Яким він буде день чотирнадцятий?

День перший. Зрада.

Злива. Забагато коньяку. Йду гуляти в дощ. Шлях до його дому . Дому того, кого не бачила більше ніж півроку. Ромашка на Романа. Гадаю - зайти чи ні. Останній мокрий пелюсток – Так. Заходжу. Несподівано  сталося так,що лишилися вдвох. Сталося…
Цілую розумію, що іду від вас обох,бо не належу нікому..

День другий. Думки окремо-слова окремо.

Якщо подзвонить – відмовлю. Один пропущений. Дзвонить. Я Заїду – Ні. Чому? Бо…Це побачення чи заїзди-переїзди? А як треба? Правильно! З усіма атрибутами. Приїжджає і без них. Нормально. Гуляємо. Пізно. Біжимо на спостерігання зорепаду. Жодної зірки не впало. Проте проти обіймів і поцілунків не відмовляюсь добре пам’ятаючи те саме, але іншого.. Запізнюємось в метро. Ніч. Лишається в мене. Спимо окремо.

День третій. Свято.

Ранок. -Доброго.- І тобі ). Цілую. Граємо... В шахи. Вилазка. Вогнище. Знов дощ. Родина поруч. І він постійно питає. Чому і чим я так засмучена. Дивно. Адже я звичайна,хоча…таке вперше. Але... невже і в чоловіків є інтуїція?! Лишаємо всіх гуляємо ніч. Цілунки . Зізнання. Пустощі. Пестощі. Розходимось. Дивлюсь як він йде і не можу розгледіти чи обертається він. Все. Зникає.

День четвертий. Вертаємось у буденнощі.

День п’ятий. Сюрприз –невдалий.

Наче по справах – насправді до нього. Ось з’їжджу на стрілу,потім пішки до нього на роботу,обожнюю несподівано з’являтись і бачити несподівану радість. Підемо гуляти…Їду розумію, що зуби болять,який саме? Їду. Стріла. Несподівана зустріч - приємна розмова. Але так не довго! Ще так далеко до закінчення його робочого дню. Прямую до нього. Зуб не счухає. Знов дощ. Ховаюсь на сходах величезної,культурної,харківської споруди. Навпроти фонтани,барабанить дощ…Болить зуб. Є пропущені з іншого номеру. Переставляю сімку. Розмовляю. Дощ минає. Болить зуб. Ще так далеко до кінця його робочого дня…Дзвоню до дому. Мам, візьми паспорт,виходь на зустріч,іду до стоматолога.
У стоматолога. Злива. Лікар:- Незрозуміло який зуб,мабуть мудрий.  Полощіть.

День шостий. Хвора.

День сьомий. Сковані щелепи.

Розумію що це розплата. Обіцяю не цілуватись 10 днів. Ванна. Плачу, бо боляче і від розуміння ,що розплата і від болю теж. Не дзвониш – не треба,нащо я тобі така.

День восьмий. А ти, взагалі, живий???

Дивно,жодного дзвінка?Вино. Маякую. Передзвонив,але не почула,не взяла,але перевірила – Живий!

День дев’ятий. У хірурга.

Трошки веселіше,бо не одна я така хвора.
 Рентген.
Хірург: - Рвати вісімку.
- За що?
– Ти навіть жувати на неї не будеш,нащо вона тобі?
– Так він же здоровий! Ну трішки звернув із правильного шляху(як я)
– Нащо він тобі? І верхній такий самий лізе!
– Так правильно мені вони не потрібні ,може будуть потрібні один одному.
– В будь-якому разі треба аби щелепи розійшлися,я в такому стані не можу рвати. Питимеш ось це і це. Полегшає - приходь,ні, краще завтра,думаю,приходь.
 От і добре . Іду . Ні за що не вернуся,тим паче якщо полегшає…Полощу.

День десятий. Навіть мама кинулася.

-А де це Толік пропав?
-А хто зна.

День одинадцятий. Амнезія замість анестезії.

Якщо подзвониш ,скажу: "А хто це?"

День дванадцятий.  Сталося як бажалося.

Я ж сама хотіла розлучитись після тієї ночі. Так і сталося. Подумаєш, на послід ще два дні відгуляли…

День тринадцятий. Сон.

Дзвониш. Привіт. Як ви там? Тільки збираюся сказати про кінець всьому - просинаюсь…