Люблячи серця

Більшість із нас чекає чогось неймовірного і романтичного. Дуже хочеться, щоб саме у цей день ніхто не був самотнім, щоб поруч з кожним було кохаюче серце.
Чи помічали ви, що більшість казок закінчується однаково: «...вони одружилися, жили довго і щасливо». Невже тоді казка закінчується? Ні! Як доказ, хочу розповісти історію одного кохання.
Вони познайомилися, коли кожному з них було лише сімнадцять, зовсім юні, але вже здатні на високі і щирі почуття. Вона була студенткою Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка (КНУ), він – студентом Дніпропетровського гірничого інституту. Між ними були кілометри, але їх поєднувала невидима нитка, яку більшість звала коханням. Це почуття пройшло через усе: довгі розлуки під час навчання, згодом – службу в війську. Коли коханню було вже сім років, вони одружились. І це, здавалося, звичайне студентське весілля поєднало два  які вже давно билися разом.
Та після одруження – знову розлука. Вона отримала направлення на Донбас у м. Макіївку, він – закінчував навчання. Між ними знову були кілометри. Зустрічатися могли лише у вихідні. Згодом у подружжя народилася донька. Жилося нелегко, адже рідних у Макіївці не було, та їхнє кохання пройшло і через це.
Минув час, і вони вже були разом, між ними зникла відстань. Родина оселилась у Коростишеві. Згодом народилася ще одна дитина – хлопчик. Буденність днів не змогла вплинути на кохання – романтика лишилася. Майже кожні вихідні вони подорожували всією сім’єю, тоді це не було так важко робити. Було б бажання. І вони його мали. А ще була природа, вітер... і молодість. Вони побували у Каневі, Молдові, Білорусі, часто їздили в Крим, на Кавказ.
У буденні дні була робота, а ще діти, яких вони виховували. Чоловік брав більш активну участь в організації дозвілля дітей: вигадував нові ігри, фантазував, а дружина займалась їхнім навчанням. І це дало свої плоди: діти закінчили школу з золотими медалями, навчалися в КНУ, зараз мають власні сім’ї.
...Діти виросли, з’явились онуки, а родина стала ще міцнішою, вбачаючи секрет сімейного щастя у коханні, взаєморозумінні, спільних інтересах, умінні іти на компроміси.
Разом вони уже тридцять сім років. Чоловік на пенсії, а дружина працює у школі. Здається, що за ці роки нічого не змінилося. Вони разом, вони люблять і поважають одне одного. Тільки замість дітей дідусь тепер із гордістю веде до школи свою маленьку внучку. І дуже хочеться, щоб ця казка не скінчилась.