У попередній статті про Олімпійські Ігри, озаглавленій «Чому Ріо ігнорує український гімн?», я мимоволі обмовився про те, що у мене є свої люди на Олімпійських Іграх, і тому про сало без чорного хліба не вигадка. 

Історія тут така. Є двоє гарних людей: дочка Наталка і її мати Регіна Миколаївна. Наташа мешкає в Ріо, у неї маленький син та чоловік бразилець.  Українка поліглот – володіє багатьма мовами світу. Мені відомо, що знає англійську, німецьку, французьку, іспанську, португальську, володіє ідіш та івритом. Здається, володіє ще якоюсь європеською мовою, боюся називати, аби не помилитись. Про це звідкілясь дізналися, звичайно ж, у Москві. Запропонували їй стати офіційним перекладачем за великі гроші пана Жукова – голови Олімпійського комітету РФ на ОІ в Ріо-де-Жанейро. Той, хто з московітів збирав про нашу Наталю Вікторівну інформацію, явно вчинив непрофесійно, тому, що наша землячка відповідає означенню ще одного «П» (окрім поліглот) - Патріот з великої літери. Навіть «ВП» - Великий Патріот рідної України. Всі головні маніфестації на підтримку України і українців у Ріо не обходяться без участі моєї знайомої. А статті у Фейсбуці. Це лише потрібно почитати - Наталя Лозицька наш надзвичайно потужний український форпост у Бразилії.

 На нинішній Олімпіада пані Наталя, як волонтер, підкреслю, перекладач офіційної делегації України в Ріо. Жодні перемовини там не обходяться без неї – Наталі Лозицької.

А мати її – Регіна Миколаївна, кандидат наук, колишній викладач Одеського  державного університету, полишивши всі домашні справи поїхала до Ріо, аби у відсутність мами посидіти з онуком, нагодувати зятя. Ми домовились, що вона писатиме мені про свої враження. Сьогодні отримав чергового листа від РМ, на моє переконання вельми цікавого, давайте разом прочитаємо:    

            
> > Сьогодні перший і, напевне, останній раз у Ріо наживо спостерігала баталії на Олімпійському стадіоні. Запрошення Наталочка випросила для мене в оргструктурах перепустку, щоб моє перебування в Олімпійському Ріо було виправданим. Їхати довелось так далеко, як напевно з Одеси до Умані…

Проїжджали олімпійський комплекс, що включає з десяток споруд на різноманітні види спорту. Це все знаходиться в прекрасному місці над океаном. Правда щоб створити цю красу треба було вести будівництво, відвойовуючи у джунглів територію. Ще залишилися де-не-де хащі непролазні. Незважаючи на величезну віддаль, вподовж чудової швидкісної траси обабіч в'ється, споруджена на сваях, огороджена решіткою і перилом велосипедно-пішохідна доріжка з чудовим видом на океан. От по такій чудо-трасі ми домчали ще до слідуючого комплексу олімпійських об'єктів.

Їх теж велика кількість, але ми поспішали туди, де змагання з боксу. Пройшли перевірку на вміст торбинок, детектор і далі ще перевірки так званих "аусвайсів". Правда все дуже організовано, скрізь в формах співробітники готові вирішити всі твої проблеми. Багато військових, щоб ніяка нечисть не нашкодила. Зайшли ми в споруду (залом не назвеш), завбільшки в футбольне поле. В центрі місце, де вже йдуть баталії. А над ним з чотирьох сторін висять монітори, де бій показують . І ловлю себе на тому, що дивишся на екран, а не живу картинку. ????

Цікава реакція глядачів. Вони сидять групами. Бій був між мароканцем і узбеком. Мароканці, осіб 50, усі в червоних майках під колір свого! розмахують прапором, підбадьорюють криками, а узбеки (їх менше) сидять поряд в сусідній ложі, як на важливій нараді, рівненькі, чинно так. Було б далі на що подивиться, а ж тут Наталочка виявила пропажу-кишені від олімпійської сумки з мобільними телефонами, і ми щодуху рвонули в кілометровий шлях нишпорити, де вона могла відвалитись. І вже на самому виході побачили сервіс «загублених речай», де й була наша рідна кишеня з засобами зв'язку Наталі.

Приємно, що є чесні люди, яким ми дуже вдячні. А то інформаційні сторінки новин з Олімпіади заповнюються тільки негативом - пограбували, вода позеленіла, камера впала... І всяка інша ахінея. А ніхто не пише, скільки сил докладається, щоб працював цей складний механізм організації дійства, скільки працює волонтерами бразильців і іноземців, скільки дарують посмішок і намагаються вирішити всі питання гостей...

Напевно чесна самовіддана праця не має такого запиту, як то кажуть "клуб нічка", яка так користується попитом, а жаль... Змагання проходять практично цілодобово і потреба бути в тому чи іншому місці волонтерам також цілодобова. Бачу це по Наталочці: приходить іноді і о другій годині ночі, а зранку вже дзвінки – треба сюди, треба туди, і все треба, і треба...

> >Увечері на фіналі греко-римської боротьби Наталочка вболівала разом з нашими земляками за Беленюка, який отримав срібло, можливо, через не зовсім коректне судійство (грузин суддя допоміг отримати перемогу грузину росіянину). Так коли виконували гімн Росіі, Наташа на весь голос співала гімн Украйни, що вважала більш справедливим. Потім підходили до неї НАШІ і дякували за громадянську позицію.  
> > Ось так і завершилось моє "хрещення" з Олімпіадою. 

Якби я мав великі гроші, був багатою людиною, то неодмінно написав би сценарій і зняв кіноепопею під сакральною назвою «Страшно бути українським народом». Думаю, що вона мала б не меншій успіх, ніж екранізація відомого твору американської письменниці Маргарет Мітччел «Звіяні вітром». Тут же, що важливо насамперед? Життєва історія, захоплююча фабула. А вона, знаєте, якраз і є.

            Я випадково знайшов її, доторкнувся до неї понад пів року тому, випадково прочитавши в щоденній україномовній газеті «Свобода», яка видається в цьому форматі безперервно з 1893 року, замітку про те, що в травні 1984 року, в Нью-Йорку українська діаспора відзначила 100-річчя з дня народження доктора права зі Львова, гуцула Романа Домбчевського. Я здивувався, що нічого не знаю, ніколи не чув про таку людину.  Почалися пошуки, струшування пилу з архівних полок. І переді мною відкрилася нечувана історія родини, яка неймовірно постраждала від «торжества» комуністичного режиму. Мені довелося написати статтю про поліглота Домбчевського (володів вісьмома мовами світу) статтю до «Вікіпедії», розмістити публікацію в газеті «Просвіта», видати в Інтернеті ще ряд публікацій, відтак, ім’я воістину великого українця повернулося до пам’яті нашої нації. З архівів піднято головну працю Романа Домбчевського – книгу «За право мови», видану автором 1934 року. Її ви можете читати тут. Спасибі керівництву юридичного факультету Львівського національного університету, воно  запевнило мене, що тепер за цим трактатом студенти та викладачі, громадяни зможуть захищати дипломні роботи, наукові звання.

            Нинішньої ночі я виставив на сайт «Вікіпедії», так би сказати, жіночу історію сім’ї Домбчевських – розповідь про дружину пана Романа – Ірину/Ірену Рибчак-Домбчевську, активну громадську діячку довоєнної Галичини, журналістку, яка після арешту доктора права енкеведистами восени 1939-го зуміла зберегти код родини – втекла з дочкою до Мюнхена, за тим до США. Якщо ви прочитаєте цю статтю, ви зрозумієте, чому я фільм назвав би «Страшно бути українським народом».   

            А тепер розповідь про жіночу долю Домбчевських:

    http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/23226.aspx

 

 За начебто потішною боротьбою з корупцією, за яку, зверніть увагу, немає жодного (!) судового вироку, з несанкціонованими розкопками бурштину на Поліссі, за картинними обніманнями П. Порошенка з Обамою та Меркель і мсьє Олландом, який, до речі, в усі голоси останнім часом, начебто, вибачаючись перед Кремлем, трубить про те, що він бачить Росію лише партнером Франції, за підпільним проштовхуванням керівництвом нашої держави в український парламент, на догоду теперішній адміністрації США, яка покидає олімп влади за океаном зрадницького закону про вибори, амністію бойовиків, продажні поправки до Конституції про перенесення агресії Рашен Федерейшен до рангу буцімто внутрідержавного конфлікту, ніхто чомусь не згадує про нову загрозу «руського міра», яка на очах усіх розгортається в самому центрі України. Все це додатково розбавляється коктейлем брехні Заходу про близьке (ось-ось!) впровадження безвізового для українців, котре, як бачимо, переноситься роками далі і далі. Безвіз стає своєрідною морквиною для тупоголових кроликів, яких заманюють на м'ясо…

Росія тим часом планомірне і впевнено готує новий реванш «руського міра». І вже не на окраїнах нашої держави, а в самому її серці – Києві. Час ікс – 27 липня ц.р., у День Хрещення Руси, або й напередодні цієї доби.

Так, мова про відвертий шабаш антиукраїнських сил в расі московітського патріархату, який зібравши «вірян», в особі, зокрема, і бойовиків з територій ДНР та ЛНР, другий тиждень (від 3 липня ц.р.) рухається на Київ від Свято-Успенської Лаври, що під Слов’янськом. У колоні тисячі й тисячі рашенмовних, серед яких, погодьтесь, без проблем можна провести в лігво «укропів» дивізію убивць, мародерів, добре підготовлених російських диверсантів. Гляньте лишень на цих накачаних на тренувннях «прочан» в одностроях, з військовою виправкою, рюкзаками (не гнилими від Авакова) за спиною. Зверніть же увагу, яка вони непомірно важка ноша, як вона тягне лямки "прочан". Скільки бойових, як на підбір молодиків в цьому поході. І жодної побожної бабусі, дідуся, малолітка. Все відбірний контенгент. Ви після цієї картинки "хрестового походу" московитян вірите в те, що це глибоко віруючі рускоговорящіє? Що їм потрібно лише благочестиво помолитися на Аскольдовій могилі, помочити ноги в Дніпрі?

Справжній "троянський кінь" рухається на Київ... Придивіться:

 Ця колона страшніша за армаду рашівських танків...

Більше того, інша подібна колона засліплених ненавистю до української незалежності, європейського курсу держави рухається до столиці з Почаївської лаври (Тернопільська область), де облаштовано ще один розсадник московського патріархату. 

Не можна не подивуватися: як усе гарно продумано. Зовні начебто схід і захід об’єднуються разом. Всі сходяться до Печерської лаври. Але не забуваймо, що це самий, що не є центр Києва, фактично зона урядового кварталу, де розташовані всі центральні органи української влади. Варто бойовикам, котрі, як пише народний депутат України Дмитро Тимчук, керівник аналітичного центру з попередження екстремальних ситуацій "Інформаційний спротив", як сигналізують тисячі українців в соціальних мережах, є, точно є в рядах прочан, витягнути свої ножі, пустити кров з двох-трьох безневинних бабусь, з якими вони крокували сотні кілометрів, як весь світ здригнеться від кремлівського ґвалту: «Бандерівська хунта руських ріже!» Пригадайте недавнє попередження (думаю, що зумисне кинуте в ефір) біснуватого кремлефюрера, що вони підуть на виручку кожному руському в будь-якому куточку планети. Варто йому заблеяти. Ось це вже може бути справжній громадянський конфлікт всередині України, чого так давно прагне Москва. Піди ж відокрем рашемовного киянина від засланого до Києва московітського убивцю, які словесно "какают" однаково. Не можуть зрозуміти, второпати наші маргінали, що чим швидше вони перейдетуть на рятівну українську, тим швидше ми поборемо людиноненависницький путінізм.

На подібних провокаціях «руській мір» добряче набив руку. І своїх їм абсолютно не шкода заради «казусу беллі» - так мовою дипломатів називається спровокований привід для війни. Що буде далі – домалюйте самі.

Окупанти одразу дадуть чітку і конкретну відповідь на дивні і наївні питання наших громадян про те, навіщо московіти зосередили на кордонах з Україною відбірні військові частини, чому, тренуючи м’язи, все агресивніше здійснюють безпрецедентні обстріли українських територій практично з щоденними жертвами наших вояків і цивільного населення. Нарешті, стане зрозуміло, чому таким урожайним виявився нинішній рік для СБУ по ліквідації закладок зброї російських зразків під Києвом і в самій столиці нашої держави. Але хто, скажіть, може гарантувати, що спецслужбою ліквідовані всі підпільні бази, чи бодай половина з них. Усі нині діючі схрони людиновбивчих знарядь, будь те певні, відомі цим скромним начебто молодикам, які під мошкарою вірян московітського патріархату ховаються в хмарі натовпу під хоругвами?

Яке загалом погрозливе, страхітливе богохульство. І все воно освячене головним рашівським попом Гундяєвим, таємним співробітником ФСБ, пролонговане його київським намісником Онуфрієм, який, пам’ятаєте, вчинив антилюдське в українському парламенті, протестно й картинно відмовившись підняти свій срамний зад з крісла, коли вся Верховна Рада підвелася, публічно вшановуючи пам'ять загиблих наших героїв, які обороняють землі держави від російських окупантів. Дивно, чому не виштовхали в шию з українського парламенту цих відвертих ворогів нашої держави за богохульство щодо душ тисяч вояків українських, котрі полягли за свій народ, і за свою рідну землю? І це, їй-право, було б чесно, по-людськи, по-хрестиянськи, бо не можна давати собі сідати на голову, ворогам своїм, хоч вони й досі всі вважать себе нашими "старшими братами". А ще, то, будьте певні, був сигнал, що їм (московським попам) мало української крові. Вони готові до нових смертей українців…

Кому відтак не зрозуміло, що Кремль зробив цього разу ставку в боротьбі за оноворосієння України на спровокування нового конфлікту в нашій державі на релігійній основі? А ще точніше – під маскою релігійності. Позаяк вся ця військова мішура, провокативні процесії зі сходу й заходу в вигляді «троянських коней» насправді не мають нічого спільного ні з вірою в Бога, ні з церквою. Це безпосередній вступ московського богохульницького патріархату РПЦ (може, все-таки московського ЗРАДОАРХАТУ) у відверту війну на боці російського агресора проти української незалежності, проти інтеграції України в Європу.

Що робити? Звичайно ж, нехай думає РНБОУ. Але треба справедливо визнати, загроза надзвичайно велика. Навіть жахлива. Особливо ж тоді, якщо нічого не робити, сидіти й чекати, поки московітські вівці-віряни в одну мить у Києві перекинуться у диких озброєних вовків на столичних вулицях і при штурмі державних об’єктів, це смерті подібно. Найкраще, мабуть, було б спрямувати ці розбурхані потоки на береги... Каховського моря. Ці люди прийшли купатися в Дніпрі з нагоди хрещення Руси, чи не так? Там також Дніпро, і глибокий, і широкий, отож, святкуйте, панове…    

 Таке враження, що завтра проснемося й почуємо: «Я тут уночі (не спалося) поміркував над нашими втратами від дорожніх пригод і прийшов до висновку, що причиною багатьох з цих трагедій є правосторонній транспортний рух на вулицях наших міст і сіл. От коли почнемо їздити по-англійськи, то це збереже…»

Сподіваюся, ви вже здогадалися про кого йдеться. Хто переводить всю державу на власне юридичне ручне управління. Віддаючи наказ скасувати той, чи інший закон в угоду певній ситуації. Аби, мабуть, відчути особисту дику силу в керуванні величезними масами людей. Даючи водночас знічев’я, майже мимохіть парламенту завдання розробити і прийняти негайно нові правила й закони. Притьмом, роблячи з мародерів героїв: війна, мовляв, усе «спише». А ось я особисто, читається за цим вульгарним волюнтаризмом, стану новою месією, "розв`язуючи" ці болячі ситуації…

Їй-право, ніскільки не хочу втручатися у конфлікт добровольців батальйону «Айдар» з місцевим населенням. Але якби хто і що не казав, але звідти справді погано тхне – читайте тут. Не менше, як і від цього величавого, по-царськи милостивого: даю команду справу Лихоліта спустити на гальмах, відправити на нове розслідування. Після цього читаємо: "Тепер депутати повинні зробити ще один важливий крок - прийняти рішення про звільнення від відповідальності військових, які у військових умовах порушували Кримінальний кодекс мирного часу", - написав Луценко на своїй сторінці у Facebook.

Панове! Який мирний і військовий час? Як може людина, яка правдами/неправдами прорвалася на пост очільника головного в Україні відомства за дотриманням законності будь-що говорити про якісь «військові умови», про «війну», як подібні поняття можна ухвалювати в будь-якому законні Верховною Радою, коли ВЛАДА НЕ ВИЗНАЄ ТАКОГО ПОНЯТТЯ, ЯК ВІЙНА, вона стверджує, що на Донбасі діє «перемир’я», встановлене титанічними зусиллями глави держави П. Порошенка. Це, звичайно, дрібниця, напевне, й не варта уваги київських високопосадовців, що за час російської агресії, яка буцімто зовсім не є війною, а, мабуть, лише прогулянкою військових Рашен Федерейшен під Іловайськ, Дебальцево, Донецький аеропорт, при обороні яких полягло тисячі наших героїв військових, а загалом в українському Донбасі з весни 2014 року вже загинули понад 9,5 тисяч українців?

То війна в Україні, скажіть є, якщо генеральний прокурор заговорив про нинішні «воєнні умови» і колишній «мирний час», а також пропонує парламенту призупинити тепер дію ряду статей Кримінального кодексу в частині відповідальності військових в фронтових умовах чи її (війни) все ж таки немає?

При цьому прошу не забувати, що Гаазький трибунал не садив на лаву підсудних за балканський конфлікт різних там «лихолітів» і «бать» з «рубежами», а виключно лише високопосадовців (генералів, командуючих, президентів держав), які створювали умови страждання одних людей і збройного вивещення інших з правом привласнювати добро переможених, а інколи постріляти по них. Ой, дивіться, хлопці, халіфи на час, аби потім не довелося відповідати за виправдання мародерів…

Я, напевне, першим з українських письменників розповів у деталях про те, як і хто викрадав Надію Савченко з-під луганського Металіста, як її московіти переправляли через кордон, аби потім звинуватити у тому, що державну межу вона пересікла з порушенням міжнародних норм та правил, не кажучи вже про абсурдність усіх інших важких інкримінувань. Про це можна прочитати в моїй книзі «Свічка на вітрі», яка у Національній спілці письменників України була презентована 13 жовтня, у понеділок, 2014 року. Окрім того, опублікував десятки постів блогів в українських Інтернет виданнях, а також на сайті міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы» на підтримку нашої бранки в московітському полоні.

Так мені видається, що звільнена з заручників пані Савченко уявила себе новою месією, сьогоднішньою модерною Марі Деві Христос. Пам’ятаєте таку з далекого вже Білого братства? Надія, либонь, приписала собі роль спасительки України воюючої. Стала заявляти про те, що вона готова вести перемовини з луганодонськими убивцями і терористами. І маніфестує про це все гучніше.

Давайте не забувати, що найперше і найголовніше завдання московітів – посадити за стіл переговорів якраз Україну і виплеканих ними щедрими військовими та матеріальними подачками лідерів бойовиків. А самим, що називаэться, умити руки. Тобто, показати всьому світові, що це, мовляв, не Москва, не Кремль стимулювали і розпалили вогнище сепаратизму на українському Донбасі, уже знищили там понад десять тисяч українців, і страша бійня ця продовжується й далі, а все сталося на ґрунті буцімто внутрішнього громадянського конфлікту. Бачите, мовляв, українці можуть заладнати все в прямих перемовинах, хоча відомо, що подібного ніколи не станеться, бо московіти з бензином та гасом стоять напоготові за рогом, Росія, мовляв, тут зовсім ні при чому. А це означає, що з РФ потрібно знімати всі міжнародні санкції. Ще до виведення регулярних рашівських військ за лінію кордону суверенної України. І там конфлікт залишаться не погашеним навічно, поки живий путлєризм. Адже вона, ні сіло, ні впало, заявляє про те, що з Російської Федерації вже нині потрібно починати знімати санкції, а потім ще й це - Україні не можна надавати летальної зброї, за що наші люди - від посадових осіб до представників діаспори - борються з 2014 року. Де ж ти взялася така розумна?

Слухаючи маячню пані Савченко про її дике, невдержиме бажання зустрітися з тими, хто ходить в Донбасі з автоматами, щодоби обстрілює українські території, я постійно думав: невже вона не розуміє цих елементарних речей, що несамовито рвучись публічно за стіл перемовин як посадова особа (таким є її статус народного депутата) з терористами, тим самим відчайдушно грає на руку Москви? Вчора нарешті зрозумів, чому подібне відбувається. Пані Надія на одному з телеканалів відповідала на прямі запитання глядачів. Це була доволі часто тупа, примітивна розмова Дуньки на колодках, яка для створення простоти ситуації доволі часто соплі розмазувала по обличчю, залишки їх тут же розтирала в руках. Бр-р-р… Їй-право, нічого не згущую, не притягую за вуха. Хоч би телевізійники дали їй хустинку, чи що, помітивши, що у гості соплітеча? Шкода, що для повного комфорту не вистачало соняшникового насіння. А ось відвертості – хоч відбавляй. Н. Савченко з десяток разів повторила, що вона нічого не читає. Вельми зайнята, а тому їй ніколи вмикати комп’ютер. Запаси же ж попередніх знань, як можна зрозуміти з її спічу, нижчі примітивних. На рівні банального солдафонства. Але через раз пані шанобливо величає себе політиком…

Послухаєш це, біль аж зуби вивертає, оце дожились… Стає невимовно сумно. Якщо справу врегулювання ситуації на Донбасі доручити таким Дунькам у соплях, то, дивись, завтра вони самі приведуть бойовиків до Києва. Чи давно Деві Христос Надія публічно захоплювалася очільником так званої ДНР Захарченком, бо бачила десь його з автоматом. А люди зі зброєю, як я зрозумів, викликають у неї екстазне захоплення. Мені здається, що це виразний симптом певного серйозного діагнозу.   

***

PS . Учора ж (21.06.2016) незабутня пані Савченко заявила німецькому агентству DW , що вона готова стати главою української держави і за неї нині можуть проголосувати сто відсотків громадян. Як пишуть газети, українські в тому числі, виступаючи в залі сесії Парламентської  Ради Європи, пані Савченко заявила, приступає до роботи над зміною судової системи та пенітенціарної служби в Україні. Щоправда, вчора ж, по поверненні офіцера-нардепа зі Страсбурга ведуча телеканалу Світлана Орловська, де транслювався незабутній спектакль «політика Савченко» запитала милу пані, а як вона планує змінювати пенітенціарну службу. Депутат-гелікоптерша зробила великі очі і справилася, а що це, мовляв, таке? Ну, що означає останнє слово, себто, «пенітенціарна служба», «бо я, - пояснила Н. Савченко, - не маю часу заглянути до комп`ютера…»  Цікавий, чи не так, у нас претендент на папаху глави держави? Веселий, точно… 

Повторне слідство проти жорстокості "Беркута" в "Українському домі", який захищав українофобську виставку Колісниченка і К

                Цими днями мене несподівано знайшла повістка з Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України. Інтерес дізнання стосувався давньої публікації моєї «Колонки автора» в Інтернет виданні «Українська правда» від 16 липня 2010 року, озаглавленої «У  який кут загнав себе «Беркут». У статті  аналізувалися резонансні події початку квітня (08/04/2010) того року в «Українському домі», пов`язанні з організацією групою українофобів, на чолі з тодішнім нардепом В. Колісниченком, провокативної фотовиставки буцімто злочинів ОУН та УПА щодо погромів євреїв на Волині. Це була чистої води фантасмагорія, позаяк ніяких подібних фактів в історії України на цей кшталт на щастя не зафіксовано. Це була чистої води маніпулятивна брехня, закинута з Москви. Одначе, фальсифікаторів це не зупинило. На фотовиставці вони вчинили жахливу підробку ілюстрацій. За жертв начебто погромів були представлені світлини тіл загиблих у польсько-українському протистоянні часів Другої світової війни. Більше того, провокатори підготували п’ятитисячним накладом книжку мовбито «розслідувань» цієї фейкової «трагедії». Її за гроші московітів, ордени від яких отримував В. Колісниченко у Кремлі особисто з рук В. Путіна, було виготовлено і віддруковано за кордоном, нелегально доставлено в Україну. Книжку роздавали відвідувачам виставки.

                Зрозуміло, що в Україні знайшлася група патріотів, які поставили за мету завадити провокаторам публічно, з викликом для суспільства, фальшувати історію нашої держави, притоптати честь та гідність вояків ОУН-УПА різноманітними несусвітніми й мерзенними вигадками. Це були активісти партії ВО «Свобода».

                Я опинився  епіцентрі тих драматичних подій якраз тоді, коли там розпочався дошкульний і просто таки страшенний мордобій. Молоді люди в цивільному, явно керовані групкою командирів, які згрупувалися побіля В. Колісниченка, безпощадно і немилосердно гамселили, буквально поволоком – за руки, за ноги викидали патріотів за поріг. Тих, хто будь-якось опирався, кричав, вміло, явно з професійною виучкою, «умиротворяли» больовими прийомами, молотили так, що буквально тріщали кістки. Били людей головою об стінки і гострі кути приміщення. У мене на очах юнака кинули спиною на перила, я аж заплющив очі, думав у нього переламається хребет. Буквально переді мною застосували силу до журналіста  телеканалу «Новий» Сергія Кутракова, який разом зі своїм оператором намагався помішати цій безглуздій розправі. Кореспондент бігав зі своїм мікрофоном поміж молодиками, які зачищали периметр явно кримінальної виставки і кричав: «Представтесь, хто ви! Чий виконуєте наказ? Хто ваш командир? За що знущаєтесь над людьми»

Це, напевне, дратувало новоявлених «молотобійців», які зубодробно та костоправно захищали антиукраїнську виставку від патріотів зі «Свободи». Молодики в цивільному тут же вміло нам`яли і йому боки, а коли почав опиратися перед тим, що його викидають геть з території дійства, прищемили пальці рук і ногу металевими дверима, застосували больовий прийом: щосили тиснули на очі. (Про це читайте тут.) З погляду людяності це було зухвале, цинічне дикунство і брутальний гангстеризм. Хоча всі ці дії, напевне, сповна відповідали заклику нардепа Колісниченка, котрий, як очманілий верещав щосили: «Даві бандеровскую мразь!»

                Уже ввечері з Інтернет повідомлень, випусків «Новин» телеканалів дізнався: це доблесний Київський «Беркут» так по-геройське захищав провокаційну виставку товариша Колісниченка і його бандюків-українофобів, які зводили чорний наклеп на вояків ОУН-УПА під охороною режиму В. Януковича. (Репортаж про це дивіться тут.) Огиднішого дійства в житті я ще не бачив.

                На початку того ж таки літа я поїхав у справах до рідного села на Вінниччину, і вже там дізнався новину, яка мала пряме відношення до квітневих подій в «Українському домі». Виявляється один з молодих людей, які зухвало й нещадно рахували кістки свободівцям – мій молодий односельчанин. Командири «беркутівців», зачувши, що пахне смаленим, стали силувати кількох молодих бійців, в тому числі і його, взяти всю провину на себе. Їх насукували: скажіть, мовляв, що виставку захищали з власної ініціативи, ми вас потім витягнемо з-під відповідальності. Так мовбито врятуємось усі…

                Перелякані родичі й знайомі запитували і в мене поради, як варто учиняти молодому подолянину, котрий явно опинився під статтею кримінального переслідування, неправомірно застосовуючи силу проти мирних громадян. Звичайно ж, казав я, треба говорити правду, як насправді було. Хто і які віддавав накази. Хто дав команду охороняти ту прокляту виставку українофобів. Позаяк кожен повинен персонально відповідати за те, що накоїв. Ні в якому разі не піддаватися на обіцянки й задурювання командирів, які цією жорстокістю до українських патріотів явно вислужувалися перед регіоналами. Обурений бажанням керівників столичного «Беркуту» сховатися за спинами молодих хлопчаків, я й написав вище згадувану статтю до «Української правди».

                Слідчий в особливо важливих справах відділу управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України Артем Яблонський, каже:

                -Ваша публікація не зупинила злого замислу керівників «Беркуту» - виставити винуватцями невмотивованої жорстокості при подіях в «Українському домі» двох наймолодших бійців спецпідрозділу. Ті всю вину за скоєне справді взяли на себе, а батьки-командири, звісно ж, залишилися, як кажуть, усі в білому. Але, щоправда, і молодим бійцям вдалося уникнути відповідальності, справу проти них незабаром протиправно закрили. Тільки тому, що події в «Українському домі» 8 квітня 2010 року розслідували слідчі МВС… 

                - «Контора» своїх не здавала: менти уміли тримати кругову поруку, - підкидаю дровець до багаття розмови. – «Беркут» навіть пішов в атаку на тих, кого побили, в тому числі й на журналістів телеканалу «Новий». (Підтвердження цих подій ви знайдете тут, а також і тут.) На скільки я пригадую, обласканий кримінальною владою Януковича спецпідрозділ «Беркут» назбирав проти журналіста Сергія Кутракова цілий букет мовбито злісних порушень законодавства, вимагав порушення кримінальної справи. Бо виконуючи свій журналістський обов’язок у публічному місці, кореспондент буцімто збирав відомості, що складають конфіденційну інформацію, яка є власністю держави. Повний абсурд. Безглуздя.  Виходить, що ламаючи кістки українським патріотам, які виступили проти фальсифікації й наклепу на українську історію, «Беркут» здійснював «державну» місію. І все заради того, щоб вигородити своїх мордобивців…

                -Це правда, вони цим відзначалися, як і в даному випадку також, - зауважує слідчий. – Тепер, коли справу відновила для нового розслідування Генеральна прокуратура, дехто з тих, кому доведеться відповідати за невмотивовану та невиправдану жорстокість намагалися пригальмувати цей процес старими методами. Нічого з того не вийде, цього разу діям кожного буде дана належна правова оцінка. Така чітка і конкретна позиція нинішнього керівництва Генеральної прокуратури і нашої слідчої групи. Ми завершуємо збір матеріалів кримінальної справи і вона незабаром потрапить до розгляду судом…

                Мене ж сюди позвали як свідка. Публікацію Інтернет видання «Українська правда» 2010 року долучили до справи. Але головне, мабуть, не це.

                Від часу жорстокого побиття «Беркутом» представників «Свободи» поминуло понад шість років. Час і життя розставили всі крапки над «і» у тій історії. Нині, мабуть, буде резонно поставити питання так: а як у житті знайшли себе учасники тих незабутніх подій, де й чим займаються вони нині? Адже за цей час ситуація в державі докорінно змінилася, Україна стала іншою. Зникли московітські васали януковичі, колісниченки, розпущений спецпідрозділ «Беркут».  Чи трансформувало все це людей?

                І тут, зізнаюся, відкрилася надзвичайно разюча картина. Будь ласка, читайте, оцінюйте.

Один із фігурантів тієї справи, колишній «беркутівець» Максим Корчев, який взяв вину на себе в дратівливих подіях 8 квітня 2010 р., пішов воювати на Схід України. У прапорщика міліції військова спеціальність – кулеметник. У лютому 2015-го біля Широкіного на Донеччині, зав`язався небувало жорстокий і нерівний бій з рашівськими окупантами. Максим Корчев сам прикривав цілий фланг від наступу ворогів, шквальним вогнем відігнав ворогів від блокпосту, врятував життя багатьом побратимам. Бився з окупантами з обома простреленими ногами, стікаючи кров’ю до підходу прикріплення. Сам себе перев’язати він не міг, та й часу на це не було: бій не втихав ні на мить. Більше того, в його бронежилеті потім виявили ще шість куль. Стільки разів він міг померти, але позицію не здав. За винятковий героїзм у боях за Вітчизну Максима Корчева удостоїли бойової нагороди, а згодом міністр внутрішніх справ вручив йому ключі від нової квартири.   

                Інший колишній «беркутівець», фігурант тієї справи, котрий відповідальність за події взяв на себе  Вадим Нечипайло став за цей час особистим охоронцем глави Національної поліції України Хатії Деканоідзе.

                Як розповідає слідчий Генпрокуратури А. Яблонський, той командир спецпризначенців, який організовував і побиття  людей на виставці, і процес уникнення від відповідальності всіх спецпризначенців, теж поїхав на декілька місяців в зону начебто АТО. Однак, насправді відсидівся в Ізюмі Харківської області, далеко від лінії зіткнення. Тепер він головний фігурант кримінальної справи, яку розслідує Генпрокуратура.

                Тележурналіст каналу «Новий» Сергій Кутраков, якого з усіх сил того дня «м’яли» «ласкаві» «беркутівці» поміняв свою спеціальність на посаду офіцера Збройних Сил України, тривалий час командував відважним підрозділом на Донецькому фронті. Разом зі своїми підлеглими він знищив чимало техніки і живої сили загарбників. Удостоївся за подвиги державних нагород. Сергій справжній фронтовий герой. Нині він глава цивільного корпусу «Азову» у Маріуполі.

                Ще один учасник тих подій, «свободівець» Олег Осуховський, якого «беркутівці» за руки та ноги виволокли з приміщення виставки (ці кадри є у вище поданих сюжетах)  і викинули тоді за поріг «Українського дому», став народним депутатом України в одному з виборчих округів Рівненщини.

                Зверніть увагу, це були різні, але в основному порядні українці, у грізну годину готові віддати життя за свою державу. Як же ж дійшли вони до того, що буквально убивали один одного на тій провокаційній, українофобській виставці? За що? За брехню московітів?  Хто їх довів до цього? 

                Звичайно, що насамперед запеклий україноненависник В. Колісниченко, який був не простим гвинтиком у п’ятій зрадницькій колоні Кремля на наших національних теренах. А ще кліка донецьких маріонеток Януковича, які все робили за командою Путіна, формуючи в українській державі владу з таких ось зрадників колісниченків і керівників злочинного угрупування, яким був спецпідрозділ міліції «Беркут». Вседозволеність, кругова порука в правоохоронних органах і привели до того, що ці «орли» стали кривавими м’ясниками в пору Майдану. І це не повинно прощатися нікому.

                Щоправда, мені важко навіть уявити, що тепер скажуть один одному, зустрівшись у суді, справжні герої АТО Максим Корчев та Сергій Кутраков. 

                 Хіба два роки не достатньо для того, аби зрозуміти просту істину: хто насправді знаходиться на чолі нашої держави? Майбутній Вашингтон чи згубник державності України, її територіальної цілісності? Марнотрат, пустослівник, поборник кумівства і офшорник чи герой-рятівник?  

                Більше того, посиленому розвалу суверенності не перешкоджають уже навіть завезені балтійські та грузинські специ, як і вславлений поляк Лєшик Бальцерович зі знаменитим словаком Іваном Міклошем укупі. Врятувати нас може, либонь, лише марсіанин, який не реагує на матеріальні статки, позбавлений почуття зиску і за ціль має одне – «Україна – понад усе!». Але ж де його взяти?

                Таким інопланетянином може стати пані Надія Савченко.

                Я не фантаст, і добре вчора зрозумів, напевне, як і ви, друзі, що перші години спілкування з бранкою московітських катівень показали: перед нами зразок яскравого діагнозу захворювання людини від перевтоми тривалою  у 709 діб згубною ізоляцією. Легка збуджуваність, неадекватно підвищений голос, часті зривання на фальцет. Тому для неї  нині найголовніше – здобуття врівноваженості і входження в стан адекватності. Все інше в пані Надії є. А найголовніше це – безстрашність.

                Чому, скажіть, будь ласка, потухли, так і не спалахнувши по-справжньому, здобувши депутатські мандати різні там парасюки, берези, на яких по-первах у народі покладалися великі надії? Присіли нині, ніде й не чути їх. Нікуди не висовуються. Ні з ким і ні за що не боряться, не воюють, начебто все їх влаштовує, хоча ситуація в економіці та політиці України розсипається буквально на очах. Відверта і безапеляційна зрада інтересів України та українців відбувається буквально у всіх на очах. Часто за активної підтримки депутатського корпусу Ради. І все лише тому, що вони так чи інакше пов’язані матеріальними статками, родинними зв’язками. На них, як і на більшість із нас з вами влада будь-коли може вчинити тиск, змусити замовчати, прикусити язик, підмити активістів боятися. Якщо не за себе особисто, то за рідних і близьких.

                Яскравою ілюстрацією подібного прикладу тут може слугувати досвід протидії київського начальства супроти народного депутата України, колишнього керівника «Правого сектору-Схід», комбата «Азову» Андрія Білецького. Варто було йому цими днями стати організатором і натхненником ходи тисяч людей з попереджувальним закликом до влади не бавитися з виборами на окупованих територіях Донбасу на догоду Кремлю, виступити з яскравим спічем під стінами парламенту з застереженням не чіпати устоїв Конституції України, як тут же його стали активно поливати брудом в провладних ЗМІ, публікувати статті про начебто нечесно придбане житло в столиці.

                Людей великими робила лише безстрашність. Безкомпромісність. Якщо ти ворог, а маскуєшся під героя-народолюбця, то це треба мати мужність встати в залі Верховної Ради і сказати при всіх. В обличчя. Не боячись того, що за дверима тебе візьмуть під білі ручки, чи спопелять твоє майно. Вхопити за краватку лизоблюда спікера парламенту, який виконуючи завдання головного повелителя (ще питання – у Києві чи Москві він?) взад-вперед проштовхує завдяки голосам ворогів української державності такі рішення Верховної Ради, які суперечать інтересам рідномовного народу, територіальної цілісності, громадянському спокою.

                Думаю, що така людина в законодавчому органі з’явилася. І її ви знаєте. За одне боюся. Щоб пані Надія не розмінювалася на дріб’язок. Щоб не дала себе скомпрометувати. Щоб не намагалася всьому дати оцінку, все прокоментувати. А до цього буде підштовхувати падка на сенсації нинішня преса. Тоді вона просто розмилиться, стане нецікавою. Щоб знала з ким потрібно гуртуватися. Напевне ж з такими фронтовиками, як Андрій Білецький, а не Тетерук.   Щоб сторонилася всяких послуг влади, бо кожна з них – це кайдани на руки вільної, незалежної людини. Щоб одганяла від себе різних чалих від влади.

                Цей останній посил стосується нинішнього посла України в США. Як нині пам’ятаю той день осені 2014 року, коли формувалися передвиборні списки партій і блоків. Права рука П. Порошенка  Валерій Чалий з піною біля рота розносив на одному з телеканалів керівництво партії «Батьківщина» за те, що вони посміли на чолі свого  персонального реєстру кандидатів у народні депутати поставити льотчицю Надію Савченко. Аргумент у нього був просто драконівський: це, мовляв, може розізлити Путіна, позаяк наша офіцер знаходиться в (так і хочеться написати) його величності російському полоні. І сьогодні цей лакиза з Вашингтону щось патякає на підтримку повернення бранки додому…

            Росія з самого ранку 8=го травня почала «достойно відмічати» своє найбільше свято «день Побєди». «У селі Чьолохово Єгорьєвского району Московської області чоловік розстріляв з карабіна групу байкерів. У результаті загинули п'ятеро осіб. Нападник був озброєний мисливським карабіном" Сайга ", зараз його розшукують…»

            Кажуть, що близько шостої ранку над селом розносився страшенний рев моторів без глушників. Потім усе стихло: «етот день побєди особливим порохом пропах…» Навічно…

            З бандитами, і хуліганами, якими  здебільшого є «улюбленці Путлєра», либонь, починає розправлятися населення Росії. Приклад Лугандонії заразний. При цьому багато рашівців переконані, що так відверто покласти на смертний одер п’ятьох «нічних вовків» серед білого дня міг лише відповідно загартований бойовик. Він не інакше, як пройшов вишкіл за схемою а ля моторола. «Трофеї» на передодні дня побєди переконують усіх, що «духовні скріпи» росіян міцнішають з кожним днем, ось і результат. А взагалі п’ять осіб «замочити» - це треба зовсім «опутіноїдитись». Мабуть, добре вже припекли… 

            Щоправда, є люди, які вважають, що подібне - банальне російське вбивство на ґрунті непомірного вживання спиртних напоїв. Всю ніч пиячать, а вранці з'ясовують стосунки. Тоді й починається справжнє полювання на «нічних вовків». Шкода, що «месники» забувають на місці злочину залишати візитку нашого ледачого Яроша.

            Водночас давайте не забувати, що злодійкуватих московітських «трактористів» вічно зачмеленого Хірурга (Залдостанова), під дією неоімперських наркотичних «натхнень Путіна» вже викинули за межі Севастополя, в ці дні їх вороже, з криками: «Чемодан –вокзал –Росія» зустрічають в містах Європи – про це читайте та дивіться тут. Сморід від божевільних московітських «нічних вовків» на пів світу.

Думаю, що військова атрибутика повсюдно робить свою розумово паралізуючу справу. Руській патріот отримав передозування геббельсовською пропагандою від Дмітрія Кісєльова і його команди божевільних пропагандистів, подумав, що в Чьолохово заїхали фашисти на мотоциклах. Сп’яна згадав, що завтра 9 травня і збожеволів від нахабства фашистів, які прибули в його село-герой, де й по нині немає жодного пристойного клозету. Не вагаючись, ухопив рушницю і як в кращих традиціях  дідів-побєдітєлєй став лупити фашистську нечисть. Підсумок: п’ять фриців відправлено за світи, тепер він чекає запрошення до Кремля для вручення йому звання Героя Росії.

Процес озвіріння Московшини у спішно продовжується…

Незграбні виправдання Ватикану не знімають вини того, що МЗС України зовсіи не працює в розповсюджені суті причин збройного конфлікту на Сході нашого Донбасу, анексії Криму РФ

У пору радянської ідеологічної шизофренії 5 травня було особливим святом – воно величалося днем комуністичної преси. Позаяк ніякої іншої періодики в СРСР просто таки не було. Найпам’ятніше з того минулого те, що вранці 5-го ми всі служителі пера з трепетом розкривали газети і дізнавалися, хто ж цього року став (з повеління ЦК КПУ) черговим лауреатом найвищої творчої премії імені Ярослава Галана. Комуністичного журналістського кумира, себто далекого прообраза нинішнього кремлівського Дмитра Кисельова. Найбільше Ярослав Галан знаменитим своїм зубодробним антирелігійним памфлетом «Плюю на Папу». Об’єктом же плювка був, зрозуміло, тодішній Папа Римський. Комуністичний пропагандист виявився переконаним противником ідеї української державності, щосили прославляв так звані переваги радянського способу життя в Західній Україні, які силою проламувалися з допомогою військ КДБ. Буквально глумився він над католицькою вірою. За що і поплатився життям. За офіційною версією його нібито зарубали оунівці безпосередньо за робочим столом. Є твердження, що це буцімто робота рук енкеведистів, які тим самим хотіли кинути тінь на українських патріотів-націоналістів.

                Ця історія пригадалася, як асоціація до того, що побачив фото Папи Римського з колорадською георгієвською стрічкою на грудях. Виявляється, напередодні понтифіку її вручив на площі Святого Петра в Ватикані депутат Державної Думи російської Федерації від КПРФ якийсь Дорохін. Папа Римський, не роздумуючи почепив те дрантя собі на груди і пішов з ним поміж люди. Відтак став Папа Франциск сепаратист, колабораціоналіст.  

  Московський комуніст "нагороджує" Папу Римського сепаратистською відзнакою.             

  «Георгієвська стрічка» – це символ російського фашизму, який тягнеться кровавим слідом від вищих есесівських чинів, які носили її з погордою в оточені Гітлера, від власовців, котрі під цими знаменами нещадно знищували все національне українське, до нинішніх головорізів, які вбивають тисячами наших громадян у Донбасі, і поклоняються ненависним «колорадським» кольорам. Під цими прапорами було анексовано наш Крим. Одне слово, георгіївське ганчір’я - це емблема московітської неспровокованої агресії, котра лякає своєю невмотивованістю уже весь цивілізований світ. В українців вона викликає цілком закономірний фізіологічний процес – плюнути на цю гидоту. Рам’я мертв’ятини і агресивного колабразіоналізму.

                Невже відтак і на Папу Римського, який уже вкотре, довіряючись кремлівським пропагандистам, на очах всього світу потрапляє в дивні халепи. Ще не забувся ним підписаний (12 лютого ц.р.) спільний з головним московським попом, служкою ФСБ Кирилом (Гундяєвим) документ у Гавані, де чорним по білому занотовано, коли Ватикан фактично підтримує агресію Росії щодо України. Це викликало замало не бунт у середовищі УГКЦ – читайте тут. Як таке бачити і чути нашим католикам, патріотам України, й пояснити важко. Неймовірна ганьба в лоні католицької церкви.

                Що великий римський начальник робить раз-по-раз нерозсудливі, подеколи навіть провокативні та авантюристичні  кроки щодо України все-таки найбільша вина, мабуть, нашого зовнішньополітичного відомства. Бо тут, схоже на те, побутують житієм, геть відірваним від реалій. Адже після підписання 26-го провокативного пункту пакту Франциска-Гундяєва, український МЗС не випустив і пари з вуст на кшталт гнівного і справедливого осуду московсько-римського церковного циркуляру. Міністр Павло Клімкін якраз цієї пори водив хороводи під марш Мендельсона в установах з записів громадянського стану, одружуючись, хіба йому було тоді до ксьондзо-попівських стосунків?  До того, що цей пакт фейк по відношенню до істини. Хоча насправді справа стосувалася оцінки двома найбільшими світовими церквами нашої справедливої боротьби за суверенітет і незалежність Вітчизни. Проморгали у зовнішньополітичному відомстві час поставити Ватикану на вид його поклоніння перед кремлівськими фашистами. Тепер, панове начальники, цілуйте ручку Папі Римському з георгіївською стрічкою на пузі… 

Змова Папи Франциска і агента ФСБ Гундяєва проти України:

Під чиїм ви іменем живете?

Відкритий лист до жителів вулиці імені Карла Маркса в Андрушівці Житомирської області

        

Регіна Миколаївна Лялюшко народилася і виросла в Андрушівці на Житомирщині. Закінчила Одеський державний університет імені Мечникова. Захоплювалася хімією. Захистила кандидатську дисертацію за цим напрямом, викладала дисципліну у виші над морем. Вийшовши на пенсію, всю теплу пору року, від ранньої весни до пізньої осені мешкає в рідній Андрушівці. Її покликання – активна громадська робота. Вона діяльна поборниця захисту української мови, поширення знань про історичну минувшину України та рідного краю. Над її помешканням майорить державний прапор…

Під стать матері донька – Наталка Лозицька. Вона мешкає в Бразилії, її ім’я, поборниці всього українського, добре відоме в діаспорі Ріо-де-Жанейро.

         Минулої осені Регіна Лялюшко багато зусиль доклала для роз’яснення громадянам суті декомунізації, перейменування вулиць райцентру. Що з цього вийшло, можна зрозуміти з її публічного листа, який вона надіслала для публікації.   

         "Торік я чимало зусиль потратила на те, щоб розшукати, виявити, оприлюднити цікаві деталі, штрихи з життя чудової людини, Громадянина з великої літери, лікаря Миколи Скочинського. Патріота, який порятував життя, напевне, сотням жителів Андрушівки та району, був доктором у підпільників відомого партизанського загону антифашистів Івана Богорода, котрий базувався в наших чарівних Лебединцях.  Ці мої старання мали одну щиру мету – в благодатну пору декомунізації переконати всіх у тому, що імена наших народних, некоронованих героїв мають носити й наші вулиці. Власне, на це була спрямована й моя публікація в районній газеті «Новини Андрушівщини».

         Я вельми сподівалася, що в депутатському корпусі міської ради знайдуться люди, які вже нарешті живуть без облуди комуно-радянських шор, мислять широко і вільно, одірвалися від пропагандистської мішури кремлівського словоблуддя. На це мене, принаймні, наштовхує бодай масове святкування релігійних пошанувань у наших краях, а особливо ж велелюддя в поминальні дні на районному і сільських кладовищах. Значить, розуміємо, що потрібно поклонятися не надуманим, спущеним з гори ідолам, яких боготворила і зробила іконами московітська пропаганда, а простим людям, котрі жили серед нас, але дочасно пішли за світи. Ось серед них ми й маємо знаходити своїх героїв. Їх іменами, хто на це заслужив, називати свої вулиці й провулки, тим самим передаючи нетлінну пам’ять про їхню старанність, добросовісність новим поколінням.

         Але ні ж, добитися цього поки що ніяк не можна. Виявляється, у середовищі обранців до міської ради є справжнє засилля комунофілів, замшілих совків і глибоко радянських людей. Вони, як виявилося, на смерть стояли на сесії міської ради за те, щоб в Андрушівці обов’язково, приміром, була вулиця головного комуністичного ідеолога планети Карла Маркса. Знайшли, знаєте, цьому таке кумедне пояснення: мовляв, він відомий у світі філософ.

         Панове! Але ж уточняйте, носієм, якої саме філософії є ваш божок. Очевидно, ви посоромитесь це зробити. За вас це зроблю я. Карл Маркс родоначальник і головний носій філософії людожерства, вчені кажуть - антропофагії. Від себе додам: у примарній боротьбі за торжество проголошеного ним «царства свободи», начебто за «рівноправність» знищено десятки і десятки мільйонів простих людей. Марксова теорія привела до створення перших на планеті концентраційних таборів (найперший, під іменем «Кожухів» з’явився 1923 р. у Москві), до культу більшовизму, який немислимий без масового знищення за рознарядкою «ворогів народу», до розстрільних трійок, виселення з рідних місць поселення цілих націй. Як вчинили послідовники теорії Маркса комуністи щодо стражденного кримськотатарського народу.

         Та що там говорити про це масштабно, коли і в долі однієї сім’ї, про яку розповім нижче, як у краплині джерелиці, віддзеркалюється все «велич і грандіозність» людоїдної філософії їхнього божевільного Карла Маркса. 

         Минулої зими письменник Олександр Горобець, який почасти мешкає в Андрушівці, підготував до Вікіпедії - Інтернет енциклопедії статтю про львівського доктора права Романа Домбчевського. Зустрівши це незнайоме прізвище в одному з архівних номерів україномовної газети «Свобода», яка з 1893 року видається в США, дослідник розкопав унікальну і трагічну історію незвичайної сім’ї, котра неймовірно постраждала якраз саме завдяки ревному втіленню у життя комуністичних ідей філософії Карла Маркса його фанатичними послідовниками. (Заради цікавості прочитайте в Вікіпедії всю статтю, раджу).

         Випускник юридичного факультету Львівського університету Роман Домбчевський на початку минулого століття і до початку Другої світової війни був переконаним борцем за українізацію судочинства в пригнобленій поляками Західній Україні. Виступав за те, щоб українці в судах володіли правом розмовляти, подавати документи рідною мовою. 1934 року навіть видав книжку, озаглавлену «За права мови».

         Коли «золотого вересня» 1939 року у Львів вступили радянські війська, одним із перших енкеведисти кинули до в’язниці доктора права Романа Домбчевського. Його дружина Ірина, львівська журналістка, громадська активістка разом із дочкою Христиною зуміла втекти до Польщі, за тим до Німеччини, звідти перебралася до США. Тим часом її чоловіка, після катувань і неймовірних страждань засудили до восьми років каторги і відправили відбувати покарання до Північної Колими. Роман Йосифович витерпів усі поневіряння, відсидів свій строк, накинутий на його фактично нізащо до останнього дзвоника. Але коли звільнявся, його попередили: в’їзд до Західної України йому закрито. Він надалі не має права займатися юридичною практикою. Доктору права заборонено будь-що писати, будь-де публікуватися. Одне слово, йому суворо наказали забути те, ким він є, чому присвятив своє життя, що було суттю його життя. Ось вам чітке та конкретне втілення у життя філософської теорії Карла Маркса про боротьбу з вільнодумством.

         Дружина пана Романа Ірина Домбчевська, поселившись з донькою у Чикаго, з усіх сил боролася за те, щоб бодай якусь отримати вісточку про свого судженого. Де він, що з ним? Чи живий? Десятки разів зверталася з запитами до радянського посольства у США, у відповідь – гробова мовчанка. До ООН. І на її запити з СРСР уперто не відповідали. До останніх днів свого життя в 1965 році пані Ірина плекала щиру надію на зустріч з чоловіком, шукала шляхи бодай щось дізнатися про Романа Йосифовича. Катма. З цим і померла. Звісно ж, не знаючи про те, що з Колими її чоловік, відомий на Львівщині правник Роман Домбчевський відправився до Одеси. Там влаштувався працювати… вантажником. І помер з розпуки та горя ще 1952 року.

         Цікав деталь. Дочка Романа та Ірини Домбчевських Христина Навроцька стала відомим діячем українського руху в Сполучених Штатах Америки. Багато років вона працювала заступником голови Союзу Українок Америки (CУА).

         Ця трагічна історія родини Домбчевських, в яку втягнуті люди, котрі мешкали на різних кінцях планети, для мене особливо близька і зрозуміла тому, що на прохання мого андрушівського сусіди письменника Олександра Горобця я намагаюся віднайти місце поховання львівського доктора права Р. Домбчевського в Одесі. Щоб і цей штрих внести до Інтернетівської енциклопедії – Вікіпедії. Щоб він став відомим історії та людям. Справа ця, зрозуміло, надзвичайно не проста, позаяк поминуло вже стільки літ, але я не падаю у відчай, продовжую пошук. А ці рядки пишу лише для того, щоб їх прочитали насамперед люди, які мешкають по вулиці Карла Маркса в Андрушівці, проповідника філософії комуністичного фашизму. Нехай задумаються мої добрі та щирі земляки над тим, під чиїм ім’ям рахуються їхні помешкання. За якою страшною адресою надходять їм передплачені газети й журнали, куди їм доставляють поштівки і телеграми милі наші зв’язківці. І «подякують» за цю недолугість представникам депутатського корпусу, які голосували за те, щоб ім’я людожера Маркса красувалося на їхніх будинках нашого міста.

         До речі. Якщо депутати Андрушівської міськради так залюблені в філософів і їм конче хочеться, аби ім’я такого носила одна з вулиць нашого поселення, то відомих українських імен тут, хоч гать гати. Починаючи від Володимира Мономаха до українського релігійного філософа Івана Вишинського, Дмитра Донцова, Михайла Драгоманова, Якима Яреми, письменника Миколи Руденка. А чим не поетичний філософ наша сучасниця Ліна Костенко?

Одне слово, міські обранці застрягли в радянській минувшині, а життя пішло далеко вперед. Думаймо всі разом над тим, як ліквідувати цю диспропорцію".

Регіна Лялюшко,

науковець, громадський активіст.

 

м. Андрушівка Житомирської області.