Як тепер селянам жити без доктора?

ВИШНІ БЕЗ ДОКТОРА КУТАФ’ЄВА

Про таке сумно і важко писати, але треба. Сьогодні, 7 грудня ц.р., у Джурині на Вінниччині, після важкої хвороби, на 70-му році життя, помер лікар-терапевт Віктор Борисович Кутаф’єв. Доктор, якого знали тисячі людей, зараз ви зрозумієте чому, пані й панове. Люди, яким він допомагав усе своє життя. Приходив на поміч у найважчу годину, незалежно від того, де знаходився його пацієнт, котра була пора доби. Віктор був, сказати б, людиною всюдиходом. Для нього завжди була «льотна» погода, не залежно від того чи на дворі спекотно, чи мела жахлива хурделиця…

Мені випало навчатися з Віктором в одному класі. З деяких предметів, насамперед, математики, фізики, ми були з ним суперниками-конкурентами. Часто змагалися за те, хто швидше розв’яже ту чи іншу супер складну задачу, кого від школи пошлють на районну олімпіаду.

Прізвище «Кутаф’єв» у Джурині і довколишній окрузі віддавна добре знане, навіть, сказати б, знамените. Першою уславила його Вікторова мати – Євгенія Миронівна, котра була знаменитим на всю округу лікарем, поки наш населений пункт вважався районним центром, працювала головним районним терапевтом. Напевне ж, могла б вона поїхати кудись і далі, облздороввідділ неодмінно допоміг би такому знаному фахівцю з працевлаштуванням і житлом, але попри всі пересуди вона залишилася в Джурині, бо вже підростав син, якому треба було давати раду, вибирати професію.

І ось, здається, 1964-го, коли до дев’ятого класу нашої середньої школи з восьмирічної школи, яка також була тоді в селі, прийшла група наших ровесників, серед них найбільше виділявся світлочубий хлопчина Віктор Кутаф’єв. Грамотний, начитаний. Зовсім, не мамкин синочок, як можна було б подумати, а гарний, порядний хлопець. Дівчата не безпричинно били за ним «каблуками»…

Ми випускалися зі школи знаменитого 1966-го. Одразу 120 сільських хлопчаків та дівчат тоді отримали атестати зрілості.

Знаючи майже кожного випускника, я б ніколи не міг тоді подумати, що з них усіх, закінчивши навчання у Вінницькому медичному інституті назавжди повернеться у село саме він, Віктор Кутаф’єв. З вигляду і по внутрішньому духу інтелігент, зовсім не селянин. Як і матір – терапевт. Відтак, якийсь час у Джуринській дільничній лікарні, котра обслуговує добрий десяток ще й довколишніх сіл, було два фахівці цього профілю.

Уже незабаром, приходячи на прийом, люди вибирали, до кого записатися на прийом – до знанного, зрілого фахівця Євгенії Миронівни, чи до Віктора Борисовича. Молоді, звичайно ж вибирали сучасного фахівця, позаяк він багато читав, чимало знав медичних новинок, часто їздив на семінари, практикуми, передплачував новинки лікарської науки. Так у матері під боком виростав, облаштовувався справжній її фаховий конкурент. Чому вона, звичайно ж, тільки раділа…

Головне ж бо, утворювалася терапевтична династія Кутаф’євих, котрі вислухали за своє життя, напевне, до мільйона людських сердець подолян.

Віктор завжди був новатором. Як кажуть, продвинутою людиною у своїй галузі.

Ось моя дружина, вранці сьогодні дізнавшись про цю жахливу новину із Джурина, зі слозами на очах згадувала:

- Віктор Борисович був надзвичайно уважною і чуйною людиною. Ти, мабуть, цього і не пам’ятаєш, - звертається до мене Ольга Іванівна, - а я ніколи не забуду одного випадку. Дочка наша ще геть малою тоді була. А тут десь вірус завіявся, у мене невідомо звідки розвився гайморит. І так прикладає, дитину доглянути, не можу, хоч бери та й плач. І що не робили, які ліки не застосовували, одігнати болячку не вдавалося. А тут Кутаф’єв тобі у справах зателефонував. Я вихопила трубку, його запитую: «Вікторе Борисовичу, порадь, що робити?» А він наче чекав цього питання і тут же каже: «Я зараз якраз у Києві. Повертаюся з поїздки до Москви. На семінарі був. Купив там одні чудо-ліки, які, переконаний, тобі якраз обов’язково допоможуть…» За годинку калать-калать у двері – Кутаф’єв на порозі. Дістає з сумки новий ще тоді, невідомий у наших краях французький препарат «Біофарокс». Він тоді до Києва ще, либонь, не дістався. «Зараз же починай вживати», - наполягає Віктор Борисович. «Ти ж, напевне, комусь його везеш?» - кажу. Відповідає: «Головне, щоб тобі допомогло, а я тепер знаю, де його купити. Сьогодні ж зателефоную, мені ще пришлють…» А ось ліки від Кутаф'єва мене просто таки врятували, -закінчує рохповідь Ольга. - поставили на ноги. Усе життя вдячна Віктору Борисовичу… Ніколи не забуду...

Кутаф’єв, вельми чутливий до всього прогресивного, мабуть, чи не першим відчув віяння нового часу в медицині і суспільстві, важливість надання якісних послуг населенню, що називається, не по-старинці. Літ понад двадцять тому він спробував було створити в умовах діяльності державної медицини приватне відділення лікарні сільського типу. Використав для цього приміщення закинутого колись протитуберкульозного диспансеру, що якийсь уже час пустував на високому подільському горбі над селем. За допомоги ще тоді здрастуючих сільських і фермерських підприємств, громад Джурина і ряду сусідніх навколишніх населених пунктів, відремонтував будинок з підсобними приміщеннями. Побілили люди, буквально вилизали палати, функціональні кабінети. Виглядало все немовби привабна лялька, а не частина дільничної лікарні. З високого подільського пагорба видно дуже далеко на всі усюди, спекотної пори, є де сховатись у затишному палісаднику. Одне слово, як розіллється медом літо, все стає схожим на справжній курорт, організований поруч із домом. А під рукою завжди уважний, усе знаючий доктор...

О, що вже ж тут почалося! Люди буквально на руках доктора носять, прийомне відділення у нього відвідувачами буквально забите, черги людей на оздоровлення вишикувалися, справжня сільська "Феофанія" в Джурині облаштувалася, їй-право. Нові діагностичні апарати, в цих краях ще невидані, з'явилися. А ось районне медичне начальство буквально дибки стало: одну за одною посилає комісії з перевірками, летять звідтіля суворі вказівки: «Негайно закрити новий стаціонар, він протиправний!»

Якось уночі у мене дома лунає дзвінок у двері, відкриваю їх - Віктор на порозі. Пролетів сам за кермом 360 км від Джурина до столиці, на очах ледве не сльози стоять: «як же ж можна закрити, коли туди вкладено стільки сил і старань? Люди з інших сіл приїздили приміщення штукатурити, - казав. - У мене черга на лікування пацієнтів із райцентру… Їх, мабуть, завидки беруть…»

Вранці ми були з Віктором Борисовичем першими відвідувачами у мого доброго приятеля, тодішнього Міністра охорони здоров’я України Володимира Івановича Мальцева. Уважно вислухав, задав він ряд питань сільському доктору. Викликав на зв'язок керівників медицини Вінницької області і Шаргородського району. Що казав – не так важливо. Але щиро дякував доктора за новаторство, за напористість. Просив не здаватись… Дякував і мені, що познайомив його з такою цілеспрямованою, цікавою людиною...

Але влада в Україні міняється швидше навіть, як листя на деревах. Прийшов новий міністр, Кутаф’єва знову почали душити ті, кому через нього дали копняків під зад, мабуть, іще з більшою снагою, бо до справи примішалася ще й ганебна людська злоба. Тоді на захист свого лікаря і створеного нового відділення лікарні виступили люди. Власне, мешканці багатьох навколишніх населених пунктів, які десятиліттями лікуються у доктора Кутаф’єва. В село, яке бурлило натовпами ображених мешканців, приїхали зі своїми установками телевізійники, які вели прямі репортажі з барикад, котрі тримали відважні вінничани проти медичних бюрократів. Ось де втрачав своє здоров’я, вкорочував свій вік клопітний і непосидючий Віктор Борисович.

Як же ж мені хочеться тут, при кінці цієї сумної оповіді, написати, що Віктор усе-таки переміг у тому жорсткому протистоянні. На жаль, же ж ні, не виходить. Тай хіба ж можна було йому перемогти? Ви всі добре знаєте, що у нас твориться з сучасною медициною. Хіба він міг перемогти, коли вся владна вертикаль проти того, щоб українець був живий та здоровий.

Одне достеменно знаю: мій славний, примітний однокласник у Джурині, та й на всьому тому південному кутку квітучого вінницького Поділля своїми моральними, професійними чеснотами був яскравим, нев'янучим зразком для всіх. Виділявся з-поміж інших шляхетними прикметами свого добродушного характеру. І це істинна правда!

…Нині із села з жахливою новиною про смерть доктора Кутаф’єва обізвалося до мене аж декілька людей. Одна із моїх землячок, схлипуючи у телефонну трубку, розповідала:

- Якою ж був він доброю людиною. Я якось лежала в його відділені. Він слухав моє серце, міряв тиск. Коли заходить одна жіночка, і приносить кульок. Ложить його на стіл біля доктора. «Що це таке?»- запитує її Кутаф’єв. Тітонька каже: «Ви мене якось лікували і я тепер, слава Богу, уже й бігом бігаю, і навіть на дерево можу залізти… Знаю, що ви дуже любите пиріжки з вишнями, оце ж нарвала смачненьких вишеньок та спекла свіженьких, вирішила вас почастувати. Вибачайте…» Доктор відкриває кульок і відсипає мені половину. Таким він мені назавжди запам’ятався…

Наступної весни знову буйно зацвітуть джуринські вишні. А які ж вони там у Придністров'ї кучматі! Але вже без Віктора Кутаф'єва... Жаль...

Земля тобі пухом, незабутній друже-однокласнику!