хочу сюда!
 

Лариса Ивановна

47 лет, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 31-55 лет

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ

  • 05.04.13, 20:28


               АПЕЛЬСИНИ ДЛЯ ОЛЕНИ
...третій... четвертий...
Вона жбурляла в мене кульо¬ві блискавки апельсинів, а я стояв біля дверей кімнати, ухиляючись і рахуючи. Усього апельси¬нів у неї п'ять. Один кілограм. Дя¬кувати Жанні, я не купив два, як хотів. Відрадила. Та й приніс я їх зовсім не для цього. Знав би... Все одно б приніс.
Останнім вона таки поцілила. Верхня губа стрімко набрякла й я відчув присмак крові.
— А тепер забирайся геть! — Олена сатаніла, але від вікна не від'їжджала. — Забирайся! Ти остогид мені за ці три роки. Навіть важко передати, як ти мені остогид! Кому ти взагалі потрібний?! Ін¬шого пришлють. Забирайся...
Глухо грюкнули двері. Так, на¬решті...
Я не чекав ліфта й східцями, пе¬рестрибуючи через дві сходинки, вибіг на подвір'я. Там, поскрипу¬ючи дитячою гойдалкою, на мене чекала Жанна.
— Щось довго тебе не було... — єхидно почала вона, але осіклася. — Що це? Що в тебе з губою? Це кров?
— Дурниці, — моя посмішка поповзла вниз, — апельсином по¬цілила. Ходімо.
Ми попрямували до підворіття. Потилицею, кожною волосиною на голові, шкірою своєї куртки я відчував її погляд. З вікна за ледь спущеною фіранкою на четверто¬му поверсі.
Уперше я з'явився в неї три ро¬ки тому. День у день. Я стояв пе¬ред дверима й з відразою розглядав кнопку дзвінка. Що на мене чекало за цими дверима? Нікчемна стара в колясці. Запах сечі, що ним про¬сякла вся домівка, навіть балки пе¬рекриттів. Повні пилюки доріжки. Білизна, що почорніла від бруду. її доведеться прати, прати й прати. На мене чекали три роки альтерна¬тивної служби,
Я втомився пояснювати, що найбільше хотів потрапити до ар¬мії. Але в мене була мама. Вірніше, навпаки, — я був у неї. А мама сказала: «Ніякої тобі армії. Ти в мене одна дитина. Я вже стара, а що я без тебе... Підеш на альтерна¬тивну службу. Будеш за хворими доглядати. Хочу я подивитися, хто скаже, що буде не так», А якщо моя мама щось каже... Військком стояв «струнко» й честь віддавав.
Коли Олена відчинила двері, я був приголомшений. Всім і одразу. У квартирі було чисто й сонячно. Навіть у коридорі. З кімнати лину¬ла музика. Чайковський. Щоправ¬да, тоді я цього не знав. Олена була дуже вродливою. Годин зо три я не помічав, що бачу її лише у про¬філь. І лише праворуч. Вона май¬стерно керувала кріслом. Ліву по¬ловину обличчя, понівечену опі¬ком, Олена намагалася не показу¬вати. Колись вона займалася фігур¬ним катанням. Кілька років тому, в спортивному таборі, де вона влітку тренувалася, сталася пожежа. Коли почав падати дах, Олену причавило балкою. Її тоді дивом урятували. Але відтоді вона вже не могла хо¬дити й ховала ліву половину облич¬чя.
Обов'язки мої були простими й зрозумілими. Купувати в крамниці продукти й двічі на день вивозити її на прогулянку. Решту вона роби¬ла сама. Мені здавалося, що Олена отримує задоволення від того, що без моєї допомоги може помити посуд чи підмести. Хоча мені б це було зробити простіше. Й значно простіше, ніж спілкуватися з нею.
Жанна реготала. Голос у неї ви¬явився низьким, але чистим. Смі¬ялася вона голосно й оглушливо. Без причини. Просто так. «Як доб¬ре, — тихо радів я, — як усе прос¬то, яка вона безпосередня. Її хит¬рощі, ось вони, невигадливі та ку¬медні. Як її дешева помада. Як за¬пах парфумів нудотний і густий. І не треба нітитися, чекаючи наступ¬ної репліки, не розгадавши прихо¬ваного змісту попередньої».
В Олени виявився дуже важкий характер. Посилений гострим розу¬мом і неабиякою освіченістю — а чим ще займатися, проводячи в кріслі роки — він перетворився на небезпечну зброю, що її вона застосовувала за будь-якої нагоди. У ці хвилини мені здавалося, що сама вона наливається холодною, смер¬тельною люттю. Заморожуючи весь простір довкола себе. Паралізуючи того, хто необережно опинявся по¬руч із нею. Так вона жартувала.
Олена знущалася з мене щодня й щогодини. І їй не потрібен був привід, аби розпочати черговий се¬анс. Не мало значення, з чого на¬сміхатися: з мого літературного чи музичного невігластва, моєї нової сорочки, напередодні купленої на базарі, чи з моєї альтернативної служби. Навіть ночами, уві сні, во¬на не відпускала мене. Продовжу¬вала говорити, поставивши крісло в закутку своєї кімнати, біля вікна з ледь спущеною фіранкою. Щоб ліворуч її ніхто не бачив, а право¬руч бачив тільки я.
Кілька разів я залишав її посе¬ред цих монологів саму. Та варто було мені приїхати додому, як мене зустрічала мама й відправляла до неї. «Дзвонила Оленка. їй терміно¬во потрібна твоя допомога. Ти ж не хочеш, щоб вона скаржилася. Як¬що тебе відправлять до армії, я не переживу...» І я повертався до її жартів. Жорстоких і безжалісних.
За три роки я навчився шпигати словами не гірше від неї. До того ж я на слух почав відрізняти Верлена від Бодлера й уже не плутав Шпенглера із Шопенгауером. Я вже не бачив різниці між правою та лівою половинами її обличчя, коли сталися дві події. По-друге, моя альтернативна служба закінчи¬лася, а по-перше, я зустрів Жанну. З нею, як із символом свого нового життя, я востаннє з'явився у зна¬йомому кожною тріщиною на ас¬фальтовому майданчику подвір'ї. Через три роки після того, як прийшов сюди. День у день. Олена бачила нас у вікно.
— Вродлива дівчина, — схвали¬ла вона мій вибір, і я відчув пер¬ший подих арктичного антицикло¬ну, що насувається.
— Це моя справа, — обірвав я Олену. Можливо, в мене вийшло трохи грубо, але її дійсно це не стосувалося.
— Врода — нічия справа, — пій¬мала вона мене на слові. Апельси¬ни спочивали в неї на колінах. — Я дивлюся у вікно й бачу її. А ти тут ні до чого.
— Добре, — вирішив погодитися я. — Я тільки попрощатися зай¬шов. Тому ти маєш рацію. Я дійсно тут ні до чого.
— Тоді якого дідька ти припер мені оце?! — закричала зненацька Олена. Вона схопила один з апель¬синів і здійняла його над головою.
Вона кричала на мене вперше за три роки. Слово честі, було чому дивуватися. А потім вона розбила мені губу.
О шостій вечора Жанна сказала: «На П'ятаку сьогодні дискотека. Йдемо?». Ми стояли на східцях бі¬ля набережної. А перед цим ми увесь день гуляли.
До обіду я був детально обізна¬ний з усіма тонкощами взаємин її подруг із хлопцями, з батьками й між собою. Ще кілька годин пішло на те, аби довідатися, на якому ринку секондхенд коштує найде¬шевше й коли краще купувати осіннє взуття.
За три наступні години я з'ясу¬вав, що пісні слухати вона любить, але розмови про вірші й книжки її сердять.
— То як? — вона чекала від ме¬не відповіді.
— Гаразд, — погодився я й по¬мацав розбиту губу. — Але спочат¬ку мені треба вивезти Олену на прогулянку. Вона сьогодні не гуля¬ла. Я не можу залишити її... поки не надіслали когось замість мене.
Ще я хотів запитати в Олени, — коли вона навчилася так влучно вціляти апельсинами й чому вона на мене кричала? Але вголос я цьо¬го не сказав.
Жанна навіть не попрощалася зі мною. Вона крокувала сходинками, впевнено й твердо. Знизу вгору ди¬вився я на її стрункі, можливо — ледь повнуваті ноги в блискучих італійських колготках і на коро¬теньку спідницю. Вродлива дівчи¬на.
                                                                              Олексій НІКТІН.


1

Комментарии