У політиці, як у світобудові: все рухається через припливи і відпливи. Геть, здавалося, забули всі про так звані Мінські угоди, якісь надумані, за вуха притягнуті вибори в окупованих районах Донбасу, необхідність легітимізації бандо-терористів, вирощених у результаті московітської агресії, впровадження  їх у структури української влади, як тут усе знову зашуміло, загуло – давай Україні далі насаджувати нові виразки і ракові пухлини. Бо ж як зрозуміти те, що ставляться умови: до кінця червні, липня, до нового року обов’язково провести вибори в загарбаній зоні.

                Як громадянин України, я цілком поділяю обурення керівництва партії «Самопоміч» із приводу недолугих заяв такого собі недорікуватого заступника міністра закордонних справ України Вадима Пристайка, який фактично від імені нашої держави уже склав, під час свого виступу на засіданні Ради Безпеки ООН і в кулуарах цієї важливої події, офіційну індульгенцію ватажкам банд формувань і вбивцям українських громадян. Він фактично заявив, що Україна намагатиметься провести вибори в Донбасі нинішнього року.  Більше того, він заявив і таке: «Якщо в результаті виборів, чесних і вільних, ці люди прийдуть до влади, то нам доведеться шукати можливість взаємодії з ними. І в парламенті, і в урядових структурах, і на місцях». Подібне чиновник назвав «політичним урегулюванням» проблеми Донбасу. (Цю заяву слухайте тут.)

                Запитується: за що ж тоді покладено понад десять тисяч життів українців? Невже, аби насправді втілити в життя план Путлєра щодо розколу України через федералізацію? Серед цих жертв – більше трьох тисяч кращих наших оборонців, які кинувши все, в тому числі, родини, житло, набуті матеріальні цінності, стали на захист рубежів Вітчизни від рашівських агресорів і склали свої буйні голови. А скільки в результаті цієї війни, яка сором’язливо порошенківцями всіх мастей і калібрів прозивається АТО, стало інвалідами, каліками? Ніхто не називає числа сиріт, кількості батьків, які позбулися своїх годувальників. Начальству все це не вигідно, тому й немає ніякого обліку, і згадок про це ніде не чути.

                У декларації «Самопомочі» про те, що треба цього пана Пристайка привселюдно попхнути за штани – відкликати з відрядження до Нью-Йорка, ганебно змістити з роботи, епатує наївна простота. Глава партії Андрій Садовий, його одновірці невже не тямлять, що все це вимислив не якийсь там прохідний київський чинодрал, а хтось-то інший. Бо ніякий урядник за кордоном від імені держави писок не відкриє, без резолюції головного «смотрящєго», свого власного слова не обмовить. Що це справді так, я відсилаю панів із «Самопомочі», до завбачливого повідомлення преси, яка напередодні засідання позачергового засідання Ради Безпеки ООН з Україною порушеної теми повідомила, що напередодні свого візиту до США, заступник глави зовнішньополітичного відомства мав аудієнцію в глави держави, де отримав чіткі і конкретні директиви щодо виступу в робочому органі Організації Об’єднаних Націй. (Доказ цього ви знайдете тут).

                Іншими словами, ось хто практично стоїть за черговою здачею позицій суверенітету і цілісності,  нашої унітарної єдності. Адже саме Петро Порошенко особисто, а не хтось інший, панове, підписав так звану угоду Мінськ-2, котрою клячу поставив позаду воза. І всі в один голос закричали, і в Москві, і в Вашингтоні, і в Брюсселі: «Вй-й-йо!» Явно клепки не вистачило, ані професійної, ані мужицької, щоб встановити для миротворчого процесу логічний порядок речей: спершу припинення вогню, виведення всіх окупантів з загарбаних територій, закриття на замок кордонів, наведення порядку і встановлення українських законів після лихоліття війни, а вже тільки тоді можна починати розмову про вибори. Тут же все догори дригом: спершу вибори, а тоді все інше, що насправді дає у підсумку – стовідсоткове офіційне приведення до влади в регіоні бойовиків, сепаратистів, перекидання цієї інфекційної зарази на інші уражені москвофільством міста та області. А за рік-два, дивись, і підкрадеться повний розвал України. Така тонка, медведчуками-путлєрами задумана технологія нового поярмлення нашого народу.

                Я вже більше року невтомно пишу, виступаючи на телеканалі 112.ua у ролі політолога буквально не своїм голосом кричу – тільки ж почуйте: Мінськ для України це кремлівське сільце. Мінськ це доленосна трагедія України. Аргументовано стверджую: «Хрест на Мінських угодах – порятунок України» - перечитайте тут.  І якщо П. Порошенко довбе протилежне, що Мінську немає альтернативи, то треба перевірити, чому він так каже. Оскільки він усе в житті вимірює грішми, то й я тут скажу: скільки йому за це заплатили? І хто? Бо яке, власне, право мав глава української держави підписати той зрадний варіант угоди Мінську-2, котрий він, не радячись ні з ким в Україні, ухвалив? Хто його на це уповноважував, позаяк Україна конституційно парламентська держава? Чому ніхто у Верховній Раді другий рік поспіль не вимагає ратифікації цього пакту? Адже відтак його можна просто похерити. Висловити щодо нього думку і парламенту, і народу. Наша ж нинішня Верховна Рада, їй-право, як стадо баранів, приговорених на заклання, тільки аплодують вухами і бояться навіть рота розкрити, коли, як мені здається, відкрито триває велика зрада віковічної мрії нашого народу – бути вільною, незалежною нацією з своєю територією, своєю державою.

                Я єдиний в Україні і пишу, і говорю на повен голос про те, що Мінськ не може бути місцем перемовин з адептами «рашівського міра». Це нонсенс. Оскільки Білорусь це далеко не незалежна держава, а цілісна складова так званої Союзної держави Росії та Білорусії, відповідно Мінськ її столиця. Я тоді і зараз переконливо пишу, що переговори потрібно переносити до Амстердаму, столиці Нідерландів. Чому саме туди? Аби бойовики з Донбасу їхали туди, побачили, як зустрінуть їх там люди, чиїх безневинних рідних вони знищили в літаку рейсу МН-17. Або, принаймні, рандиву призначити бодай у Польщі, яка нині поки що неголосно заявляє: є уперті підозри того, щодо навмисного учинення аварії літака президента республіки Яна Качинського 10 квітня 2010 року.

                Одне слово, Мінськ для України – прокляте місце і його потрібно якнайшвидше покидати. Це підтвердили зокрема і нерадісні новини останніх днів, коли штучно були створенні перепони для відвідання сусідньої столиці в момент переговорів осіб, відповідальних в Києві за цей процес. Відтак, створено ще одну неподолану загату для звільнення 25-ти українських громадян, які томляться у в’язницях так званих ДНР та ЛНР і за домовленістю сторін мали б були вийти на свободу до нинішньої Пасхи.  Московіти явно зумисне заблокували в’їзд нашим перемовникам до Білорусі, аби зірвати процес визволення українців. І в Києві, як бачите, ніхто на це й вусом не пошевелив. Ідіоти з портфелями…

                До речі, якось, кажучи про те, що Мінськ не може слугувати місцем переговорів з московітами, я отримав у прямому ефірі телеканалу 112.ua запитання від ведучого: а які, мовляв, можуть бути офіційні мотиви відмови від столиці Білорусі, як переговорного майданчику. Тоді не важко було пояснити, що є незаперечний аргумент співпраці білоруського керівництва з рашівськими бойовиками, убивцями українців. Тієї пори О. Лукашенко видав розпорядження про те, що транзитні товари, які прямують з Росії в Донбас в їхній країні не оподатковуються, з цих вантажів не збирається транспортний податок за користування дорогами. Одне слово, створена «зелена вулиця» для зброї, боєприпасів, перевезення живої сили для знищення українців і всього, що є на окупованій території українських Донеччини й Луганщини. Тепер до цього додалося ще й те, що не допустили до переговорів наших представників. Прощати таке просто немислимо.

                І нарешті ще один аргумент щодо бездарності, на жаль, нашої міжнародної доктрини, якщо, звісно, така є в українського начальства. Котре, швидше за все, веде наш корабель і без компаса, і без вітрил. Без весел також.  Словом, куди вітер і течія понесуть.

                Стомився уже писати і заявляти на телебаченні: не можна всі яйця складати лише в дві європейські корзини – німецьку та французьку. Події останніх днів, коли нижня палата парламенту в Парижі 55-ма голосами проти 44-ох проголосувала за зняття санкцій з Росії, не зважаючи на анексію рашистами Криму, на окупацію ними ж нашого Донбасу показали, що французьку верхівку менше всього цікавлять питання міжнародної справедливості й українського суверенітету. У них на першому плані власні бізнесові плани, пов’язані з московітським газом та нафтою. Це ж саме можна сказати й про німецьких бюргерів. Я вже другий рік невтомно наголошую: величезна помилка українського начальства в тому, що воно принципово чомусь не використовує англійську карту. У Великобританії фактично півтора роки не було українського посла. П. Порошенко, зовнішньополітичне відомство України зовсім не працює з Лондоном. А Великобританія якраз в Європі найбільш поінформована держава про нинішнє кремлівське керівництво, особисто про людиножерство Путлєра. Це і історія з Борисом Березовським, особливо ж важливі деталі й подробиці щодо обставин кадебістського знищення з особистого відома, а, можливо, й на замовлення хазяїна Кремля Олександра Литвиненка, який багато світові розповів про нинішнього московітського правителя. Англійці півроку читали з захопленням виступи адвокатів убитого полонієм росіянина, вникали в подробиці розслідування справи королівською розвідкою МІ-6 щодо обставин отруєння. Прем’єр-Міністр Великобританії Давид Камерун фактично єдиний з європейських лідерів, хто говорить Путіну все в очі, називаючи речі своїми іменами. Він порівнює захоплення Росією Криму з аншлюзом Гітлером Австрії. Але наше керівництво цього чомусь принципово не бачить і не чує. Не бере до уваги навіть тієї вельми важливої обставини, що Великобританія є одним із підписантів будапештського меморандуму 5 грудня 1994 року про захист інтересів безпеки України, яка добровільно здала ядерну зброю. Думаю: можливо, їм це заборонив робити Путін? А чим дідько не жартує?

                Принаймні, звертаю всіх увагу на те, як 28 квітня ц.р. на засіданні Ради Безпеки ООН виступив представник Сполученого Королівства Великобританії. Він явно переплюнув в різкості заяв навіть незрівнянну Саманту Пауер, посла США в ООН. Це була позиція держави, яка невтомно, уже вкотре подає руку, до болі у власних суглобах очікуючи на рукостискання від України, але, на жаль, знову не отримує  його. І це ще одна видима біда нашої молодої держави. Позаяк, як мені видається, біля керма її знаходяться пустоголові, бездарні, убогі політики, які прийшли туди заради грошей. Вони, і це вже чітко видно, топляться самі і тягнуть за собою всіх нас. Вихід один: треба гнати всіх нинішніх вождів у шию і з Банкової, з Верховної Ради, з зовнішньополітичного відомства. Вони або сліпі, глухі, або відверті зрадники.

              Нардеп Юрій Луценко, якщо хочете знати, – це сучасний Льоня Голубков (повне рекламне ім’я котрого – Голомжонович) часів злощасної піраміди МММ, для екстремальної розбудови режиму Петра Порошенка.  Відомою фразою того незабутнього нескінченного серіалу були рашівські слова телегероя: «Я не халявнік! Я - - партньор!»

            Дорогий Юрій Віталійович (Голомжонович) теж міг би нині з повним правом сказати, що в справі утвердження дикунського суспільства з царювання в Україні олігархів і обдирачів народу, він далеко не остання особа. Один із найближчих партнерів Петра Олексійовича.  Але для повного щастя під рукою вождя йому не вистачає лише одного – називатися опричним прокурором його величності. Він переконано вважає, що йому конче належить зайняти вакантну посаду з лейб-гвардійського корпусу кумів. На перепоні щоправда до цього невеличка загата – вимога чинного законодавства щодо необхідності обов’язкового для затвердження парламентом на посаду сучасного Малюти Скуратова (прокуратора Івана Грозного, невмирущого символу свавілля, беззаконня, всевладдя)  необхідно обов’язково мати вищу юридичну освіту, а також десятирічний досвід роботи в правоохоронних органах. Цього всього в вельможного пана, звичайно ж, немає, але ж є давня мрія, освячена на здійснення самим Петром Порошенком. Так що до зайняття паном Голомжоновичем, даруйте, Луценком, поста одного з керівників і стовпів нової опричнини залишилося ще вчора (21 квітня ц.р.) зовсім не багато. Тим паче, що в нинішньому суспільстві  створено всі халявні умови лизоблюдства і догідництва. Так і чути звідусіль трибунне та екранне: «Юрій Віталійович найдостойніший!», «Тільки він наведе порядок», «Та ми під його призначення позмінюємо всі закони…» «Ви тільки, Петре Олексійовичу, повеліть…» Було внесено до Верховної Ради і ряд законопроектів з поправками до законодавства.

            Відтак, на терезах опинилися дві антитетичні великості – чіткі і конкретні вимоги законодавства з одного боку та химерний, лубочний статус якогось там кума, званням котрого, до речі, не скриваючи, щиро пишається «придворний інтелектуал» Юрій Луценко.

            Пишу ці слова, а перед очима зима, напевне, 2005-го. Розбурханий Майдан. На вечірній вулиці не те сніг, не те дощ.  Щойно закінчив своє чергове словоблуддя Віктор Ющенко. Ми з моїм знайомим, одним із придверників Олександра Мороза, пробиваємося крізь щільний натовп до трибуни. Йому потрібен побратим по партії Юрій Луценко. А той, як відомо, один із охриплих ведучих на сцені, вимітаючий чиновницького сміття з кучмівських конюшень. Нарешті забираємо Юру і втрьох неспішно піднімаємось у щільному натовпі людей угору по Інститутській. Підходимо до Банкової, де вже зовсім вільно, немає штовханини, і Юра каже:

            - Учора весело тут було,  трусили хороми Медведчука, - показує у бік адміністрації глави держави.

            - І щось цікаве знайшли?

            - Вони винесли і вкинули до смітника чотириста двадцять тисяч гривень, - відповідає Луценко. – Щоб ми не знайшли…

            - І куди ж ви їх поділи? - спонтанно вирвалося у мене.

            - Революціонери розібрали, - зовсім буденно і доволі прозаїчно відповідає Юра. – Бо якби почали все оформляти, знаєте скільки на це пішло б часу і зусиль. Одна формальна морока. Бо ще ж потрібно виясняти, кому те багатство належать. А так виходить, що нікому: нема грошей у слідства – і ніяких проблем…

            Ще картинка. З того ж самого року, але вже серпневої пори. Крим, Мухолатка. Фешенебельна дача міністра внутрішніх справ, яку до рівня відпочинку арабських шейхів успішно доводили такі пріснопам’ятної вдачі міліціянти, як Білоконь та Кравченко. Вечір, густа південна темінь. Нижче будови, на самому березі моря, чудово облаштована штучна пристань готова водночас прийняти гостей і з моря, і з далеких та близьких автодоріг. Напевне б, могла слугувати й місцем для прийому гелікоптера. Тут же примостилося шикарне барбік’ю, а в центрі прибережного майданчика знаходився  люксовий пересувний курінь з дорогим столом і кріслами. На добірних тацях найдорожчі наїдки, напитки. За столом міністри: МВС – Луценко; Мінчорнобиль - Жванія, Мніагрополітики – О. Баранівський, голова фонду Держмайна - Валентина Семенюк, голова Держводгоспу – Василь Сташук, ще якісь високі київські люди. У морі купається дружина Луценка – Ірина, майбутній великий політичний діяч. Того дня прем’єр-міністр Ю. Тимошенко проводила в Криму виїзне засідання Кабміну України. Стомлені правителі з’їхалися повечеряти, погомоніти. І я мимохіть потрапив до тієї кампанії. Всі анекдоти і приколи націлені, звичайно ж, на Юлю. Еге ж, Тимошенко. Вона зла відьма, дихати всім не дає. Колотить всіма ними, хто лишень тут зібрався. «Га,га,га та ги,ги,ги…» - і все проти неї. Особливо ж «прикольно» в котрий раз розповідається, як Ю. Луценко, запізнившись сьогодні на виїзне засідання, бо десь пробував кримського вина, вміло «відстрілявся» буквально з ходу зі своєї тематики.

            Коли це враз хтось помічає, як високо вгорі, під самісіньким небом, майже над нами, там, де проходить автотраса з Севастополя до Ялти, у бік моря гостро полосонувши по обширу безмежного моря, зблиснув промінь авто, і машина, то виринаючи вогнями на серпантині дороги, то ховаючись за густою зеленню дерев, попрямувала вниз. У неї, виявляється, немає ніякої іншої дороги, як доїхати аж сюди, до щедрого столу київської еліти, що присіла побіля самих чорноморських хвиль. О, що тут лишень зчинилося за столом! Ще за хвильку статечні міністри і керівники центральних органів влади, зірвалися на ноги, заметушилися, забігали. Тільки чути було обривки переляканих фраз. «Це Юля…» «Це тільки вона…» «Почула, мабуть, що ми її обкладаємо …ями…» «Вона знає сюди дорогу…» «Вона тут бувала…» «Скажемо, що дуже голодні були…» «Віскі, віскі приберіть…», «І лід викиньте у море…», «Обережно викидай, не вбий там мою жінку…», «Іра! Іра, вилазь уже, одягнися. Тимошенко сюди їде. Будеш грати роль русалки…», «Ось, тут же ще два ящики коньяку…» «Киньте їх до смітника…»

            За п’яток хвилин усі горласті та язикаті перелякано принишкли за величезним столом, де залишилося тільки кілька бутлів з соками та недопита пляшка води, персики і яблука з виноградом, сиділи з вигляду голодні, стомлені  міністри, зосереджено спостерігали за тим, як на майданчик над морем згори вкотився шикарний джип. Він зробив щось подібне на коло пошани, і зупинився якраз навпроти куреня. Двері з боку водія відчинилися, і звідти вийшов… Петро Порошенко, секретар РНБО України. З іншого боку випурхнула худенька постать його дружини. Над морем здійнявся такий ґвалт і лемент, що чути його, мабуть, було аж десь до Ялти і геть до Стамбула. Дехто пішов у танок, приговорюючи: «баба-яга не приїхала…»

            Розуміючи причину переполоху й неймовірних радощів, Порошенко весело сказав:

            - Можете не хвилюватися: Тимошенко дві години тому вже відлетіла до Києва… Пора відпочивати…           

- Де віскі? - закричав Луценко.

- Викинули в море…

- Дурні…

- Де коньяк?

- На смітнику?

- Доставайте…

- Де шашлик? Де інший заїдок?

- У морі…

- Виловлюйте…

Якби мене запитали, навіщо Петру Порошенку Юрій Луценко у ролі генерального прокурора, то я точно знаю -  це його майбутній грозозахист насамперед від… Юлії Тимошенко. Петро Олексійович уже програв їй двічі у життя, що називається, в суху: а) в січні-лютому та  б) у вересні 2005 року, коли мила пані спершу успішно обійшла його в забавах щодо поста прем’єр-міністра, а потім восени, коли Петро Олексійович позбувся ще й посади секретаря РНБО України в результаті скандалу з оприлюдненням «штату» «любих друзів» Віктора Ющенка. Нині очолювана ЮВТ «Батьківщина», ставши опозиційною силою і в парламенті, і  фактично в усіх містах та селах, впевнено перебирає на себе роль лідера ображених владою мас. Відмова від перезавантаження керованого олігархами та багатіями корумпованого парламенту на фоні безликої рокіровки Яценюка на Гройсмана, що є не прикритим фактом узурпації паном Порошенком влади в Україні, тільки додає балів політсилі Ю. Тимошенко. І вже ось-ось доведеться владі тримати одвіт за всі суцільні негаразди. (Не забуваймо тут і про О. Ляшка) Хто стане до бар’єру супроти Юлії Володимирівни, яка, зрозуміло ж, відстоюватиме інтереси трудових мас? Пан Порошенко? Та він нізащо не погодиться на таке, наперед знаючи результат подібної комунікації? Його безликий глава адміністрації Б. Ложкін? «Сірий кардинал» І. Кононенко?  Молодий та ранній В. Гройсман? Смішно чи не так?

А ось Ю. Луценко зміг би скласти конкуренцію милій пані опозиціонерці, але ж, звісно, не в ролі нардепа, радника президента, навіть керівника найкрупнішої провладної фракції парламенту. Тим паче, що їх із пані Тимошенко до певної міри вирівнюють «заслуги» тюремних бранців режиму В. Януковича.

Думаю, якби в державі був пост віце-президента, то П. Порошенко рекомендував би на цю посаду саме якраз ЮВЛ. Тому портфель генерального прокурора, при  нинішньому розкладі сил, це якраз саме те єдине, що є найвищим за рангом влади в частково радянській державі, якою й досі, на жаль, залишається нинішня Україна.  Бо якщо на посаду генерального прокурора завдяки маніпуляціям у парламенті, які вчиняються на догоду вищому керівництву держави, нині, виходить, можна привести навіть несамовитого полісмена Киву, чи якогось там Сашу Боровика, не кажучи вже про чергового кума глави держави пана Луценка, то де гарантія, що заради «інтересів держави», в «наполегливій боротьбі проти Путіна» його не можна наділити якимось винятково особливими повноваженнями. Хоча й без цього генпрокурор, не забуваймо, головна процесуальна особа держави, яка має право втручатися в будь-яке слідство та оперативний процес, давати вказівки слідчим, правоохоронцям, ініціювати слідчі дії, в тому числі й у негласному режимі.

Одне слово, кум у ранзі генпрокура - це замашна мухобійка в руках глави держави проти дрібної опозиції і гарна довбня чи ловкий макогін проти противників режиму. Можна так лупнути, що мокрого й місця не залишиться. На Банковій, звісно, ця практика добре відома. 

Одначе, ситуація вчора, 21 квітня ц.р., здається, успішно провалилася для отримання Україною нового генпрокурора без юридичної освіти, позаяк Верховна Рада, саме голосами провладної фракції (акцентую, керована Ю. Луценком) провалила історичні поправки до ситуації з освяченням чергового кума на найвищу посаду в державі. Цей реверанс, уточнимо, було закладено до законопроекту панів Р. Князєвича та С. Алєксєєва. Ним планувалося перенести на рік створення прокурорського самоврядування, що давало змогу генеральному прокурору стати в умовний рівень з постом віце-президента держави, а, можливо, і страшнішою  посадовою особистостю…

Час, здається, для ген. прокурорства Ю. Луценком упущено. Тому, що на 26 квітня ц.р. генпрокуратурою вже анонсована Всеукраїнська конференція працівників прокуратури. Саме на ній будуть створені два органи самоврядування - Рада прокурорів і Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія. Нові інституції, як пояснюють знаючі люди, мають зробити незалежною роботу прокурорів від свавілля і суб'єктивності безпосередніх начальників та вищого керівництва Генпрокуратури. Іншими словами, прокурорське самоврядування хоронить практику ручного управління кадровою політикою: право призначати і звільняти за повелінням генерального прокурора і його оточення їм неугодних працівників, ця функція передається органам прокурорського самоврядування.

Одне слово, Юрій Луценко і далі залишається в своїй комічній ролі Льоні Голубкова з фінансової піраміди МММ Порошенка. Де «активну участь у державному будівництві» беруть ігноровані в усьому світі офшори, заборонений законом приватний бізнес глави держави, міністра фінансів, а очільниця Національного банку успішно заробляє на курсі валют усією родиною…

Функція Малюти Скуратова, либонь, пройшла мимо новоявленого Льоні Голубкова, і це, напевне, добре для всіх, як і для самого претендента на цю незаздрісну папаху. 

Повзуча русифікація продовжується, і посувається семимильними кроками. Зокрема, й на телеканалах. Звертаю вашу увагу на таку важливу деталь.

            Ще не так давно на інформаційному каналі 112. ua тільки в ранкові години двоє ведучих, починаючи після випуску  ранкових «Новин» об 11.00 три години поспіль (диктори Голованов та Романюк) вели передачу російською. Незалежно від того, який гість у студії  - україномовний чи російськомовний, вони гнули своє – верещали угро-фінською. Всі решта годин до кінця доби  для ведучих були україномовними. Бо ж ми все таки Україна, а телеглядачі – українці, а не потомки золотої орди.  

А ось із недавніх пір (починаючи з 21 березня 2016 р.) частка російськомовного контенту на телеканалі 112. ua зненацька зросла вдвоє. Оскільки керівники студії в вечірні години запустили так зване промо «Вечірній прайм». Це щось начебто нове в яскравій телеупаковці, хоча це ті ж таки діалоги з запрошеними, як правило, нардепами і колишніми політиками першого ряду. Але у найбільш вигідний для слухачів і глядачів час, сказати б,  головні вечірні «забійні» години віддані  «под дорогих тєлєзрітєлєй с «пятой колони» і несравненного руского міра». Не дивно, що  якщо пошукати переклад англійського слова «пройм», то це якраз і виходить – кращий час. Його й віддали під «старшого брата».

І ось починаючи, здається, з 19-ої години до 22-ої вечора тепер української мови на телеканалі 112. ua й не почуєте . Двоє ведучих, як правило – Василь Голованов на пару з Віолетою Триковою, або Анною Степанець щосили ліплять в ефір дурного до плота ненависною мовою окупантів. Не зважаючи на те, що гості студії, як правило люди україномовні. Це ж, схоже, десь когось і злякало, що в Києві почали забувати язик раші. І так же ж стараються, так стараються диктори «закакати» все, щоб нічого українського не було видно та чути. Особливо ж мені шкода в зв’язку з цим ведучу пані Анну Степанець. Толкова, політично й мовно «підкована» в українській студії, вона просто таки блискуче веде там діалоги, використовуючи квітчастості й пишнобарвності мови, як один мій товариш каже: «Мовить, як зозуля кує…». А тут враз, зодягнувши рясу проповідниці проклятого руського міра, виглядає тріскучою, залітною московітською сорокою, з багажем у двісті-триста примітивних слівець – не більше. Гидко слухати й бачити кращу ведучу телеканалу в цій лубочній, примітивній, убогій ролі. Сидиш перед екраном і думаєш: ти знаходишся в Україні чи це вже якийсь Гусь Хрустальний, Мухосранск?

Усе це твориться, зрозуміло, окрім того, що й у ранкові години, по-старинці, ведуться три години передачі мовою окупантів. Кому, скажіть, не зрозуміла українська мова в Україні, що потрібно «вєщати» на язикє раші? Вперто і невідворотно… Я уже не кажу про те, що й до восьмої години ранку мовлення телеканалу 112. ua здійснюється виключно зрусаченою молоддю. Там ні слова не почуєш українською. Як мені казали знаючи люди, туди спеціально підібрали кривулянтів з української.

Іншими словами, розпочалася ще одна прихована "руская вєсна". Через заповзання мовних зміїв до українських помешкань. Поки хохли чубляться за портфелі на Печерських пагорбах, московіти запускають контентну отруту через ними контрольовані телеканали.

Ось чому закликаю народних депутатів України, громадські організації, патріотичні, народно-демократичні сили, які відстоюють інтереси українців на свою рідну мову, телеглядачів-українців звертатись із вимогою до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України, до  Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики, до Міністерства культури України перевірити, чи має телеканал 112. ua право на те, щоб так – ні сіло, ні впало, зненацька вдвоє збільшити студійні передачі мовою окупантів. Чия це є зла, ворожа воля вчинити так саме тоді, коли агресор шаленіє в Криму, тримає у в’язницях наших героїв, щодоби вбиває і калічить наших людей. Бо ж ясно, що самі ведучі тут явно ні при чому: не вони придумали ці новозміни у мовній політиці телеканалу. Моя думка така: нехай в Україні стане менше на одного мовника, ані ж він має всіх нас нахабно й цинічно зрусачувати. Якщо вони, зрозуміло, не вміють виправляти свою мовну політику…

Якщо ми попустимо тут, не відвоюємо захоплення українського ефіру московітською бандою, то завтра, за повелінням хазяїв, які є на побігеньках у Кремля, всі мовники затріщать по-ординськи.

Адреса Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України:01601, Київ, вул. Прорізна, 2, тел. (044)-278-75-75. Електронна адреса Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики: opetrenko@rada.gov.ua

Я зумисне не поспішав зі своїм коментарем із приводу голландського провалу України в європейській інтеграції, аби почути спершу те, що скажуть люди, котрі за обов’язком служби повинні відповідати за цю роботу. Адже  курс на Європу, це свята, непорочна справа для України. За неї насамперед полягла Небесна сотня і точиться вже понад два роки війна від Криму до східного Донбасу. За це загалом уже поклали життя понад десять тисяч осіб і кожної доби тривають запеклі бойові дії. Відмова від путінського шляху в їхню тундру нам аж надто дорого обходиться.

         З огляду на це, ми, напевне ж, повинні вельми дорожити нашою європейською дорожньою картою. Нашим євро курсом.

         І що ж ми почули в поясненнях до нідерландського ганебного провалу, де люди на референдумі відверто сказали: пішла геть з Європи ця задрипана Вкраїна? Мовляв, не в Європу, до свинарника її належить направлятися.

         Головний керманич, мільярдер і фахівець з офшорів пан Порошенко сказав з цього приводу, мовбито, нічого страшного не сталося, позаяк 6 квітня ц.р. в країні троянд проводився буцімто лише консультативний референдум. Тобто, виходить, що нам ще не до кінця скрутили фігу. Її ще не піднесли до самого носа. А глава уряду А. Яценюк, здається, й взагалі промовчав з цього приводу. Зробив вигляд начебто його подібне не стосується. І ця мовчазність блищить, немовби дорогоцінний камінь…

         Насправді все далеко не так просто, як декому хотілося б те подати. Якщо по великому рахунку, то найбільше в квітневому «голландському» фіаско України на європейській арені винен саме… глава Кабінету Міністрів України. За два з лишком роки на посту глави уряду цей дивак, як громадянин України, я не можу інакше назвати цього бездарного посадовця, окрім того, що він насправді сповна заслужив, так і не спромігшись запропонувати на пост віце-прем’єр-міністра з питань євроінтеграції фахівця, знавця проблем зі зближення нашої держави з західним світом. Ви гадаєте немає в державі такої мудрої, обдарованої людини? Повна дурниця. Справа в тому, що всі два роки А. Яценюк тримав цю вакансію, як стверджують поінформовані люди, особисто для себе самого. На той невтішний для нього випадок, якщо народ відважиться і викине його поганою мітлою з крісла прем’єр-міністра. Крім того, він добре розумів, що людина на цьому посту стане ближчою, зрозумілішою всім євро начальникам, а ніж навіть очільник уряду. Бо всі потоки вирішення інтеграційних справ буде переключено якраз на віце-прем'р-міністра. Тому для заздрісного Арсенія це було явно не до шмиги. Отож, уже третій рік поспіль, він величається, як свиня в берлозі, фактично займаючи одразу два пости в уряді. Блокуючи тим самим вакансію ключового фахівця в складі Кабінету міністрів. 

Відсутність віце-прем’єр-міністра з проблем євроінтеграції це не просто брак одного чиновника, чи навіть однієї конячки на вершині влади. Це провал у роботі провідного, якщо не найголовнішого підрозділу уряду. Бо нова влада тому-то й опинилася на командному містку, що привела її на гребінь Печерських пагорбів якраз європейська інтеграційна хвиля. Не забуваймо ж найважливішого: Янукович поплатився за відмову від євроінтеграції поста глави держави, втратою улюбленого Межигір’я і ще тисячі й тисячі дорогих, золотих благ, став ізгоєм для рідного краю саме через зневагу до омріяних українським народом принад західного світу. А головне завдання Майдану для хитро витесаних яценюків-порошенків, котрі, після втечі донецьких опинилися біля стерна держави і бюджетного корита якраз і полягало в тому, щоб компас руху України чітко поставити на Європу. Щоб тут же призначити в уряді головною вперед спостережною якраз людину, з головою повернутою на Брюссель і Страсбург. А вийшло, що урядовий недоумок А. Яценюк цю вакансію взагалі скасував, приховав, приспав у власному ліжку. І служба євроінтеграційного віце-прем’єр-міністра в усіх міністерствах начебто й розгорнулася, позаяк всюди введені ще з 2014 року посади заступників міністрів з питань євроінтеграції, але вони ось уже два роки не працюють. Сказати б по простонародному, б’ють байдики на верхніх поверхах влади. Бо немає координатора процесу на горі – віце-прем’єр-міністра. Цебто, підкреслити маю, чортма в служби голови якраз на урядовому рівні. Яценюк заблокував, не пропонує кандидатури на вакантну посаду. Тому ці заступники міністрів зі своїми службами в структурах відомств просто таки вештаються, не знають чим би зайнятись. Приміром, А. Аваков тут же на цю посаду через "конкурс"  призначив єдиновірця - вірменина. Щоб портфель за ним носив… Чи гнилий рюкзак, з числа тих, які його рідня втридорога продала Міністерству оборони, озолотивши, мабуть, власні гаманці.

         А це насамперед саме ці люди з служби євроінтеграції мали б у поті чола і мізків трудитися на минулий голландський референдум. Віце-прем’єр-міністр з питань єврокоординації мав би очолити всю роботу з протидії російської пропаганди на нідерландському напрямку і на іших, зрозуміло, також. Якби на цьому відповідальному спрямуванні трудилася ділова, відповідальна, вимоглива людина, вона могла б нарешті змусити запрацювати в необхідному напрямку і  на потрібних регістрах Міністерство інформаційної пропаганди, яке очолює великий ледар і бездар – кум П. Порошенка Ю. Стець. Там уже півтора року і кінь не валявся. Красуються хлопці й дівчата на високих міністерських посадах, і не роблять нічого...

         Ось чому жахливий репутаційний провал України в Голландії 6 квітня ц.р., це насамперед  страхітлива прірва в яку всіх нас завів убогий Арсеній Яценюк. Він, своєю катастрофічною жадібністю, скупістю, не бажанням поділитися посадовими повноваженнями з людиною, яка б узяла на себе права вести роботу в напрямку євроінтеграції в українському уряді, а точніше б сказати банальним жлобством, вирив грандіозну яму, котру тепер не можуть в один стрибок подолати ні керівництво Нідерландів, ні Євросоюзу, ні тим паче Україна в напрямку Європи. 

     У його вчинку з приховуванням посади, що називається, собі про запас, як у краплині води віддзеркалилась примітивність мислення, нікчемне хуторянство душі, розбещеність і свавілля чиновника на державному посту, за що потрібно нещадно карати таких «геніїв» на посту прем’єра. Ви ж, сподіваюся, ще не забули, як кілька місяців тому про геніальність економіста Яценюка кричав з трибуни Верховної Ради нардеп від «Народного фронту» з Калуша, випускник ПТУ, яке готує продавців-консультантів Юрій Тимошенко. Я вам про це просто нагадаю. А історія з порожнім кабінетом віце-прем'єр-міністра з проблем євроінтеграції в державі, яка обрала ключовим у своєму розвитку курс на Захід, зайвий раз демонструє всій Україні та й світові ступінь цієї "геніальності".

  Ось за це ганебного «кролика» треба судити. Нехай у публічному юридичному процесі доводить, що його діяння не є зумисною, злочинною бездіяльністю, не вчинялися на зло Україні і українському народові. Якщо хтось із моїх читачів відважиться на позов проти цього ворога української євроінтеграції, я допоможу віднайти юриста, який оформить справу. Пишіть мені у Фейсбук.  

Але давайте бути справедливими: не сам Яценюк, веселий, як цуцик на прив’язі, справляє керівництво державою. Його діяльність, як глави уряду, відповідно до Конституції контролюється парламентом. Невже у Верховній Раді, серед майже 4,5 сотні нардепів не знайшлося за півтора роки каденції нинішнього парламенту жодного, хто б поцікавився, а чому в державі, люди якої тисячами вмирають за євроінтеграційні процеси (минулого березня за це на фронтах Донбасу життя поклали на умовах «перемир’я» від П. Порошенка 19 військових), так і не з’явився віце-прем’єр-міністр з проблем Єврокурсу України? Як бачимо, всім це, м’яко кажучи, до лампочки. От про свою зарплату чи не кожен із нардепів висловився і не один раз.

Більше того, у Верховній Раді є навіть парламентський Комітет з євроінтеграції. Очолює його аж занадто близька до П. Порошенка Ірина Геращенко. Працюють у ньому такі крупні політичні діячі як полум’яний прибічник А. Яценюка Остап Семерак, як все знаючий і все оспівуючий Мустафа-Масі Найєм, як вічний мандрівник до Європи Олена Сотник. А ось ніхто й ніде з них не заїкнулися про те, що в гарбі, яка котиться з Майдану, після Революції Гідності на Захід не підпряжена головна тяглова сила – віце-прем’єр-міністр з проблем євроінтеграції. Тому весь наш рух у Європу вельми схожий на те, як шилом борщу налити…

Чому ніхто з них ніде не заїкнувся ніде, що не можна так працювати і жити, коли ключовий пост в уряді залишається вакантним роками? 

Тут би варто було згадати й главу держави. А він на біса такий, коли не бачить, що прем’єр-міністр лише імітує хід на Захід, ігноруючи призначення на ключову посаду фахівця з євроінтеграції? Як без такої людини обходиться президент України? Але що допоможе ця моя критика, якщо людина живе в паралельній реальності. Вона помішана на грошах, і реагує лише на порухи… Валерії Гонтарєвої.

Цікаво, що понад півтора року пан Порошенко забивав баки українцям тим, що вони ось-ось, якщо не завтра, то через місяць, тиждень отримають безвізовий режим з Європою. То була його улюблена тема-фішка. Про що тепер буде брехати головний з офшорних справ в Україні?  Не забуваймо, що це його таємними персональними зусиллями, потраченими на те, щоб ганебно порушивши Конституції України  в серпні 2014 року були відкриті в офшорах приватні підприємства, а подібне заборонялося йому це робити Основним законом держави, пан Порошенко особисто відкинув курс України в Європу на певний час, виставивши всіх нас на посмішище. Дякуйте за це і йому...

                Спершу подумалось, що Путлєр заготував військовий переворот. За такого безладу, який допустили Порошенко з Яценюком в Україні, розкрадаючи один з поперед іншого державу, забувши при цьому про всі безпекові норми і стандарти проти засилля рашівських шпигунів та диверсантів, можна не лише сформувати поблизу Печерських пагорбів потужну «п’яту колону», але, мабуть, і якусь «шосту» - з озброєними до зубів загонами окупантів, яких ми уже бачили у повній своїй кривавій «красі» два роки тому в Донецьку, Луганську, у Харкові. Одначе у Москві, либонь, краще всіх наших політичних гравців знають й електоральні настрої української глибинки. Яка вже задихнулася від нестерпного смороду постійних обманів настроїв людей баригами від нової влади. Людей які з кров’ю, тисячними жертвами патріотів очистилися від одних бандюків, а інші прийшли ще цинічніші. Ще зухваліші. Утворивши свою візантійську сімку, відверто похерили Конституцію держави, всі закони, стали правити на свій, мабуть, п’яний лад.

                Події останніх днів усе переконливіше доводять той факт, що влада деградувала остаточно. Команда Яценюка і його «еНФе» діє, як зграя шакалів, які з апетитом пераній обглодують  до білих кісток економічний остов держави, при цьому займаючись божевільним словоблуддям. Удавано проявляючи начебто інтерес про людей, фактично влаштували для країни рукотворний форс-мажор: привласнили, попри відсутність будь-якої електоральної підтримки їхньої політичної сили, пост прем’єр-міністра. Ось уже місяць створюють жах у державі, вимагаючи за словоблуддям продовжити третій термін для керування Кабміном нікчемним економістом і державним стратегом А. Яценюком, який остаточно розвалить усе, що ще тримається купи в державі. Стає просто нестерпно слухати регулярні повтори безумних фраз цього знавця англійської про те, що це начебто не він влаштував безумство, в яке скотилася держава, котра при його ручному управлінні стала рекордсменом у світі з інфляції, падіння рівня життя людей, доведення більшість населення до справжнього голодомору, через що Україна займає друге місце в світі зі смертності населення, при райському  збагаченні глави держави, очільника його адміністрації та групки наближених до них олігархів. Я вже мовчу про мільярдні надбання самого Яценюка на посту керівника уряду, як про це заявляють від початку минулої осені ряд народних депутатів України (зокрема, Сергій Каплін) з усіх трибун і телеефірів.

                Думаю, що викурити А. Яценюка і його бригаду з Кабміну можна лише справою Миколи Гордієнка, колишнього керівника Державної фінансової інспекції України, який першим заявив про масштабну корупцію під патронатом нового прем’єр-міністра. Тоді, понад рік тому, лише при побічному розгляді актів перевірок фінінспекторів, генпрокуратура заявила про масове розкрадання з держбюджету А. Яценюком та приведеними ним у владу його друзями, на понад 600 мільйонів гривень.  Аби погасити ту пожежу, А. Яценюк швиденько добився того, щоб документи на розгляд від М. Гордієнка з генпрокуратури  потрапили слідчим відомства МВС, тридцятьом з яких заробітну плату рішенням Кабміну підвищив до 30 тисяч гривень. Одне слово, за наш з вами рахунок купив пройдисвітів-міліціянтів, дав їм хабара і вони позакривали злодійські справи на мільярди гривень втрат для держави. Все це робилося на очах у всіх, і ніхто не писнув, начебто так і повинно бути... 

                Якщо в Україні є нині Національне антикорупційне бюро, а справа стосується персонально глави виконавчої структури влади, то це точно його парафія на розслідування. Зачувши про витребування матеріалів з МВС до НАБУ «актів М. Гордієнка», будьте певні, пан Яценюк сам мерщій прибіжить на напів зігнутих циркулях з заявою про звільнення, лиш би його не чіпали. Але що від того виграє Україна?  Ви гадаєте Гройсман це рятівник України? Смішно, чи не так?

                При первинному плані коронування певними силами П. Порошенка на найвищий пост у державі, власне, так і планувалося, що у разі, коли «однотуровий» перемагає, то прем’єром при ньому стає міський голова Вінниці. Вважалося, що цей молодий чоловік мав проскочити на очільника Кабміну за рахунок того, що його ніхто в столиці не знає. Свіжа людина. А довіряють П. Порошенку, який заручився підтримкою понад п’ятдесяти відсотків виборців України. Справи в обласному центрі пан Гройсман вів непогано: вмів безконфліктно узгодити поділ місць під кіоски, задовольнити запити забудовників, облаштувати вчасне вивезення сміття і все таки інше, що стосувалося побуту городян. Але справу несподівано зруйнував неймовірний успіх «еНФе» Яценюка-Турчинова.

                Отож, голосування в парламенті за Гройсмана прем’єра, яке попередньо очікується буцімто у четвер, 31 березня 2016 року, це мовбито, друзі, повернення всіх нас у травень червень 2014-го. Але якщо говорити про нинішнього претендента на папаху глави уряду, то ми вже всі тепер можемо добре знати, хто її має приміряти, що насправді являє собою цей протеже Петра Олексійовича. Гройсман зарекомендував себе на посту спікера парламенту, як найбільш злісний в історії Верховної Ради порушник Конституції і всіх неймовірних регламентів, положень, законів, котрими опосередковується робота вищого законодавчого органу держави. Як я розумію, в угоду начальнику, який сюди його заслав. Якщо по великому рахунку, то Гройсману-спікеру вже давно потрібно, за мірками європейської держави, відбувати та ще й не один строк покарання за публічну злісну наругу над українськими законами під час відправлення головуванням українським парламентом. Чого лишень вартий фінт, учинений ним та генеральним прокурором В. Шокіним, за участі лідера фракції БПП Ю. Луценка, які утрьох зуміли в одну мить показати сумнівне відео щодо начебто злочину народного депутата-радикала І. Мосійчука, і тут же блискавично змусити  Верховну Раду проголосувати за позбавлення недоторканності нардепа: щоправда, я зовсім не стверджую, що фігурант справи не брав у «клієнтів» грошей, не оповіщав їх про розцінки за депутатські труди при оформлені заяв та звернень, тобто, не вчиняв протиправних діянь. Сподіваюсь, ви розумієте, що це загалом різні речі.

                Думаю, що навряд чи можна віднайти в історії Верховної Ради, ніж за часів головування В. Гройсмана, коли б ще так цинічно, зухвало, безбожно, на очах усього українського народу ґвалтувалося публічно національне законодавство. Буквально через десятки протиправних голосувань назад-уперед натягувались очки, коли це потрібно було вищому керівництву держави, для позитивного результату на парламентському табло.  Закривалися очі на те, що стало однією з причин дочасного переобрання парламентів попередніх скликань, які допускали голосування одних нардепів за інших народних депутатів, відсутніх у сесійній залі.  Це до болю точно нагадувало спонтанні і хамські дії наперсточників, які «об’єгорюють» своїх клієнтів на лавочці біля пам’ятника Остапу Бендеру на станції Жмеринка, що встановлений якраз навпроти громадського клозету. Маленький, чорненький, товстенький Володимир Гройсман став прототипом тих гравців у великій київській політиці, куди його за руку привів дорогий і багатий Петро Олексійович, зробивши його наразі своїм найпершим компаньйоном. А пан Гройсман, хто такий насправді є Володимир Гройсман? Він маючи величезний апарат Верховної Ради під рукою, на утримання якого з державного бюджету черпаються мільйони гривень, он уже скільки місяців не може порахувати, чи є в парламенті коаліція більшості, сформована з фракцій і народних депутатів, до якої згідно з Регламентом мають входити не менше 226 нардепів, чи немає такої. Вища математика для хитро витесаних…

          З недалекого минулого: травень 2012-го...     

         Нині вони П. Порошенко та В. Гройсман налаштовані крокувати далі, прибравши нарешті з дороги ненависного А. Яценюка. Зробивши пана Гройсмана новим претендентом на звання ще одного українського мільярдера на крові голодних, буквально розорених українців. Ось чому так злісно і болісно шарпається Кролик, не бажаючи здавати рясну і щедру посаду.

                Зухвалість ситуації полягає ще й у тому, що один із «мочеморд» із нічної «візантійської сімки» на Банковій теж вирішив «підлататися» свіжою посадою. Про яку він мріє віддавна. Сам чував з його уст про подібне. Не тепре, а значно раніше. Йдеться про пост генпрокурора. За котроюсь там шкваркою перший якось сказав, мовляв, подам подання на тебе лише тоді, коли виполохаєш Сєню і всадовиш на його місце Вову. Ось тому цей  «поліглот», який завчив на нарах три десятки фраз з буцімто «трьохсот прочитаних книг», геть зірвався з катушок. Став від імені СЕБЕ любого пропонувати на посаду прем’єр-міністра України пана Гройсмана, як того бажає їхній повелитель. Покрутіть синхрони з позавчорашніх випусків теленовин на каналах. Там чітко звучить: «Я запропонував на посаду прем’єр-міністра Володимира Гройсмана…» Великий візантійський повелетель! Не дивно, що після цього збунтувалися і Яценюк, і буковинський дивак-Бурбак, які заявили, що «еНФе», хоче бачити на пост глави Кабміну офіційно затверджену коаліцією особу.  Словом, сказали, Юра, пішов ти далеко…

Ввірувавши в те, що йому, доморощеному "поліглоту"-анекдотисту, довіряють і його слухають буцімто всі, він сьогодні почав стверджувати повну єренду про те, що на посаду генпрокурора, мовляв, конче потрібно ставити людину, яка ніколи не працювала в системі прокуратури. Явно ж натякаючи на себе, позаяк завтра передбачається голосування проти Шокіна. Його вже раз послухали: поставили генпрокурором не прокурського, а міліцейського генерала Ярему, який свого часу був правою рукою міністра-соціаліста, ходив за ним, як голка за ниткою. Хоча напред було всім відомо, що в прокураторі міліціянта не потерплять. Бо це все одно, якби залізничника-практика поставити управляти авіарухом... Тому й таким виявився попрередній результат...

Що ж стосується нинішньої рокіровки на гепрокурорівському посту, то тут підхід особливий. Шокін - кум Петра Олексійовича, ось такий же, в цьому ж самому особливому ранзі чоловік має й заступити замість нього престол на Різницький. Візантійщина - так уже у всьому. А Юрій Віталійович знаходиться якраз у цій ваговій категорії. Та ще ж і багато анекдотів про кумів знає. І цей ось теж, здається, від нього:

- Куме, а ви хотіли б попробувати секс втрьох? 
- Ну та, хотів би... 
- То біжіть додому, може, ше встигнете.

                Можна б ще було додати сюди декілька свіжих цікавинок з життя нашої так званої «Иліти», яка прорвавшись на верхні поверхи влади розжиріла на крові та сльозах українців після трагічного Майдану. Вирішила, що ось саме вона вхопила Бога за саму бороду. Але мене понад усе  тривожить те, що за березнем йде, зрозуміло, квітень, а там і травень. Не смійтесь з цієї банальності, за нею великий зміст. Позаяк, я ще з кінця минулого року пишу в своїх блогах, кажу у виступах на телеканалі 112.ua, що два наступні календарні місяці нинішнього високосного року, як переконав мене один знаючий чоловік, стануть, на жаль, найбільш гарячими і проблемними для нинішньої влади в Києві. На що, власне, думаю, натякав і Путін на таємній нараді в Кремлі, про що мовилося на початку цієї публікації. Знаю, що будуть вила й кров. До цього, на жаль, знедолений народ ось уже місяць з усіх сил підштовхують бездарний і злодійкуватий А. Яценюк, брехливий П. Порошенко, хитрий угодник Гройсман. Скільки й чиєї вини в тому, що доводиться людям не жити, а буквально кожен день виживати, вони й нарешті розберуться. До того ж, дасть Бог, можливо, з полону повернеться, поправить своє здоров’я Надія Савченко, якій, між іншим, втрачати нічого. Вона ж точно запитає у цих недолугих правителів, чому вони нічого робили і не роблять за для звільнення українців з московітського полону. Одне слово, може бути надзвичайно весело. На рівні з історією Чаушеску в Румунії,  Каддафі – в Лівії. Запам'ятайте: квітень-травень 2016-ть.

Уже не одноразово помічаю в руках футбольних фанатів дурновате гасло, виписане в безграмотній, репаній формі: «Вперед Україна!», хоча потрібно було б, відповідно до форм і норм літературної української мови, написати так: «Уперед, Україно!». Невже ж таке скудоумство в наших футбольних функціонерів, які б мали опікуватися цими зовнішніми факторами напередодні поїздки збірної України на футбольний чемпіонат ЄВРО-2016 до Франції? Хіба ж вони не знають, що на подібний кшталт загалом скроєний лозунг збірної Московітів – «Россия, вперед!» І не сьогодні це, до речі, зроблено, а давно. Тому повторюватись – означає ще раз ганебно мавпувати перед рашою. Хіба ж, не вистачає власних мізків, аби подалі відійти від кличу проклятих ординців, згидувати ним? Чи, власне, можливо, саме таке завдання й стоїть перед зрадницькою «п’ятою колоною», яка сформована в Федерації футболу України (ФФУ), щоб далеко не відбігати зі своїми патріотичними неокозацькими, свіжо українськими гаслами від ворогів наших заклятих. Бути в їхньому сірому руслі, як переконливо свідчить це нинішнє гасло?  Чи навіть точніше буде сказати – під ними. Позаяк мені розповідали знаючі люди, вся документація в ФФУ і далі ведеться несуразною мовою окупантів. Усі наради також. Більше того, ні в ФФУ, ні в тренерському штабі збірної так ніхто й не може вголос сказати, визнати, що під національні кольори наших збірних не можуть запрошуватись спортсмени, які останнім часом, покинувши Україну, потяглися за довшим доларом США в футбольні клуби ненависної Росії, фактично зрадили інтереси нашого народу, українських уболівальників. Продалися московітам, тепер звідти просяться, б’ють копитами, пропонуючи себе під штандарти української збірної. Бо ж нікому вони там не потрібні, навіть тоді, коли вважають себе геніями і класиками гри в шкіряний м’яч. Та й тут, після зради, - ТАКОЖ.

І пора запитати з того, хто дав дозвіл в молодіжну футбольну збірну гукнути якогось там Зінченка, здається з затрапезної їхньої Уфи. Того самого, котрого, за чиїмось там закулісним повелінням уже було навіть випускали на поле в матчі основної збірної команди. Одне слово, перетворюють головну команду в доповнення до збірної недолугого Башкорстану, звідки приїжджає той нічим не примітний хлопчина. Подібного за рівнем та класом гри якому десятки є в Україні.

                Особливо прикро з того, що примітивне, упосліджуване ворогам нашим футбольне гасло цими днями довелося помітити навіть у руках великого футболіста і українця-патріота Артема Федецького. Аж досадно стало. Невже не має кращих закликів, відозв, хлопці-футболісти? Хоч би цей безсмертний клич – «Слава Україні!». Та він, як промінь сонця над усіма стадіонами міг би зійти. Коли й це гасло не подобається, ще е є час, аби придумати, навіть конкурс оголосити на найкращий клич для футбольної дружини України. Тільки ж не повторяйте московітське скотодумство. Не сподобляйтесь золотій орді!

Той примітив, який побачив у руках Федецього, нагадав мені, що саме з цим зросійщеним лозунгом, якщо пригадуєте, не так давно на парламентських виборах бігала кукурудзяними полями Київщини такий собі недалекий політик Наталя Королевська. Скільки їй не підказували, як потрібно правильно вимовляти клич – «Уперед, Україно!», вона на московський копил ліпила одне безглузде – «Украина, вперед!» Ну, не збагнути людині. Не дано…

Найбільш парадоксальним у тій смішній і дрімучій ситуації було те, що в підручник у пані Королевської тоді вшивався, як ви думаєте, хто? Та, звичайно ж, колишній футболіст київського "Динамо" та італійського «Мілана» Андрій Шевченко. Хитра бестія політик, змусила його викласти з власної кишені на розкручування її недолугого проекту аж десять мільйонів гривень! Своєрідну плату за депутатський мандат, який Андрію лише снився. Краще б він багатодітним сім’ям вулицю шикарних котеджів купив. А так всі грошики на вітер пустив, під неоковирний і репаний лозунг, на московський копил. На що від людей навіть спасибі не заслужив.

Як дивно все в історії повторюється. Знову звучить повсюдно зліплений з москальського багна гнилий, гидкий і неоковирний лозунг. На флагштоках повторення безграмотного гасла «Вперед Україна!», і Андрій Шевченко цього разу вже один з тренерів футбольної дружини, яка під цим дурнуватим кличем має виходити на футбольні поля Європи. Чи знайдеться той, хто поламає повторення попереднього провалу відомого футболіста, а за одне з ним і фіаско всієї футбольної України. Бо в енергії кличу від московітів та недалекої Н. Королевської стовідсотково закладена поразка. Нам же ж потрібна: "Слава Україні!" І Героям-футболістам Слава"!

Не мовчіть, друзі! 

   Що ж, панове, всіх сердечно вітаю з успішним арештом заядлого сепаратиста і колаборанта колишнього начальника ГУ МВС у Вінницькій області. Зверніть увагу, ще 28 лютого ц.р. я опублікував пост, озаглавлений «Ганебна зрада в Нацполіції» - відгук на призначення московітського ідіота, який хлібом-сіллю в ресторані Севастополя зустрічав-вітав заджмелений «руський мір» в особі безмозкого орангутанга на прізвище Валуєв. Це ж треба бути такими прицуцуватими, як казали в моєму селі, «реформаторами»  Нацполіції, щоб рашівське бидло, яке бігало з триколорами і георгіївськими стрічками по Криму, призначити на головну поліцейську посаду в геть україномовному регіоні – на Вінниччині. Щоб воно, паскудне, одразу почало вимагати всі доповіді і документи перекладати йому на мову окупанта. Призначати собі в заступники людей русковорящіх з Донбасу. Одного з них привіз з Луганська.

Тому, як на мене, в сусідніх камерах з «отщєпєнцем» СБУ мають допитувати нині й імпортних «грузінскіх дєвочєк», які, звичайно ж, успішно завалили справу реформи правоохоронної системи в Україні. І не лише тому, що нині, для прикладу, в Києві за добу викрадають в середньому тридцять (!) авто (такого в житті не було ніколи!), наяву десятки нерозкритих убивств, тисячі інших «висяків»-злочинів. За цей один факт призначення сепаратиста і колаборанта на найвищу посаду в регіоні, завізних подружок пана Саакашвілі потрібно судити. Це на моє приватне переконання! При цьому конче трабе виявити, а хто ж їх зобов’язав призначити в Вінницю москвофіла і зрадника України на головний керівний пост? Фактично на вакантну посаду генерала! Які були мотиви цієї ротації з Чернігова, де вже українці-патріоти помітили за московітом антиукраїнські настрої, до Вінниці? Значить, ховали кінці в воду? Тепер потрібно, щоб ці шнурки спливли. Належить виявити всі внутрішні пружини механізму просування представників агресивної п’ятої колони на командні висоти. І, напевне, не лише в самих лише правоохоронних органах.

Думаю, що поліцейські начальниці - «грузінскіє дєвочкі» підходять до призначення в українській поліції занадто спрощено: с рускоязичними їм легше працювати. Тому насамперед проштовхують таких. Позаяк не розуміють ні нашої мови, ні нашої ментальності, вони банальні, навіть примітивні, якби їх не хвалили Порошенки-Саакшвілі, примітивні заробітчани. Їм що не все одно, хто  там буде верховодити на місцях. Лиш би носили американські черевики й кашкети і їм славно козиряли. Це і є зрада інтересів Революції гідності, якій потрібна була не зовнішня шкаралупа, з поліцейськими у білих рукавичках, які бабусь переводять через вулиці, а стержневий ефект. Щоб загартовані в запеклій боротьбі з російськими шовіністами національно-патріотичні кадри висовувалися на команді висоти в поліції. Щоб українська поліція була українською, україномовною. Щоб до керівництва підрозділами в регіонах і на місцях приходили підготовлені українці-патріоти.

Ви ж подивіться, такий страшенний кадровий, репутаційний провал у Вінниці, а ніхто ніде й не писне ан верхніх щаблях влади. Начебто все так і повинно було бути. Тільки прості люди, вінничани, насамперед активісти Автомайдану, густою й непоборною стіною виступили проти дивної комплоти, стали розмотувати клубок сепаратистсько-колаборантської змови. Заблокували роботу головного управління МВС України у Вінниці, стали палити шини під центральною поліцейською установою, вимагали прибрати русофіла з поста і з області. На підмогу вінницьким, прибули Автомайдани з ряду інших областей України. Вони заявили: буде заблоковано всі автотраси, поки сепаратиста не приберуть з подільської столиці.

Чи правомірно це? Звичайно, що так. Люди, напевне, повинні вже обирати своїх поліцейських керманичів, як подібне здійснюється в вільних демократіях світу, відтак, нізащо не допустити того, що як планувалося тут, аби ГУ МВС управлялася з Москви. Це була б повна зрада тих, кого вінничани за останні роки спровадили в останню путь, як героїв оборони Донбасу. А прощаються вони з загиблими на Театральній площі міста, на якій, до речі, знаходиться і ГУ МВС.

У згадуваній вище публікації і іншій – від 6 березня ц.р. – «Гнила поліцейська перевірка у Вінниці на сепаратизм», я говорив про хорали російськомовних на підтримку сепаратиста, які зазвучали в нашій пресі після акцій Автомайдану у Вінниці. Мовляв, переслідують підполковника поліції, як писав такий собі модний київський рускій пісар Кіріл Сазонов, за переконання й погляди мовбито його дружини. Ще цей борзописець на всі цимбали вихваляв свого "соплємєнніка", як начебто борця з корупцією та наркотрафиком. Цікаво, звідкіля він взяв ці чесноти, якими так щедро нагородив сепарюгу? Напевне, зі стелі. Воно й зрозуміло, відсутність фактів завжди окрилює фантазцію. Так російськомовні прокладають шлях до влади новим своїм  "Моторолам".

Спасибі, підключилися інші журналісти-патріоти, виявили кадри колаборанта геть завішаного георгіївськими стрічками 9 травня 2014 року, бадьорі коментарі цього дня путінському телеканалу Раша Тудей зі схваленням анексії Криму. Якщо це не доказ сепаратизму, підтримки загарбників, тоді чому ми не дивуємось, що в обласній державній адміністрації Львова чиновника звільнили за те, що він послуговувався російським доменом ru у власній електронній пошті.  

Думаю, що Автомайдан має довести розпочату справу до логічного кінця. Добитися того, щоб був повністю розмотаний клубок цього дивного плетива сепаратистського гнізда у Вінниці. Хто за цим стояв, стоїть? Хто той головний "фахівець", який підібрав на посаду в таку "блатну" область українофоба? Хто і чим з ним за подібне рорзраховувався? Які ще подібні кадрові "підсніжники" на нас очікують? Чому мовчали і досі мовчать Порошенко та особливо Гройсман. Він же ж такий уважний до людей в міліцейській формі. Буквально напередодні 2016 року, коли у Вінниці помер один з очільників міліції, він покинувши всі столичні справи, приїхав на похорони, організував погребіння покійного за державний кошт, виступав з промовами, які транслювало місцеве телебачення. А тут немовби в рот води набрав…

Запитується: чому?

Вершиною безумства нинішньої політики Банкової – узгодження керівництва окупованих територій з Кремлем. Завдяки політиці Путіна і його кліки в Донбасі втрати України сягають без малого десяти тисяч українців, але, читаємо в стрічці новин: «президент Петро Порошенко зацікавився створенням в захоплених бойовиками районах Донеччини та Луганщини адміністрацій, які очолили б фігури, що влаштовують і Київ, і Москву ». Це не що інше, як план урегулювання ситуації, запропонований Віктором Медведчуком. А хто такий Медведчук? Кум Путіна.

         Той самий Медведчук, якому приписують авторство так званих Мінських угод, які беззаперечно схвалив пан Порошенко. Котрі є вбивчим зашморгом на шиї України. Насамперед, з виборами на окупованих територіях до часу звільнення окупованих земель загарбниками, зі зміною державного укладу в нашій унітарній державі. Що насправді для нас смерті подібно. Це все одно, якби будинок захопили терористи, розваливши частину стін його, а ми ставили завдання спершу відремонтувати споруду, де засіли терористи,  а вже потім викурити звідти бандитів. При чому, весь абсурд полягає в тому, зо Європа вимагає вибори провести до кінця червня цього року. Якась фантасмагорія – не інакше.

І ось у Києві вже й назвали своїх начальників для загарбаного, знищеного до тла «руським міром» Донбасу – Р. Ахметова та Ю. Бойка. На заміну бандитам О. Захарченку та І. Плотницькому. Гарна метаморфоза. Чекають лише на згоду Москви. І тут все діється, за доброю старою традицією, що останнє слово залишається за «старшим братом». Пан Порошенко вже готовий танцювати «польку бабочку» з Ахметовим і Бойком в Іловайську, Дебальцевому, де ще лежать не всі підібрані тіла наших вояків. Яке святотатство!

А навіщо Ахметов та Бойко. Хіба не краще було б вернути у стрій Гіркіна і Бєса? Вони зарекомендували на Донбасі вельми вдатними бойовими менеджерами. Петро Олексійович, напевне, якось за опівніч... буде не проти... 

         Я лише запитаю: а за що поклали життя майже 2,5 тисячі воїнів-героїв України? Хіба нам раніше не було відомо, що названі вище особи, які нині миляться в начальники для бойовиків на тій стороні конфлікту, були на стороні вати? Невже для цього потрібно було вбити майже десять тисяч наших громадян, основна частина яких ні в чому не винні цивільні особи? Хай їх і призначає Москва. При чому тут Україна?

         Якщо проводити вибори в окупованому Донбасі, на чому затято наполягає Захід, то найперше необхідно провести перепис населення в окупованих територіях. Не реалізувавши цього важливого статистичного процесу, коли частина населення Донбасу, в результаті агресії Росії розбрелася по всьому світу, ми отримаємо фейк за результатами «волевиявлення» відповідно до довоєнних лекал Партії регіонів. Тобто, все повертається на минулі місця, тільки без царських портретів Януковича на виборчих дільницях. І тому, зрозуміло наперед, що стовідсотково отримаємо повну зраду інтересів української держави, в чому заінтересовані Кремль, і, мабуть же ж, Ахметов поспіль з Бойком. Будьте певні, що за цією ж виборчою процедурою вони будуть вимагати і виборів до Верховної Ради, які були пропущені тут у жовтні 2014 року. Оскільки, і це видно з усієї вірнопідданої щодо забаганок Москви політики Банкової, Порошенко погодиться й на таке. В такому разі на осінь можна очікувати, що в парламенті з’явиться потужна, підсилена відвертими бандитами з Донбасу, опозиційна антиукраїнська фракція. Ми отримаємо в ролі недоторканих осіб нинішніх донецьких убивць і військових злочинців у Києві, і по всій Україні.

         Такий результат угодництва і співпраці в рашівськими окупантами з «урегулювання» конфлікту в Донбасі на умовах Медведчука і Путіна. Яким уже відверто, не криючись підігрує пан Порошенко. Тому єдиний варіант для України – негайно визнавати так звані ДНР та ЛНР терористичними угрупуваннями.

Такий законопроект зареєстрований 26 січня 2015 року і пилиться вже понад тринадцять місяців у Верховній Раді. Доказів цього «статусу» протиправних колабораціонізмських проявів у Донабасі - тисячі. За таке розв’язання проблеми виступає заступник керівника парламенту Оксана Сироїд. Потрібно лише підтримати її. Це шлагбаум для всіх протиправних спроб шантажу України різними «друзями» з-за кордону, які готові здати Україну Московії через вибори на Донбасі, узгодження якихось васалів для керівництва окупованими територіями від імені начебто і Москви, і Києва. З терористами, якщо такими визнають провальну Новоросію, яку намагався створити на наших землях Путлєр,  ніхто не вестиме ніяких перемовин: бандитів або витісняють, або їх знищують. Це єдиний законний шлях до розв’язання проблеми окупованих територій. 

    Учора Росія зробила дві заяви, щодо бранців, по яких на весь світ плачеться Україна. Перша стосується Надії Савченко. Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков прокоментував заяву президента України Петра Порошенка про готовність Києва обміняти Надію Савченко.  Зокрема, Пєсков заявив наступне:

"Ми, безумовно, зафіксували вчорашню заяву президента України, більшого я сказати не готовий, можу також сказати, що ми також зафіксували сьогоднішню заяву адвоката Савченко, в якому він заявив, що підсудна вийшла з голодування. І ще раз хочемо нагадати, що йде судовий процес". Президент України Петро Порошенко заявив про готовність обміняти утримувану в Росії українську льотчицю Надію Савченко, якщо надійде відповідна пропозиція. При цьому, Порошенко підкреслив, що за два роки жодної пропозиції про обмін Савченко не надходило.

Друге - питання щодо повернення в Україну інших політв’язнів. Міністерство юстиції РФ повідомило СЬОГОДНІ про отримання звернення від України щодо передачі режисера Олега Сенцова і ще трьох засуджених громадян України та розгляне його протягом 30 діб.

         Про що це все свідчить? А про те, що Банкова впродовж майже двох років жодного разу (!) не заїкнулося перед РФ про захист інтересів своїх громадян. Дехто просто безчесно брехав усьому суспільству, матері Надії Савченко, що докладаються всі зусилля для звільнення наших хлопців і дівчат з полону. Ви ж, сподіваюся, пам’ятаєте, як було заявлено, що штурман вертольота повернеться до Марії Іванівни Савченко не пізніше травня 2015 року? Правда нарешті відкрилася.

         Знову обман, злуда.

         Іще пів року тому завершився судовий процес над Олегом Сєнцовим та Олександром Кольченком. Уже тоді потрібно було ставити питання про обмін цих патріотів, Геннадія Афанасьєва та інших. Про необхідність відбування ними покарання в Україні.

         Але в Києві щодо цього жодного поруху. Тим самим вся бюрократична машина фактично допомагає ворогам знущатися над нашими героями. Лише 10 березня ц.р. десь, у когось щось проснулося, нарешті підготували звернення до Московітів щодо обміну полонеників. Просто ті відбірні ідіоти, які б мали підготувати чолобитну ще шість місяців тому, пройти з нею всі відповідні узгодження (уночі, якщо потрібно!), напевне, ніколи не сиділи в тюрмі. Не знають, що це за муки нелюдські насправді. А їх би за таке святокрадство бодай на п’ятнадцять діб за черствість посадити на нари! Заразом, звичайно ж, з першими особами, які обманюють, брешуть, пиячать, забуваючи про все. Дорвалися, бачите, до влади. Ненамилуються своєю ілюзорною високістю, яка зміліла в народі до жаб’ячого хвоста.

         Тому я просто радий, як рашівці познущалися над всією пихатістю небожителів Банкової, розігравши, зокрема, прес-секретаря глави держави. Доказавши тим самим всьому світові, що чиновники АП ні разу з липня 2014 року. часу викрадення Надії Савченко з України, не спілкувалися з адвокатами мужньої льотчиці. Не кажучи вже про патрона пана Цеголка. (У цьому можна переконатися наяву тут).

         Де вихід?

         Я його для себе побачив у новому вірші, який у стилі Тараса Шевченка написаний, як мені пояснили, священнослужителем Московського патріархату, котрий прізвище своє засвічувати поки що не може:

Спи, Тарасе, маєш часу, не прийшла година,
Ще на ноги не піднялась твоя Україна,
Ще торгується ж… з ляхом, а москаль сміється,
Кров невинна українська на Донбасі ллється.

Ще не впала Божа кара лютому злодію,
Що доконує в темниці молоду Надію,
Ще розбійники у Раді лице своє білять,
А тим часом між собою Україну ділять.

Не поділять — не допустить Бог Всевишній глуму,
Не продасть народну волю Порошенко куму.
За молитви чистих серцем вистоїть держава,
І вернеться в Україну і сила, і слава.

Усміхнеться брат до брата, Дніпро звеселіє,
Близиться година свята, радуйся, Маріє!
Об ’ єднаються за правду християнські люди
Спи, Тарасе, любий батьку, ми тебе розбудим.