Перекотиполе

Жило собі перекотиполе. З малечку звикле до мандрів. Тішилось життю і не прив’язувалося до місця.
Почувало себе вдома всюди,де була його сім’я. І гнали його життєві
буревії,перекочували селами і містами,а потім
і країнами. А воно собі,знай,було щасливе. Могло зупинитися будь-де, захопитися
чимось,залишити там часточку себе і…знятися у наступні мандри. Траплялося йому
втрачати,тих кого любить і тоді ставало йому сумно. І вертілася дзиґою та
печаль у душі(а хіба ви не знали, що й перекотиполе має душу?),роблячи у ній
дірочку за дірочкою,перетворюючи у сито,що просіює і відсіює, ще недавно такі
бажані радості. І чи не вперше пошкодувало перекотиполе,що немає воно дому. Такого,куди
хочеться повернутися,де колись, у кінці шляху захотіла б спочити його втомлена
душа…