Дрімі

Думка про те, як стати великим народилася разом з Дрімі. Принаймні, він у це щиро вірив. Та хіба могло бути інакше? Світ зберігався в його пам'яті. Все, що бачив чи відчував, все, що бентежило його розум чи прискорювало серце - всі знання про навколишній світ Дрімі всмоктував в себе до останьої краплинки - наче спрагла африканська фіалка. Він чудово пам'ятав той

день, день свого народження, день, коли він вперше побачив цих добрих, сірих велетнів, які стояли довкола нього на фоні синього неба і в колі яких він почував себе захищиним. Саме тоді, а можливо і трішки пізніше, він зауважив,

наскільки малим він виглядає в порівнянні з іншими слонами. Іскра бажання загорілась в його голові - він повинен стати великим, більшим за маму, кремезнішим за тата - так, він буде дуже великим слоном. Вогонь бажання швидко

розгорався, освітлючи неймовірні, за своєю реалістичністю картини - ось він крокує попереду стада і всі мавпи заздрісно дивляться на його велич, на його гігантський хобот, на потужні білі бивні, гієни ховаються в чагарниках, а леви

завбачливо звільняють дорогу.

Раптом дощ реальності загасив вогонь бажань. Питання, що раптом з’явилося в його голові, дріб’язкове і не важливе, як йому спершу здалось, перервало політ його фантазії. "А як мені стати великим?" - подумав Дрімі. На диво рішення

прийшло одразу ж за запитанням. "А й справді, - думав Дрімі, - варто поспостерігати за дорослими, і тоді все стане зрозумілим". Вогник знову почав розгоратися, і натхненний Дрімі почав вловлювати все, що відбувалось довкола.

Наступного дня Дрімі з самого ранку почав пильнувати за всіма діями стада. Решта світу його не цікавила. Зранку, слони грілися на сонечку, не забуваючи при цьому постійно жувати все, що траплялося їм на шляху, окрім птахів і інших тварин.

"Ось воно!", - зрадів Дрімі, - "вся справа в їжі! Який же я все ж таки кмітливий!" І Дрімі негайно почав і собі рвати траву.

Проте, як завжди буває в таких випадках, неприємності чекають там, де ви не готові їх зустріти. Хобот маленького слоненяти був куценький і погано розвинений, тому і траву рвати було незручно і це потребувало значних зусиль.

Однак впертість, необмежена розумом, зупинятися через такі дрібниці не збералась, і Дрімі все ж таки поклав чудо-траву собі до рота. Жувати небуло чим, тому він просто проковтнув її. На смак вона була гидка і Дрімі вже

зберався повернути травичку матінці природі, як раптом думка, блискавкою промайнувши в його голові, змусила його зупинитися.

"Можливо так має бути! Можливо, щоб стати великим, треба напихатися цеї гидоти і...", - він поглянув на задоволені вирази на обличчях слонів,-"...посміхатися, наче нічого не сталося?" Дрімі зібрав хоботом ще трохи травички, поглянув востаннє на решту велетнів, приготувався і роблячи великий вдох швиденько вкинув її собі в горло і не затримуючи

переправив далі до шлунку, при цьому намагаючись не кривитися. Він проробив цю операцію ще декілька разів, а потім, наче за ним гієни гналися, побіг до найближчої пальми, щоб перевірити, наскільки він виріс. На привеликий його

подив, його зріст не змінився. "Дуже дивно, - думав Дрімі, - деж я прорахувався, напевно, якась деталь, промайнула повз мій допитливий погляд і, нажаль, результату не досягнуто".

Слоненя придивилось уважніше і порівняло поведінку декількох слонів. Хтось їв притоптуючи на місці, хтось стояв, одні повертали голову ліворуч, інші праворуч, а треті взагалі голови не піднімали, помахуючи при цьому хвостами.

Нові деталі лише заплутали Дрімі і він, набравшись сміливості (потрібно багато сміливості щоб класти до рота всіляку гидоту) вирішив повторити усі рухи один за одним. Він кидав собі траву, пританцьовуючи, стоячи на місці, хитаючи

головою або не рухаючи нею - одним словом це було схоже на якийсь ритуальний танок - і він таки досягнув своєї мети - він привернув увагу мавп, звісно не так, як він собі це уявляв (хоча коли наші мрії збуваються так як ми їх уявляємо),

проте "головне результат", - подумав Дрімі, підходячи до пальми. Результат знову вирішив зачекати з приходом і Дрімі подумав, що нехай дорослі дурят одне одного, поїдаючи траву, радіючи при цьому, він знайде інший спосіб

стати великим.

З цими думками він пішов до мами, яка нагодувала його молоком, смак якого навіть порівнювати з травою не можна.

Самостійність - ознака величі, проте заради досягнення результату Дрімі готовий був поступитися цим принципом. Залишивши гордощі позаду вух, з світлим поглядом він звернувся до мами:

- Мам, я хочу стати великим?

- Треба їсти, спати і не хвилюватися, одним словом, дозволити природі самій все з часом владнати.

- Але, я не хочу чекати, я хочу вже!

- Я, я, я ... гаразд, є один шлях, але поперджаю, він важкий!

- Я ладен з’їсти все, що завгодно, піти куди накажеш, зробити, що скажеш!

- Заспокойся, - засміялась мама, - їсти і далеко ходити не потрібно. Для того, щоб здобути справжню велеч - потрібно допомогти іншим.

- І це все? - недовірливо запитав Дрімі.

- Так, це все, однак це важче, ніж ти вважаєш,... хоча, сам переконаєшся, - останніх слів Дрімі вже не чув, він був вже за десять кроків від матері і на десять кроків ближче до своєї мрії.

"Допомогти, допомогти, треба когось знайти, щоб йому допомогти", - думав Дрімі. Він озирнувся довкола. Слони жували, мавпи відпочивали, птахи насолоджувались небом, одним словом, всі були щасливі і задоволені і ніхто не поребував допомоги. "Жах", - подумав Дрімі,- "наче всі змовилися, щоб я так і залишився малим! Ну невже ніхто не

потребує допомоги? Куди цей світ котиться?"

Раптом він побачив, як в зарослях густої трави причаїлась левиця, і приготувалась накинутися на зебру, яка спокійно жувала травичку неподалік. "Ось, кому потрібна моя допомога", - зрадів Дрімі і побіг в тому напрямку. Та ледве

він ступи десять кроків, як левиця, провівши блискавичну атаку, повалила зебру на землю і вже встигла відправити її щіпати зелену травичку на Едемські пасовища. Дрімі зупинився.

"Зебрі моя допомога вже не потрібна, та і левиця прекрасно сама впоралась, а якщо буду занадто надокучливим, мені самому знадобиться допомога", - подумав він, - "краще залишусь малим слоненям, ніж стану великим обідом".

Потинявшись між слонами, увагу Дрімі привернули мурахи. Гуртом вони несли велику мертву гусінь до мурашника. Спостерігаючи за ними Дрімі побачив, що мурахи зовсім не переймалися довколишнім світом. Вони собі намітили курс додому, і вперто його дотримувалися, незважаючи на перешкоди, що виникали на їхньому шляху, навіть не

намаючись їх обійти.

"Вони такі маленькі, бо ні на що не звертають уваги, і, як наслідок, нікому не допомагають!" - подумав Дрімі.  Він

підійшов до них і хоботом втягнув втягнув повітря таким чином, що гусінь разом з мурашками прилипли до нього. Видовище не з приємних, проте чого не зробиш заради мрії? Не встиг він зробити і декількох кроків назустріч мурашника і величі, як раптом відчув гострий біль - мурахи, сприйнявши його за ворога почали кусати. Дрімі не здавався і продовжував йти. Ще крок, а потім ще один, нарешті він не витримав і впустив гусінь разом з мурахами. Відчувши твердий грунт під ногами, комахи швиденько підняли свій обід і продовжили переможну ходу. Поглянувши вперед, в напрямку їх руху, Дрімі побачив колоду, і вирішив, що забравши його з їх шляху, він їм допоможе. З радістю і великим задоволенням він підбіг до неї і спробував зсунути її вбік, проте колода мала свою власну точку зору, на те, в якому місці їй лежати, і не зважала на зусилля слоненятка.

"Я теж так просто не здамся", - подумки відповів Дрімі, і впершись гарненько лобом надавив з усіх сил. Колода зсунулась на сантиметр і стала на місці. "Я вже відчуваю, що стаю більшим", - думав Дрімі, - "ще трохи, ще трішечки". Раптом, вона так різко відсунулась вбік, що Дрімі ледве не впав. "Я це зробив, я ...", - і тут він помітив

маму, що стояла праворуч від нього.

- Мам, ну навіщо ти мені допомогла? Невже ти не достатньо велика?

- з сумом і докором в голосі звернувся до неї Дрімі.

- Я просто побачила, як ти надриваєшся і вирішила...

- Невже ти хочеш, щоби я довіку залишився малим?, - перебив її Дрімі. - Он, поглянь на мурах - вони нікому не допомагають, тому і залишаються малими!

- Я думаю з тобою такого не станеться, - посміхаючись відповіла мама.

- Ще й як станеться! Сьогодні, наче вся природа змовилась проти мене! Нікому не потрібно моя допомога.

- Не кажи дурниць. Невже садівник переймається, на яку гілочку сяде метелик. Будь мудріший!

- Який садівник?

- Той, який все це створив. Будь готовий, якщо ти справді бажає комусь допомогти, то нагода неодмінно трапиться, головне - допомагати, коли ти потрібен, а не коли тобі хочеться!

Засмучений і невеселий Дрімі поплентався вперед, навіть не знаючи куди він іде. Він думав про мурах, які не бажали його допомоги, як він не бажав допомоги матері.

"Так ось, чому вони мене кусали! Вони не хотіли ставати ще меншими!" - подума Дрімі і зрозумівши дії мурах, його настрій покращився і він знову почав шукати "жертву", які зміг би допомогти. Та, здавалось, що "царство

небесне" вже прийшло на землю, зруйнувавши всі плани Дрімі. Від усвідомлення цієї думки його настрій знову відчув радість вільного падіння. Сонце припікало і Дрімі вирішив прогулятися до річки. Підійшовши ближче до річки він побачив, що молода газель також вирішила вгамувати спрагу, а крокодил, якого спрага, напевно, не мучила, вирішив вгамувати почуття голоду і потихеньку підпливав до газелі. Не думаючи ні про що, Дрімі кинувся вперед. Газель відчувши вібрацію і почувши чиєсь наближення подивилась на нього, проте не відчуваючи небезпеки продовжувала пити. Крокодил, сконцентрувавшись на жертві підкрадався все ближче і ближче. "Ще п’ять метрів, ще чотири, ще

трішки і вона буде моя", - думав хижак, аж раптом він помітив слоненя, яке швидко наближалось до газелі. "Це навіжене ще сполохає мою солоденьку, треба прискоритись." Крокодил винирув з води і приготувався до

завершальної атаки, бідолашна газель побачила його страшенну пащу, проте страх паралізував її тіло і вона не могла поворушитися. Раптом сильний удар в бік відкинув її всторону і вивів з ступору. Поруч з собою вона побачила слоненя,

яке збило її і врятувало від загибелі. А ще далі лежав крокодил, який погано усвідомлював, що сталось і чому він промахнувся. Не бажаючи давати йому будь-які пояснення газель за два стрибка вже була поза небезпекою, а ще за

п’ять - зникла з виду. Дрімі теж подумав, що варто залишити крокодила на одинці з його роздумами і поспішив слідом за газелю.

І лише коли він був на безпечній відстані, він усвідомив, що допоміг комусь. Наче маленьке сонечко засяяло всередині Дрімі, освітлюючи і зігріваючи кожну клітинку його тіла. Стало так легко і приємно, і пташечки наче для нього співали, і життя здалось таким прекрасним. Хоча ніхто не бачив його відчайдушного і благородного вчинку, він відчував, що став більший ;-))))