До вашої уваги історія учасника 2-ї Світової війни, українця, реального героя, яким варто пишатись і шанувати все життя, на відміну від ряжених клоунів, обвішаних металевими бляшанками на грудях, які почали бойові дії, якщо вірити їхнім метрикам про народження - із 5-річного віку.


"МЫ И БЕЗ УКРАИНЫ ПОБЕДИЛИ БЫ" (В.Путін)
Бездержавні нації нидіють під пресом державних, які намагаються  їх  поглинути, а чоловіків використовують, як гарматне м'ясо.
(«Per  aspera  ad  astra»  Ігор Копотієнко)
Юрій Миколайович Коваленко народився 13 травня 1926 року. Після закінчення сьомого класу мати віддала Юрка у льотну спецшколу до Києва. 1941 року Коваленко закінчив Київську спеціальну авіаційну школу. Коли німці напали на Радянський Союз, він написав заяву добровольцем на фронт. Але його, 15 річного, відправили додому. Тоді він дописав собі 2 роки і Печерський військкомат на початку липня направив його на місячні курси саперів у школу молодших командирів, після закінчення яких призначили командиром взводу мінерів.

Німці вже взяли Житомир і рвалися до Києва. Взводу було поставлене завдання: замінувати поле за Голосіївським лісом. Під час наступу один німецький танк прорвався через мінне поле і піддав обстрілу радянські позиції. Командир показує на німецького танка: "Сержант Коваленко, это твоя работа?!!".
Довелося виправляти прорахунки. Зв'язав 5 пляшок із сумішшю Молотова і поповз 300 метрів до танка. Запалив суміш і закинув на броню. Коли танк спалахнув, німці почали вискакувати з люків. Він перших трьох по черзі перестріляв. Четвертого узяв живим. Виявилося, що це командир танкової роти. Полоненого захотів допитатити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. За цей подвиг Коваленку вручили медаль "За бойові заслуги" і присвоїли звання лейтенанта".

Під час однієї важкої розвідки боєм, у якій загинуло 182 бійці, Коваленко бере у полон німецького кулеметника, за що його нагороджують медаллю «За відвагу» і присвоюють чергове звання.
У Сталінграді для поповнення роти Юрію Коваленку пропонують рокосовців, (колишніх засуджених). Він звертається за порадою до політрука, старшого лейтенанта Сміщука. Той без вагань радить:
 – Бери рокосовців. Ці не підведуть. Комуністів-кар’єристів і комсомольських вискочок не бери.
Розвідрота рокосовців стала для Юрія Коваленка дружним родинним домом. І коли його поранив німецький снайпер, він не відлежується в госпіталі, а втікає до своїх рідних розвідників, не дочекавшись закінчення курсу лікування.
На пораненні Юрія Коваленка якийсь майор медслужби зробив сенсацію. Він надрукував у "Віснику воєнно-польової хірургії" статтю із патетичним заголовком "Людина поранена в серце" і розмістив рентгенівський знімок, на якому зображено траєкторію польоту кулі у тілі Юрія Коваленка: від ключиці через ділянку серця і до хребта. Коваленко прочитав її, написав звернення до начальника лікувального закладу: "Прошу виписати мене, оскільки відчуваю себе здоровим. Уколів не потребую, бо вони нічого не дають. Я йду у свою роту до своїх гвардійців. У роті я швидше одужаю. Прошу не вважати мій вчинок втечею".
 Начальник шпиталю передав цю статтю зі зверненням Юрія Коваленка начальникові Головного політуправління та заступнику наркома оборони Левові Мехлісу – мовляв, дивіться, який патріотизм демонструють радянські бійці у Сталінграді: поранений у серце відмовився від лікування, втік у свою роту!
Мехліс із цією статтею до Сталіна. Той проглянув, викликає головного хірурга Радянської армії генерал-полковника медичної служби Ніла Бурденка.
 Діалог Юркові Коваленку передав сам Бурденко:
 – Читали?
 – Нет, товарищ Сталин, — відповідає Бурденко.
 – Почему?
 – Времени нет.
 – Так что, у товарища Сталина есть время читать ваши медицинские статьи, а у вас не хватает? Немедленно на аэродром и в Сталинград. Разыскать, спасти и обратно ко мне. Хочу сам посмотреть этого героя.

У Сталінграді знайшли Юрія Коваленка і привели до Бурденка. Після огляду головний хірург пояснив, що Юрія врятувала доля секунди, на яку стиснулося серце. І куля пройшла повз, не зачепивши його. Бурденко підшив, підлікував і повіз Юрія Миколайовича, уже в званні капітана, у Москву до Сталіна.
У передній кімнаті був Мехліс, який провів Юрія Коваленка до Верховного Головнокомандувача.
 – Это ты, капитан, человек, раненный в сердце? — почав Сталін.
 – Да, я, — машинально відповів Юрій Коваленко.
 – Как ты думаешь, мы удержим Сталинград?
 – Конечно, товарищ Сталин.
 – А почему ты так думаешь?
 – Потому, что так надо, товарищ Сталин.
Після цього виникла довга пауза. Юрій Миколайович, не дочекавшись команди, вирішив сам просити дозволу залишити кабінет.
 – Подожди, капитан, я хочу выпить за твое здоровье.
 – Я не пью, товарищ Сталин, – почав відмовлятись Юрко.
 – А что, по-твоему, товарищ Сталин пьет?
У цей час принесли в кабінет  пляшку грузинського вина "Сапераві" і два келихи.
 – Это самое лучшее в мире вино, – продовжував Сталін. – А еще оно знаменито тем, что это любимое вино товарища Сталина.
Сталін повільно відпив трохи вина з келиха. Кілька ковтків зробив Юрій Коваленко.
 – Ну что, капитан, будешь генералом? – запитав Сталін.
 – Нет, товарищ Сталин, не буду.
 – А почему?
 – Не хочу быть военным.
 – А кем хочешь быть?
 – Художником...
 – Ты, пока послужишь, генералом станешь, а потом... Давай еще раз за здоровье. Будешь жить сто лет и станешь художником...
Після цього келиха Юрко знову попросив дозволу вийти.
 – Разрешаю, кивнув Сталін.

Я – УКРАЇНЕЦЬ!
Тим часом у Сталінграді стало відомо, де розташувався штаб Паулюса. Радисти запеленгували, що німецькі команди ідуть з триповерхового універмагу на розі вулиць Радянської і Пензенської. Навколо універмагу стиснули кільце. Однак прорватись до штабу Паулюса ніяк не вдавалось. Кожен квадратний метр був під прицілом снайперів.
В архівах Сталінградського міськвиконкому було знайдено план каналізаційних колекторів. З ними ознайомили Юрія Коваленка і кинули на взяття штабу Паулюса. Через один з люків три бійці взводу на чолі з Коваленком потрапили в каналізаційний колектор і пробралися в двір універмагу.

«Я був першим радянським офіцером, який з двома солдатами увійшов до кімнати штабу і побачив генерала-фельдмаршала барона фон Фрідріха Паулюса – розповідає Юрій Миколайович. – Велика кімната, посередині великий стіл. І він стоїть: високий, стрункий, років за п'ятдесят. Він глянув на нас, забрьоханих, у валянках, шапках-вушанках, кожушках, все зрозумів і опустив погляд.
- Ви полонені. Прошу здати особисту зброю, – скомандував я.
Паулюс мовчки зняв ремінь, на якому висіла кобура з маленьким браунінгом. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. (Пізніше я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб цей ремінь лишили мені, але не залишили).
Потім зателефонував керівництву і доповів про арешт фельдмаршала. Надійшла команда, куди виводити. Пам 'ятаю, тоді в одній з московських газет – чи то в "Правде", чи в "Красной звезде" – була стаття під заголовком  "Вони взяли в полон Паулюса". Було ще чотири фотографії: ми всі у кожушках стоїмо. Представили всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу. Приємно було, що там говорити».

У кабінеті командувача Сталінградським фронтом Андрія Єрьоменка відбулося нагородження тих, хто брав у полон Паулюса. У президії сиділи Єрьоменко, Рокосовський, Ватутін, Хрущов. Маршал Жуков вручав нагороди. Коли дійшла черга до Юрія Коваленка, маршал зупинився.
-  Что, еще один хохол?
-   А я не хохол, – знайшовся Коваленко.
-   А кто же ты?
-   Я – украинец!
-   Какая разница – украинец, хохол!
-   Большая!
-   Интересно, а какая же?
-   Я по национальности – украинец, а хохол  –  это оскорбление.
-   Что же тут оскорбительного? Я, Жуков, – русский. Хоть десять раз назови меня русским, я не обижусь.
-   Если я, товарищ маршал, десять раз назову вас русским, вы, конечно, не обидитесь. А если я один раз скажу кацап — обидитесь.
-   Так ты, оказывается, националист? – підсумував Жуков.
-  Який націоналіст! Ви мене запитали – я вам відповів.
(Отоді я вперше почув слово "націоналіст". До того часу я й поняття не мав, що воно таке).
Чую, тиша, мовчанка серед генералів – чути, як муха пролітає. Застигли всі, зрозуміли, що ситуація загострилась. Я також відчув тривогу... (На той час моя свідомість була невисока. Я не розумів всієї глибини цього діалогу)».
Після цього Жуков підійшов до тумбочки, взяв орден Червоного Прапора і вчепив Юрію Коваленку.
- Ему, комфронт, и «боевика» (Орден Бойового червоного прапора) достаточно. Я, комфронт, из националистов героев не делаю. (Жуков – відомий дєлатєль «дєланих гєроєв»).
Так його викреслили із героїв.
Юрій Коваленко вийшов з кабінету. Згодом звідти стали виходити Єрьоменко, Хрущов, Ватутін.
«Поглядають на мене скоса, бояться й підходити. Підходить до мене Рокосовський – високий, до двох метрів, дуже красивий чоловік.  (Ватутін, Жуков, Хрущов були невисокого росту.)
- Ну, капітан, молодець! Дай руку! Ти – справді герой, мужня людина. Є поняття хоробрість, і є поняття мужність. Це різні речі, капітане! Хоробрість проявляється на війні, а мужність на килимах, у кабінетах. Таким будь, капітан, на все життя. Бачив таких генералів, увінчаних бойовими орденами у хоробрості яких сумнівів не було, а на килимі їм мужності бракувало. Але врахуй, капітан, ти нажив собі небезпечного ворога.
- Я Жукова знаю ще з Монголії. Це дуже жорстока, злопам'ятна і мстива людина. Я тобі раджу не потрапляти йому більше на очі».

ДО РЕЧІ - ПРО «ХОХЛОВ»:
30 квітня 1945 року, о 14-ій годині 25 хвилин лейтенант Берест Олексій Прокопович та сержанти М.Єгоров і М.Кантарія підняли над Рейхстагом Прапор Перемоги.
Русскому і грузину – звання Героїв, лейтенанту Бересту (українцеві), – Орден Бойового червоного прапора і замовчування.
Так, у протокольному документі тих років «Боевая характеристика знамени», підписаному командуючим військами 3-ї ударної армії, генерал-полковником Кузнєцовим та членом Військової ради армії генерал-майором Литвиновим, зазначено: «Отважные воины: коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента».

Мирослав Вересюк.
«БЄЗ УКРАІНИ Б ПОБЄДІЛІ»
У вашу душу я не лізу,–
 Душа для кожного святе.
 Тоді чому, мов у валізу,
 У мою душу лізете?
 Як міг, імперський недомірок,
 Байстря проекту КГБ
 Собі дозволити цей вирок
 І так принизити тебе:
 „Бєз Украіни б побєділі…”
 Мільйони дочок і синів
 Твоїх здригнулися в могилі
 Від цих страшних, цинічних слів.
 Всі твої жертви, Україно,
 Із вуст правителя Кремля
 Були даремні? То ж повинна
 Розверзнуться під ним земля!
 Не провалилася! Змовчали:
 Промовчав Уряд, Президент,
 У Раді також не вбачали
 Це за серйозний інцидент.
 Як цим мільйонам розказати,
 Що їх даремна смерть була?!!
 Не треба їм було вмирати,–
 Росія б так перемогла…
 Коли принижують заслугу
 Мого народу в Перемозі,
 По рабськи зносити наругу,
 Терпіти мовчки – я не в змозі.
 Це глум над пам’яттю святою
 Усіх полеглих у ті дні
 І тою страшною ціною,
 Що мій народ сплатив війні.

Надія Коваленко «НАОДИНЦІ ІЗ СОВІСТЮ»,

Мужність для обраних

Все віддайте – набутків і слав пустоцвіт
          (Навіть з листям лавровим укупі)
         Лиш душі не продайте, бо цей дефіцит
         Ні по якому блату не купиш.
                                           (Олена Матушек)
Дуже складними були фронтові дороги Юрія Коваленка. Не раз доводилося брати німецьких "язиків", ходити у розвідку, виконувати доручення командуючого фронтом. Під час битви за Київ куля розтрощила кістки на нозі.

Коваленко на Західний фронт вже не повернувся, лікувався аж у Свердловську. Перекваліфікувався на льотчика, переганяв американські "Дугласи", "Боїнги", "Кобри" з Аляски до Комсомольська-на-Амурі, до Чити. Юрій Коваленко здійснив дев'ять бойових вильотів під час війни з Японією. В останньому був збитий на висоті шість тисяч метрів.
Після закінчення війни написав Сталіну листа із проханням перевести на службу до Київського військового округу. У посланні перераховував поранення, власні бойові ордени.
Відреагувати на листа було доручено Левові Мехлісу. У резолюції зазначалося, що він неправильно розуміє поняття Батьківщини.
Відтак Юрія Коваленка призначили командиром ескадрильї на станції Бада на Забайкаллі.

У дні тридцятиріччя "жовтневої революції" бурятська інтелігенція зібралася на Великий Хурал, який прийняв звернення до Сталіна, в якому йшлося про те, що при створенні СРСР бурятів принизили. Хурал просив Сталіна через 25 років виправити помилку і створити умови для виходу із СРСР, щоб приєднатися до Монголії і утворити Бурят-Монгольську національну республіку.
 І тут почалося.
З Москви до станції Бада прибув каральний загін. Юрій Коваленко зустрівся з його командувачем підполковником і запитав, яке завдання поставлено перед ними.
Той відповів:
- Усмирять бурятов.
На запитання, у чому полягає провина бурятів, почув знайоме:
- Излишне болезненная любовь к своей нации. А такая любовь враждебна коммунистической партии...
Однак буряти влаштували для загону в горах обвал. Усіх карателів перебили. Тоді з Москви прибув другий ешелон, вже з танками. Але буряти знову влаштували обвал і знищили 60 танків. У Москву полетіла телеграма про невдачу. А звідти до командувача Далекосхідним військовим округом маршала Родіона Малиновського прилетів помічник Сталіна генерал Поскрьобишев з наказом завдати бомбових авіаударів по гірському хребту, спровокувати обвал і знищити бурятську інтелігенцію, що зібралася на Великий Хурал, разом з їхнім храмом. За наказом Малиновського командувач військово-повітряними силами округу генерал-полковник Красковський викликає з Бади в Хабаровськ командира ескадрильї Юрія Коваленка.
-  Слушай боевой приказ. Надо полететь и уничтожить банду бурятских националистов.
- Товарищ командующий, надо бы приказ в письменном виде, — почав капітан Коваленко. — Ведь, как я буду объяснять личному составу это боевое задание?
Втрутився в розмову Поскрьобишев:
-  Это задание партии.
-  Я — беспартийный, товарищ генерал.
Почувши це, Поскрьобишев закипів:
- Что такое, командующий?! Вы здесь бюрократию развели! Вместо выполнения приказа — волокита. Нам такие офицеры не нужны!
Коваленко повернувся в Баду, а його тут викликають у політвідділ гарнізону. За столом — генерал-полковник Красковський і начальник політуправління Далекосхідного військового округу генерал-лейтенант Бєлов.
- Мы, товарищ Коваленко, готовили вас к присвоению очередного воинского звания — майора. А как вы знаете, старшие офицеры должны вступать в партию, — почав начальник політвідділу.
-  А я не собираюсь вступать в партию, — відрізав Коваленко.
-  Почему?
-  Не готов, товарищ генерал-лейтенант.
На цьому розмова з Бєловим закінчилась. Красковський попросив Коваленка залишитись з ним наодинці.
- Капитан, надо выполнить приказ — загрузить по полной боевой бомбы и вывалить груз на хребет.
- Я такого приказа не читал, товарищ генерал-полковник, — почав гнути своє Юрій Коваленко.
- Давай не будем. Об этом мы говорили в Хабаровске. Загружайся и ночью проведешь бомбометание вслепую по ведущему. Кабины самолетов заклеить, подняться, сделать десяток восьмерок, зайти на цель и выбросить груз. Потом еще раз повторить. Причину бомбометаний объяснить следующим образом — монгольскую границу перешли китайские банды.

Юрій Коваленко вислухав усю маячню і дав команду пілотам ескадрильї готуватись до виконання "бойового завдання".
Під час заходу у зону бомбардування капітан відвів ескадрилью на 20 км вбік від гірського хребта і скинув смертоносний вантаж у тайгу. Почалася пожежа. Літак-розвідник усе це відзняв на плівку. Вранці генерал Красковський викликав Юрія Коваленка у штаб гарнізону, показав знімки і промовив:
- Твоя военная карьера, капитан Коваленко, закончена. Удирай из армии подальше.
Юрія Коваленка було розжалувано з капітана до сержанта і позбавлено офіцерських нагород. Після цього майже три роки він служив авіамеханіком в Оренбурзькому військовому училищі.

У 1950 році – демобілізувався, повернувся до Києва і вступив до інженерно-будівельного інституту на архітектурний факультет. Переддипломну практику проходив на будівництві готелю «Україна» в Москві.
Пізніше (десь на початку 60-х) в підмосковному закритому селищі  відбулася зустріч Юрія Коваленка з однополчанином, Героєм Радянського Союзу (указ від 9.09.1957р, медаль 11108), льотчиком-випробувачем полковником авіації А.К.Стариковим, учасником операції по знищенню бомбовими ударами Великого Хуралу бурятів.
За зустріч випили, згадали минуле. Дружина Старикова розплакалась: «Разве ты герой, как ты мог? Вот Юрка – герой, он знал, что ставит крест на своей карьере, может и на своём будущем, но сбросить бомбы на головы невинных людей не смог».

Так сумно закінчилася зустріч бойових друзів, росіянина – героя  і українця – двічі невизнаного героя.

Хвиля могутня у зграї збиває
Тих, хто по одному – тихше води…
Бути сміливим не страшно у зграї,
Є заховатись за кого завжди…
… Вовче самотній, не зраджуй сумлінню,
Не забувай про рубці на спині,
Чуєш – не вір в колективне прозріння,
Істина завжди у однині!
Зграя і милує, і роздирає,
Сильних ненавидить  і слабаків,
Зграя ніколи в свій клан не приймає
Гордих і мудрих самотніх вовків.

Надія Коваленко, «НАОДИНЦІ ІЗ СОВІСТЮ»
Олена Матушек, уривок з вірша «Самотній вовк».
(Підбірка і редакція Володимира Степаненка)

PS: Ось фото цієї мужньої і хороброї людини.
Мені приємно, що він за національністю - УКРАЇНЕЦЬ.
Слава йому, здоров*я, і довгих років життя.

Під час футбольного поєдинку між краснодарською "Кубанню" і пітерським "Зенітом" фанати "Кубані" розгорнули плакат із зображенням козака і написом українською - "За Батьківщину". Матч завершився нічиєю - 2:2.

Ось зсилка на новину:

http://kp.ua/daily/290413/391739/

Історія, яка набула розголосу в українських ЗМІ стосовно конфлікту Ростислава Камерістова з Луганщини з лікаркою, яка вимагала від нього розмовляти виключно російською мовою, дійшла до логічного завершення. Хлопець за направленням відвідав психолога і поряд із діагнозом «здоровий» отримав від неї подяку за сміливість відстоювати державну мову в рідному місті.

«Я таки пішов до психолога. Прийняла вона мене добре. Я пройшов тест, питання, здається, були стандартними. Розмовляла психолог зі мною українською мовою. Вона також сказала, що їй соромно за таких людей, котрі “граються” з вогнем. Мовляв, в Україні повинна бути єдина державна мова. Також додала, що рада, що є такі люди ще на Сході, а тому є шанс, що все буде нормально. Побажала багато сміливості та вдачі. А потім віддала мені довідку, потрібну для отримання сертифікату (російською мовою). Завтра я повинен забрати сертифікат», – розповів Ростислав Камерістов «Погляду».

Хлопець додав, що донині не до кінця розуміє, чому його відправили до психолога.

«Мені просто потрібно було підписати сертифікат, що я здоровий. У кількох лікарів все пройшло без казусів, незважаючи на те, що я вимагав підписувати державною мовою, бо планую поступати до Львова. Через те, що я розмовляв українською, було, звичайно, нерозуміння, але без категоричної агресії. В одному із кабінетів довелося по буквах диктувати лікарці, як українською пишеться моє прізвище. І лише в останньому кабінеті виник конфлікт», – розповів Ростислав.

За його словами, лікарка розпитувала, чому він вирішив поступати саме до Львова, нащо йому українська мова, яку школу він закінчує, що так наполягає на українській і в доволі агресивній формі вимагала від нього розмовляти виключно російською мовою.

«Не знаю, можливо, її розізлило те, що я періодично дивився в телефон на годинник. Можливо, вона мені написала проходження психолога через те, що я роздратувався через розпитування про українську мову. Але уся ця ситуація мене справді трохи розізлила. Коли я запитав, «за що до психолога?», вона мені просто відповіла «разгаварівай па рускі». Тому я думаю, що причина була саме в мові», – пояснив «Погляду» хлопець.

У направленні до психолога Ростиславу написали необхідність перевірити «структуру мислення» та «рівень психоналізації».

«Можливо, я був неправий, що назвав лікарку шовіністкою, але ситуація мене роздратувала. Я не йшов туди із наміром створити конфлікт. Просто хотів отримати сертифікат і просто розмовляв українською. Добре, що все закінчилося нормально. Психолог підтвердила, що я здоровий і не псих», – розповів Ростислава Камерістов.

Також хлопець поділився, що йому не до кінця зрозуміло, чому ця історія набула такого розголосу. «В наших краях така ситуація є доволі звичною. Тому я справді здивувався, коли до мене з”явилося стільки уваги”, – зазначив Ростислав.

До речі, хлопець цьогоріч планує поступати до ЛНУ ім. Івана Франка у Львові на політолога або історика. Щоправда, дещо хвилюється. «Ще багато чого потрібно вивчити. І я не впевнений у своїх знаннях української. Дуже її люблю, але багато чого ще не розумію», – додав Ростислав Камерістов.

Нагадаємо, позавчора ЗМІ облетіла інформація про хлопця з Артемівська, який пішов до лікарів за медичним сертифікатом, необхідним для вступу у ВНЗ, а зіткнувся із нерозумінням, бо розмовляв з ними… українською мовою.

Джерело: Погляд

Останнім часом у стінах українського парламенту все частіше лунає слово «фашизм» від представників партії влади на адресу політичних опонентів. Що ж таке «фашизм» насправді?

езадовго до вибуху Другої світової війни Президент США Франклін Делано Рузвельт у зверненні до Конгресу застеріг: «Перша істина в тому, що свобода демократії є в небезпеці, якщо люди толерують зростання особистої влади до межі, коли вона стає сильнішою, ніж демократична держава. Це, по суті, є фашизм – контроль уряду однією людиною, групою осіб». Узагальнення, зроблене знаменитим американським президентом 29 квітня 1938 року, ніхто з науковців і політиків досі не спростував. Хіба що Партія регіонів України.

Через 75 років, 2 квітня 2013-го, прес-служба цієї партії нічтоже сумняшеся заявила, що «фашизм – на пороге украинского Дома», що «от фашиствующих лозунгов оппозиция перешла к зверству и террору».

Маємо класичну підміну понять, банальне політичне шулерство. Звинувачуючи політичних опонентів у тому, що вони сіють ворожнечу і ненависть серед українських громадян, Партія регіонів свідомо не бажає згадувати, що «фашизм – контроль уряду однією людиною, групою осіб».

І коли, приміром, Вадим Колесніченко, член Партії регіонів, на засіданні парламенту безапеляційно стверджує, що Верховна Рада стає коричневою, що «ці фашисти через деякий час будуть рахувати ваші паспорти та появляться шибениці», що «ці фашисти і неоліберали топчуть нас своїми чобітьми з фашистськими підковами», то йдеться не про політичну безвідповідальність, не про елементарне неуцтво, а про добре продуману провокацію. Бо що насправді є фашизмом і нацизмом, можна довідатись навіть з електронної Вікіпедії. Це якщо ліньки вивчити історичну «матчасть» із першоджерел.

Але такого бажання у Вадима Колесніченка, вочевидь, бракує. Ще раніше, 24 травня 2012 року, на засіданні Верховної Ради України він уже страхав присутніх: «Вы слышите шабаш, который устраивают национал-фашисты, которые кроме своей точки зрения не признают другой точки зрения. Это национал-фашисты, которые могут расстрелять человека за то, что он говорит на другом языке, а не на том, который им хочется. Это национал-фашисты, которые готовы расстрелять человека за то, что у него другая национальность»…

Спекуляції на тему «фашистів і фашизму» насправді є політичною грою, яку веде влада, щоб відволікти увагу народу від проблем у державі.

Ще один приклад політичного анамнезу. Член такої собі «Російсько-української молодіжної палати» Володимир Рогов явно з провокаційною метою виголошує, що «марш вишиванок заключається в тому, що молодь одягає вишиванки, але насправді ми прекрасно знаємо, що вони йдуть зі свастикою, з портретами Бандери і Шухевича, прославляючи ідеї колабораціоністів, зрадників і тих людей, які намагались нав’язати тут націонал-соціалістичні порядки», а прес-служба Партії регіонів розпачливо волає, що «сегодня все громче раздаются нацистские призывы к физическому насилию и террору по отношению к инакомыслящим, людям другой веры, национальности, языковых традиций». Де такі заклики? Покажіть.

Насправді в Україні зашкалюють печерні українофобні настрої: «Убей в себе украинца», «Хватит мычать на мове»… Це лише два приклади «злоякісної реклами», на яку нещодавно звернула увагу газета «День», зауваживши, що тиражування антиукраїнських гасел здійснюється всупереч ст. 161 ККУ («умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті…»), що карається позбавленням волі терміном до п’яти років. Редакція скерувала відповідний запит до Служби безпеки України. Чи буде реакція?

Одкровення донеччанина Євгенія Чернишова, розмішені на сайті «Русские в Украине» 27 лютого 2013 року, також наштовхують на певні роздуми щодо бездіяльності українських правоохоронних органів: «… каким бы русским ни был кандидат в президенты Украины, он никогда не может стать русским президентом. <…> Сама логика существования государства Украина, отдельного от остальной России, диктует киевской власти русофобскую линию. <…> Мы же, патриоты нашего Единого Русского Отечества, не должны заблуждаться насчет патриотизма власти на Украине, который неизбежно будет носить русофобский неонацистский характер до тех пор, пока эта часть Руси мнит себя «незалежной». <…> Те же, кто любит Отечество, кто живет одною только мыслию о его воссоединении, никогда не примут раскольнической идеологии украинства, во грехе гордыни замышленного. Мы навсегда, что бы ни случилось, сохраним верность Русскому государству и Русской Православной Церкви! И обязательно воссоединим Святую Русь!»

«Сусід з каменем за пазухою» – під такою інтригуючою назвою (підзаголовок: «В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?») у журналі «Дружба народов» 1995 року побачило світ розлоге аналітичне дослідження московського журналіста Володимира Коваленка.

Автор наводить численні аналогії, ділиться цікавими спостереженнями, зіставляє факти з далекого минулого і сучасності, прискіпливо аналізує поведінку нашого північно-східного сусіда. Підтверджень наведених аргументів і передбачень за час, що минув, – сила-силенна. Слід зазначити, що в своїй публікації Володимир Коваленко використав оригінальні висновки працівника Амстердамського державного інституту військової документації Луї де Йонга (Louis de Jong), зроблені ним у книзі The German fifth column in the Second world wa» (Сhicago, 1956). Через два роки це дослідження було перекладено російською московським видавництвом іноземної літератури під назвою «Немецкая пятая колонна во второй мировой войне». Завважимо, що спостереження Луї де Йонга все ще актуальні. Зокрема для розуміння конфліктних ситуацій, пов’язаних з російськими меншинами на території колишнього СССР. При цьому, як слушно зазначає Володимир Коваленко, між воєнною і політичною п’ятими колонами, безумовно, існує чимало проміжних, перехідних варіантів. Їх українці відчувають сьогодні в системі освіти, в Законі про мову, в безпековій та військовій сфері, у міжконфесійних конфліктах…

Трагедія України в тому, що у Верховній Раді чимало парламентаріїв просувають та захищають інтереси іншої держави, всупереч національним інтересам. «Так ось як вони діють за кордоном… Спершу вони займають ключові позиції в урядовому апараті, затим ведуть в країні підривну роботу і нарешті викликають кризу, з тим щоби ввести… війська за телеграмою, текст якої складається заздалегідь» (Луї де Йонг). Ця цитата стосувалась дій німецької п’ятої колони в Австрії 1938 року. Але.

Звернімо увагу, приміром, на «Заявление Всеукраинского Координационного Совета организаций российских соотечественников» від 2 грудня 2012 року, оприлюднене на інформаційно-аналітичному порталі «Русский мир Запорожья». Ось лише кілька фрагментів: «Об угрозе политического реванша коалиции украинских националистов, противоправности и недопустимости планов, вынашиваемых украинскими националистами по запрету деятельности Коммунистической партии Украины <…> Сегодня украинские националисты, значительная часть которых культивирует откровенно неонацистские взгляды, заявляют о своём намерении захватить власть на Украине, пытаясь таким образом взять реванш за поражение своих идейных предшественников во Второй Мировой воне на стороне гитлеровской Германии, за состоявшийся провал украинского националистического режима, окрашенного в «оранжевые» и «бело-сердечные» цвета. <…> Партия «Русский блок» зарекомендовала себя как молодая и энергичная политическая сила, твердо стоящая на позициях русско-украинского единства, представители которой активно выступают против политики принудительной украинизации. В этой связи, Всеукраинский Координационный Совет организаций российских соотечественников, заявляет о том, что расценивает заявления украинских националистов, требующих запретить деятельность Коммунистической партии Украины и Партии «Русский блок», как провокационные и противоправные действия, направленные против интересов русского и русскокультурного населения Украины. <…>

Мы обращаемся к руководству Российской Федерацией с призывом не допустить ситуации, когда представители левопатриотического движения, русских и пророссийских организаций Украины будет вынуждены в одиночестве противостоять узурпировавшему власть на Украине альянсу украинских националистов, подстрекаемых и поддерживаемых западными державами. (Це ж у який спосіб керівництво РФ «не допускатиме ситуації»? – О. Р.)

Российское государство создавало на территории Украины индустриальные центры, заселяло юго-восточные регионы русским населением, формировало здесь русскокультурную среду. Поэтому, мы твердо считаем, что руководство Российской Федерации имеет полное моральное право (?!) оказывать действенную (?!) поддержку всем пророссийским, антинационалистическим силам Украины, быть вместе с русским и русскокультурным населением Украины в борьбе против политических притязаний и посягательств украинских националистов и неонацистов.

Перед лицом угрозы националистического реванша на Украине, мы, члены Всеукраинского Координационного Совета организаций российских соотечественников, призываем крепить единство представителей русских и пророссийских организаций, левопатриотических и народно-патриотических сил, всех здоровых сил общества в борьбе за неотъемлемое право многонационального народа Украины жить в союзе с Российской Федерацией, свободно развивать русскую культуру и использовать русский язык на территории государства Украина как государственный наравне с украинским языком. Вместе – мы сила! Национализм не пройдет! Будущее Украины – в Союзе с Российской Федерацией!».

Чи мав рацію Володимир Коваленко, написавши статтю «Сусід з каменем за пазухою»? Питання навіть не риторичне.

До речі, про націоналізм. Видатний англійський політик, прем’єр-міністр Великобританії Бенджамін Дізраелі, єврей за національністю, постійно наголошував, що національне питання – ключ до всіх загадок світової історії. Він категорично стверджував: «Національна приналежність – єдина істина».

Давід Мільман, помічник головного рабина України, під час телевізійного ток-шоу після прем’єри документального фільму «ДНК-портрет нації» на ТРК «Україна» (листопад 2012 року) акцентував: «Є націоналістом, а націоналізм – це основа національної ідеї. Без поваги до себе жодна країна не може існувати. Я вдячний цьому фільму, який намагається повернути народу України почуття поваги до себе. Бо тільки поважаючи себе, можна поважати інші народи. <...> І коли люди України перестануть вважати себе малоросами і почнуть себе поважати – хай вони називають себе арійцями, хай вони називають себе націоналістами».

Є питання?

P.S. 15 квітня 2013 року у своєму блозі Вадим Колесніченко, співголова Міжнародного антифашистського фронту (?) безапеліційно вирік: «Маски знято. Всі ж нікчемні спроби відвести увагу громадськості від злочинної діяльності ОУН, УПА, СС «Галичина» та інших організацій цього штибу, які ми зараз спостерігаємо в окремих ЗМІ, не просто приречені на поразку, але й є жалюгідним плагіатом діяльності українських націонал-фашистів». Закономірно постають питання: кому адресована ця войовнича сентенція? що має означати? яку мету переслідує? Поживемо-побачимо. Та для думаючих, логічно мислячих українців, гадаємо, все зрозуміло ужей зараз.

Первый вице-премьер Сергей Арбузов считает отсутствие лидера УДАРа Виталия Кличко в сессионном зале во время голосования за отставку правительства свидетельством его политической зрелости.

Об этом он сказал в эфире канала ICTV в воскресенье вечером.

«Голосование подтвердило, что не все оппозиционные депутаты были согласны голосовать за отставку правительства. Например, не было лидера оппозиции господина Кличко. Я думаю, что это свидетельствует о его политической зрелости», – сказал Арбузов.

По его словам, Кличко понимает, что «брать на себя такую ответственность, отправлять правительство, когда есть кризис – это очень ответственное решение». «Нужно быть очень смелым человеком, но совершенно не думать о стране», – добавил чиновник.

Он также назвал свидетельством дискуссии в оппозиции тот факт, что во время голосования не было депутата от УДАРа Виктора Пинзеника.

Арбузов также сказал, что в правительстве именно он является человеком, ответственным за налаживание отношений с народными депутатами.

«Вы видите этого человека, это я. Я работаю с депутатами, каждую пленарную неделю нахожусь на согласительном совете, каждый раз говорю о том, что мы пытаемся плодотворно работать, я отвечаю на вопросы, я встречаюсь с депутатами, принимаю депутатов. Хотя депутаты говорят, что недостаточно этого, я ищу свободное время для того, чтобы эти встречи были более длительными и плодотворными», – сказал первый вице-премьер.

Как сообщалось, Верховная Рада 19 апреля не поддержала резолюцию недоверия Кабинету министров, результатом которой могла быть отставка правительства.

За резолюцию недоверия проголосовали 190 народных депутатов при необходимых 226 для положительного решения.

Согласно официальным результатам голосования, при голосовании за проект постановления о выражении недоверия Кабинету министров в зале отсутствовали, в частности, депутаты фракции «Батькивщина» Николай Мартыненко, Андрей Павелко, Леонид Сергиенко, Андрей Шевченко, Виталий Данилов, Денис Дзендзерский, Сергей Фаермак.

Не присутствовали в зале во время голосования также семь депутатов фракции «УДАР»: Виталий Кличко, Эдуард Гурвиц, Николай Паламарчук, Юрий Савчук, Ярослав Дубневич, Виктор Пинзеник, Павел Рябикин.

Позже нардепы от «Батькивщины» Сергей Соболев и Анатолий Гриценко сказали, что на заседание фракции депутатов предупреждали о возможности исключения из фракции в случае неголосования за отставку правительства.

Украинская правда

Можемо посперечатися, що ви про це не знали!

1. Паралельні лінії в космосі перетинаються.

2. Фен-шуй спочатку - мистецтво прикрашати могили.

3. При чханні всі функції організму зупиняються, навіть ...серце.

4. Качине крякання не створює луни.

5. Найбільша кількість віджимань за раз - 46001.

6. Змія може спати впродовж 3 років.

7. Довжина волосся на голові, що відрощується в середньому людиною впродовж життя - 725 кілометрів.

8. Золото - це настільки рідкісний метал, що за одну годину в світі знаходять більше заліза, ніж за всю історію знайшли золота.

9. Серце білого кита розміром з «Фольксваген-Жук».

10. 100 000 000 статевих актів відбувається щодня у всьому світі. З них тільки 910 000 закінчуються заплідненням.

11. Лізтоманія - потреба слухати музику увесь час.

12. Ізіфалофобія - боязнь ерекції.

13. Один мільярд секунд - це приблизно 37 років.

14. Язик хамелеона удвічі довший його тіла.

15. Майкла Джордана на другому курсі коледжу не взяли в баскетбольну команду через маленький зріст.

16. У Кенії витрати на хабарі складають одну третину домашнього бюджету (цікаво, а хто рахував цю величину в Україні? - прим.«Аратти»).

17. Бігун здатний зі старту випередити гоночну машину в перші 10 метрів.

18. Прищі можна вивести сумішшю з розмелених таблеток будь-якого антибіотика, аспірину і супрастину (по одній), з додаванням краплі води.

19. Колібрі - єдиний птах, який може літати задом наперед.

20. Гігантські ящірки Комодо нападають навіть на оленя і кабана.

21. Кожного четвертого американця показували по телевізору.

22. Половина чоловіків не миють руки після відвідування туалету.

23. Якщо жовту канарку годувати червоним перцем, колір її пір’я стане яскраво-оранжевим.

24. Для точної підтримки балансу та аеродинамічних властивостей орел, при випаданні пера з одного крила, втрачає таке ж перо з іншого крила.

25. У 18 ст. солдати, які воювали проти армій Фрідріха, принесли тарганів у Москву і в Петербург. До цього тарганів не було.

26. Щоб розколоти горіх, досить покласти його в гарячу воду на 48 годин.

27. Між плитами піраміди Хеопса неможливо просунути лезо.

28. У Фінляндії існує чемпіонат з перетягування дружин. Переможець отримує кількість пива, що еквівалентне вазі подружжя.

29. Орли спаровуються у польоті.

30. Водії вбивають більше оленів, ніж мисливці.

І наостанок - «бонус» для шанувальників розчинної кави:

Розчинна кава - порошок практично без запаху. Ароматизатор в нього додають пізніше. Власне, і натуральної кави там - не більше 15%...

На фоні грандіозних урочистостей, присвячених святкуванню 70-ї річниці повстання євреїв у Варшавському гетто, що відзначався, як день пам’яті жертв Голокосту, явним дисонансом прозвучав виступ віце-спікера ізраїльського парламенту Моше Фейгліна.

Він прямо заявив, що Ізраїль повинен припинити експлуатувати тему Голокосту заради політичної вигоди. Отже, не повинно бути екскурсій в єрусалимський меморіал Яд-Вашем для лідерів зарубіжних держав та іноземних дипломатів, підкреслив Фейглін. В інтерв’ю газеті Jerusalem Post політик запропонував державі зосередитися на «національних цілях».

Очевидно, що цей виступ вимагав величезної політичної мужності від віце-спікера, який фактично виступив з критикою улюбленого маніпулятивного прийому ізраїльського істеблішменту.

Для порівняння зазначимо, що виступаючи на церемонії пам’яті жертв Голокосту в музеї «Яд Ва-Шем», прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху підкреслив, що ненависть до євреїв, яка існувала під час Голокосту, існує до цих пір.

Нетаньяху процитував недавню заяву іранських аятол про те, що «сіоністи - це мікроби і бактерії, а євреї - сточений народ, який поширює інфекцію».

Прем’єр-міністр продовжив: «Це не просто говорилося тоді, це мовиться сьогодні. Вони називають нас «раковою пухлиною, яку потрібно вирізати з Близького Сходу».

Нетаньяху підкреслив, що антисемітська ненависть «не зникла, вона переключилася на вбивчу ненависть до держави євреїв. Змінилася тільки наша можливість захищати себе».

Прем’єр-міністр відзначив зусилля світової спільноти щодо запобігання іранської ядерної загрози, але сказав, що Ізраїль «не може передоручити нашу безпеку іншим країнам, навіть нашим найближчим союзникам».

Президент Шимон Перес звернувся до аудиторії перед Нетаньяху, сказавши, що світ повинен запитати себе, як такий режим як Іран може заперечувати Голокост і загрожувати новим голокостом, коли загинуло шість мільйонів євреїв. «Загроза Голокосту проти одного народу є загрозою Голокосту проти всіх людей», - сказав Перес. На заході був присутній і держсекретар США Джон Керрі, який прибув напередодні до Ізраїлю.

Однак Моше Фейглін заявляв, що «Ізраїль помиляється, використовуючи тему Голокосту в якості інструменту для виправдання свого існування».

За словами віце-спікера Кнесету, ізраїльські політики переконані, що євреї повинні були створити власну державу, так як в роки Другої світової війни пережили безпрецедентний геноцид. «Дійсно, коли іноземні дипломати потрапляють в Яд-Вашем, вони втрачають дар мови. Голокост навчив нас, що ми повинні бути сильними не тільки фізично, але й духовно. Без розуміння цього нам не допоможе жодна армія. Однак для нових поколінь європейців аргументи про створення держави заради забезпечення безпеки єврейського народу не діють. Причина існування Ізраїлю - це не безпеку сама по собі, а наші національні цілі», - заявив ізраїльський парламентарій, виступаючи на церемонії з нагоди Дня пам’яті жертв голокосту та героїв опору, який відзначається 7 квітня.

Підстави для подібної заяви більш ніж істотні. Постійне звернення до теми геноциду євреїв з будь-якого приводу викликає все більше роздратування європейців, про що говорять численні соціологічні опитування. Експерти відзначають, що нескінченні спекуляції на тему Голокосту і спроби перевести її в грошовий еквівалент (вимагаючи з усіх, з кого можна компенсації) попросту знецінюють дійсно страшну трагедію, і, фактично, є наругою над пам’яттю її жертв.

Сьогоднішні молоді німці, наприклад, зовсім не вважають себе винними ні перед євреями, ні, тим більше, перед Ізраїлем, і всі спроби нав’язати їм комплекс провини за "злочини їхніх предків" здаються їм несправедливими і абсурдними. Не менш абсурдним виглядає і спроба пристебнути до голокосту Іран. Або, наприклад, палестинців, що виглядає особливо цинічним, якщо врахувати, що насправді цей народ протягом шістдесяти років піддається геноциду з боку Ізраїлю.

Говорячи про те, що може знизити рівень антисемітизму в світі, віце-спікер Кнесету був гранично стислий: «Коли Ізраїль випромінює впевненість», - сказав він.

При цьому необхідно відзначити, що немає жодних підстав звинуватити Фейгліна в непатріотизмі та байдужості до жертв Голокосту. На своїй сторінці в Facebook він написав, що хоча його рідні не загинули від рук нацистів, він завжди сприймав День пам’яті жертв Голокосту гранично серйозно і навіть постив в цей день. «Ще на шкільній екскурсії в Яд-Вашем я побачив фотографію, на якій гітлерівський солдат відрізає єврею бороду. Тоді я вирішив, що помщуся, коли виросту. І я дотримав цю обіцянку, коли сам відростив бороду», - написав віце-спікер ізраїльського парламенту.

Але, на відміну від ряду інших ізраїльських політиків Моше Фейглін володіє порядністю і здоровим глуздом, який підказує, що подальші спекуляції на тему геноциду не принесуть ні Ізраїлю, ні світовому єврейству нічого хорошого, повідомляє ІА "РосІнфоНет".

За виконання народної пісні в людних місцях будуть брати гроші. Ця дивна можливість, випадково викрита фольклористами у «таємних» планах Державної служби України з питань інтелектуальної власності, багатьох шокувала. Поповзли чутки: і про новий метод наповнення вкрай спорожнілої державної скарбниці, і про нові способи «покращення», в даному разі — викорінення національних традицій. Поступово з’ясувалося, що «ліцензування» виконавців народної пісні збиралися запровадити після приєднання України до відповідної конвенції ЮНЕСКО, яку наразі укладають «міжнародні» інтелектуали. Чи потрібно нам до неї приєднуватися — з’ясовувала «УМ».

Кримінал за фолк

«У Всесвітній організації інтелектуальної власності (ВОІВ) зараз розробляється документ, який має стати вказівкою для всіх країн світу, які його підпишуть, — розповідає «УМ» відомий фольклорист, керівник гурту «Божичі» Ілля Фетисов. — Десять років тому при ВОІВ було створено міжурядовий комітет з питань інтелектуальної власності, генетичних ресурсів та традиційних знань. Утім iще з 1989 року таку ідею просуває ООН. Саме тоді з’явилися перші рекомендації ЮНЕСКО щодо захисту авторських прав на фольклор. Глобалістична організація закликала держави пильнувати, щоб фольклор не покидав свого контексту, тобто сільського середовища. Фольклор прив’язується до середовища. Хоча насправді він притаманний людині, а не середовищу. І тут, з другого боку, приєднується ВОІВ, мов­ляв, щоб виконувати фольклор у місті, потрібна ліцензія».

Міжнародний документ, який передбачає запровадження режиму інтелектуального захисту на рівні авторського права на традиційні знання та вияви культури, обговорювали на Генеральній асамблеї ВОІВ у Женеві у жовтні 2012 року. А починаючи з листопада українські фольклористи, культурологи і правознавці б’ють на сполох, аби домогтися, щоб потребу приєднання України до такого документа хоча б обговорили публічно.

«Наприкінці минулого року я надибав інформацію, як державам радять застосовувати захист інтелектуальної власності до традиційної культури, — продовжує Ілля Фетисов, який, окрім іншого, працює консультантом ЮНЕСКО­ по країнах Центральної Азії. — Це було посилання на так званий Свакопмундський протокол з охорони традиційних знань та виявів фольклору, розроблений африканським відділенням ВОІВ і прийнятий у 2010 році в низці країн Африки. У протоколі передбачено кримінальну відповідальність за несанкціоноване поширення фольклору. Будь–хто, хто хоче щось заспівати, має придбати ліцензію в державному органі, хоча власниками фольклору проголошено територіальні громади». Цей протокол чомусь визнали гідним для поширення в усьому світі.

А власник хто?

Отже, «власником» народної творчості народу може стати не нація, навіть не людство, а... та чи інша сільська громада. Чи можна сказати, що в якомусь селі є така громада, де молодь дбайливо береже традиції і самотужки проганяє фольклористів, аби їхні бабусі співали тільки для них?

«Коли ми записуємо пісні, громада не несе за них відповідальності. Ми їх, по суті, рятуємо, — переконаний Ілля Фетисов. — Можливо, це нам громада має платити за те, що ми за свій кошт приїхали до села, записали і на кожному концерті оголошуємо, що це пісня з такого–то села. Але що буде, якщо на наше оголошення нам скажуть: «То заплатіть відрахування на підтримку цього села»?». Утім не відомо, чи справді такі відрахування пішли б на підтримку громади, а не в «державну» кишеню. Тим паче чимала сума потрібна для утримання чиновницького апарату, що відловлював би «порушників» і складав «репертуарні списки» усіх сіл України. Тим паче що таким чином «охоронятися» мали б не лише пісні, а й народні танці, прислів’я та приказки, рецепти страв, символіка писанок і вишивок і чимало іншого. Вже не кажучи про обряд колядування.­

Викладач кафедри етнології Київського національного університету ім. Шевченка Наталя Терес навчає студентів, що «в умовах глобалізації народи втрачають монополію на свої традиційні знання, їхня інтелектуальна спадщина стає об’єктом комерції та збагачення за межами етнічних земель». Викладач пояснила «УМ», що в Україні фольклор можна захистити через укладання контрактів, ліцензій, угод, що розподілять прибутки від використання фольклору, та через надання носіям права звертатися до суду або ж вимагати грошову компенсацію за зловживання.

Індіанці Америки, мешканці низки країн Азії й Африки, де земля неродюча і немає роботи, хочуть мати гроші з того, що їхню музику чи народні костюми хтось відтворює. Але, на думку пана Фетисова, це не та музика, на якій заробляють великі гроші, і не той обсяг коштів, який треба брати під контроль. Цікаво, що навіть виходець із того чи іншого села не зміг би вільно заспівати пісню, яку йому колись наспівала бабуся. «Виходить, якщо людина покидає контекст, то не повинна нести за собою культуру. Це пастка для фольклору, — вважає керівник «Божичів». — Фольклор містить колосальну інформацію — про наших предків, про енергію землі. Відомий російський фольклорист і виконавець Сергій Старостін каже, що в жодному творі фольклору немає коду руйнування, що закладений у сучасній музиці. Бо він побудований на продовженні. А в Грузії митрополит Гурійський сказав нам, що народна пісня відкриває людині шлях до Бога. То один зі шляхів до Бога буде перекрито».­

Хто підроблює — хай платить

2 квітня у Державній службі з питань інтелектуальної власності відбувся «круглий стіл», що підбив підсумки майже піврічної громадської праці. Голова служби Микола Ковіня запевнив, що його працівники на засіданнях ВОІВ матимуть таку позицію: або Україна не приєднається до такої конвенції, або ж буде спостерігачем, тому що «приєднання до конвенції суперечить українським національним інтересам».

Та чи знімає така позиція всі питання, пов’язані зi справжнім захистом і популяризацією національної етнокультурної спадщини? «Зараз уже питання не стоїть, чи підтримувати конвенцію, а в тому, що має відбутися велика робота з дослідження і збереження фольклору, — каже директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Петро Гончар. — Думаю, що нам законами треба надавати можливість використання етнічної культури, надавати доступ, а не обмежувати його».

«Насправді це спільна культурна спадщина. Її слід використовувати доречно, — переконаний відомий культуролог Микола Біляшівський. — Треба надати статус центру народного промислу осередкам народного мистецтва, наприклад Опішні, щоб держава переслідувала всіх, хто робить підробки. Хто підроблює — хай сплачує Опішні». На думку Іллі Фетисова, у місцевих громадах слід створювати осередки, куди приходили б старші люди і навчали молодь, ця праця має якось винагороджуватися. Фольклорист наводить приклад Киргизії, де платять стипендії тим, хто вивчає фольклор. «На сьогодні народні знання — чи не єдина галузь, ще не охоплена цинічною лихоманкою наживи, — каже директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, відомий етнолог, що впродовж 18 років організовує експедиції до Чорнобильської зони, Ростислав Омеляшко. — Народна творчість належить усьому народові. Захищати слід не доступ до фольклору, а сам фольклор».

Дозвіл на диск

Якщо питання про «плату» за виконання пісні поки що знято, то проблема з наданням дозволів на публікацію і тиражування записів фольклору — залишається. Адже, за чинним законодавством, аби видати диск народних пісень, записаних від конкретних селян, фольклорист має отримати на це згоду виконавців. «Це не завжди можливо через рівень юридичної освіченості наших бабусь, — каже Ілля Фетисов. — Навіть продиктувати свої паспортні дані для видання диска їм боязно, мовляв, можуть використати для пограбування. Вже не кажучи про підписування якихось договорів. «А може, я хату на вас переписую?». Це поставить бар’єр між носіями народних пісень і фольклористами. Якщо ми зараз приїжджаємо в село і бабусі охоче нам співають, тішаться, то що буде, коли ми перед цим дамо їм підписати договір?». Фольклорист нагадує, що вже сьогодні кожен, хто виступає, має узгоджувати свою програму з управлінням культури, надати список творів. Такі доповнення до Закону «Про гастрольну діяльність» подали депутати від «Партії регіонів».

Утім правознавець Дмитро Гузій переконує, що фольклористам таки потрібно оформлювати договори, коли вони записують пісні від бабусь навіть у найглухіших селах. Щоб у подальшому не було проблем із розповсюдженням дисків. «Законодавство вимагає письмового дозволу виконавця на те, щоб його виконання було записане і в подальшому розтиражоване, — каже пан Гузій. — Те, що люди бояться підписувати папери, — це прояв браку правової культури, треба їм ввічливо пояснювати».

За держархіви вже заплачено

Ще в 2003 році у паперах Міжурядового комітету в рамках ВОІВ iз традиційних знань, фольклору і генетичних ресурсів зазначалося, що «процес документування може завдати шкоди інтересам власників традиційних знань. У відповідь на цю заклопотаність комітет узяв до відома подальшу розробку спеціального набору заходів для керування наслідками документування традиційних знань». Складається враження, що Україна в цій ділянці приєдналася до ще не існуючої конвенції із «захисту прав на фольклор» уже давно. Адже державні (не кажучи вже про приватні) фоноархіви із записами фольклору, що «можуть зашкодити правам «сільських громад», наразі недоступні ні для дослідників, ні для отих громад.

«У Латвії й Казахстані всі фонди національного радіо оцифровані й викладені у вільному доступі, — розповідає фольклорист Ілля Фетисов. — Утім в Україні ні багатющі фонди Інституту мистецтво­знавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ, ні фонди національного радіо на сьогодні не доступні. Коли у працівників цих державних установ виникає думка: «А що я на цьому зможу заробити», — відразу обмежується доступ до фоноархівів».

«Будь–які обмеження для наукового використання дер­жавних архівних фондів просто неприпустимі, — переконана викладач кафедри етнології КНУ ім. Шевченка Наталя Терес. — Ми всі роки незалежності долаємо наслідки обмежень радянської доби, це гальмувало розвиток багатьох напрямів української етнології та фольклористики». Петро Гончар наголошує, що в державних архівах до фонозаписів має бути вільний доступ: «бо це державна інституція, вона збирала пісні на кошти народу, фольклористам платили зарплату, видавали техніку. Вони збирали у народу і мають йому й повернути». А от приватникам–фольклористам, які збирали фольклор за свiй кошт, потрібно надавати певну компенсацію. «Записати і заховати від усіх — це аморально», — переконаний директор Музею Івана Гончара, архів якого є у вільному доступі.

Державних архівів із фольклорними записами зараз є чимало — при університетах, Будинках культури, консерваторіях. «Науковою інформацією мають усі обмінюватися, так є в цивілізованому світі, — каже «УМ» викладач Академії музичного мистецтва України ім. П. Чайковського, відомий фольклорист, керівник гурту «Древо» Євген Єфремов. — Утім слід пояснити, як буде використана та інформація, що взята в архіві. Чи будуть дослідники і виконавці посилатися на архів у своїх наукових дослідженнях, публікаціях».

Приватникам — компенсацію

Висока плата за доступ до архіву Національного радіо є незаконною, переконаний правознавець Дмитро Гузій. На його думку, це дуже просто можна врегулювати — треба підняти його на публічний рівень і дописати два рядки в законі, де додатково визначити статус тих фоноархівів, що були створені до 1991 року. Можна зазначити, що будь–яка особа може використовувати ці архіви. Якщо ж використання планується з комерційною метою, то слід встановити умови для відрахування, скажімо, 50 відсот­ків — спадкоємцям і 50 відсотків — у фонд розвитку української культури. Юрист зазначає, що, попри низький рівень правової культури у державі, Мінкультури чи Дер­жавна служба з питань інтелектуальної власності може швидко вирішити це питання. Цю поправку можна ввести, скажімо, до Закону про авторське право. Слід юридично оформити пропозицію і подати до Комітету ВРУ з питань науки і освіти.

«Приватні архіви фольклористів слід викуповувати», — вважає відомий музико­знавець, один із засновників фестивалю «Червона Рута» Анатолій Калениченко, який свого часу написав проект створення Національного архіву народної творчості.

«У нас у родині великий домашній архів, там є касети від 2005 року без супровідних, не розшифровані, — розповідає фольклорист Ілля Фетисов. — Я працюю в різних місцях, а на ту працю вже не маю часу. Ми готові вільно поширювати наш архів, але ж його потрібно перед цим опрацювати. Ми оцифрували і дали у вільний доступ на сайт «Українські пісні» записи з двох сіл. Якби був державний центр, де оцифровували б записи з приватних архівів, багато питань було б знято».

А записи «сипляться»

«Мадяри вже в 1950–х роках картографували все, що стосується угорського фольклору. Випустили антологію всього фольклору і записи автентики. Щоправда, угорців на той час було 10 мільйонів. Вони єдиним духом прагнули цього. Аналогічно подбали про свою етнокультурну спадщину естонці», — розповіла «УМ» керівник фоноархіву Інституту мистецтво­знавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ, відома фольклористка, учениця етнолога Льва Гумільова Марія Пилипчак. Понад 30 років вона працює хормейстером у хорі ім. Верьовки і очолює знаний дитячий ансамбль «Цвітень». Вона має величезний власний фоноархів — понад 5 тисяч одиниць фольклорних записів. «Я витрачала зусилля, кошти, вгробила три авто, щоб зібрати в далеких селах те, що ніхто інший не запише, — згадує пані Марія. — Купувала для власного архіву дорогі касети. Я, мати трьох дітей, очолювала дитячий колектив при хорі Верьовки і витрачала купу грошей, щоб записати все так, як треба».

Проте, розповідаючи про велетенський, найбільший в Україні державний архів в ІМФЕ, над оцифруванням якого працює вже шість років, Марія Пилипчак не приховує, що плівки там розсипаються, немає змоги дотримуватися відповідного температурного режиму. За свідченнями працівників, касети на Інститут давали тоді неякісні, й тепер це дається взнаки. Найстаріші плівки — 1940–х років, а є ще валики початку ХХ століття.

«Свого часу наш Інститут запровадив Програму екології національної культури, у якій передбачили заходи зі збереження національної спадщини. У її рамках і здійснюється оцифрування фольклорних записів. Зазначу, що ця програма є відомчою, тому фінансується з бюджету власне Національної академії України», — заявила в одному з інтерв’ю директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського Ганна Скрипник. Утім у відділі, що працює над рятуванням цінних записів, працює всього три людини, та й апаратура не надто якісна. Тому робота просувається повільно.

Фольклористка переконана, що нині, у час електронної каталогізації, потрібно врахувати діяльність «армії дослідників, яка це зібрала і повернула до життя». Анатолій Калениченко також звертає увагу на права фольклористів і обов’язки тих, хто використовує записані ними народні твори. Невирішеність цих питань, вважає науковець, також гальмує оцифрування і належне дослідження народної спадщини.

«Існуюча законодавча база суперечить ідеї збереження фольклору, — каже Марія Пилипчак. — Ми хотіли б внести на законодавчому рівні положення по фольклору, щоб ота армія фольклористів, яка зберегла те, що могло пропасти, отримала належний рівень авторського права. Тим, хто записує, і, якоюсь мірою, тим, хто репрезентує. Це, звісно, палиця з двома кінцями, бо є автентичні виконавці, які роблять по правді, а інші — абияк горлають під баян. І має хтось визначати, якою мірою це автентика, кому надавати статус автентичного виконавця».

 

ДОВІДКА «УМ»

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми охорони та збереження нематеріальної культурної спадщини на 2004—2008 роки» підписана 23 грудня 2004 р. тодішнім в.о. Прем’єр–міністра України Миколою Азаровим. Для виконання заходів цієї Програми перед­бачалося понад 19 млн. гривень. Серед іншого, програма містить важливі пункти про «переведення на сучасні цифрові носії записи фольклору, що зберігаються в державних наукових установах, навчальних закладах і приватних колекціях» та «картографування на основі матеріалів етнолінгвістичних, фольклорно–етнографічних експедицій і укладання Атласу побутування явищ нематеріальної культури». Утім уже перший пункт Програми: «Провести роботу, пов’язану з приєднанням України до Конвенції ЮНЕСКО з охорони нематеріальної культурної спадщини» свідчить, що цю програму укладали для галочки.

Конвенція ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини була укладена 2003 р. і ратифікована Україною у 2008 р. Програму, за свідченнями фольклористів, було частково профінансовано в перший рік, надалі надходження коштів припинилося.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

Уже народ – одна суцільна рана,Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Василь Симоненко, "Пророцтво"

Мушу це написати, хоч давно не торкав політичні теми.

Бо, що писати? Що в Україні владу захопило організоване злочинне угрупування, яке вгвинчує свої метастазні щупальця в матеріальні, моральні й духовні первні нації?

Що аналізувати? Що треба пошвидше скидати цей ординський голч? Це розуміють і говорять майже всі.

Але останні снігополітичні події, вірніше, аналіз бурхливих аналізів цієї теми, не виявив, на мій погляд, справжньої і найважливішої проблеми, суті, рушія вказаного явища – домінантного явища суспільних настроїв і намірів нинішнього й, боюсь, найближчого майбутнього часу.

А ці настрої невпинно опановують усе нові верстви суспільства й ось-ось вибухнуть, про що почали вже здогадуватись деякі найпрозорливіші аналітики. А дехто навіть пророкує, що, мовляв, уникнути масштабної бійні та кровопролиття вже немає шансів...

І оскільки ваш автор – так уже історично склалось – останні роки має честь та відповідальність бути ведучим найбільших народних мітингів, а також майже "мандрівним бардом" із гітарою й книгою, що сприяє тотальному просякненню цими глибоко- і широконародними настроями, – я мушу поділитися ними з вами публічно.

Я також вважаю, що кидати снігом у жінку, хай навіть депутатку-регіоналку, хай і з ефективним баргузинсько-соболиним амортизатором тисяч за 50, – негарно. "Нє по-мужскі", як любить попіарничати один регіонал, що побудував свою кар'єру на "по-чоловічому" щоденному обкраданні-обдурюванні свого народу, у тому числі і його жіночої половини.

А хіба "мужикі"-депутати, батько й син Табалови, обкидані снігом і багнюкою, зацьковані в стінах і поза стінами парламенту, – вносять високу естетику у своє й наше життя?

Я також спішу гнівно засудити цей екстремізм.

Але – увага! – додам: возрадуймось, що це останнє попередження-сигнал народу вийшло таким м'яким. І безкровним.

Тобто, є ще шанс, час, можливість схаменутися!

Чи ви, члени ОЗУ всіх рівнів з обслугою, думаєте, що люди довічно "толерантно" терпітимуть вас, ваше жирування на їхньому горі, ваші безглуздо-тваринні інстинкти накопичення й поглинання!?

Ну, тоді поділюся з вами найціннішим своїм капіталом – деякими отими сокровенними знаннями, почерпнутими спілкуванням із десятками тисяч людей – від мітингових "радикалів" до інтелігентних учителів, митців, студентів, інтернет-блогерів. Себто, типової публіки моїх творчих вечорів-концертів-презентацій.

Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що найнебезпечніші екстремісти – радикальні знервовані мітингувальники.

Стільки розпачу й люті, як від луганських/первомайських/стрийських/нікопольських учителів, які змушені за свої останні копійки підгодовувати учнів, я не чув ні від кого!

Звичайно, найчисельніша номінація "високих намірів", розмов, езотеричних знань – думаю, що нікого цим не здивую, – про автомати. Правда, поки що кожен із таких потенційних ліричних героїв чекає, що першим цей автомат має взяти хтось інший.

Але ж, не дай Бог, це рано чи пізно може статися! І цей перший таки явиться.

Тоді другий і сотий являться значно швидше...

А ось недавно до мене підійшов гламурно-бомондний інтернетник і похвалився детальною картою Конча-Заспи з довгим пронумерованим списком мешканців сатанинських хатинок-палаців. У додатках – розлогі плани, фото залів-кімнат із ретельним переліком антуражу.

Звідки взяв? – питаю. – Дуже просто, – відповів, – їхня прислуга, охоронці, ремонтники-будівельники-дизайнери, поварі, няньки, манікюрники, масажисти, спец-повії... Когорта пасіонаріїв, вельми проінформована й ще більш балакуча, готова поділитися спец-враженнями. Ох, братове, – які там унітази! М'єчта поетів і деяких президентів...

Інший інкогніто – фанат Каті Осадчої і її знаменитої передачі "Світське життя" – якось зізнався, що із друзями колекціонують усі лінки на відео цих програм. На моє здивоване питання відповів коротко: коли прийде час, будемо знати, до кого йти першим...

Як можу, завжди стримую таких людей – і приватно, і під мікрофон. Не тому, що надто хочу попіарити свою "гуманність".

А тому, що:

1. У масовій бійні, яку програмують члени владного ОЗУ, як це буває завжди, постраждають і невинні люди.

2. Цією війною обов'язково скористаються зовнішні недруги.

Але ж, глибоконешановні й жалюгідні, примітивні як слимаки й огидні як щурі:

"Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій уже немає місця для могил!" – повторю вам, сліпі від власної жадібності комуно-олігархо-рекет-фашисти, застереження Великого поета. І продовжу:

Розтерзані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд,

І їх прокльони, злі й несамовиті,

Впадуть на душі плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд!

*   *   *

...Коли 29 квітня 1945 року в міланському Piazzale Loreto натовп антифашистів підвішував за ноги розстріляні тіла прекрасної Клари Петаччі та її коханого Беніто Муссоліні разом з тілами інших фашистів і глумився над ними, – не знаю, чи знайшлись тоді "гуманісти" з заявами про негуманність, екстремізм, "нє по-мужскі".

...Коли капітан Іонел Боеру, офіцери Георгін Октавіан і Дорін-Маріан Чирлан різдвяного 25-го грудня 1989 року в румунському Тирговіште розстрілювали стареньку Олену Чаушеску з її екс-всемогутнім чоловіком Ніколае, а потім їхні тіла на стадіоні "Стяуа" були виставлені на всезагальну експозицію – люди говорили не про вік і стать покараних, а про їхні злочини перед народом.

...Перелік таких зловісних етюдів, на жаль, довгий...

Я мусів це сказати, хоч не мій це стиль і тон.

Але треба зробити все можливе, щоб цей перелік не поповнився чимось подібним із сьогодення моєї рідної країни – України.

Друзі й вороги – ви допоможете?

Володимир Гонський, спеціально для УП

Девушка бросила грязью в депутата Верховной Рады Вадима Колесниченко (фракция Партии регионов) во время его пресс-конференции в Киеве.

На пресс-конференции Колесниченко «Биометрическое хуторянство» в информационном агентстве УНИАН девушка зашла в зал и со словами: «Бандиты, вы во всем перешли границу!» – швырнула в сидящего за столом Колесниченко мешочек с грязью.

Не попав с первого раза, она достала из кармана еще один мешочек и бросила в депутата, но опять промахнулась.

Колесниченко встал со стула и замахнулся на нападавшую микрофоном.

Депутат кричал: «Больная, сумасшедшая», но потом взял себя в руки и обратился к девушке со словами: «Добро пожаловать! Идите сюда».

Девушка выбежала из зала в вестибюль, где ее задержала охрана информагентства и вызвала милицию.

Колесниченко отметил что девушка нездорова, неадекватна, и что он ожидал нападения, но не мог предположить, что это будет девушка.

Пресс-конференция «Биометрическое хуторянство» касалась предложений Колесниченко о выдаче биометрических паспортов не только на украинском, но и на региональных языках.

Украинские новости