- Дорогое Мироздание! Пишет тебе Маша из г. Киев. Я очень-очень хочу быть счастливой! Дай мне, пожалуйста, мужа любимого и любящего, и ребенка от него, мальчика, а я, так уж и быть, тогда не перейду на новую работу, где больше платят и удобнее ездить. С ув., Маша.

- Дорогая Маша! Честно говоря, я даже почесало в затылке, когда увидело строчки про работу. Даже не знаю, что сказать. Ты вполне можешь переходить на новую работу, а я пока поищу для тебя мужа. Удачи! Твое Мироздание.

- Уважаемое Мироздание! Спасибо что так быстро ответило! Но… бабушка моя говорила: кому много дается, с того много и спросится. Вдруг я буду иметь и то, и это, а за это ты мне отрежешь ногу, когда я буду переходить трамвайные пути? Нет уж, давай так: я перехожу на новую работу, имею мужа, но за это я готова вместе со своим любимым всю жизнь жить в съемной хрущевке. Как тебе такой расклад?

- Дорогая Машенька! Хохотало, увидев про ногу. Смысл бабушкиной поговорки совсем другой: кому много дается способностей, талантов, знаний и умений, от того люди много и ждут. У тебя же заначено на двушку в Подмосковье, покупай на здоровье. Ногу оставь себе)))

- Дорогое Мироздание! В принципе, я обрадовалась, прочтя про ногу. НО: у меня будет муж, ребенок, любовь, квартира и нога. То есть ноги. Что я тебе буду должна за это?

- Маша! Уфф. Почему ты со мной разговариваешь, как с коллекторским агентством? Меня попросили – я делаю. Я тебе когда-нибудь говорило, что ты мне что-то будешь должна?

- Да! То есть нет. Просто не может быть, чтобы все было хорошо, понимаешь??? Я сегодня плакала всю ночь: отдала взнос за квартиру. Хорошая, окна на реку. Небось, муж будет урод. Скажи прямо. В принципе, я к этому готова.

- Дорогая Маша! Муж, конечно, не Бред Питт, зато и в зеркало так часто не смотрится. На днях встретитесь. Да, отвечая на твой вопрос: МОЖНО, чтобы все было хорошо. В принципе, мне все равно, хорошо или плохо мне заказывают. Лишь бы человек точно знал, что хочет.

- Уважаемое Мироздание, а можно, чтобы ДОЛГО было хорошо… В принципе, если лет пять будет, я согласна, чтобы с потолка протекало…

- Машенька, я тебе отвечу честно. Долго хорошо может быть. Долго одинаково – нет. Все будет меняться, не меняется только мертвое. И когда будет меняться, тебе покажется, что все плохо. На время.

- Мироздание! Только не ногу!!! Пусть погуливает муж.

- Мария, кончай со мной торговаться. Как на армянском базаре, ей Богу! Я судьбой не заведую. Мое дело — предоставить человеку то, что он хочет. Единственная у меня к тебе просьба: когда ты будешь совсем счастлива, у тебя освободятся силы. Ты отлично шьешь. Займись лоскутным шитьем, твои одеяла украсят любой дом, и людям в радость.

- Дорогое мое! Я сегодня прыгала от радости. Конечно! Я сделаю все, что ты скажешь. Я точно тебе ничего не буду должна? Мне предложили еще лучшую работу, а тот симпатичный парень из кафе назначил свидание. Ура!!! (так не бывает, так не бывает!) (купила швейную машинку!) Целую тебя!

- Дорогая Маша! Все хорошо. МОЖНО делать все, что хочешь, в рамках Заповедей. И тебе ничего за это не будет. Наоборот. Если ты не будешь ныть, я только порадуюсь. С нытиками возни много. Я от них, честно признаться, чешусь. Так что удачи! Я откланяюсь пока. Тут заказ на однополых тройняшек, и опять торгуются, предлагают взамен здоровье. Ну зачем мне их здоровье?… Твое Мироздание.

- Мироздание, привет! Как ты там? Дочку назвали Мирой, в твою честь. Сшила самое лучшее на свете лоскутное одеяло, заняла первое место на выставке, поступают заказы, думаю открыть свое дело. Я просыпаюсь утром, поют птицы… Иногда думаю — за что мне такое счастье? Твоя Маша. От мужа привет!

- Маша, привет! Смущенно признаюсь, я немного перепутало с сыном, которого ты заказывала… Но, гляжу, ты счастлива и так. Быть счастливым — это нормально. Воспринимай это не как захватывающий подарок, а как спокойный фон твоей жизни. А дух захватывает иногда от таких мелочей, которые каждому даются без всякой просьбы: не мое это дело заставлять птиц петь под твоим окном. Это по умолчанию полагается каждому, базовая комплектация. Твое дело — их услышать и… все, дальше думай сама. Пиши, если что. Твое Мироздание.

(из сети)

Звичне для нас слово - вихідні. Кожні п'ять днів чекаєш їх як благословення! І несказанне щастя, коли, з якихось обставин, цих вихідних трапляється більше, ніж два дні підряд. Саме так і було цього разу - святкували Трійцю, тому понеділок був теж вихідним. Якихось грандіозних планів щодо цього не мала, максимум - прогулятися з друзями по місту. Але раптом тижні за два до великих вихідних на порозі своєї роботи зустріла давнього знайомого. Таки давнього, бо пробігла повз нього не помітивши. «Наталко, ти?»- почула я знайомий голос. І завелася швидка бесіда, як то буває, коли знайомі давно не бачилися. Кожному хотілося розказати про свіжі враження травневих походів, про подальші плани на літо. «А ходімо з нами на Мигію… на Трійцю…». І те «ходімо з нами на Мигію» засіло в мене в голові. Я вже зо два роки заглядалася на тури по Південному Бугу, але все ніяк не складувалося. А тут і з роботи відпрошуватися не потрібно, і знайомі люди, і бажання нарешті здійсниться… Проте до останнього все вагалася, бо на порогах ніколи не була і не знала чи треба вони мені. Але як воно вже засіло назойливою ідеєю, то відступати було не можливо, потім сама б себе й карала, за те що не поїхала. Тих кілька днів перед поїздкою були мабуть довшими за весь місяць.

Речі збирала в останню ніч перед від'їздом, тому на сон лишалося кілька годин. О 4:00 прокинулась під хриплувато-медовий голос Браяна Адамса. На автопілоті вмилася - поснідала – зібралася і вирушила. В призначеному місці я була хвилин на 20 раніше, ніж домовлялися. Активно підтягувалися люди до інших туроператорів. Я стояла осторонь, чекала і нервувалася. З якихось форсмажорних обставин мій знайомий не зміг поїхати, тому я знову подорожувала з незнайомими людьми. Нарешті задзвонив телефон і видав мені детальні вказівки куди підійти. Їхали ми дуже маленькою групою (4 чоловіки, в т.ч. інструктори), і вже на місці мали приєднатися ще двоє подорожніх. Сонно привіталися, познайомилися, стало якось спокійніше. Подорожували зручною, комфортабельною автівкою. При спробі виїхати з міста ми потрапили в півторагодинну пробку, бо в нас знову ремонтують дороги. З часом вона залишилася позаду і ми їхали на зустріч пригодам. За вікном мелькали степи, поля, лани, волошки, маки… Хотілося спати, але від емоційного перенавантаження сон не йшов. Про щось балакали, іноді вдавалося дрімати і при цьому все одно було чути шум дороги… Під час переїзду інструктор Олена побалувала нас смачним, власноруч приготованим, яблучним пирогом. Не зважаючи на те, що виїхали із затримкою, поїздка не була нудною і до місця призначення ми дістались досить швидко.

Не гаючи часу встановили ще два намети – табір було укомплектовано. Одразу ж бажаючі пішли до річки, освіжитися після дороги, а потім всі разом обідати. Щоб не витрачати зайвий час на приготування їжі на вогнищі, прийняли рішення харчуватися у сусідньому кафе. Страви були приготовані смачно, скажу навіть "по - домашньому". Щоб остаточно відпочити від дороги, Володя (теж інструктор) запропонував сеанс похідного джакузі.

Похідне джакузі, це така штука, що коли в нього потрапляєш з літньої спеки, то здається, для щастя більше нічого не треба! Ти сидиш між каменючками і з усіх сторін тебе обливає шаленим потоком вода. Головне надійно зафіксувати своє тіло у тому камінні, і можна безкінечно насолоджуватися водним масажем. Неподалік від нас повним ходом проходили поріг інші групи, які приїхали значно раніше за нас. Катамарани, байдарки, рафти та каякі проносилися поруч, але я не звертала уваги і навіть не думала що за пів години я буду там само. Так сидіти можна було досхочу, але на нас чекала байдарка. Мені видали спасжилет, каску; допомогли припасувати те все по моїх габаритах і Володя почав інструктаж. «Розказую для тих, хто вперше…», - і в мене в голові почали роїтися думки - куди я лізу? А якщо не лізти, то навіщо я сюди приїхала?? Мабуть треба… «Усім усе зрозуміло?»- знову пролунав Володін голос. «Так»- відповіла я, хоча слухала, як то кажуть, у піввуха, думаючи про своє. Здається там казали не випускати з рук весла ні за яких обставин. Зайняли свої місця: Федір по переду (вже бувалий), я посередині і « на кермі» Володя. Вийшли на середину річки: от тепер вже точно відступати нікуди! Майже одразу «зайшли в поріг». Десь попереду вирувала вода, байдарку то підносило вгору, то майже повністю ми занурювалися в воду. Не встигла я призвичаїтися до стихії, як наступним потоком води мене змило на дно байдарки.. Спробувала підвестися, аж тут над головою пронеслось інструкторське «Не рипайся!». Отак, нічого не бачачи, саму цікаву частину порогу мені довелося провалятися в обійми з веслом на дні байдарки… І вже майже на фініші мені знову вдалося зайняти своє місце, але осад від невдачі лишився. Вибралися на берег: емоцій нуль, вражень нуль, і навіть нема чого відповісти на питання : «Ну як?». Поки що ніяк, але чемно відповідаєш: «Прикольно».

Поки сплавлялися інші учасники нашої групи, я сиділа на березі і переварювала те, що в моєму житті щойно відбулося. Мабуть втома останнього тижня давалась в знаки, бо я таки не могла остаточно переключитися на свої вихідні. Другому екіпажу довелося відчути весь екстрім: вони перевернулися повністю. Невеличкий перепочинок і знову сплав. Цього разу окрім мене бажаючих не було. Сідаю попереду вже ні про що не думаючи. Виходимо на середину річки, «заходимо в поріг» - усе те саме, тільки я бачу усю стихію поперед себе. Захоплює подих! Оце воно!!! І тут знову нашу байдарку накриває потоком води, і мене знову змиває на дно байдарки… Халепа… але не дочекаєтесь, щоб я знову на дні байдарки пролежала. Розізлившись сама на себе, якимось чином я підвелася на місце. І знову перед очима вирує вода, і вже нічого не боїшся, хочеться якомога довше змагатися з нею. Як би там не було, вода диктує свої правила і ти маєш з ними рахуватися: втрималися, не перевернулися, пройшли. Цього разу емоції зашкалювали, та мабуть зовні цього не було видно. Просто йшла собі і смакувала щойно пережите. Шаленно хотілося знову потрапити у ту стихію. Тим часом небо все більше затягувалося хмарами, незабаром прогуркотів грім. Довелося припинити сплави і повернутися в табір. Погода псувалася. Вже під час вечері розгулявся рясний дощ з грозою. На якийсь час він був притих, але щойно ми розбрелися по своїх наметах, як потихеньку знову заторохтіли краплі. Я заснула, та крізь сон було чути дощ.

Ранок видався сонячним і жарким. Сьогодні мали сплавлятися на порогах біля старого млина. Снідати не хотілося, підкріпилися лише чаєм-кавою з печивом. Замість сніданку попрямували подивитися затоплений гранітний кар'єр. Дорогою нам відкрилася чудова панорама на поріг «Інтеграл» яким ми вчора сплавлялися.

Дивилася на нього і думала, що кілька років назад навіть гадки не мала що це трапиться зі мною. Думала і сама собі не вірила. Кар'єр знаходився поруч, за скелею.

Майже весь він був затоплений водою. В самому центрі його глибина сягає 40 метрів. Подейкують, що на дні лишилася техніка. Вода в кар'єрному озері була прохолоднішою за річкову.

Проте плавати там було не комфортно: від одного розуміння яка глибина знаходиться під тобою, ставало якось моторошно. Взагалі, перебуваючи у цій своєрідній чаші, виникало відчуття, що час тут зупинився.

Фактично десь так воно і було.

Сніданок був пізній. Майже одразу почало супитися небо, проте мали надію що злива пройде стороною. Поїздка на млин відкладувалась. Як альтернативу обрали сплав «Інтегралом» на катамарані четвірці. Тепер за старшу була Олена. Ми з Ірою сіли по переду. Женя допомогав керувати. З новими силами, після вчорашніх вражень остраху не було зовсім. Зараз мали змогу пройтись найбурхливішими ділянками порогу. Це було захоплююче! Катамаран теж жбурляло потоками води, але ти знаходишся значно вище над водою, ніж сидячи в байдарці. А про те: кому що подобається. Сказати що я була у захваті - це не сказати нічого!

 

Чомусь поріг здавався надто коротким. Хотілося що б він був мінімум в тричі довшим. Хоча є зворотна сторона цієї медалі: хочеш кататися - поріг треба обносити. Тобто свій плавзасіб з фінішу на старт несеш в руках суходолом, і не завжди зручною дорого, іноді вузькою звивистою стежкою. І це вам не пакунки з гастроному. Нам довелося робити кілька зупинок, щоб перевести подих. Тим часом погода вкрай зіпсувалася, почав накрапати дощ. Сплав біля млину накрився мідною посудиною. Якийсь час я все таки сподівалася що злива швидко минеться, а потім зрозуміла, що не цього разу. Навіть розсердитись не було на кого - день пропав майже дарма. Не лишилося нічого іншого, як залізти в намет і слухати як барабанить і хлюпає дощ. Не помітила коли я заснула. Прокинулася вже під вечір від вологого повітря, яке наповнювало весь намет. В спальнику було тепло і затишно. Подекуди з дерев зривались поодинокі краплі дощу і гучно падали на тент. Поборовши всі свої хочу-не хочу, виповзла на зовні. Повітря виявилося приємно свіжо-прохолодним після денної спеки. Потроху всі зібрались на галявині. Був час вечеряти, тому одразу попрямували «у наше кафе». У цьому була велика перевага, оскільки щось готувати по мокрому бажаючих не було. Зіпсований дощем настрій трохи покращився після смачної гарячої вечері.

Коли ми повернулися в табір, на все небо світив повний місяць. Маленькі хмарки час від часу набігали на нього, створюючи цікаві силуети. Розвели багаття, заварили чай. До чаю ще лишалося печиво. Було досить тепло, хмарки майже всі розбрелися. Вся галявина була залита місячним сяйвом, навіть не було потреби в ліхтарику. На годиннику перевалило за північ. Після багатогодинного денного сну спати зовсім не хотілося. Про всяк випадок завела будильник на четверту годину ранку, надумалась по фотографувати світанок. Цього разу взагалі настрій був якийсь не фотографічний. Заснути мені так і не вдалося. Вимкнула будильник і побрела в пошуках незабутніх вражень. Сам схід сонця був так собі - рядовий. А от місяченько продовжував світити. Він ніби завис над річкою між очеретами, милуючись своїм відображенням у воді.

Співали пташки, скрекотіли жабки. І загадково над річкою стелився туман. І ніби все спить, і ніби прокидається. Усе було навколо бузково-фіолетовим, якимось не реальним. Навіть дихати не хотілося, здавалося що повітря просто проникає крізь шкіру. Стрілки показували п'яту ранку. Місяць так само милувався собою, стелився туман. Відчула як я страшенно хочу спати. Подув легенький вітерець і мене пересмикнуло від ранкової прохолоди. Схаменувшись згадала про свій тепленький спальничок. За якусь мить гарненько в нього загорнувшись я швидко заснула.

Попереду на мене чекав ясний сонячний день і великий сплав тихою водою з новими враженнями. Це було мені нагородою за ті дощі, які так просто увірвалися у мої вихідні.

Тиха вода, мальовничі береги, очерети, жовте латаття - і ніби це все сниться!

А після обіду дорога додому. Для мене дорога додому завжди трохи сумна. Можливо навіть дещо ностальгічна. Тому що пригоди, на які так довго чекаєш, лишаються з рештою позаду. І ти достеменно так і не змогла їх осягнути тут і зараз. Розуміння того, що в твоєму житті відбулося щось нове, приходить дещо пізніше, коли обробляєш і передивляєшся фотографії, коли розповідаєш свої пригоди друзям або пишеш ці рядки. І ніби-то переживаєш кожну мить знову...

 

P.S. Окрема вдячність організаторам туру вихідного дня www.prosto-travel.com.ua