та іншими комахами, живлячись соком квітів. Матері курили ладаном перед образом Богородиці, щоб заспокоїти тіні своїх нещасних немовлят.
В Україні розповідали також, що душа потерчати переходить у пугача або лелеку. По семи роках після смерті потерча, так ніким і не охрещене, стає пугачем. На Поділлі думають, що саме тому пугач здебільшого живе на гробовищі і кричить: "По-хо-вав". Відголос цього вірування зберегла й народна пісня: "Ой сів пугач на могилі..."
Саме слово "потерча", як припускає етнолог Д.Зеленін, утворилось від слова "чорт": пачортя (як "па-синок") = почертя = потерча — із характерним для української мови зближенням приголосних "ч" і "т". Хоча нам значно простішою бачиться розгадка значення слова "потерча" через те ж таки "страдча" — його найближчий синонім. "Терпіти", "потерпати" в західноукраїнських говірках, як відомо, означає те саме, що й "страдати" у східних чи "страждати" в літературній мові. Отож "потерча" — це, найімовірніше, просто колишнє "потерпча" — бо воно, будучи нехрещеним, потерпає на тому світі, так само, як "страдча" — "страдає", адже його там, як уже було сказано, мучать злі духи. Таким чином, за значенням слова "потерча" і "страдча", швидше за все, абсолютно однакові. Та й узагалі, дивовижно припустити, щоб наші богобоязливі предки, згадуючи про своє чи своїх родичів покійне дитя, мусили постійно вимовляти заодно ще й назву нечистого, якого можна було, на їхню ж таки думку, в той спосіб іще й прикликати. А чому випав звук "п", це пояснити дуже легко: спробуйте швидко проказати "потерпча" кілька разів уряд — він і у вас випаде, адже так вимовляти значно легше.
Інше правдоподібне пояснення: "стратча" — "страчена", тобто абортована дитина, а "потерча" — "потеряне" дитя, викидень.
Ховати нехрещених дітей на кладовищі вважали великим гріхом. Отож місця для похорону обирали десь за цвинтарем, на перехресті доріг. У давнину їх ховали в самому житлі: під порогом або ближче до печі. Такий звичай можна пояснити тим, що дуже давно саме біля печі хоронили померлих родичів. Отож кожна мати, яка ховала там дитя, сподівалася, що ним опікуватимуться предки, які не віддадуть його нечистій силі. Поховання ж під порогом або під перелазом у народі пояснювали тим, що, переступаючи те місце, люди щоразу "творили ногами" хрест, перехрещували потерчатко. Існував також звичай переступати новонароджених тварин, оберігаючи їх від нечистої сили. Тих дітей, що народились неживими, закопували й під "верхом", де закривали в сінях бовдур — пічну трубу. Це зрозуміло, бо саме димар хати вважали ходом у потойбіччя. З тієї ж таки причини існував звичай зазирати в піч після похорону когось із хатніх родичів, щоб позбутися страху, спричиненого померлими. На Закарпатті, щоб не боятися небіжчика-чоловіка, вдова тричі вигукувала його ім'я в піч. У росіян нехрещених дітей було заведено ховати також у болоті: це відображало уявлення про потерчат як про демонічних істот, здатних нашкодити.
Хоронили потерчат і під деревами. Дерево, яке садили на могилі, в уявленнях людей є "світовим древом", що поєднує світ живих зі світом померлих. Із троїцького обряду "завивати вінки" в Новгород-Сіверському повіті на Чернігівщині можна зрозуміти, що звичай ховати потерчат під деревами був доволі поширеним. "Завиваючи" березу, дівчата срібним хрестом окреслюють коло, а під самим деревом залишають поминальну їжу. При цьому співають:

У полі-полі під грушкою
Лежить тіло, як папір, біле;
Ніхто к тілечку не прихилиться.
Прихилилася стара бабочка,
Стара бабочка — єго маточка,
Узяла єго та й на рученьки,
Понесла єго та й до церковки.
Самі свічечки запалилися,
Самі книжечки зачиталися,
Самі дзвоники зазвонилися —
Біло тілечко схоронилося.
У пісні йдеться про мертве маля; мати бере його на руки й несе до церкви, де обряд хрещення здійснюється сам, без втручання священика.
На Волині до потерчат ставилися обережно. Тут вважали поганою прикметою, коли раптом виявиться, що хату побудовано на місці, де колись закопали померлих дітей. Їхні душі, як уже мовилося, весь час літають і просять хрещення. А хто почує їхній голос, має кинути все, що тримав на ту мить у руках. Як же незручно, а почасти й небезпечно це для мешканців хати! Тому про людину нав'язливу й подоляни кажуть: "Лізе, як потерча". Зрештою, для таких відмінностей у ставленні до потерчат — не остання причина й те, що їх поділяли в народі на два різновиди. Душі позашлюбних дітей, убитих при народженні, вважали брудними, нечистими; душі шлюбних — білими й чистими. А якщо дитину приймала баба-пупорізка, то душа такого маляти була ще й рум'яною.
Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого. Отож коли хто кидає крижмо потерчаті — повинен стерегтися, щоб чорт не зробив йому якого зла. Існує навіть переказ, що одну пані, яка давала крижмо, чорт ударив так сильно, аж вибив їй око... Звичай давати потерчатам імена бачиться значно давнішим за християнський обряд хрещення. Так, згідно з міфологією, створення світу, астральних світил, неба й землі, істот і всіх речей відбулось через їх називання. Дати ім'я — означає дати життя. У випадку з потерчатами — дати життя вічне, прилучити їх до сонму янголів.

ДУША

                                         Душа
 На відміну від багатьох інших народів, українці вважали, що людина має одну душу, яку Бог дає їй при народженні. Душа перебуває в людині аж до смерті і при вмиранні відлітає пташкою до Вирію — місця, де збираються душі всіх померлих. Душу людини уявляли слабкою, незахищеною, вона легко могла стати об'єктом чаклувань та нападів злого духа. Душа — те вразливе місце людини, яке їй важко захищати самій, без молитви й віри.
 На думку ряду вчених, іще раніше існувало вірування, ніби по смерті душа не розлучається з тілом, а зостається в ньому — тільки людина переходить до іншого світу. Тому й клали до могили все необхідне для потойбічного життя. Інший світ бачився царством тіней, душа після смерті ставала тінню, а сам мрець тінь утрачав (так, скажімо, упирі тіні не мають). Спостерігаючи за сном, хворобою, непритомністю, смертю, уявляли, що в людському тілі перебуває "двійник", який може покидати його на деякий чи на довгий час.
 Окрім душі, є ще дух, який може бути добрим чи злим. Злий дух оселяється й живе у людях бездушних (відьмах, розбійниках). Або ж такі люди мають дві душі (так звані "двоєдушники"). Дві душі має упир, тому після смерті він може ходити по світі. Одна душа його покидає, а друга залишається при нім. Над клубом чи під коліном упир має гулю; під тією ґулею є дірка, й туди виходить його душа.
 Уявлення українців про душу залежали від того, про душу якої людини йшлося — живої чи померлої. У живих душа втілюється й перебуває всередині плоті завжди (крім випадків непритомності, сну, чи в "непростих" людей, як-то: відьом, упирів). Щодо мертвих у народі існувало два погляди. Згідно з першим, душа не відокремлюється від тіла; за другим — вона покидає його й живе своїм життям. Душі померлих відлітають до вирію, мешкають за далекими ріками (рахмани), перетворюються, втілюються в дерева, тварин, предмети.
У багатьох регіонах України існувало різне розуміння того, як душа приходить у тіло людини. В одному випадку — мати дає дитині як тілесне, так і духовне життя (мати — берегиня душ); в іншому — душу дитині дає Бог, у певний час шлючи ангела віднести її майбутній людській істоті. Входження душі в тіло дитини мати відчуває тоді, коли дитина "заб'ється", тобто десь на шостому місяці вагітності.
 Про вигляд душі українці оповідають таке: вона буває ніби мушка, бджола, хмарина, дим або пара. Найпоширеніша думка про те, що душа має вигляд бджоли, "божої мушки", чи мухи із крилами, яких вона позбувається, увійшовши в тіло дитини. У вигляді мухи вона іноді навідується навіть до тієї хати, де очікують збільшення родини. У Переяславському повіті біля покійника сиділи для того, щоб "стерегти душу", яка прилітає у вигляді мухи, дзижчить над ним і п'є воду, яку ставлять у склянці біля тіла. Уявляють душу також у вигляді пташки. Вчені вважають, що міфологічно-ритуальна тема "пташка-душа-екстатичний політ" існувала вже в епоху палеоліту; саме так можуть бути витлумачені малюнки з Альтаміри (людина з маскою пташки) й відоме зображення в печері Ласко (людина з головою птаха). Уявлення ж про душу у вигляді хмарини чи пари побутувало й серед інших народів. Так, тюрки Алтаю душі добрих людей, які живуть у раю, називають Djel-salgun, що буквально означає "легкий вітерець", "вітерець-прохолода".
 Душа людини живе у ній і разом із нею росте, харчуючись парою тієї їжі, яку споживає тіло. Вказують на найрізноманітніші частини тіла, що є вмістилищем душі: груди, живіт, печінка, горло, голова, під правою рукою чи у крові. Останнє уявлення — одне з найархаїчніших. Воно зумовило біблійну заборону споживати кров: "А кожен чоловік із Ізраїлевого дому та з приходька, що мешкає серед них, який буде їсти кров, то Я зверну лице Своє проти тієї душі, що їсть вона ту кров, — і винищу її з посеред народу її..." (Біблія, Книга Левит, 17, 10). Про це каже й українське прислів'я: "Людська кров — не водиця, проливати не годиться".
Душа звичайної людини за життя покидає її тільки під час сну. Тоді вона може літати десь далеко, Бог навчає душу саме у сні. Тому до сну в народі завжди таке поважне ставлення: вірять у віші сни, існують докладні сонники. У відьом чи живих упирів душа нібито виходить здебільшого вночі, перекидається котом, собакою, свинею, різними предметами, як-то: клубком, колесом, копою сіна. Часто упир ховає душу під важкий камінь чи дубову колоду, й поки вона не може увійти в тіло, він не може померти. Якщо ж тіло відьми під час сну повернути так, щоб голова лежала на місці ніг, то душа не знатиме, як їй увійти. На таку душу злого персонажа, що міститься поза тілом на величезному дубі у скрині, знаходимо натяк у відомій казці про Кощія.

"Двоєдушниками" вважали й вовкулаків, оскільки ті могли бути і звіром, і людиною:
 "Іноді на мене прийде такий час, що стаю вовком, а не все чоловіком, бо маю два серця (бачимо, як народ ототожнює душу й серце: душа міститься в серці, — авт.)". Вирази "покласти душу" (за когось), "вийняти душу", "в чім душа тримається" свідчать про те, що тіло — тимчасова оболонка, одежа, яку душа скидає, коли "настає час".
 Як людина помирає, душа вилітає з неї, але раз по раз повертається й питає: "Тіло, тіло, що ти робило?" Під час похорону душа супроводжує тіло на цвинтар, і коли його закопують, душа плаче: "Ой, а я де буду?" Хрест на могилі відповідає: "Не бійся, я з тобою".
 У фольклорі побутує уявлення про душу, яка відлітає від помираючого пташкою: "Коли дивиться син, а у батька з рота вилізла маленька чорна пташечка, догадався син, що то батькова душа вийшла з тіла..."
 Образ пташки-душі присутній чи не в усіх голосіннях: "Чи ти зозулею прилетиш, чи соловейком? Чи ти нам перекажеш, чи письмо пришлеш..." (Чернігівщина); "Йойой, зозулько ти моя срібна, дорога! Чогось так борзийко від ня полетіла?" (Стрийський повіт; Львівщина); "Ой, ластівочко моя, ой куди ти від мене відлітаєш?" (Коломийський повіт; Івано-Франківщина).
 Після смерті душа повинна набути нових властивостей завдяки одній із очисних стихій — вогню чи воді. Тому трупоспалення таїло в собі ідею жертви й відторгнення душі від тіла, швидкого перельоту до вирію. Подібне уявлення засвідчують і Веди: душа померлого, покинувши тіло, піднімається до хмар, щоб небесним морем спуститися знов у підземне царство й там з'єднатися зі своїм тілом.
 Чиста й безгрішна тільки дитяча душа, тому померлу дитину кладуть не на лаву, а на стіл, що є домашнім вівтарем, а отже, священним місцем. У народі вважають, що за малою дитиною навіть не слід плакати, бо вона не має жодних гріхів, тільки той, "що мама з ним мала муки". За те мусить перелетіти душа три рази через вогонь. А відтак іде до неба, бо то — ангелик. А як хто побивається за маленькою дитинкою, то топить її у сльозах, бо "з нього нема що змивати". "Хто плаче по дітях, то на тім світі душці буває тяжко", — кажуть старі люди.
Те, що померлий — уже без душі, що він — тільки тіло, з якого вона вилетіла, засвідчує загадка: "Штири душі, п'ять голов, сто пальців разом укупі йдуть (похоронний похід)".
 Душа доброї людини відлітає легко й безболісно. Чаклуни та відьми довго мучаться, їхні душі бояться вийти з тіла, бо край усіх виходів бачать бісів, які на них чекають. Злий дух може вийти тільки через новий отвір у хаті, на якому не було хреста (хрест з'являється тут, можливо, не тільки під впливом християнства, а і як символ сонця, світлого начала; сам же новий отвір робили для того, щоб померлий забув дорогу додому й "не ходив" та не лякав живих). Коли помирає відьма, то просить, щоб над нею зірвали стелю. А як і це не допомагає, родичі або односельці часом змушені зривати місток десь біля середохресної дороги чи й греблю.
 Після смерті, як вважали наші предки, душа ще сорок днів витає біля колишньої оселі свого господаря. Прилітає душа до помешкання через рік, а потім через три роки. Тому цей час вшановувався обідами, де споживали обрядові страви, приносили безкровні жертви душі померлого. Душа прилітає на ці поминальні учти. Навідується вона додому і в ті дні, коли вшановують предків: Різдво, Зелені свята. А крім згаданих випадків, душа померлого по цім світі не ходить. Подібні обряди були і в інших народів. Так, у жителів Нижнього Амуру відразу після смерті біля померлого клали частунки, які безперервно змінювали, поки тіло перебувало ще вдома. Потім його "годували", коли всі збирались на кладовищі. Присутні на похороні пили і їли, бо вважали, що вся ця їжа й напої також потрапляють до покійного. Вшанування душ померлих — найстародавніша, найпервісніша традиція не тільки українців, а й людства загалом.
 Уявлення про переселення душ було присутнє й у віруваннях українців. Митрополит Іларіон (І.Огієнко) вважає його набутком Дунайсько-Чорноморської доби, запозиченим у послідовників маніхейства. Цю думку можна обґрунтувати й фольклорними записами: "Душа може замінитися в дерево чи звіра, приміром в гадину". Або: "Як лиш хто у хаті умре, то зараз прячуть десь кота або дають до сусіди, бо якби кіт через мерця перескочив, то вік ходив би упирем, білим котом по світу і приходив би усе до тої хати".
 Розповідають, що душа по смерті має свій давній вигляд і живе далі так, як за життя людини. Проте може за гріхи набувати іншого вигляду, втілюватися в різних звірів: собаку, свиню, муху, осу. Яка провина грішника, така й покута. Коли чоловік курить люльку в неділю до служби Божої, то його душа перейде в кінську голову. За нечистоту перевтілюється душа у свиню або шкапу. "Коли в першу, то добре, бо швидко спокутується. Свиня поживе з чотири роки, її заріжуть і душа свобідна; у шкапі ж мусить довго бідувати", — кажуть у народі.
 Відгомін цих вірувань — у мотиві чарівної казки про панну з яйця. Душа панни переховується в яйці. Коли ж королевич розбиває його, дівчина помирає.
 В українців з уявленнями про душу як двійника людини пов'язаний образ Долі. Доля буває щасливою і нещасною, лихою чи доброю, працьовитою чи ледащицею. Доля — не просте уособлення абстрактного поняття, вона — душа предків, померлих родичів чи взагалі близьких людей. Вона безпосередньо причетна до стародавнього культу предків, покровителів родинного вогнища. В Україні поширений казковий сюжет про дві долі — багатого та бідного брата. Доля багатого дбайлива й роботяща, доля бідного — гультяйка та п'яниця. Спорідненість долі з душею засвідчує один із варіантів цієї казки: доля багатого брата птахом прилітає на поле бідного і обдзьобує там колоски, що й спричиняє неврожай. Проте долю можна розбудити й "розштурхати", щоб вона пожвавішала і краще опікувалася своїм господарем.
В українців, як і в інших народів, у календарі існувало кілька свят пошанування Душ предків (Різдво, Великдень, Провідна неділя, Зелені свята, Спаса, субота перед Дмитром), чи не найбільші з яких — Різдво та Свята вечеря. Душі померлих родичів прилітають вечеряти, тому, сідаючи до столу, треба дмухнути на лаву, аби "не присісти якої душечки" (таке ж уявлення про матеріальність душі, яка відчуває голод, холод, може п'яніти від вина, існувало й в інших народів). Господар і всі домашні моляться:

Аби і тих душ до вечері припустив,
Що ми їх не знаємо.
Що за них ніхто не знає,
Що вони бутанами побиті, пострачувані,
Водою потоплені.
За котрих ніхто не знає,
Лягаючи і встаючи, і дорогою ідучи, ніхто не згадає.
А вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають
І цего святого вечера чекають,
Що від нас у цей вечер молитви великі йдуть,
Що такі ся душі (живі) найдуть,
Що тоті душі (померлі) споминуть.
Щиро Бога просимо,
Поклони б'ємо,
Усі душі споминаємо,
І тоті, що їх не знаємо!

І пошановані душі предків завжди допомагали живим...

Магія карпатської міфології

        

                                                                                    Відьма

Основними відьминими властивостями здавна вважали здатність до перевертництва; вміння відбирати молоко в корів, шерсть — у овець, яйця — в домашньої птиці, сало — у свиней; позбавляти людей урожаю; перетворювати їх на вовкулаків, насилати хвороби; псувати продукти, а також накликати стихійні лиха: посуху, повінь, град. Навіть відьма, яка насниться, може призвести до несподіваних прикрощів чи сварки.
Відьмою українці називають жінку, яка знається з нечистим, володіє надприродною силою і використовує її для того, щоб шкодити людям. Природа відьми подвійна: з одного боку, вона належить до світу демонів, до потойбіччя; з іншого — до світу людей. Народні приповідки про відьму кажуть: "Баба з чортом, як пес з хортом", "Кума по хресті й по хвості". П. Єфименко, один із найвідоміших українських етнографів, стверджував: вірування у відьом настільки розповсюджене в Україні, що "в кожному селі вам вкажуть на одну або кількох відьом. У цьому випадку не є винятком навіть великі університетські міста, як Київ і Харків..."
Зовнішній вигляд відьом також відзначається двоїстістю: вдень це дуже вродлива молода дівчина чи жінка із пристрасним поглядом; уночі — неохайна стара карга із розпущеним сивим волоссям. Серед особливостей відьом називають похмурий погляд, вуса, відсутність грудей та інших статевих ознак, брови, що зрослись на переніссі, два ряди зубів, невеличкий хвіст або курячі лапи, як у карпатської босоркані. Відьом із такими ознаками називають "родимими".
Природженими, "родимими" вважали представниць третього покоління позашлюбних дівчаток або сьому дівчинку в сім'ї чи просто дочку відьми (залежно від регіону). Відьмою також могла стати новонароджена, якщо мати, будучи вагітною, готувала святвечірні страви й ненароком проковтнула вуглинку або ж коли дитину ще в утробі матері прокляли "в таку хвилину". Інші відьми — "вчені". Це ті, що перейняли страшне знання від старої відьми, яка має померти, або ж від самого нечистого. Прислів'я твердить: "Відьма в хату, а чорт напоготові". Вроджена відьма може нашкодити людині, але свою шкоду вміє "відробити", залагодити зроблене, а відьма "вчена" вдається тільки до зла — і не може тому ніяк зарадити. "Гірша відьма вчена, як родима", — кажуть у народі. Щоб стати відьмою, треба було відбути цілий іспит, пов'язаний зі страшним актом потоптання ікони, прочитання молитви "навпаки", перекиданням через ніж, вилізанням на придорожну фігуру догори ногами. Відьма також умиває свою ученицю чарівним наваром, після чого та вилітає в комин і повертається вже відьмою. Однак навчання закінчується в Києві на Лисій горі, куди відьми літають у великі свята на раду з головними відьмаками та всілякою нечистю (тому київська відьма завжди найлихіша і дуже вправна). Лисі гори знані й в інших народів, в самій лише Біблії кілька разів згадано таку гору (4М. 23.3; Іс. 13.2). А на Лисій горі в Києві знайдено рештки давньослов'янського городиа та великого могильника, датовані VIII—X ст.
Саме слово "відома" має давньоруський корінь "вдъ", пов'язаний зі значеннями "відати", "знати", "провидіти". Санскритське "vеdа" означає "священне знання". Отже, можна припустити, що за найдавніших часів відьмами називали жінок, які зберігали таємні знання про світ і людину. На Правобережній Україні та у Придунайському регіоні вчені-археологи знайшли жіночі глиняні фігурки, що зображають "чародійниць", які викликають небесну воду. А в літописі під 1071 р. ідеться про жінок, через яких бувають волхвування: "...багато волхвують жінки чародійством, і отрутою, і іншими бісівськими підступами. Але й чоловіки невірні бувають спокушені бісами..." Багато спільного у відьми з казковою Бабою-Ягою. Ця стара відьма має "костяну ногу", "волосяний язик", їздить у ступі, "товкачем поганяє, мітлою слід замітає". Вона — сторож царства мертвих, її хатинка завжди на межі світів.
Зазвичай відьми ділилися за фахами. Котра зналася на відбиранні молока в корів, та здебільшого не бралася викрадати місяць із неба. Проте були відомі й "універсалки", які могли нашкодити й людям, і тваринам. Основна ж їхня властивість — це здатність до перевертництва. Відьма легко може ставати жабою, кішкою, собакою, свинею, вороною, гускою, ластівкою і навіть лелекою, конем, коровою, вовчицею, перекинутися на мишу, вужа, гадюку або черепаху, покотитися раптом колесом, решетом, обручем, посунути копицею сіна, вирости кущем. А карпатська босорканя могла набути вигляду мухи або й метелика, що її поєднувало із південнослов'янською вештіцею. Здебільшого тварини, в яких перекидалася відьма, були "нечистими", а предмети відігравали важливу роль у ритуалі й мали міфологічне значення. Так клубок, яким іноді ставала відьма, — це символ шляху, зв'язку живих із мертвими, цього світу з потойбіччям, а відьма й мала саме таку подвійну природу: людську і демонічну.
Якого іншого чоловіка відьма теж може "пустити вовкулакою" або ж "перемінити в коня". Поширені перекази про відрубані лапи собакичи кішки-відьми — саме це один зі способів виявити жінку-перевертня. Перетворення здійснюється як перекидання через голову, удар, перекачування, що є символічним переходом до іншого світу. Атрибути цього акту: пояс, вуздечка, хомут, батіг, палиця, ніж. Усі вони були магічними, бо визначились як головні в обрядовій сфері та міфопоетичних уявленнях українців.
Демонічні властивості відьом зростають особливо напередодні Купала, Юрієвого дня, Великодня, Зелених свят, під час грозових "горобиних" ночей, а також коли на небі з'являється повний місяць.
Серед шкод, які відьма здатна завдавати людям і тваринам, найголовніша — відбирання молока у корів. Помітно, о відьма добре знається на всій "жіночій" роботі й може її виконувати якнайшвидше та якнайліпше. Для того, щоб видоїти якусь сусідську корову, й то не одну, а часом — корів із цілої вуличної череди, відьмі досить зібрати на межах, пасовиську фартухом, сорочкою чи просто шматком полотна росу та витиснути — молоко тектиме без перестанку. Часто відьма бігає доїти корів, перекинувшись білою собакою (див. "Собака"), вхопивши дійницю в зуби. Щоб зашкодити корові, відьма могла також зібрати її слід або екскременти. Відбирати молоко вона могла й за допомогою терниці, осикового кілка, стовпа, сохи, вуздечки, а масло — будяка. Відбирати молоко і сметану відьми можуть не тільки в корів, а й у всілякого звіра, про якого тільки подумають, застромивши ножа в будь-що: з ножа тоді відразу потече молоко, яке згодом відьми продадуть чортам. Коли ж відьма й не може красти молоко в корови, то обов'язково хоч нашкодить їй — тоді із вимені, замість молока, тектиме кров. Цікаво, що болгарська вештіца могла перетворити навіть місяць на корову і доїти з нього молоко.
Зі знанням справи відьми також збирали найрізноманітніші трави й коріння. Зазвичай це відбувалося на Купала — тоді відьми виходили в поле чи до лісу оголеними із розпущеним волоссям, що додавало їм магічних здібностей, посилювало їхній зв'язок із потойбіччям. На Рівненщині вважали, що відьма в Купальську ніч охороняє від людей папороть.
Роблять відьми на житі, пшениці так звані закрутки (жмут жита, пшениці посеред ниви, скручений у вузол) — закляття нагосподаря. Той, коли споживе зерно з-під закрутки, то сам "скрутиться", захворіє. Цих "закруток" не можна навіть торкатися, їх може зняти хіба який знахар, ворожбит. У старих київських требниках наведені були навіть особливі молитви на зняття таких закруток.
Проте зналися відьми не тільки на земному, їм була доступна космічна й метеорологічна магія. Викрадені місяць, зорі, дощ вони утримували в горщиках на печі. Для такого викрадення відьмі достатньо було перетримати на мотовилі під час Великодніх свят півміток — і ним вона могла б у Провідну неділю зняти з неба будь-яку зірку. "Відьма", "босорканя", присутня в похоронному рядженні на Бойківщині, — це парубок, перебраний у білу плахту, який має вибілене борошном обличчя та повний рот води. Така "відьма" розважала всіх тим, що стрибала, била "хвостом" (палиця, якою перевертали жар у печі, обгорнута теж білою плахтою), "вівкала" та оббризкувала всіх водою. Таке оббризкування символізувало дощ, часто приховуваний відьмою на печі в горщику.
Сама ж піч, бовдур, коцюба, рогач, віник, мітла у відьомській практиці мали величезне значення і ще раз засвідчували причетність відьми до всіх ритуалів, пов'язаних із господарством. На кочерзі, мітлі, ступі, терниці відьми здійснювали свій політ на зібрання, що зазвичай відбувалися на перехрестях доріг, на горах, чи межах — місцях, що, за міфопоетичними уявленнями, були межею світів. Ці зльоти припадали на перший тиждень кожного нового місяця або на великі свята (на Юрія, Дмитра...). На таких "балях", "сеймах" відьми під проводом відьмака ("головного упиря") влаштовували оргії, грища, танцювали, билися дерев'яними мечиками від терниць. Подекуди кажуть, що коли відьма вирушає на такий "баль", то відлітає тільки її душа, а тіло залишається на місці. Якщо ж перевернути відьмине тіло головою туди, де були ноги, то душа вже не зможе в нього увійти. Перед самим польотом відьма намащується маззю, виготовленою з тирличу або ж глини, накопаної під порогом, чи маслом із льону, що виріс за одну ніч.
Існує ціла наука розпізнавати відьом, виявляти "потвор" (як їх часто називали), щоб запобігти їхньому шкідливому впливу. Так, коли хто хоче побачити відьму, має подивитися через поліно, в якому випав сук, або крізь такий самий отвір у дошці, яку тешуть на труну. Можна побачити відьму і крізь осикову борону, виготовлену за один день. Про найближчу відьму можна дізнатись і прикликавши її різними способами: варити кусень сирого полотна, заткнувши в нього дев'ять шпильок; всунути в піч молоко на сковороді, вкинувши заздалегідь три рази по дев'ять голок; розігріти кінську підкову в печі й покласти її на поріг; доїти корову на живу форель; на Великдень розпалити в печі полінами, відкладеними щопонеділка впродовж Великого посту із дров, які вносять до хати для розпалу. Неодмінно прибіжить відьма, якщо заткнути в колиску дитини біля ніг долото, перед тим обійшовши з ним тричі навколо самої колиски і промовляючи певні слова. Впізнати відьму можна також по тім, що вона на Великдень не обходить із процесією довкола церкви, а після того, як люди заходять до храму, цілує замок. Парубок може одягти картуза дашком назад, а руки, скрутивши попередньо дулі, сховати: одну — в кишеню, а іншу за пазуху. Відьма при цьому починає злоститися й лаяти його.
Щоб виявити відьму, на Велике пущення слід було позначити перший вареник, зварити його, а потім засушити. Того ж дня треба починати робити осикового стільчика — й майструвати його весь піст, аж до Великодня. Тоді взяти того стільчика із собою до церкви, стати на нього, а до рота вкласти засушеного вареника — всі відьми стануть помітними, бо на голові у них будуть скопець і цідилко. Так само на пушення можна протримати цілу ніч у роті сир, загорнувши його перед тим у шматок полотна. Взяши "витриманого" таким чином сиру на Всенічну на Великдень, неодмінно побачиш відьму. Під язиком на Великдень можна тримати і шкаралупку з яйця, звареного на Пущення, або ж часник, посаджений після Різдва із того зубця, який був на святвечірньому столі. Відьма зараз же приступить й буде випитувати, що в роті.
Оберегами проти відьом вважають дьогтяні хрестики на дверях, зроблені на Юрія, мак-видюк, яким обсипають обійстя. Маком обтрушують також хліви і стайні, бо "відьми його дуже люблять" і, прийшовши доїти корову, визбирують по мачинці, не маючи часу підійти до худоби. Зловити відьму можна на гарячому — шлюбним очкуром, заклавши на нього шлюбні обручки, або тим очкуром, із яким ходиш сім літ, особливо ж святити паски. Мотузка, всукана нетрадиційно — "від себе", — теж добрий засіб для виловлювання відьом. Зловити відьму можна і з допомогою пса-ярчука, якого відьма дуже боїться (про це див. у статті "Собака"). Зловити відьму було можна, але ні в якому разі не голою рукою. Жінки мали використовувати події сорочки, чоловіки — штани або праву полу одягу.
Часто дослідники виокремлюють кілька типів українських відьом, серед яких найяскравішими є поліська відьма та карпатська босорканя. Остання має більше демонічних ознак, як-от: душить ночами людей, п'є кров, шкодить породіллям, краде немовлят, залишаючи натомість своїх — горбатих, кривих, плаксивих. Цим вона схожа на південнослов'янську вештіцу, яка їсть дітей і людські серця, виймає плід із утроби вагітної. Босоркані збираються зазвичай при новому місяці за селом, у покинутих хатах, глибоких яругах, іноді вони вилітають через бовдур на візку, запряженому чорними кішками.

За часів середньовіччя в Україні судилища над відьмами не набули такого поширення, як у католицьких та протестантських країнах. Хоча ще в XIX ст. були добре відомі випробування відьом водою, як це описав Г. Квітка-Основ'яненко в повісті "Конотопська відьма". Жінок, яких вважали відьмами і звинувачувати у насиланні посухи, зв'язували особливим чином і на мотузці кидати в річку або став. Коли яка топилася, її одразу витягували як невинну. Якщо ж трималася на поверхні води — визнавали відьмою й засуджували до смерті. Трохи поблажливішим способом покарати відьму, чарування якої вважали причиною посухи, — було поливання придорожного хреста, встановленого зазвичай на роздоріжжі за селом. Відьма повинна була носити воду з річки або ставка через усе село й поливати нею фігуру. Найстрашнішим методом боротьби з відьмацтвом було спалення на вогні. Такі випадки відомі в Україні за часів різних пошестей, моровиці, голоду, посухи.

1720 р. у місті Красилові, що на Волині, під час моровиці найстарішу жінку 120 років, яку визнали винною, закопали по шию в землю, а потім спалили, приваливши млиновим жорном.

На Івана Купала у східних слов'ян, зокрема й в українців, існував звичай знищення або вигнання відьми. Купальську ніч (як і Різдво) з давніх-давен вважали такою календарною точкою, коли руйнувалась межа між потой і посейбіччям і небезпека від хтонічних істот дуже зростала. Оскільки ж відьма, демонічні властивості якої на цей час посилювались, могла нашкодити безпосередньо, бо жила поміж людей, то ритуал саме й був спрямований на її розпізнання, вистеження і знешкодження. Подекуди Купала має ще й іншу назву: Іван Відьмарський, Відьомська ніч, Іван-Відьмак... У багатьох селах звично означали дії довкола купальського вогнища як "відьму палять". На Поліссі вбирали солом'яне опудало відьми, несли його до води, спалювали й топили. Подекуди ритуал набував інших проявів: по селу ходило кілька груп, кожна — зі своїм "купайлом" (пучок гілок або дерево, прикрашені стрічками, квітами), одні його палили, інші топили, треті били, четверті підкидали у двір, де живе місцева відьма. Вважали, що коли палити на Купала солому, кропиву, старий віник, мичку чи льон, вершок обрядового дерева або розпікати на вогні серп, кип'ятити цідилко (тонку тканину через яку проціджували молоко), нитки, коноплі, тоді відьма відчуває страшний біль і мусить підходити до купальського вогнища. Пісенні тексти це засвідчують так: "На вигоні огонь горить — у нашої відьми живіт болить". Оскільки відьма могла набувати звіриної чи пташиної подоби, то часто жертвою вогню ставали кішка, собака, жаба чи миша, яких могли помітити біля вогнища. У вогні нищили й інші відьомські атрибути: нитки, пряжу, бочки, мітли, колеса, лопати, зелень. При цьому пояснюють: "Палимо, щоб відьма згоріла". В карпатській зоні зафіксовано звичай "папороть бити": папороть закидали камінням або спалювали. Подекуди спалювали або закидали — хто чим міг — кінський череп, який називали "відьмою".
Переслідувані людьми за життя, перед смертю відьми також дуже мучаться. Декотрі ревуть, як корови, очі "їм набігають, як яйця", вони блюють кров'ю. В народі вважали, що жодна людина не може забрати на той світ своєї таємниці. Тому відьма намагалася перед смертю передати свої знання. Коли ж цього не ставалося, змучені відьми просили зірвати стелю або містка, якщо є неподалік, що ймовірно, символічно мало означати випускання відьминих таємниць. Душу їхню неодмінно забирає нечистий. У хаті при цьому стоїть страшний сморід — і жодна людина не може "до того місця навернутися". Від того й на кладовище нести відьму надзвичайно важко. Часом, розповідали, відьма й по смерті не гине, бо земля її не приймає.

З Карпатських джерел

Наш Карпатський край здавна славиться своєрідною мальовничою природою, працьовитими людьми, високим народним мистецтвом, чудовою самобутньою народною творчістю, музикою, танцями, гумором. І хоч тяжка доля судилася нашим предкам — численні навали чужинських орд, довгі роки іноземного поневолення, з яким волелюбні гуцули ніколи не мирилися, — в боротьбі проти покори завжди допомагала їм пісня, що, не знаючи ні кордонів, ні заборон, бистрокрило злітала над знедоленим смерековим краєм, зігрівала теплотою рідного слова, задушевністю мелодії, кликала до боротьби за волю. Пісня була і є супутницею народу і в радості, і в горі. Заколисуючи дітей, матері співали колискових, весну дівчата веснянками зустрічали, колядками колядники народження Христа звістували, зворушливими обрядовими піснями весілля прикрашали, сумовитими рекрутськими — до війська виряджали... Багато з них, зокрема обрядових — колядок, щедрівок, веснянок, весільних, як свідчать архаїка їх текстів та ігрові елементи, якими вони супроводжуються, — дійшли до нас із глибини віків, із сивої давнини. Багато створено народом пісень і в пізніші часи нашої історії, створюються вони й тепер.

Відомо, що в недавні десятиріччя ставлення тоталітарного режиму до національної культури призвело до зубожіння нашої духовності, до глибокої кризи в національно-патріотичному вихованні молоді. Традиції, обряди, звичаї Гуцульщини стали рідкісними або й зовсім почали зникати з побуту, а з ними забувалася й народна пісня. Тому-то в наш час далеко не кожна мама вміє заспівати дитині колискову, рідко можна почути народну пісню, коломийку на молодіжних гуляннях, величальну обрядову на весіллі, хрестинах тощо. Та серед горян різних поколінь було і є чимало ревних цінителів, шанувальників, а також збирачів та творців гуцульського пісенного фольклору, які, розвиваючи та примножуючи цей великий безсмертний народний скарб, пронесли його через роки та віки, щоби передати наступним поколінням.

І, дякувати Богу, настав довгожданий час, коли можна на повний голос заспівати дорогу серцю пісню, заколядувати, святково провести шановані нашими предками звичаї, обряди. Час, коли мусимо повернути відібрані в нас духовні багатства, примножувати й розвивати їх, розкривати перед молоддю значення й вагу, красу й велич народної пісні, коломийки, бо саме в наше складне й неспокійне сьогодення пісня, особливо народна, має стати такою ж життєвою потребою, як хліб, одяг, оселя. Адже пісня - це те невичерпне джерело, яке живить душу, дає їй сили, терпіння, наснагу. Прийшов час, коли бабуся добуває зі скрині для внуків свою дівоцьку вишиванку, кептарик, запаски, постільці, дідусеву парубоцьку крисаню. Вона може й повинна добути для них зі своєї пам'яті великий духовний скарб — спогади про толоки та вечорниці, колядування й маланкування, великодні хороводи-веснянки, про полонинський хід, виряджання у рекрути, про своє весілля... - і пригадати давню пісню, пісню своєї молодості: швидку, веселу, жартівливу, протяжну, тужливу, схвильовану, величальну... Хай пісня, що була призабута, і не тільки бабусина чи мамина, але й вивчена в школі чи садочку, виконана на сцені, почута на святкуваннях та гуляннях у рідному селі чи місті, нагадає дітям, якого ми роду-племені, від якого кореня походимо, яка наша історія. Хай розвиває в них почуття прекрасного, любов до всього рідного: мови, народу, землі. Хай облагороджує їхні серця, вселяє в них доброту, ніжність, щирість, небайдужість. Бо серце, що співає, черствим не буває.

Наші гуцульські села здавна дзвінко лунали піснями цілорічно. Співали всі: і молодь, і старші люди, і діти. Співали на вулиці, на весіллі, під час релігійних та родинних свят, над колискою, на толоках та вечорницях, на пасовищах та полонинах тощо. Слід підкреслити велику відвагу й високий патріотизм наших краян, які співали пісні, заборонені польсько-шляхетською владою як націоналістичні. Саме в наших прикарпатських селах злітала під небо на народних святах-фестинах, лунала на сценах народних домів зворушлива високопатріотична пісня, прагімн України «Ой у лузі червона калина похилилася», яка виникла в період зародження січового стрілецького руху в Галичині, набула широкого розголосу і стала народною. Близькими й рідними гуцулам є коломийки, бо народилися й буйно розквітли в благодатному Карпатському краї і тому відображають всі сторони життя гуцулів: і романтику полонинського літа, і тяжку долю наймита, рекрута, жінки, і розлуку, і любов... Як і багато пісень Гуцульщини, коломийки чарують душу тим, що в них почуття, прагнення, настрої, доля людини вдало порівнюються з опоетизованими образами та явищами рідної гуцулам природи: червоної калини, зеленого дуба, зеленого явора, високої смерічки, бистрої річки, зеленого барвінку, срібної роси, буйного вітру, сивої зозулі...

У нашій місцевості побутує близько десяти традиційних коломийкових мелодій. Різні коломийки можна співати на одну мелодію і навпаки. Але гуцули завжди підбирають мелодію відповідно до тексту. У перлинах-коломийках - тужливих, жартівливих, величальних, сатиричних - відчувається великий оптимізм гуцулів, їхній бунтівний дух, незламна воля.

Свою любов до співанки гуцули виражають так:

Заспіваймо, дитиночко, двома голосами,
Один голос піде полем, а другий горами.
Один голос розійдеться по чистому полю
Та принесе моїй доньці щасливую долю.
Другий голос розійдеться понад яворини
Та принесе здоров'єчко для мої дитини...

Співуча весна в наших селах починається у той радісний час, коли пробуджується, щедро розвиває свою неповторну красу природа і справляє кожній людині добрий святковий настрій, - на Великдень. Усі три дні цього великого свята після богослужіння на церковному майдані збиралося все село. Діти, молодь і старші люди проводили ігри та розваги. Гралися «хрещика», «воротарочки», «подоляночки», «перепілочки», «огірочків», «голубки», «хустинки», «кота й мишки»... І співали в цих іграх великодні співанки - веснянки:

Ой на горі жито, жито, на долині овес,
Як задзвонять в усі дзвони, скажуть: «Христос Воскрес».

Як задзвонять в усі дзвони, чути аж на гору.
Збирайтеся, люди добрі, до Божого дому...

Вербовая дощечка, по ній ходить Настечка,
На всі боки глядіє, звідки милий приїде...

Коло млина яворина, зацвіла калина,
Навчилася в саду спати молода дівчина...

Навесні, коли земля вкриється зеленою пашею, щорічно проводилося в селі велике господарське дійство, що стало важливим народним святом, — полонинський хід. На цьому святі, та й не тільки на ньому, співали полонинські коломийки, в яких з великою любов'ю говориться про полонинку, овечки, корівки, про тугу вівчарика за рідною хатою, за файною любкою, а також із властивим гуцулам почуттям гумору — про вільність полонинського життя серед тайн карпатської природи.

Коби ми ся бучок розвив, зелена ліщина,
Відправить ня в полонинку молода дівчина.
Ой коби ся бучок розвив, зелені діброви,
Аби пішли в полонинку овечки й корови.
Ой піду я в полонинку, що ся у ній діє,
Калинка ся розвиває, гай ся зеленіє.
На високій полонинці ватерка ся курить,
Та не одна за вівчарем дівчина ся журить.
Прийди, любко, в полонинку росянов доріжков
Та стань мені в колибоньці свойов білов ніжков.
Ой сумує полонинка, сумує, сумує.
Чому вівчар в полонинці зимку не зимує...

Дуже цікаво проходить на Гуцульщині народне святкування свята Івана - день Івана Купала. Це свято сповнене яскравим розмаїттям народних традицій, звичаїв, пісень, багато з яких збереглося й донині.

З давніх-давен народне святкування Івана Купала пов'язується з чудовою порою — серединою літа, коли настає повна перевага сонця, тепла й благодаті в природі, коли все розвивається, буйно розцвітає, наповнюється цілющою силою. Цей день чистий і ясний, як купальська вранішня роса на високих нескошених травах. Навіть дощ цього дня має благодатну цілющу силу. Він тепло і лагідно зрошує коси, скроплює обличчя, змиває утому з тіла, очищає душу. Чарівної купальської ночі, коли і зорі чистими росами вмиваються, проводяться на Гуцульщині цілі купальські казково-грайливі обрядові дійства з піснями, жартами, примовками, ворожіннями, із запальними танцями «аркан», «гуцулка» навкруги високого палаючого вогнища. Це прадідівські традиції, що увійшли в плоть і кров нашого національного буття, бо прагне цього українська душа, прагне серце доторкнутися до національних витоків. Є щось язичницьке в традиціях купальської ночі, що єднає нас з далекими предками ще Київської Русі, у високій палаючій ватрі, у дівочому ворожінні, у вінках, сплетених любов'ю і сподіванням, які несе-кружляє бистра течія і віщує дівчині або мати зраду в коханні, або готувати рушники, виглядати старостів і весільних музик.

І дзвенить купальська ніч співанками про щире кохання, гірку розлуку, про зраду болючу, тайне чарування...

Любко моя солоденька, любко мальована,
Куплю тобі перстеничок в Косові на Йвана.
Куплю тобі перстеничок на мізинний пальчик,
Аби люди пізнавали, що я твій коханчик,
Ой піду я д миленькому в середу на Йвана
Та буду я, молоденька, сім раз цільована.
Подивися, файна любко, подиви, подиви,
Які гори веселенькі, куди ми ходили,
Які гори веселенькі заросли ліщинов,
Та куди я находився з миленьков дівчинов.
Ой на Петра вода тепла, на Йвана студена,
Аяв свого миленького від Бога суджена.
Ой кувала зозуленька та сіла на вербу,
Та не маю супокою через любов тверду...

Сходилися люди в наших гуцульських селах не тільки на свята, але і в будні, щоб разом працювати — робили толоки. Влітку проводили толоки на сапання, збирання сіна, на жнива. А восени разом копали картоплю, збирали кукурудзу, готували сливи, яблука на повидло тощо. Восени майже в кожній хаті була толока-лупейка (чистили обламані від стебел качани кукурудзи). Взимку довгими вечорами також робили толоки: скубли вовну, дерли пір'я, пряли. Проводили також вечорниці. Толоками виконували деякі роботи на будові хати, стодоли, стайні, возили дрова з лісу тощо.

На толоках та вечорницях було дуже весело. Дівчата і хлопці співали, жартували, проводили ігри та забави. Хлопці придивлялися ло дівчат: котра працьовита, а котра лінива. І багато молодих на толоках і вечорницях знаходили собі пару і побиралися.

Ой піду я на толоку й стану собі в кутку,
Буду собі на толоці вибирати любку.
Буду собі вибирати, буду ся дивити,
Котра любка не лінива, буду ї любити.
Ой із тої поточини студена вода йде,
Прийди, любку, на толоку, як сонечко зайде.
Прийди, любку, на толоку ні рано, ні пізно,
Аби тобі коло мене сісти незавізно.
Сідай, любку, коло мене, говори до мене,
Пізнаю тя по бесіді, чи ти любиш мене.
Пусти мене, моя мамко, та на вечорниці,
Най я свому миленькому сплету рукавиці.
Та писані рукавиці, волочкові капці,
Ой, любку мій солоденький, враз їс ми на гадці.
Я такого любка маю, як ясна зірниця,
Тримав мені куделечку цілі вечорниці.
А хоть же я біла-біла та ще й сивоока,
Була би-м ся не віддала, якби не толока.
Ой ходив я на толоки, вже би не ходити,
Дівча ми ся сподобало, буду ся женити...

Та не завжди так ставалось, як гадалося. Покохав хлопець дівчину й думав женитися, але «впала карта від цісаря», аби йти служити. Багаторічна австрійська окупація, що супроводжувалася війнами, панська сваволя польсько-шляхетських загарбників принесли гуцулам нестерпну рекрутчину та тяжке вояцьке життя. Не один леґінь попрощався зі світом за чужі інтереси на війні або, як новобранець-утікач чи Довбушів опришок, спійманий і в кайдани закований, у неволі життя своє змарнував. Рекрутчина, тяжка доля невільника, опришківський рух дали крила багатьом пісням та коломийкам Гуцульщини.

Ой на Кути доріженька, на Кути, на Кути,
Бувай, любко, здоровенька, бо я йду в рекрути.
Бувай, любко, здоровенька, бо я вже в дорозі,
Через плечі дзьобенчина, куферок на возі.
Дівчинонько молоденька, лиш би тя любити,
Впала карта від цісаря, аби йти служити.
А в цісаря добра служба та й добра заплата,
Не одному жовнярові головонька стята.
А в Марії чорні очі, в Марії, в Марії,
Мене взяли-відібрали до кавалерії.
Мене взяли-відібрали до коня, до коня,
Виплакала чорні очі дівчинонька моя.
Ой як мене молодого усиктирували,
Дали мені карабіна, кучерики втяли.
Облетіли кучерики, кучерики дрібні,
Та встелили доріженьку до самого Відні.
Ой ви, царі, ви, цісарі, за що ви ся б'єте,
Тайна свої білі руки нашу кровцю ллєте...

Найкращими, найвеселішими, найвеличнішими зимовими святами є Різдвяні зі своїми обрядами, повір'ями та звичаями — святою вечерею, колядуванням, маланкуванням, вінчуванням, які збереглися донині. Незмірне багатство колядок та щедрівок проніс наш народ через роки та віки. Створюються і нові, які стають голосом нашої історії.

Гей піді Львовом, нижнє Києва,
Стоїть з прежде віку дім ясеновий.
Дім ясеновий, двері дубові,
Двері дубові, столи тисові.
А на тих столах скатерті ільчисті,
Скатерті ільчисті, колоні пшеничні.
А за столами ґазда з ґаздинев
Гадку гадають, гостей чекають...
(Після кожного рядка повторюється: «Грай, коню,грай, кониченьку».)

А в ліску, в ліску на жовтім піску
Росло деревце тонке, високе,
Тонке високе, корнем глибоке,
Корнем глибоке, листом широке,
Листом широке, вгору кудряве,
Вгору кудряве, вбоки гілляве.
На тім деревци сам сокіл сидить,
Ой сидить, сидить, далеко видить...
(Після кожного рядка повторюється: «Ой дай, Боже».)

За воротами музики грають, Музики грають, дівки гуляють.
Молода Анничка всім перед водить,
На ній жупелька колесом ходить...
(Після кожного рядка повторюється: «Сама панна, сама панна в злоті».)

А вінчують ґаздів так: «Вінчуємо вас щастям, здоров'ям, многими літами, добрими роками, ці свята упровадити, других дочекати, відтепер за рік діждати».

Обряд весілля є найбільш святковим, урочистим, радісним у житті людини. Різні дійства весілля, яке тривало впродовж майже цілого тижня, відбувалися надворі, на подвір'ї молодого та молодої. І на все село дзвеніли мелодії троїстих музик, обрядових весільних пісень та коломийок. Кожна весільна пісня надзвичайно зворушлива, кожна створює хвилюючий образ поваги молодих до батьків, облагородження молодої, прощання молодої з батьками, образ любові, вірності, міцності шлюбу - великого акту, що скріплює воєдино двоє молодих люблячих сердець.

Золоте барильце стіни гне,
Молода Анничка поклін б'є.
Молода Анничка поклін б'є,
Татові й матінці дякує,
Що вни її, молоденьку, згодували,
Молодому Іванкові до рук дали...

Ой із-за гори, з-за високої
Ясен місяць сіяє,
А з-за другої, ще з-за вищої
Іванко конем грає.
На правій руці та на пальчику
Злотний перстенець має...

Знати галочку по літаннячку,
Що високо літає,
Знати Анничку по віночкові,
Що вна матінку має.
Знати Анничку, знати, бо припадає мати...

Ой ти казав, кленів листочку,
Що не меш опадати.
А ти казав, ти мій батечку,
Що не меш мня віддавати.
А тепер падеш, землю встеляєш,
Бо люта зима буде.
Ти мня віддаєш, хоть сам не знаєш,
Що за доленька буде...

Ще на весіллі, коли староста просить гостей до почесного та короваю, свахи співають: «Ой роде, роде багатий, даруй товарець рогатий... а ви, прихожі, даруйте гроші». Хтось із родини дарує колиску.

Місце для колиски відводилося в кожній новозбудованій для молодої сім'ї хаті. Дерев'яна, підвішена до сволока, колиска під спів маминої пісні виколисала не одне покоління гарних, здорових, співучих гуцулів. Різні співанки співали матері, заколисуючи дитину, а найбільше колискові коломийки:

Ой лю-лю, камси лю-лю, дитинко маленька,
Урвалася від колиски ворожа тоненька.
Та не жаль ми за ворозков, що ся тонка врвала,
Але жаль ми за дитинков, що маленька впала.
Колисочка яворова, колисочка з дуба,
Колишеться в колисочці дитинонька люба,
Колисочка яворова, колиска з горіха,
В колисочці колишеться мамчина потіха...

Відрадно, що з покоління в покоління на Гуцульщині передаються чисті, як джерельна вода, народні пісня, слово, музика, танець. І в плині віків не меркне їхня краса, не слабне їхня сила.


19 серпня - Спаса


Дев'ятнадцятого серпня є свято Преображення Господнього, або Спаса. Це народне свято східних слов'ян відоме з давньоруських часів. Святкування Преображення триває 9 днів, з 18 до 26 серпня. У це свято за древнім церковним звичаєм святять груші, яблука, мед і обжинкові вінки або жмут колосся жита й пшениці. Тому в народі цей день називають Другим, або Яблучним, Спасом. Свято Преображення обрано для благословення плодів, бо в Єрусалимі саме в ту пору дозрівав виноград, який і прийнято освячувати в цей день. Церква, благословляючи принесені плоди, утверджує думку про те, що все — від людини до рослини — повинно бути присвячене Богу як Його творіння.

За народними прикметами, Яблучний Спас означає настання осені і перетворення природи. Прийнято вважати, що ночі після Спаса стають набагато холоднішими. В середній смузі України від цього дня вже можуть починатися приморозки, а тому й кажуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про запас!»

Зі святом Спаса пов'язані різні обжинкові обряди: святять у церкві обжинкові вінки, на ниві ставлять «Спасову бороду» — останні незжаті колосся, які просто на полі урочисто зав’язуються червоною стрічкою і яким приноситься в жертву хлібина. Цей обряд має також назву Велесової, або Дідової Бороди. До церкви несли святити квіти, мак, вірячи, що обсипання свяченим маком перешкоджає ходити до хліва відьмам, а до дому — ходячим покійникам. Після посвяти квіти й голівки маку кладуть за іконами, де вони зберігаються до весни. Весною мак розсівають по городу, а сухі квіти на Благовіщення вплітали до своїх кіс — «щоб не випадало з голови волосся».

На Спас поминають померлих. За народньою мітологією, це третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з'являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса. Наш народ вірить, що предки сприяють цвітінню і дозріванню плодів, охороняють ниви, садки і городи... Тому в ці дні приносили жертви Роду і Рожаницям як родинним богам. Саме їм урочисто виготовляли і запалювали спасівські свічі з нового воску, кришили хліб, виливали медовий напій.

Напередодні Другого Спаса подекуди збереглося таємниче заклинання Житника - духа ниви, щоб земля була родючою. На Яблучний Спас також побутували обряди з водою: свяченою водою окроплювали зорану під озимі землю.

Обрядовою їжею на цей день є "шулики": замішують пісного коржа на соді й випікають його в печі. Готовий корж ламають на шматки та вимішують в макітрі з перетертим маком і свіжовикачаним медом. Святковою стравою на Спаса були печені яблука. Верхівку з хвостиком відрізали, виймали середину з насінням, клали туди мед або цукор і запікали в печі. Готують пироги й штруделі з яблучною начинкою. Їдять їх із узваром або грушівником — киселем зі свіжих груш.

Перед Спасом є два тижні посту — «Спасівка». Існує легенда, що спасівка — це є продовження Великого посту. Бог призначив для Великого посту дев'ять тижнів, а святі отці почали просити Бога, щоб щось із тим зробив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів навесні перед Великоднем і два тижні вкінці літа перед Спасом. Ось чому за народнім віруванням у спасівку треба так само постити, як і у Великий піст.

В Україні була дуже сильно розвинута магія початку, тому й перші плоди Землі потребували ритуального освячення, щоб забезпечити достаток протягом року. А це досягалося і через пожертву. Приносили жертви воді, вогню, волхвам, кумам та сусідам, яких наділяли яблуками, грушами, медом, сотами тощо.

В Україні прийнято також плести ритуальні віночки. Один із таких віночків – вінок Спаса – плетуть навесні, як заквітнуть зозулині черевички та яблуні. Додають ще вишневі листочки. Надягають вінок лише на Спаса. До віночка прив'язувалися відповідні стрічки: посередині – жовтогаряча, далі голубі, сині, жовті, фіолетові – кольори Спаса. Жовтий – колір сонця. Розповідають таку легенду:

"Йшов Спас до Сонця – Ярила – і просив у нього один промінчик весни, щоб освятити ним весняні квіти з дівочого віночка. А Ярило відповідало: "Я тобі дам промінчик мудрості і здоров'я. але мусиш мені принести в долонях дві краплинки голубої водиці (тому й голубі стрічки), зіроньки ночі синьої (сині), радість життя (жовті) та мудрість людську (фіолетові)". Спас дає на те згоду і через три дні все обіцяне приносить Сонцю. А Сонце вручає вій промінь, святить дерева. Торкається кожної гілочки. Яблука. Сливочки…"

Одягали той віночок дитині з трьох років. На Спаса. Як давали яблучко та приказували: «Здоровому тілу – здоровий дух!»
Народні прикмети:
Прийшов Спас - бери рукавиці про запас.
Минув Спас - держи кожух про запас.
До Спасівки бджола робить на пана, а після Спасівки на себе.
Як у Спасівку будуть великі вітри, то зима буде з віхолами та лютими морозами .
Якщо у Спасівку на деревах жовтіє листя, це віщує ранню осінь.
Якщо на Спаса нема дощу, то це прикмета, що буде гарна суха осінь. Дощів небагато буде.
Якщо на Спаса йде дощ, січень наступного року буде сніжний, якщо спекотно - січень морозяний.
Якщо антонівка вродила - наступного року хліб уродить.
Пройшов Спас - пішло літо від нас.


На фото: картина Катерини Білокур "Богданівські яблука" (1958-1959)

Трійця. Зелені свята.









Трійця, Тройця - це церковне свято, яке відзначають у 8 неділю після Пасхи. Через те, що це свято припадає на 50-й день після Пасхи, церква називає його ще П’ятидесятницею. Увібравши в себе багато рис іудейської П’ятидесятниці, християнська Трійця приєднала й національні риси тих свят, з традиціями яких вона частково злилася. Так, в українців Трійця злилася із Зеленими Святами.

Основа троїцької обрядності - культ рослинності, що в цей час починає розквітати. В Україні ще у ХYIII столітті до церкви приносили різні трави: зорю, м’яту, канупер тощо. У середину цих трав ставили потрійну свічку, що називалася Тройцею, яка повинна горіти протягом усієї обідні. Потім ці трави використовували як оберіг від різних хвороб, а троїцьку свічку давали в руки вмираючому.

Зелені Свята перш за все - це свято перемагаючої весни на порозі літа, коли природа ніби святкує з людиною своє відродження.

Святкування починається з четверга. У цей день дівчата йдуть у поля, в левади або ліс і там завивають вінки "на всі святки”. Вінки в’ють з конвалій, незабудок, васильку, чебрецю, вплітають і полин як засіб від русалок. Використовували гілля різних дерев: клена, ясена, липи, осоки, але ні в якому разі не верби. Особливо шанована в Україні була тополя. Існував звичай ставити головне дерево перед воротами та дверима, щоб захистити себе від відьом. Для цього по кутках хліву встромлювали іноді осику. За допомогою цього ж дерева вгадували, чи всі члени родини доживуть до наступного клечання: якщо внесене на ніч дерево вранці залишалося зеленим - усі будуть здорові, якщо листя почорніє - хтось тяжко захворіє, а може, навіть вмре.

Під час святкування дівчата влаштовували спільну їжу, причому обов’язково у ній була яєшня. Яйце, починаючи з Пасхи, проходило крізь усю весняну обрядовість: воно з’являлося як символ зародження нового життя, а коли весна закінчувалася, яйце вживали у вигляді яєшні (зародок повинен був перетворитися на плід). З Трійцею закінчувалася головна весняна календарна обрядовість.

Колись поширеним був звичай, що називався "водити тополю”. Для цього дівчата вибирали з-поміж себе найвищу дівчину, яка мала зображувати "тополю”. Її рясно прикрашали намистом, стрічками, барвистими хустками і потім водили селом і полями, де в той час уже колосились жита. Якщо зустрічалися люди, "тополя” їм низько вклонялася, а господарі пригощали дівчат. "Тополі” ж давали подарунки або гроші "на стрічки”. Водячи "тополю”, дівчата співали:

Стояла тополя край чистого поля;
Стій, тополенько, не розвивайся
Буйному вітрові не піддавайся…

Такий звичай ще мав назву "водити куща”. Обряд прикрашання дерев - це теж відгомін язичницької старовини. Наші пращури вклонялися деревам, молилися їм. Священні дерева були у них на полях, на дорогах поміж селами. Прикрашання дерев та їхнє вшанування свідчить про бажання заручитися могутньою допомогою природи у повсякденних справах хлібороба. Існувало вірування, що й душі померлих оселяються у деревах, у його зеленому гіллі. Саме тому Зелені Свята, крім усього іншого, - ще й народне свято поклоніння душам небіжчиків, вшанування предків. Відбувається це тому, що на Зелені Свята починає цвісти жито, а за давнім народним віруванням, у час цвітіння хлібних злаків прокидаються померлі. Цвітіння хлібів - час дуже відповідальний, від якого у значній мірі залежить врожай. Тому і поминали в цей час своїх предків-небіжчиків, приносили їм жертву, влаштовували тризну. За стародавнім віруванням - померлі предки - це постійні охоронці свого роду, його покровителі, які здатні впливати на врожай і допомагати в усіх хліборобських справах своїх нащадків. У Зелену суботу здавна існував звичай поминати самогубців та усіх, хто загинув у невідомих країнах або зник безвісти. ЗЕЛЕНІ СВЯТА

Тиждень перед Трійцею називається «зеленим», «клечальним» або «русальним», три останні дні цього тижня і три перші дня троїцького тижня називаються Зеленими Святами.

В час Зелених Свят цвіте жито й за народним віруванням прокидаються мерці, виходять з води русалки. Люди квітчають свої житла клечанням і встеляють пахучими травами, дівчата завівають вінки.

Завивання вінків

Зелений тиждень починається з четверга. В цей день дівчата йдуть на поля, в левади чи в ліс і там «завивають вінки на всі святки», при цьому співають відповідних пісень.

В деяких місцевостях України, дівчата ходять по селах з вінками на голові. Вінки в’ють з конвалії, незабудок, васильку, чебрецю, вплітають і полинь. Ставлять стіл під березкою, а на стіл випивку і закуску. Серед закуски завжди є смажена яєчня.

По деяких селах «Схід України» довго зберігався звичай у четвер завивати березку. З самого ранку дівчата готують їжу, зібравшись на одному чисто виметеному подвір’ї. Посеред двору стоїть зрубана молода деревина, а під неї горщик з водою. Дівчата ходять по дворі або сидять на призьбі… Кілька хлопців тримають у руках заготовлену їжу, а інші — відра з питвом на палицях. Одна з дівчат підходить до дерева й перекидає горщик з водою, а потім бере дерево в руки й заспівує пісню… З її голосом з’єднуються голоси інших. Ворота відчиняються і весь гурт, оточивши дівчину з деревом, рухається по вулиці в напрямку до лісу. В лісі розстеляють обрус, ставлять їжу і питво, сідають навколо і починають їсти і пити. По закінченні пиру дівчата вибирають одну з березок для завивання вінків. Розділившись по двоє, кожна пара з гілля берези в’є собі один вінок, не відриваючи гілок від дерева. Як вінок вже готовий, кожна пара кумується: одна одній через вінок дає жовту крашанку, потім цілуються через вінок.

Після завивання вінків дівчата повертаються в село. В неділю, в день Тройці, дівчата йдуть до тієї самої берези, щоб розвивати вінки. Кожна пара розглядає свій вінок: чи ще свіжий, чи вже зів’яв? По цьому судять про своє щастя, чи нещастя.

Вінки в українських народних обрядах є символом великої пошани, а також символом молодості й чистоти, незаплямованої краси. Дівчина, що втратила невинність, не може вдягнути на голову вінок. Крім того, вінок з живих квітів, за народною уявою — це оборона від злої напасти.

ТРІЙЦЯ (П’ятидесятниця, Клечальна неділя)

Біля порога хати ставили зелені дерева, вікна, дахи і тини теж клечали зеленим гіллям. В хаті на стіл накритий білою скатеркою клали хліб — сіль, за образами — бузок і гвоздики. Долівку встеляли травою, серед якої запашний чебрець та полин «від чародійства». В горнятах і глечиках, що ставили на вікнах і на столах — півонії, лілеї, фіалки, пижма тощо. Під іконами запалювали лампадку або свічечку, тьмаве світло якої, пробиваючись крізь густу зелень навивало на серце почуття радості і благоговіння.

Впоравшись, що треба в хаті, селяни вбиралися в святковий одяг, потім посідавши на лавки, чекали благовісті. Почувши дзвін, вставали і перехрестившись йшли до церкви.

Існував звичай — після літургії йти хресним ходом до криниць і кропити їх свяченою водою. Хто з селян бажав певного посвячення господарських будівель, виносив до воріт стіл, покривав скатеркою, а зверху клав хліб — сіль. Таке посвячення домів, криниць і господарських будівель було пов’язане з віруванням селян в існування русалок.

Дещо про це. Весною, як тільки вкриються травами луки, розпустяться верби й зазеленіють поля, тоді «з води на берег виходять русалки».

Русалки — це дівчата або молодиці, котрі під час купання втопилися. Утоплениці — русалки на віки — вічні відійшли від буденного земного буття й переселились в темничну сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з кришталю.

Місяць і зорі викликають русалок з води на берег. Вони не мають на собі одягу, у них біле знекровлене тіло, довге волосся, зелене, як трави, стан високий і гнучкий, очі палкі і сині. На голові в кожної вінок з осоки, а в старшої з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні — хто почує їх, то як зачарований підійде близько до русалок, а вони тоді заманять його до себе, візьмуть в своє коло, будуть бавитись з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку на дно.

В Україні довго зберігався звичай серед жінок — в русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його ніби русалки брали собі на сорочки. Ба більше: на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його порою русалки будуть ситі. Не слід також кидати лушпиння яєць бо як потрапить воно у воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям.

В русалчин тиждень ніхто не відважується купатися в річці, хіба що відьми, бо лише вони не бояться русалок. В Зелений тиждень, у четвер, ніхто не повинен працювати, щоб не розгнівати русалок, щоб вони не попсували худоби, птиці й усього господарства. Цей день називається Русалчин Великдень. Дівчата ранком йдуть у поле «на жита» та на межах кладуть хліба для мавок — «щоб жито родило».

Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин та любисток (бо русалки бояться цих рослин) і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. По одинці в ліс чи в поле не ходять, і не купаються в річках — «щоб русалки не залоскотали».

В цей четвер селяни варять просто неба різноманітні страви і взаємно частуються. Господині поливають молоком шлях, чи стежку, де ходили їхні корови до водопою, або на випас. На межах полів господарі кладуть бувало по шматку хліба для русалок.

В Русалчин Великдень, у четвер, русалки виходять з води, бігають по полях та городах, розшукують своїх матерів. Якщо родичі не поминали їх у суботу, то впіймавши матір, русалка лоскоче її, примовляючи: «За те тебе лоскотала, що мене не поминала!» — і може залоскотати до смерті.

Якщо помре хтось на Троїцькі свята, то баби журяться. Якщо помре маленька дитина, то мати плаче і каже: «Боже мій, ти русалочкою будеш і не зійдеш за ними, за великими, тебе будуть там щипати, лоскотати».

Русалками стають діти померлі нехрещеними або ті, що народилися неживими, а також і утоплені. Таких дітей хоронять під порогом хати, бо душам тих немовлят на тому світі буває легше: їх хрестять і люди і піп, коли йде з хрестом, або молитву читають, переступаючи через поріг. Протягом семи років, до свого обернення в русалки, душі цих дітей носяться в повітрі, а в день Тройці і Духів день просять собі хреста: «Мене мати породила, нехрещену положила». Якщо хтось із християн почує цей голос, то мусить сказати: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь», — і кинути рушник чи хустку, тоді душа такої дитини піде до раю і русалкою не буде. Якщо ж до семи років отак не буде охрещена, то йде в русалки.

Поминання мертвих

На Зелені Свята починають квітувати жита, а на народним віруванням, в час квітування хлібних злаків прокидаються мерці. В стародавніх мешканців Європи, а зокрема у нас в Україні, квітування хлібів вважалося за найнебезпечніший період, люди боялися щоб із цвітом чогось не сталося злого. Мертві ж предки — це охоронці інтересів свого роду, ось до них у цей небезпечний час живі і зверталися, їх поминали, їм приносили жертву, влаштовуючи на гробках тризни. Навіть клечання, зелене гілля в’яжеться з мертвими предками: «то душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечанні».

У Зелену суботу здавна існує звичай поминати самогубців та ще тих, що загинули без вісті десь на далеких дорогах, в чужих краях, а таких у нс на Україні завжди було багато. Були це переважно козаки, а пізніше вояки-герої.

Десятий понеділок

У Десятий понеділок, на перший день Петрівки, а часом і на Вознесення, відбуваються проводи русалок — це спеціяльні обряди, щоб тих русалок позбутися. В ці дні дівчата в полі, на житах, роблять спеціяльний обід — тризну в честь русалок. Після тризни дівчата ходять по полях з розплетеними косами і вінками на голові, співаючи проводи русалкам. Потім дівчата пускають на воду клечальні вінки, що були виплетені ними першого дня Зелених Свят.

Як бачимо, проводи русалок відбуваються в полі, на житах. Колись це робилося для того, щоб накликати ліпший врожай, збіжжя на полях але пізніше та головна мета обряду забулася, проводи русалок, якщо вони десь відбуваються, є ніщо інакше, як гарна і весела забава дівчат.

В цей день також святкуються похорони Ярила, поганського бога, що уособлював собою родючу силу весняного сонця. Наші предки уявляли собі, що в цей час Ярило ходив ночами по полях у білому покривалі з вінком маків і хмелю на голові, а в руках носив серп і дозріле колосся жита й пшениці. Перед Петрівкою Ярило ніби помер — плодюча енергія землі й сонця досягла своєї кульмінаційної точки та ішла на спад. Похорони Ярила символізують це явище.

Молоді жінки відмічають похорони Ярила веселими забавами. Забави відбуваються то з участю чоловіків, то з повно. Їх відсутністю, як де ведеться. Ці забави мають назву: «гонити шуліку».

«Гонити шуліку» жінки сходилися, бувало, в шинок, там вони пили горілку, танцювали та співали соромницьких пісень, що в інший час, звичайно, жінки не роблять. У цій забаві беруть участь тільки одружені жінки, вдовиці й самітні жінки не допускаються.

Існує вірування, що першого дня Петрівки відбуваються «звірячі розгри», а тому до лісу ходити небезпечно. Свійських тварин цього дня годують ліпше ніж звичайно, особливо догоджають коровам — «щоб більше користі було».

Зелений день. Зелені свята.


  Та згадка, наче блискавка сяйне:

Зелений день. Зелений лан. Зелені свята.

Веде за руку тітонька моя мене

У ліс, щоби клечання наламати.


Так весело і радісно мені!

Дністер. Знов снується стежка.

Хоча б на мить вернутися в ті дні,

Де загубилася слідів мережка...


Навколо царство зелені й пташок.

І дощ грибний пробіг між нами...

Ми оберемок молодих гілок

Кладемо на подвір"ї коло брами.


В святковій хаті з калачами піч.

На образах святі велично - строгі.

І буде шепотіти цілу ніч

Кленова гілка біля ліжка мого...


Клечальний день. Субота. Зелен - світ!

Зелені свята. Все навкруг зелене.

Той неповторимий у дитинство слід

Ще буде довго, довго коло мене...

Зелені свята


 Буяє ліс зеленим світлом,

Душа і щедра і багата.

Зело пахуче так розквітло -

Зелені свята!

Зелене гілля носять з лісу,

Клечають урочисто хату.

Підніме завтра день завісу -

Зелені свята.

Відчиняться широко двері.

В календарі - святкова дата.

Ідуть з язичницької ери -

Зелені свята.

За образами - цвіт калини,

І пахне на долівці м"ята.

І входить мати - Україна -

В Зелені свята!