З її спогадів. Солоний дощ...

Тонкі голки дощу роз"їдали скло і спотворювали місто. Наче у якомусь химерному дзеркалі пливли будинка і скрапувало на землю небо. Сльзи дощу відбивалися на її обличчі і текли по щоках річечками, але вона обнявши себе руками лише спотерігала. Не плакала, не сумувала, не розчаровувалась. Вона все знала і ніколи не будувала собі інших реалій, горда і незалежна просто чекала кінця. Нехай її погляди і були фаталістичні... Але вона не брехала собі.
- Ні, не треба - промовила вона, як тільки відчула, порух обійм. Тінь на стіні завагалась, але опустивши руки стала танути... А їй у слід почулися м"які кроки. Вона трихи відвернула від вікна голову і поглянула скрізь напів темряву кудись у кімнату, ні не на двері... Ні, вона б на двері не дивилась... Не наздоганяла б і не просила б повернутсь. Вона лише подивилась на ліжко і у роті згадався набридливий присмак солодких поцілунків... Який з"являється, коли їх вже занадто... Занадно ніж вимагає етикет.
Щоб позбутися неприємного присмаку, узяла цигарку до губ і запаливши, трохи відчинила кватирку. І тут перша хмарка диму розтягнулась у тоненьку нитку й потягнулась, через шпарину до вулиць, розтанувши у голках дощу. Темне волосся, трошки закручене спадало плечима. А серйозні очі безкомпромісно дивилися у даль міста. Виділяючи то тільки древа, то тільки споруди, мішаючи картину міста, роздивляючись його по різному, бо тільки тоді починаєш бачити усю картину... Бачиш усе...
Докуривши, вона протисла недопалок у кватирку і причинивши її, розвернулась у темінь кімнати. Ще раз кинувши погляд на ліжко, вона вийшла із кімнати, щоб більше сюди не повернутися.
Йшла вулицею повною дощу і суму. Сірі тіні міста навіть якось хилились від неї... Йдучи під капелюхом, що якось намагався захистити від дощу... Таксі, вона не взяла, хоча і пропонував... Ні нічого не треба їй, вона зрозуміла. Все, це кінець, сама чекала усього, ще давно, бо розуміла, ніщо не вічне. Але на цей раз не так, не так щось... Але вже пізно... Сльози змивались дощем, сліз не було, то просто трохи солоний дощ... Трохи... Забула, забула сказати:"Я тебе кохаю..."
Місто поглинуло її, тіні перестали відсахуватись від неї і огорнули своїми сірими обіймами. Десь в даличіні зникли очтанні звуки її кроків, а потім і вона...
Я стояв попід дощем і дивився, як вона зникла. Серце стукотіло так, що обличча трохи-трохи здригалося, очі були повні води не від сліз, то дощ солоний... А в думках в мене стояли слова, що я забув їй сказати:"Я кохаю тебе..."