Пролетіло що й не помітили. Ми зазвичай так говоримо про час. Це один з головних вимірів, після простору, але перед любов’ю . Не можна змінити минуле, але можна змінити майбутнє. Його значення в житті кожен оцінює по своєму. Час – це той вимір, якого нам завжди бракує. Немає часу зупинитися, озирнутися, подумати, немає часу по справжньому любити, немає часу вчитуватися в книги, немає часу піти на кладовище щоб згадати рідних, немає часу відстояти службу в церкві, немає часу написати листа, подзвонити рідним, немає часу послухати вранішню солов’їну пісню, немає часу помилуватися багряним заходом сонця, немає часу щоб подивитися в найрідніші очі, щоб навіки залишились твоїм спомином, навіть немає часу сказати слова любові своїм рідним і близьким людям.

Час, як і смерть, обдурити не можна. Це факт. Але якщо запалити своє серце вогнем любові до Бога та людей, то час затримає свій біг, а смерть відступить сама. Адже любов – це та ниточка, яка пронизує всі часи, об’єднуючи долі людей, зв’язуючи піднебесся та землю. Після простору і часу любов – це найголовніший вимір. Любов здатна на будь-яке диво, вона непереможна, хоча звісно лише щирість допомагає їй жити. Щира любов найцінніший дарунок на цьому світі.

Люблю понад усе на світі свійрідний край, свою рідну Україну, те тим чим живу. Не знаю як в подальшомускладеться моя доля, але нізащо в світі я не зможу забути оте все рідне, нашеукраїнське. Інколи дивлюсь на наш політичний театр і не розумію як ми настількиволелюбний український народ впряглися в ярмо безробіття  безвихідності. Які ж ми оптимісти, чи можливоегоїсти?  Продали свою народність, українську націю, інавіть не розуміємо, що робимо. Нас купили. Купили! Кожен боїться за себе,ніхто навіть не думає про те що чекає нас в майбутньому. Кожен окремо це і єнаша Україна, сьогодні один продав частинку своєї національності, завтра другийі понеслося. Рідні мої українці не маємо ми ідейності. Всі хочуть жити краще,та кожен сподівається на когось. Мені якось сказали, що треба пригати в тойпотяг, що й більшість. Так один же потяг не може вмістити всіх бажаючих.Можливо потрібно будувати нові шляхи сполучення й випускати новітні вагони, яківезтимуть нас не лише в один напрямок. І їхати певно краще туди куди тобіпотрібно, а не туди куди везуть. Так  іполітика в Україні як вагончик, який тягнуть в тунель де нічого не видно, і всінамагаються туди втрапити та й альтернативи поки що не видно. От і їдемо до тихпір доки дорога або сам вагончик не зламається. І везуть нас без правних, йбезмовних в невідомому нам напрямку.