Спадок тисячоліть: скіфи, сармати, руси, українці


З книги Олександра Палія "Ключ до історії України"

Сучасна територія України включає в себе всю територію Великої Скіфії – держави, що існувала в VII – III ст. до н. е. – і всю територію Малої Скіфії у Криму та Нижній Наддніпрянщині (III ст. до н. е.— IV ст. н. е.), а також більшу частину території розселення сарматських племен (починаючи з III ст. до н. е. і до другої половини І тис. н. е.). Загалом же індоіранські народи (предки кіммерійців, скіфів, сарматів) мешкали в Україні з часу свого відокремлення з індоєвропейської спільності, тобто з III тис. до н. е. 

Що ж лишилося українцям від усього цього?

Геродот (V ст. до н. е.) так описує обряд скіфського побратимства — клятвено освяченого договору про дружбу: «До великої посудини вливають і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. Після того занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і дротик. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п’ють з чаші і ті, хто клянеться, і найповажніші з присутніх».

Помпоній Мела (І ст. н. е.) так пише про скіфів: «Вони люблять війни і різанину... Навіть при укладанні договору проливається кров: ті, хто домовляються, завдають собі рани, змішують кров, що виступила у них, і п’ють її; це вважається в них найбільшою запорукою вірності».

Також про існування побратимів у скіфів пише у своєму художньому оповіданні античний автор Лукіан, де герої-скіфи сприймають побратимство цінніше за гроші і навіть за власну родину. Існування побратимства у скіфів підтверджується археологічними знахідками в царських курганах, зокрема, в курганах Солоха і Куль-Оба. В останньому знайдено зображення скіфів-побратимів, що п'ють із одного келиха.

Звичай побратимства залишився актуальним і за часів Київської Русі, про що писав, зокрема, український історик М. Костомаров. В «Історії» візантійського історика Лева Диякона X ст. відзначається, що київський князь Святослав зв’язався «узами побратимства» з візантійським патрикієм Калокіром, який був посланий візантійським імператором для зваблювання русів з метою їхнього походу на болгар. Цей звичай, збережений в епоху Київської Русі, повнокровно проіснував в Україні аж до часів козацтва, причому обрядовість козацького побратимства в цілому відтворювала звичай, описаний у Геродота.

Поховальний обряд є одним із найбільш сталих для людських спільнот, саме по ньому археологи часто розрізняють археологічні культури. Індоіранці (арійські племена середньостогівців, ямників, катакомбників, названі так археологами за назвою їхніх археологічних культур – прим. ред.) при похованні часто вживали охру. Найбільше цей звичай застосовувався племенами катакомбної культури (III—II тис. до н. е.). В індоарійській традиції червоний колір розглядався як колір смерті і відродження. Індоєвропейські народи Індії, Пакистану й Афганістану й досі використовують його в ритуальних цілях. Вживання червоного кольору при похованні збереглося в українців надзвичайно довго, аж до пізнього середньовіччя (проявившись, зокрема, у відомій «червоній китайці» під час поховань козаків).

Скіфи, аналогічно кіммерійцям, ховали померлих у скорченому вигляді під курганами. Поряд із цим існувало і трупоспалення. Ці обидва обряди через епоху антів — час прискореної слов’яно-скіфо-сарматської асиміляції — передаються слов’янам і набувають великого поширення в дохристиянські часи на Київщині та Чернігівщині, тобто на теренах найбільш інтенсивного контакту між слов’янами та скіфами.

Для більшості могил дружинників часів Київської Русі, попри те, що серед них була певна кількість варягів, був характерний камерний тип поховання, який суттєво відрізнявся від скандинавських поховань тим, що вони мали так звану «зрубну» конструкцію. Камерний тип могил характерний для скіфських часів та для зрубної (змішаної слов’яно-скіфської) культури, однак не властивий скандинавам.

Арабський мандрівник Ібн-Даст повідомляє про існування у слов’ян обряду, коли через рік після смерті покійного одну з його дружин (у деяких арабських мандрівників — за її доброю волею) кладуть в могилу з покійним. У середині X ст. арабський мандрівник Ібн-Фалдан повідомляє, що зі знатним покійним русом ховали одну з задушених дружин покійного, яка попередньо добровільно згодилася на це. Про це ж повідомляє і ще ціла низка арабських істориків та мандрівників. Ібн-Даст фіксує поховальний обряд русів: «Коли вмирає в них хтось із знатних, йому викопують могилу у вигляді великого дому, кладуть його туди і разом з ним кладуть у ту ж могилу як його одяг, так і браслети золоті, які він носив; далі опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті кладуть у могилу живу й улюблену дружину покійника. Потім отвір могили закладається і дружина вмирає в могилі».

Тим часом ще Геродот за 1400 років до того відзначав існування такого звичаю у скіфів: «Обіч нього (мерця) кладуть до ями одну задушену наложницю, виночерпія, кухаря, конюха, слугу, гінця, коней і первенців інших домашніх тварин, а також золоті чаші: срібла ж і міді не мають у вжитку. Коли це зроблять, насипають наперегони високу могилу, щоб була найвища». Ці дані підтверджуються й численними археологічними знахідками.

У курганах скіфської знаті знаходять рештки жіночих тіл, похованих через певний час після основного поховання. Так, у знаменитому Рижанівському кургані, що відноситься до III ст. до н. е., віднайдено поховання молодої жінки, яка, як свідчать археологи, була похована через рік-два після князя.

Слід відзначити, що в багатьох індоєвропейських народів, зокрема у германців, існувала традиція принесення в жертву і поховання дружин померлого разом з чоловіком. В індоєвропейців Індії зусиллями англійських колонізаторів цей жорстокий звичай було припинено лише в XIX ст.

Тобто цей страшний обряд — ховання однієї з попередньо задушених дружин разом із знатним покійником, протримався на території України щонайменше півтора тисячоліття — з часів Геродота до X ст.

У поховальному обряді слов’ян, сарматів і скіфів присутня тризна. Під впливом сарматів з другої половини І тис. до н. е. у слов’ян змінюється тип поховань і відповідний ритуал. Померлих дедалі частіше ховають у ґрунтових ямах із північним і південним орієнтуванням, особливо це помітно в місцях найбільшої концентрації виразно сарматських пам’яток.

Скіфські та сарматські уявлення надзвичайно сильно вкорінені в міфологію України. Так, за свідченням Геродота, скіфи, приносячи в жертву кожного сотого полоненого, відтинали йому праву руку, як ознаку сили. Згідно з поширеною легендою, запорозькі козаки наприкінці XVII ст. (!) після поховання Івана Сірка відтяли йому праву руку і сім років возили її із Запорозьким військом, уявляючи, що це робило його непереможним.

Досить цікавим є скіфський вплив на політичну систему України в пізніші часи, зокрема в епоху Київської Русі. Влада скіфського царя була спадковою і належала одному родові царських скіфів. Аналогічну систему правління бачимо й за часів Київської Русі, де великокняжа влада вважалася власністю всього роду Рюриковичів, на відміну від Західної Європи, де володар вже сам по собі був легітимним джерелом влади. Геродот описав, що скіфський цар постійно об’їжджав свої володіння з метою збору данини і подовгу жив у своїх підданих. У слов’ян, згідно з Ібн-Дастом, цар теж регулярно об’їжджав свої володіння. Так, згідно з Ібн-Дастом, «Цар їхній об’їжджає їх щороку. Коли в когось з них є дочка, то цар бере собі на рік по одному з її убрань, а якщо син, то цар бере собі теж по одному з його убрань на рік. У кого нема ні сина, ні дочки, той дає на рік по одному з убрань дружини або служниці». Слід відзначити, що така система збору данини (полюддя) збереглася на Русі аж до княжіння Ярослава Мудрого.

Дані писемних джерел свідчать про близькість світогляду скіфів та ранніх слов’ян. Так, зокрема, Прокопій Кесарійський (VI ст.) у своїй праці «Війна з готами» пише, що слов’яни «не знають долі (фатуму) і зовсім не признають, щоб мала якусь силу над людьми, але як хтось має перед собою смерть видиму чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву богу, і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою врятували собі життя». Цікаво, що в VI ст. до н. е. скіфський мудрець Анахарсис під час своєї небезпечної подорожі із Скіфії до Греції мав таку ж логіку поведінки — він під час небезпечного плавання пообіцяв жертву і всю її справно віддав після вдалого закінчення подорожі.

Легенда, зафіксована Геродотом, яка оповідає про трьох братів, менший з яких поклав початок царським скіфам, співзвучна з українською традицією, в якій присутня ціла серія казок про трьох братів, з яких найменший виявляється найвправнішим і отримує спадок або владу.

Переможець із цієї трійки братів — Колаксай, його ім’я перекладається зі скіфської як Сонце-Цар («коло» індоіранськими мовами означає «сонце», і «ксай» — «цар, володар»). Дехто з учених, зокрема Б. А. Рибаков, пов’язує Колаксая із міфічним Світозаром, Світовидом у слов’ян Наддніпрянщини.

Цікава нагода зрозуміти світогляд скіфів існує через аналіз філософії шанованого греками скіфа Анахарсиса, якого єдиного з не-еллінів греки часто зараховували до семи найвидатніших мудреців світу. Йому в античні часи навіть приписували винахід якоря і гончарного кола.

Анахарсис мандрував Грецією в VI ст. до н. е. До сьогодні дійшло близько 50 його коротких висловів, загалом же він написав 800 віршів. Про Анахарсиса з великою пошаною згадують Цицерон, Плутарх, Діодор і ще багато античних діячів і філософів. Відомо, що в III ст. до н. е. його сентенції навіть завчали грецькі школярі. У своїх висловах Анахарсис представляється як людина, що вважає багатство за марноту, вірить в бога і безсмертя душі, вважає природний порядок речей найкращим, найвище цінує свободу. У «Листі до Солона» скіф пише, захищаючи своє походження: «Елліни — мудрий народ, але ні в якому разі не мудріший за варварів, у яких боги не відняли здатності пізнавати прекрасне... Ознаки дурості, як і ознаки розуму, у варварів і еллінів одні й ті ж самі».

Античні історики наводять дані про часті незгоди серед скіфів. Давньогрецький історик Фукідід писав, що за військовими чеснотами зі скіфами «не може зрівнятися жоден народ не лише в Європі, але й в Азії; жоден народ сам по собі не в силах встояти проти скіфів, якщо всі вони живуть між собою в згоді». Твердження іноземців про систематичність сварок серед слов’ян, відсутність у них тяжіння до єдності, поширені в антські часи (III—VII ст. н. е.) та в часи Київської Русі. Так, Маврикій (VI ст. н. е.) пише: «Оскільки серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а інші одразу їх порушують, оскільки всі тримаються різних думок і жоден не бажає поступитися іншому».

Деякі дослідники вважають, що сарматський вплив допоміг слов’янам реалізувати більш ефективну систему влади і зменшити руйнівні наслідки постійних розбратів і чвар. Ймовірно, що саме зі скіфських та сарматських взірців як з передових на той час була запозичена військова організація слов’ян, що спиралася на загальне ополчення всього вільного чоловічого населення за принципом родового поділу. Така організація ополчення була характерною для Київської Русі.

Скіфський флот, започаткований за часів царя Скілура (II ст. до н. е.), мав суттєве значення в північній частині Чорного моря, однак пересувався в основному попід берегом, оскільки складався з невеликих суден. За свідченнями літописців, Русь здійснювала морські походи також переважно попід берегом, на кораблях-однодеревках («моноксилах»), на яких можна було пройти Дніпром, вийти з гирла Дніпра в море і повернутися назад. Автор літописної статті 6352 (844 року) підкреслює, що руські дружинники віддавали перевагу «вірній здобичі перед невірним (Чорним) морем».

Слід відзначити, що римській історик Тацит у своїй праці «Германія», написаній у 98 році, що стосувалася подій середини І ст., писав, що слов’яни «перейняли багато сарматських звичаїв», бо «ради грабунку рискають між певкінами і фенами».

Сарматські загони були добре відомі в Європі ще з римських часів використанням гучного бойового кличу, до якого під час битви вдавалися одностайно всі вояки. Такі ж спостереження іноземців існують і щодо русів. За словами Лева Диякона, під час битви з візантійцями «тавроскіфи... (тобто військо князя Святослава) вишикувалися в грізний бойовий порядок, виступили на рівне поле перед містом і, рикаючи подібно до звірів, вигукуючи дивні незрозумілі крики, кинулися на ромеїв», в іншому місці про інший бій Лев Диякон (свідок тих подій X ст.) пише, що «роси, якими керувало вроджене звірство і шаленство, в запеклому пориві кинулися, ревучи, як скажені, на ромеїв».

За даними візантійського імператора Маврикія (VI ст.), анти і слов’яни застосовували цікавий метод переховування від ворогів: «Більше всіх людей вони досвідчені в переправах через ріки і хоробро зносять перебування у воді, так що якщо кого-небудь застає небезпека, коли він знаходиться вдома, часто він занурюється у воду, тримаючи в роті наперед заготовлені очеретини, що дістають до поверхні води і зовсім порожні. І так вони лежать під водою, дихаючи через них, і витримують так по багато годин, ніяк не видаючи своєї присутності». Про цілковито тотожний метод маскування у запорозьких козаків тисячоліттям пізніше повідомляють як фольклорні, так і документальні джерела.

Сарматському племені роксолан належить стрічкове знакове письмо від IV ст. н. е., знайдене в Ольвії, Євпаторії і Керчі на кам’яних плитах. Знакове письмо роксолан, ймовірно, було попередником глаголиці і, можливо, тими «руськими письмами», які згадує просвітник слов’ян Костянтин (Кирило) під час свого перебування в Херсонесі у 860 році. Костянтин знайшов у Херсонесі Євангеліє та Псалтиря, написані «руською мовою». Це його визначення могло стосуватися ще сарматської або вже й словянської мови.

Сучасні етнографи відзначають особливо шановане становище жінок у традиційному побуті українців, значно більш вагоме, ніж у сусідніх народів. Це слід пояснювати, зокрема, й сарматськими впливами. Історики та сучасники відзначали важливу роль жінок у сарматів. Починаючи від Скілака абсолютна більшість античних джерел називають сарматів «підвладними жінкам». Геродот пише, що й скіфи називали сарматів так само. У середовищі сарматів існували значні загони жінок-воїнів, яких греки називали амазонками. У багатьох жіночих похованнях І тис. до н. е. на півдні Східної Європи під час археологічних розкопок виявлені різноманітні предмети озброєння, зокрема наконечники стріл.

Активне застосування стріл та легких списів сарматською кіннотою у І тис. до н. е. та ведення бою переважно дистанційно зробили більш слабосилих жінок майже настільки ж ефективними вояками, як і чоловіки, а в деяких випадках навіть більш ефективними — з урахуванням зростання маневреності коня через меншу вагу вершника.

Гіпократ у своєму творі «Про повітря, води та місцевості» пише, що «їхні (сарматів) жінки їздять верхи, стріляють з луків та кидають дротики, верхи стинаються із супротивниками, поки вони дівчата; заміж вони не йдуть, аж доколи не вб’ють трьох ворогів... Заміжні перестають їздити верхи, поки не з’явиться потреба усім поспіль рушити в похід».

Існують дані про те, що жінки воювали нарівні з чоловіками й у війську русів. Так, візантійський історик Іоан Скилиця (X ст.) пише, що під час війни київського князя Святослава проти візантійців у 970 році, «знімаючи обладунки з убитих варварів, ромеї знаходили між ними мертвих жінок у чоловічому одязі, які воювали разом із чоловіками проти ромеїв».

Як правило, греки давали скіфам досить позитивні характеристики, особливо у порівнянні з іншими «варварами». У низки грецьких філософів і, відповідно, в суспільних уявленнях навіть сформувалися стійкі скіфофільські погляди щодо «чесних, незіпсованих молокоїдів», скіфів та сарматів. В «Іліаді» згадуються кіммерійці в контексті опису населення Північного Причорномор’я — «славні кобилодоїльці, що годуються молоком, бідні й найсправедливіші з людей».

Грецький історик Ефор у IV ст. до н. е. пише, що скіфи «вигодувані на кобилячому молоці, перевищують усіх людей у справедливості». Ефор описує скіфів як народ, що утримав недоторканими добрі справедливі звичаї, втрачені греками. Відомо, що в його часи в Афінах зі скіфів набирали поліцейських-лучників, про що, зокрема, йдеться в творах античного поета Аристофана.

У І ст. до н. е. Страбон писав: «Ми вважаємо скіфів найбільш справедливими людьми, найменш схильними до злого умислу, які також є більше стримані і незалежні від інших, ніж ми».

Ібн-Даст твердив про русів X ст., що «до гостей ставляться з пошаною і поводяться добре з іноземцями, які шукають у них захисту, та й з усіма, хто часто в них буває, не дозволяючи нікому з своїх кривдити або утискати таких людей. Коли ж хтось з них скривдить або утисне іноземця, допомагають останньому і захищають його». Такі ж характеристики ставлення до іноземців в Україні читаємо і в пізніші часи в абсолютної більшості іноземних авторів.

Судячи з того, якими темпами адміністративні суди забирали посвідчення народних депутатів у Павла Балоги та Олександра Домбровського, влада дуже поспішає.

Швидкість просто космічна. Вчора зранку я подав касаційну скаргу до ВАСУ на рішення окружного адміністративного суду міста Києва та апеляційного суду. І вже в кінці дня стало відомо, що ВАСУ її відхилив. На інше рішення я і не розраховував, але темпи розгляду можна заносити в "Книгу рекордів Гіннеса".

Все очевиднішим стає владний сценарій. Це сценарій залякування народних депутатів та політичної розправи над ними. Якщо не вдається зцементувати більшість, то дехто сподівається, що її можна просто залякати. Для цього потрібно до кінця продемонструвати розправу над тими хто незалежний, хто голосував за відставку уряду Азарова, хто не підтримує сумнівні вексельні корупційні закони і займає незалежну від партії регіонів позицію.

Навіщо так поспішати?!

Щоб встигнути на основі страху проголосувати всі " потрібні" закони до кінця цієї сесії, без яких швидкість політичного і економічного краху уряду Азарова стає просто катастрофічною.

Тому не виключаю, що сьогодні на відкритті ранкового засідання Хтось з президії оголосить, що відповідно до рішення судів карточки для голосування Олександра Домбровського та Павла Балоги заблоковані і ми не можемо брати участь у роботі сесії.

Також не виключаю, що на ранок може бути підготовлено і підписано розпорядження Голови Верховноі Ради про припинення трудових відносин з нами.

Як вважають організатори такого сценарію, такий публічний політичний шантаж і "демонстрація" сили суттєво зменшать " броунівський" рух в парламентській більшості, який поступово набирає критичної маси. І ті хто сьогодні дозволяє собі "вольності" при голосуванні, будуть більш уважно слідкувати за філігранними рухами рук парламентського диригента від влади.

Прогнозую, що це перша частина сценарію.

Друга може бути спокійнішою.

Після завершення сесії, на початку парламентських канікул, розпорядження голови ВР передають до ЦВК, де на підставі антиконституційного рішення ВАСУ, спокійно, в терміни, зручні для влади , ухвалюють рішення про повторні вибори на 11 та 71 виборчих округах. Чи не для цієї задачі сьогодні пробують змінити склад ЦВК?

Хтось скаже, що це не реально і не легітимно. Але моя відповідь дуже проста. Вся схема щодо позбавлення мандатів Домбровського і Балоги є некоституційною та незаконною. Коли політичні рішення руйнують не тільки конституційне і законодавче поле України, але й саму логіку існування судової влади, що в свою чергу знищує "на замовлення" законодавчу владу. Це не просто політичне рейдерство або кілерство, це політичний тероризм проти держави. І саме так до цього потрібно ставитися, не дивлячись на зовнішню простоту цієї проблеми. Питання - не в депутатських прізвищах. Питання - в політичних принципах і наслідках.

Чи можна платити таку дорогу ціну за депутатський страх? Переконаний, що ні. Потрібно пам'ятати, що страх породжує ненависть, а ненависть - ніколи і нікому не давала майбутнього.

Про автора. Олександр Домбровський - народний депутат України VII скликання, екс-голова Вінницької ОДА.

Догони — невелике африканське плем'я, що мешкає на території республіки Малі у віддаленій гірській місцевості Бандіагара. Космогонічна система догонів та їх астрономічні погляди збіглися з найновішими науковими поглядами й гіпотезами...

Догони — невелике африканське плем'я землеробів, що мешкає на території республіки Малі у віддаленій гірській місцевості Бандіагара. Вчені вважають, що воно перекочувало сюди між X і XIII століттями з території сучасного Судану. Тривалий час догони жили в ізоляції від навколишнього світу, зберегли архаїчний, примітивний уклад життя, яке мало чим відрізняється від життя їхніх далеких предків кам'яного віку, їм удалося вберегти від впливу ісламу і християнських місіонерів також і свою дуже своєрідну релігію, в якій химерно поєднуються найпримітивніші уявлення про природу з напрочуд складними й точними даними, зокрема астрономічними, які вражають учений світ.

Французький етнограф Марсель Гріоль зацікавився життям догонів ще в 30-х роках. Він прожив серед них кілька сезонів, вивчив їхню мову, звичаї і навіть брав участь у святі, яке догони відзначають раз на 50 років. До цього свята (а в нього щонайменше сімсотлітня історія) кожне покоління догонів виготовляє маски, які довго зберігаються як реліквії.

Після другої світової війни, у 1946 році, Гріоль знову повернувся до догонів. Цього разу — у супроводі своєї вірної помічниці, фольклористки Жермен Дітерлен (після смерті Гріоля вона продовжувала його справу, а згодом стала директором Музею людини в Парижі).

Догони зустріли Гріоля з почестями. Рада старійшин і жерців племені вирішила увести його до кола особливо втаємничених людей племені і відкрити йому найбільшу таємницю — міф про створення світу.

Догони не мають писемності. Міфи заучують напам'ять і передають їх слово в слово наступному поколінню ті з догонів, котрі володіють особливою мовою «сігі со» і знають близько тисячі таємних графічних малюнків, якими супроводжують свою оповідь.

Отже, Гріоль став першим європейцем, котрому виявили таку довіру. Довго вчитель-догон навчав його «сігі со». Нарешті, на 34-й день, Гріоль почув «світле слово» — обіцяний міф.

1951 року Гріоль і Дітерлен опублікували результати частини своїх досліджень у книзі «Суданська система Сіріуса», через чотирнадцять років, вже після смерті Гріоля, вийшла з друку ще одна їхня книга «Блідий ліс». Та вони не привернули уваги широкого читача, бо були розраховані лише на вузьке коло фахівців-етнографів.
Догони не мають писемності

Однак згодом ними зацікавився архітектор і астроном-аматор Ерік Гер'є з Марселя. Річ у тім, що космогонічна система догонів та їх астрономічні погляди збіглися з найновішими науковими поглядами й гіпотезами! Етнографи, намагаючись якомога точніше передати все, що вони почули від догонів, зовсім не цікавились; а звідки ж у них такі знання? Що ж так вразило Гер'є в міфах африканського племені?

Догони добре знають зоряне небо. «Очами світу» звуть вони Полярну зірку і Південний Хрест, причому альфу Південного Хреста нарекли «Подвійним оком світу». Зірка ця справді подвійна, але астрономи переконались в цьому лише за допомогою телескопів, а в догонів жодних астрономічних приладів немає і ніколи не було.

Небесні тіла вони поділяють на зірки, планети й супутники. Зірки — це «толо» (тобто «зірки, що не обертаються навколо інших зірок»), планети — «толо таназе» («зірки, що рухаються»), супутники — «толо гонозе» («зірки, які описують коло»). Всі зірки становлять дві групи: «внутрішню систему», куди відносять найяскравіші з них: сузір'я Оріон, Стожари, «зірку Козячого Пастуха» (гаму Малого Пса), Проціон та ін., і «зовнішню систему» — віддаленіші світила. Остання — це «спіральний зоряний світ», що обертається навколо осі, яка проходить через «очі світу» — Полярну зірку і Південний Хрест.

Таких «зоряних спіральних світів», тобто галактик, вважають догони, у всесвіті нескінченна кількість, а сам всесвіт — «безконечний, але вимірний».

Чимало відомо догонам і про будову Сонячної системи. Вони знають, що Сонце обертається навколо своєї осі, а Земля навколо себе і «пробігає, крім того, велике коло світу, як дзиґа, обертання якої супроводжується переміщенням». Місяць для них «сухий і мертвий, як висущена кров», обертається він навколо Землі. Не обійшли догони увагою і Венеру, Марс, Юпітер, Сатурн. Переконані, що у Венери є супутник. Це суперечить сучасним астрономічним даним. Хоча... У 1976 році астрономи Ван Фландерн і Харрінгтон висунули гіпотезу, згідно з якою у порівняно недалекому минулому супутником Венери був Меркурій. За розрахунками цих учених, аномалії орбіти Меркурію і деякі особливості його будови свідчать, що приблизно 400 тисяч років тому він перейшов на самостійну орбіту. Ця гіпотеза базується на точних астрономічних спостереженнях і складних обчисленнях, виконаних ЕОМ. А в догонів?

У Юпітера догони налічують чотири супутники, у Сатурна — «постійне гало» (кільце). Такі слабкі, неяскраві астрономічні об'єкти, як чотири «галілеєвські» супутники, можуть у виняткових випадках розрізнити лише деякі люди з надзвичайно гострим зором. Але для того, щоб зробити висновок, що це — супутники, які обертаються навколо Юпітера, треба було мати розвинену систему астрономічних знань, провадити багаторічні спостереження, розробити складний математичний апарат тощо, чого ніколи не було в догонів.

Не може не вражати й те, як догони змальовують кільце Сатурна. Сатурн можна побачити на стінах їхніх святилищ у вигляді двох концентричних кіл: перше — сама планета, друге — її кільце. Але в такому ракурсі Сатурна з Землі ніколи не видно. Таким його можна побачити лише з космосу! Як же про це довідались догони?

Догони, на відміну від усіх астрономів до Кеплера, розміщують планети на правильних орбітах, тобто не на кругових, а на еліптичних.

СІРІУС — «ПУП СВІТУ»
Зоряна система Сіріус

Головну роль серед небесних світил догони відводять Сіріусу, який вони називають «пупом світу». Згідно з їхніми міфами, Сіріус — потрійна зоряна система. Крім головного компонента «Сігі тол о» (Сіріуса-А), до неї входять ще дві зірки — його супутники: «По толо» і «Емме йа толо». Сучасна астрономія визначає Сіріус як подвійну систему, причому другий її компонент, Сіріус-Б, було відкрито лише в 1862 році. Це невелика за розмірами (як Земля), але дуже гаряча зірка з масою, яка близька до маси Сонця, так званий «білий карлик». Вона робить один оберт навколо Сіріуса-А за 50,4 ± 0,09 земних років (догони вважають, що за 50 років і саме з такою періодичністю проводять своє свято масок на честь другої зірки системи Сіріуса — «По толо»). Яскравість Сіріуса-Б в 10 тисяч разів менша за яскравість основного компонента системи, і побачити його, і то не завжди, можна лише в сильний телескоп.

Що ж кажуть догони про Сіріус-Б? Звернімося до міфа: «Зірка По обертається навколо «Сігі толо». Один оберт триває 50 років. «По толо» регулює рух «Сігі толо», яка рухається по неправильній кривій». Зазначимо, що саме неправильності руху Сіріуса-А дозволили вченим розрахувати орбіту його супутника — Сіріуса-Б. «По толо» — найважча зірка. Вона така важка, що всі люди, разом узяті, не змогли б підняти і маленького її шматочка». Порівняймо це твердження з даними сучасної астрономії: білий карлик Сіріус-Б складається з речовини фантастичної щільності, один кубічний сантиметр її важив би на Землі приблизно тонну!

Зірка «По толо» складається з особливого металу «сагал», який «виблискує яскравіше, ніж залізо». Згідно з сучасними даними астрофізиків, білі карлики складаються саме з надщільного, так званого «виродженого», газу, що має властивості металу.

Сучасна астрономічна наука вважає, що білі карлики з'являються внаслідок грандіозних вибухів наднових зірок, котрі до цього вибуху були червоними гігантами. Виявляється, догонський міф оповідає про саме такий вибух «По толо»: «Коли люди прожили на Землі всього лише рік, зірка раптово спалахнула, а потім поступово, протягом 240 років, блиск ЇЇ зменшився». Коли це трапилось — невідомо. В усякому разі, ні в єгипетських папірусах, ні у вавілонських табличках чи китайських літописах немає згадок про спалах Сіріуса. А таке грандіозне явище на відстані 8,5 світлового року від Землі не могли не помітити давні астрономи. Адже, як визначили учені, блиск Наднової в системі Сіріуса дорівнював би блиску Місяця, і цю зірку на Землі було б видно і вдень. Помітили ж, наприклад, і відзначили в своїх літописах китайські і японські астрономи давнини появу «зірки-гості» в 1054 році у Крабовидній туманності, а ця Нова спалахнула набагато далі від Землі.
Архітектура догонів

І ще одна загадка. Славетний античний астроном Птолемей у своєму знаменитому творі «Альмагест» (II ст. н. е.) відносить Сіріус до червоних зірок, таких, як Антарес, Бетельгейзе тощо. А персидський астроном X століття Аль-Суфі бачив Сіріус таким, як його бачимо ми,— білим. Виходить, у часи Птолемея Сіріус-Б був червоним надгігантом, а через 800 років, в часи Аль-Суфі, став білим карликом? Чи, може, Птолемей, згадуючи про червоний колір Сіріуса, має на увазі якісь більш давні його спостереження, коли китайські і японські астрономи ще не робили своїх записів?

Щодо другого супутника Сіріуса («Емме йа толо») то сучасна астрономія не має даних, які б підтверджували його існування. Деякі вчені, аналізуючи особливості руху Сіріуса-А та Сіріуса-Б, вважають, що це можливо. А згідно з твердженням догонів, ця друга, темна зірка в системі Сіріуса обертається навколо Сіріуса-А також за 50 років, тільки по більш видовженій орбіті, ніж Сіріус-Б. До того ж, догони кажуть, що у цієї темної зірки є планета! Сьогодні перевірити ці дані догонського міфа астрономія не може: ще не існує таких оптичних приладів, за допомогою яких можна було б побачити планету, яка знаходиться на відстані 8,5 світлового року від Землі.

Звідки ж догонам стали відомі всі ці дані? Припущення, що якийсь сучасний астроном повідомив їх догонам, не заслуговує на увагу. Астрономічні погляди догонів органічно входять до їх складної і досить стрункої системи космологічно-релігійного характеру, а така система, як вважають вчені-етнографи, не могла бути створена і традиційно підтримуватись багато років на основі повідомлення якогось чужинця.

Виступаючи на сторінках журналу «Техника — молодежи», аспірант (нині кандидат наук) з Малі К. Кодіо, догон за національністю, зазначив: «Ми, догони, протягом віків старанно оберігали свою самобутність, відхиляючи різні впливи зовні».

Згадуваний міф догонів бере початок принаймні з XII століття. Канадський астроном М. Овенден висловив припущення, що знання догонів — це відголосок древніх астрономічних знань стародавніх греків, єгиптян або шумерів. Але ж жоден із цих народів у давнину не міг провадити відповідних астрономічних спостережень, бо в його розпорядженні не було потрібних оптичних приладів і складних математичних методів обчислень.

На запитання Гріоля, звідки догонам стало відомо, зокрема, про будову системи Сіріуса, старійшини племені відповіли, що у них є таємна печера, з якої «все видно», і саме в цій печері начебто знаходяться «докази», Показати її Гріолю жерці навідріз відмовилися, можливо, тому, що не були переконані, що він досяг необхідного ступеня втаємничення. Продовжуючи, як ми вже казали, його справу, Ж. Дітерлен сподівалася, що їй усе ж пощастить розкрити цю велику таємницю догонів...

КОСМОЛОГІЯ ДОГОНІВ
Астрономічні малюнки догонів

Надзвичайні знання догонів про Сонячну систему, і зокрема про зоряну систему Сіріуса,— лише фрагменти їх незвичайного космологічного міфа, який навдивовижу нагадує сучасні найновіші наукові гіпотези про будову й історію розвитку Всесвіту.

Догонські міфи, як і будь-які інші міфи, на відміну від наукового викладу, являють собою так звану «гностику», тобто набір знань або елементів знань, які передаються усно лише для втаємничених осіб. У цих переказах не можна змінювати жодного слова, жодного звука, щоб не спотворити змісту. При такій передачі інформації її здебільшого вже не розуміє й сам оповідач, не кажучи вже про того, кому її переказують. Такий характер мають міфи, що їх догони переказали французьким етнографам. Та саме інтерпретація цих міфів сучасними вченими дозволяє побачити всю складність і глибину інформації, яка у них міститься.

Шляхом складних розрахунків і спостережень, виконаних за допомогою ЕОМ і найновіших оптичних приладів, сьогоднішня астрофізика встановила, що Всесвіт, який нас оточує, безперервно розширюється. Розбігаються, розлітаються з величезними швидкостями галактики, квазари й інші небесні об'єкти; матерія, з якої складається Всесвіт, розщільнюється. Встановивши швидкість розбігання галактик, вчені розрахували, що приблизно 20 мільярдів років тому весь Всесвіт займав мізерний обсяг у 10 кубічних сантиметрів. У цей момент, який можна назвати «нуль-пунктом», початком еволюції Всесвіту, ще не було ні часу, ні відстаней, бо всі відстані були безмежно малі, а щільність матерії — безмежно великою. Матерія існувала в так званій сингулярній формі, яку неможливо описати відомими нам фізичними законами. Весь Всесвіт являв собою ніби безконечно малу надщільну «бомбу». І ось 20 мільярдів років тому ця «бомба» вибухнула. Згідно з теорією Всесвіту, що розширюється, яку ще називають теорією Великого Вибуху, через секунду після початку розширення температура Всесвіту перевищувала 10 мільярдів градусів, а матерія складалась лише з нейтронів та протонів. Згодом, із зниженням температури і щільності матерії, з'явились ядра атомів, почалися їх складні перетворення. Утворились скупчення матерії, які згодом дали спіральні галактики, квазари, зірки. Розщільнення матерії, розбігання її фрагментів продовжується й сьогодні, через 20 мільярдів років після Великого Вибуху. Із згущеної «бомби», як із яйця, «вилупився» увесь Всесвіт.

Ми виклали в дуже спрощеній формі цю найновішу астрофізичну теорію, щоб читач мав змогу порівняти її з космологічними уявленнями догонів про еволюцію Всесвіту.

Отже, згідно з міфом догонів: «На початку всіх речей був лише Амма — бог, котрий ні на чому не лежав. Яйце-куля Амма було замкнутим... крім нього нічого не було». З подальшого змісту міфа стає зрозуміло, що Амма-бог і яйце — одне й те саме. Ми могли б назвати Амма матеріальною силою, рухом чи енергією. Чи не правда, шановні читачі, дивний цей бог догонів — стиснена куля, крім якої нічого не існує?

Та послухаймо далі:

«Амма всередині яйця був сам собою, як спіральний рух, що називається «прискореною кулею», і саме в той час було створено зерно «по», що знаходиться в центрі».

Як встановили французькі етнографи, «по» — це зернятко проса, найменше з зерен, які були відомі догонам. В їхній уяві «по» — найменша частинка, щось на зразок зерен енергії, як би сказали ми з вами. І далі: «Світ в лоні Амма був ще без часу і без простору. Час і простір з'єднались воєдино». Чи не правда, все це дуже нагадує сингулярність матерії перед Великим Вибухом? Ми й догони тільки називаємо їх по-різному. «Зерно «по» — це образ Амма, що спочатку був схожий на вихор... Коли Амма розбив яйце світу і вийшов з нього, виник вихор, що крутиться. Цей вихор, що крутиться, є Амма».

«Амма створив 7X2, тобто безконечну кількість світів... 7 тут показує множення і абсолютно необмежений розвиток зоряних світів у формі спіралей». «Межа місць окреслює цілісність зоряного світу, частиною якого є наша Земля. Вона вся обертається спірально».

Те, що догони називають «межею місць», ми називаємо Чумацьким Шляхом або нашою Галактикою.

На відміну від усіх інших релігійних міфів, переказів та легенд, Земля для догонів — не центр світу. «Світи зірок у формі спіралі — заселені світи. Колись одночасно з речами Амма, що дав світові рух і форму, створив всілякі живі істоти... Як і на нашій планеті, існують живі створіння і на інших землях». Саме за цю думку інквізитори спалили на багатті Джордано Бруно...

Коли знайомишся з догонським міфом, ні на хвилину не покидає думка, що це — не втаємничення в релігійну систему, а наукова розповідь і що в цьому лише прийнято іншу систему знаків та символів.

А ось що кажуть догони про походження матерії:

«Всі речі, що їх створив Амма, мають свій початок (основу) в найменшому зернятці «по». Починаючи з цієї найменшої, всі речі, що їх створив Амма, було утворено за допомогою послідовного додавання таких самих елементів... Амма, починаючи все, всі речі, створює їх маленькими, як «по», потім додає до вже створених речей ці «по». В міру того, як Амма з'єднує їх, річ збільшується».

Якби ми схотіли пояснити неписьменним людям, як з найдрібніших часток матерії виникає атом чи молекула, ми, мабуть, не зуміли б зробити цього краще, ніж це вдалося догонам.
Номмо, який приносить цивілізацію на Землю

КОСМІЧНІ МАНДРІВКИ

Дуже важлива частина догонського міфа — розділ, у якому йдеться про початок людської цивілізації на Землі й про мандрівки перших наших космічних гостей.

Догони описують дві такі мандрівки. Перша — про подорож на Землю істоти на ім'я Ого, друга — про прибуття на Землю в кораблі істоти Номмо і перших людей.

У місцевості, де живуть догони, є озеро Дебб (або Дебо). Поруч — гора Схолл, а на ній — велетенський дольмен (знову ці загадкові мегаліти!), який, як кажуть догони, уособлює «корабель Номмо», що колись приземлився з космосу. Трохи далі стоять три менгіри, що уособлюють Сіріус, Сонце й Землю. Озеро Дебб і ці мегаліти позначають місце, де начебто приземлилися пришельці.

Перший гість з космосу, Ого, чимось нагадує християнського Сатану. Будучи одним з помічників верховного бога Амма, він збунтувався проти свого володаря і полетів у космос. Цим його мандрам тричі перешкоджав Амма. Спочатку він перетворив «ковчег» Ого на землю. Та Ого зробив другий, менший корабель, що рухався з допомогою «вітру», захованого в зернятках «по» (цікава деталь, чи не так?). Ого летів із зірки Сігі-толо (Сіріуса). Він намагався вести свій корабель так, щоб напрямок його руху співпав з напрямком руху Землі й Сіріуса (догони кажуть: «так, щоб вступити із Землею у вдалий шлюб»). «Шлюб» буде невдалим, якщо напрямок польоту протилежний напрямку обертання Землі й Сіріуса. Як відомо, Сонце, всі його планети й Сіріус обертаються проти годинникової стрілки. Принцип, описаний дого-нами як «вдалий шлюб», використовують всі балістики при розрахунках космічних траєкторій. Як друга, так і третя подорожі Ого були невдалими, він зазнав аварії, опинився на Землі і з того часу шкодить людям — нащадкам «екіпажу» другого космічного прибульця, Номмо.

Номмо за наказом самого Амма мав заселити Землю. Він старанно підготував свій корабель до зоряної подорожі: запасся пальним — зернами «по» на планеті «По-толо» (цьому сусідові Сіріуса), помістив у шістдесяти відсіках свого корабля (що чимось нагадує біблійний ковчег Ноя) все необхідне для заселення Землі і самих людей. Догони стверджують, що людям було відомо лише те, що містилося у 22 відсіках «ковчега» Номмо. Вміст решти відсіків стане відомим пізніше. Тоді він, цей вміст, змінить картину світу.

«Ковчег» Номмо наблизився до Землі через дірку в небі, яку зробив Амма, і гойдався в небі протягом восьми періодів (років?), «займаючи небо від горизонту до горизонту, як велика райдуга». Гойдався зі сходу на захід, схиляючись у північному напрямку, а потім — у південному.

Приземлившись, корабель Номмо ковзнув по болоту, і яма, що виникла на місці його удару об Землю, наповнилася водою, внаслідок чого утворилося озеро Дебб. «Виходячи з корабля, Номмо поставив ліву ногу на землю; це означало, що він бере її у своє володіння. Слід від ноги Номмо нагадує слід від мідної сандалії». Слідом за Номмо з «ковчега» вийшли всі істоти й люди, що там знаходились. Потім Амма втягнув на небо мідний ланцюг, на якому висів «ковчег», і небо закрилося. Догони вірять, що на цьому кораблі прибули «вісім предків» людей. Висадивши людей, Номмо пірнув у воду, звідки стежитиме за ними і піклуватиметься про них аж до того моменту, поки знову з'явиться на землі в «день слова».

На цьому ми закінчуємо дуже скорочений переказ космологічного міфа дого-нів, так званого «світлого слова». Вчені-етнографи зазначають, що за своїм змістом він схожий на уявлення інших африканських племен: бамбара, мосі (у Малі), йоруба (Нігерія), фон (Дагомея), байенда (Зімбабве), проте лише у догонів міф такий складний і цілком завершений.

Як же все-таки пояснити дивний збіг деяких ідей, що пронизують міфи догонів, із сучасними науковими викладками? Гер'є й інші вчені припускають, що в цих міфах знайшли своє відображення контакти догонів з космічними прибульцями в сиву давнину. Інші вчені, зокрема відомий американський астроном Карл Саган, заперечує таку можливість. Ясно одне: історія людства зберігає багато таємниць. Проте здатність давніх людей до сміливих узагальнень і геніальних здогадок в наші часи заперечують лише найконсервативніші вчені, котрі продовжують стверджувати, що африканці, мовляв, неповноцінні, не мають історії, творчих здібностей тощо.

В усі часи свого існування людина завжди задумувалась над будовою і історією всесвіту, причому її нерідко осявали геніальні здогадки. І в зв'язку з цим хотілося б навести слова Альберта Ейнштейна: «Найнезрозуміліша річ у всесвіті — це те, що він піддається розумінню».

За матеріалами книжки «Загадки давнини. Білі плями в історії цивілізації».
Гарій Бурганський, Ростислав Фурдуй. Київ, «Веселка», 1988.

"То - Поля!" - вжахнулися передні. "Що то за дерево?" - допитувалися задні. "Тополя",- відказували їм. Так і пристала до дерева назва - ТОПОЛЯ.

У полянина Жития та його дружини Добрини народилася вродлива донька, яку волхви нарекли Поляною. Росла вона як з води. І вимостилася в дивовижну красуню, якої світ не бачив. Багато красенів-парубків сваталися до неї, та Поля була вірна Стрибі - найпрудкішому з усіх юнаків округи. Міг він навіть обігнати стрілу, яку випустили з найтугішої тятиви. Тож воєвода посилав Стрибу гінцем в різні кінці, коли була в тому потреба.

Щасливі були і Поляна, і Стриба, і стали вони до весілля готуватися. Та на заваді стала врода Поляни. Бо її краса осліпила навіть грізного громовержця Перуна з Вирію. І надумав бог блискавки взяти злюб з Поляною. "Бути Поляні Богинею!" - вигукнув громовержець так, що його почули всі поляни. І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який щедро поливатиме їхню Землю дощем, а ще, дивись, вогняними стрілами відганятиме ворогів.

Про Стрибу всі забули. Всі, крім Полі. Вона боялася злюбу з Перуном і тихо плакала за своїм коханим. Та ось вбрали Полю в найкращий одяг і повели до урочища Перуна, аби віддати в жони громовержцеві. Все плем'я полян ішло за Перуновою нареченою. І похнюплений Стриба також. Ось і задрижала Земля, всі попадали навколішки, лише Поляна стояла горда, як богиня, - у золотому осяяні. З пучком вогненних стріл у руці з'явився Перун. Молодецькі сріблясті вуса спадали аж на його могутні груди. Горіли золоті кучері на голові. Сяяли його очі.

Усміхаючись, бог-красень став наближатися до Полі. "Прощай, кохана моя Полю!" - скрикнув розпачливо Стриба, вихопив короткого мисливського меча і вгородив собі в серце. Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля, залившись слізьми. Спохмурнів Перун і сказав: "Ні, не хочу, щоби на злюбі моєму лилися кров і сльози. Хай же ти, чарівна Поляно, нікому не дістанешся!"
Сліпуче сяйнули блискавки, вдарив грім. У неймовірному страхові люди припали до Землі. А коли підвели голови, то не побачили красуні Полі. Замість неї виросло дерево - високе й струнке, як дівчина. "То - Поля!" - вжахнулися передні. "Що то за дерево?" - допитувалися задні. "Тополя",- відказували їм. Так і пристала до дерева назва - ТОПОЛЯ.

А Перун злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу Живої Води, бризнув на лице мертвому Стрибі й ожив юнак. "Будь моїм побратимом, Стрибо!- сказав Перун.- Адже обидва ми осиротіли без нашої Полі. Чи згоден?" "Згоден", - відповів Стриба. Перун схопив за руку побратима, потягнув за собою і... обидва легко злетіли в небо, полинули у Вирій. Там Стриба з дозволу Рода вкусив молодильне яблуко і став безсмертним. "Роде, - звернувся Перун до Сокола, - дай крила для ніг мого побратима Стриби - його я хочу зробити богом вітрів, без яких не буде життя на Землі".

І тоді Сокіл-Род пустив дві сльозинки, і до ніг Стриби впало два крила. І врочисто промовив Перун: "Тепер ти володар вітрів на світі, тепер ти не Стриба, а СТРИБОГ!" Так вони стали побратимами - Перун і Стрибог. Стриба щодуху ганяє хмари по світу, а Перун їх розпанахує стрілами, пускаючи життєдайний дощ на Землю в потрібному місці. Так вони творять добро: без вітру й без дощу й справді немає життя на Землі.

Хто ми є, українці? І як ми опинилися у такому стані, в якому животіємо зараз? Чому ми, на своїй землі, не відчуваємо себе хазяївами? Чому, нібито маючи Державу, ми не маємо підстав пишатися нею? Ці питання із кожним днем виникають у все більшої й більшої частини наших співгромадян. І це - абсолютно нормально, бо ми поволі прокидаємося від страшного летаргічного сну.

Ми страшними зусиллями намагаємося пригадати щось найважливіше. Те, що розтрощить кайдани мороку, який все ще міцно тримає свідомість і тіло... Бо те, що оточує нас - є мертвим, чужинським, неприродним.

Псевдопастирі і псевдопророки проповідують нам псевдорелігію, нам настирливо нав’язують псевдоправителів, псевдоідеології, псевдоеліти, псевдотрадиції, псевдоісторію. Нав’язують ззовні, як і абетку, яку колись, із милоті до убогих аборигенів, нібито подарували “цивілізовані” іноземці-святі. Нав’язують, щоб підживити у нашій свідомості комплекси власної убогості, безпомічності, меншуватості. Бо так - ми не нація, а гурт, народ, населення, яке складається із надвичайно вигідних, продуктивних і невибагливих біологічних машин: холопів-хайзерів-хохлів. Бо тільки холопи-хайзери не мають ні власної історії, ні власного родоводу, ні власних традицій, ні власної землі.

Бо тоді, можна легко і безкарно, нашими ж руками, грабувати багатства, даної нам Богом землі, - безцінного спадку, залишеного нам пращурами. Колись могутньою і гордою нацією - легендарними антами-аріями-русичами. Проте, десь у глибинах підсвідомості кожного, через століття мракобісся, етноциду, геноциду, мерехтів слабкий вогник Божої Віри, який із покоління в покоління передавався генетично. І тепер, можливо, прийшов слушний час розпалити із нього потужне багаття, яке св’ященним Вогнем очистить кожного із нас від смердючого бруду брехні та зради. І життєдайною силою для того св’ященного Вогню можуть бути тільки Знання. Знання, подаровані Богом нашим пращурам. І кожен із нас має пройти отой тяжкий шлях випробувань, аби по краплинці назбирати їх із безлічі розрізнених уламків. Як колись вже зробили наші пращури - могутні лицарі Богині-матері Хари - козаки-характерники...

За часів московської окупації заборонялося навіть вживання цього, страшного для окупантів, терміну.

Так, у виданому вже в 1987 році "Українському радянському енциклопедичному словнику" слово "характерник" відсутнє. Натомість є такі потрібні та важливі для українського народу слова, як "харакірі" - спосіб традиційного самогубства японських самураїв, чи "хариджити" - назва однієї з ісламських сект.

У поемі "Хустина" Тарас Шевченко згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його - "характерник з Січі". І знову в жодному з видань творів Т. Шевченка слово характерник не коментується, не пояснюється. І такий "науковий" підхід був неодиничний. Якщо ж це слово і згадувалося, то майже завжди в негативному значенні, як чаклун, ворожбит, людина, яка пов’язана з темними силами. А в старовинних історичних джерелах під характерниками розуміли, насамперед, воїнів, наділених надзвичайними можливостями.

Корені характерництва прийшли до нас з тисячолітньої давнини, з часів великого переселення арійських племен з України в Індію. У Ведах, давніх арійських писаннях, говориться, що, серед другої касти кшатріїв-правителів-воїнів існують загони, основу яких складають махаратхи - могутні воїни, здатні поодинці боротися проти тисяч. Лише вони володіли всіма п’ятьма видами зброї: зброєю для індивідуального поєдинку (мечі, палиці); зброєю типу списів, котрі тримають в руках або метають; "муктами" - знаряддям для метання стріл; "янтра-муктами" - великими метальними машинами; містичними стрілами "астрами", зарядженими духовною енергією ведичних мантр. Оскільки префікс "ма" в санскриті означає "великий", то "харатхи" і є ті самі характерники - магічні воїни, які володіють надзвичайним бойовим мистецтвом.

Саме так їх і описує Д. І. Яворницький у своїй "Історії запорізьких козаків": "...серед них завжди були так звані "характерники", котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі "характерники" могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих "верцадел", жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, "перекидатися" на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов". А людей, які в мирний час займалися магією, називали чарівниками, ворожбитами, знахарями, упирями, вовкулаками та відьмаками. Характерництво ж було, в першу чергу, військовим мистецтвом, завдяки якому воїн міг змінювати свою подобу, ставати невидимим, читати людські думки, бути невразливим для зброї супротивника. Саме характерники навчали козаків розбиратися у властивостях природи та використовувати їх на свою користь. Наведемо хоча б такий приклад.

"Перед очима стелиться безкрайній степ. І палюче сонце висне над вицвілим безмежжям. І у тому безмежжі - жменька запорізьких козаків.

Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли коні та й самі переслідувачі вкрай стомилися, коли не залишилося зовсім харчів, татарський бей махнув рукою: хай тікають, все одно в степу пропадуть без їжі.

А козаки зовсім і не збиралися отак марно пропадати. Бо в кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: нанизані на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Почали запорожці оті бульбочки шукати - втамували голод, погасили спрагу, поволі стали повертатися сили... Ніхто не загинув. А по дорозі на Січ ще й два татарські загони козаки розбили.

Не раз і не два ставали козакам у пригоді чудодійні бульбочки. Не раз і не два рятували від явної загибелі. Тому й оберігали запорожці таємницю своїх амулетів, навіть на допитах не зізнавалися, що то за кульки вони носять на шиї.

Та все ж татари якось вивідали таємницю, дізналися, що ці тверді кульки не що інше, як висушені бульбочки любки дволистої. І почали при собі такі амулети носити. А що в степах любка не росте, то добували її у лісових районах України. Відтоді орда грабувала не тільки населення, а й ліси, вивозячи з собою бульбочки чудодійної рослини".

Я недаремно розповів цю історію, записану Євгеном Шморгуном у знаменитого фітотерапевта та знавця народної медицини, нащадка козаків Івана Михайловича Носаля. Звичайно, бей, дізнавшись, що козаки живими-здоровими дійшли до Січі, інакше як шайтанами їх не назве. А справа ж всього-на-всього в їхньому досконалому знанні властивостей рослин та у вмілому їх використанні. Адже наукою дійсно доведено надзвичайно високу поживність бульби любки дволистої. Для заспокоєння голоду і спраги людині достатньо однієї такої бульбини на день, а коню двох. А люди невтаємничені могли пояснити це лише зв’язком із нечистою силою.

Справжнє військове мистецтво якраз і складається із знання багатьох важливих закономірностей і секретів та правильного їх використання. Як, наприклад, підкрастися до ворожого стану непомітно, не розполохавши при цьому птицю чи звіра, які можуть тебе виказати? Треба знати відповідні секрети їх поведінки. Як заховатися в очереті серед хмар кусючої мошкари і годинами там лежати не видаючи себе ні єдиним рухом? Треба натертися певними настоями рослин або навіть дьогтем чи мокрою глиною, - і мошкара об-минатиме тебе десятою дорогою, а твої вороги опухнуть від її укусів, шукаючи тебе. Як перебратись через болото, не втопившись у небезпечній трясовині? Як в польових умовах гоїти рани, як тамувати голод і спрагу, як ефективно захищатися від ворожої зброї, як правильно маскуватися? Адже від володіння цими навичками залежало не лише життя окремих воїнів, а й долі цілих битв. І тому оволодінню цими навиками у характерників надавалося надзвичайно велике значення. А оволодівши ними, вони в очах сучасників виглядали справді неперевершеними воїнами, наділеними надприродною силою. Люди вірили, що характерників не брала звичайна зброя, вони були "замовлені від кулі і шаблі", "з води вони виходили сухими, з вогню мокрими".

Є реальні історичні факти, коли вороги, знаючи, що звичайні кулі характерників не беруть, виготовляли спеціальні срібні кулі та відповідно їх освячували. Так, в "Історії Русів" є розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького - Івана Золотаренка, якого сучасники вважали характерником: "Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!".

Так само свідчить і поляк Коря-тович, який брав участь у придушенні гайдамацького повстання, учасниками якого було чимало характерників. Він розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм в груди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі.

А крім того і самі характерники часто використовували срібні кулі. "Розповідають, що Палій був чарівник і доводять це тим, що кулі вживав він завжди срібні і перед битвою надягав чисту білизну". Збереглися і народні зображення таких невразливих характерників - наприклад, картина "Козак-бандурист", намальована козаком Рибкою в 1834 році. На цій картині зображено, як московські солдати стріляють характерникові в спину, а він, мовби нічого й не було, спокійно грає на кобзі.

До речі, термін характерництво у якості військових замовлянь існував не лише в Україні, а й у Франції, на що звернув увагу чорноморський історик Іван Попко: "Il ne fut pas tue, parcequ’il portait un caractere. - Він не був убитий, оскільки він носив "характер". Зараз можна лише гадати, чи цей термін залишився їм у спадок від давніх галльських жерців - друїдів, чи, може, примандрував туди разом з козаками Богуна і Сірка в часи Тридцятилітньої війни?

Характерниками ставали, як правило, люди з унікальними екстрасенсорними здібностями, зі Іалюнок А. Базилевича схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу та телепатії. Візьмемо, наприклад, описи Івана Сірка чи Семена Палія: "Сірко великий воїн був. Той знав, хто що дума. Ото там по тім боці Дніпра були татари... Та як задумують вони було воювати, то Сірко і каже козакам: - Збирайтесь докупи. Бо на нас уже орда піднімається. Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і не одруба - тільки синє буде. Не то що кулею, а шаблею! Уже татари, які міри проти нього вживали, та так нічого і не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали...". "Розповідають, що Палій був силач, високого зросту, плечистий, "горластий" і страшний на вигляд; і був він в битвах від-чайдушно хоробрий. Йому вартувало лише подумати перемогти кого-небудь - і перемога вірно залишалася за ним".

Навіть тенденційно описуючи гайдамацькі загони, історик Скальковський визнає надзвичайні здібності характерників: "Між цими шайками були ватажки (від слова ватага) або отамани, і по їхньому ще називались характерники, тобто такі чарівники, що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може. І коли, бувало, деруть ляхове по великих і багатих дворах, в яких хоча на цей випадок в обережність і цілком велика буває кількість сторожів і озброєних вартових, але ватажок так зачарує всіх у домі, що ніхто з них не почує і не побачить жодного козака з його шайки, і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ".

Збереглися свідчення про те, як характерники застосовували таке навіювання безпосередньо в бою: "Було як збираються в Польщу, то беруть не більше як 12 чоловік; зайвого щоб не було. Ватажок, було наказує: "глядіть хлопці, як прийдеться тікати, то не розбігайтесь: держіться купи", їх мало, а ляхів багато, то оце, гляди, і біжить погоня. Вони повстромляють ратища в землю, поставлять коней хвостами до хвостів, а самі в середину і поховаються. Гоняться ляхи і кричать: "Рембай глову!" Добіжать до них і покажеться їм ліс; вони тоді і повертають коней назад." Один з очевидців славнозвісної Коліївщини, німець Мітляр, котрий на той час проживав в Лисянці, розповідав своїм внукам, як застосовував характерництво Максим Залізняк при штурмі Лисянки: "козаки всі як є, вдарили ножами навхрест один з другим, отак підняли повище голови та й ударили навхрест ніж об ніж. Казав дідуньо, що ніхто не знав для чого то воно чи, то в них була така присяга, чи то може знак щоб зрадник польський відчинив браму, бо як тільки ото вони тими ножами похрестилися, забрязкали, то зараз брама до муру й відчинилася. Був зрадник. А як увійшли всі гайдамаки в мур, то там багато поляків й покаменіло, отако й диха й дивиться, а нічим не воло-да й не говорить...". Цікаво, що тут в обряді перехрещення ножами, який викликав справжній психологічний шок в оборонців Лисянки, використовували знамениті гайдамацькі ножі - колії, які до того ж були спеціально освячені:

"Проти ночі Маковія як ножі святили..."

Сучасник, читаючи ці давні свідчення, може сприйняти їх за фантастику. Але коли нинішні естрадні гіпнотизери вводять в гіпнотичний транс цілі стадіони, здатні впливати на глядачів навіть через екран телевізора, то це видається цілком нормальним. А деякі речі, що їх демонструють носії прадавніх арійських знань - індійські йоги-факіри, сучасна офіційна наука з її найдосконалішою апаратурою не може пояснити і до сьогодні. Наприклад, левітацію, телекінез, виживання закопаної в землю людини, телепортацію та ще багато іншого. А характерники, як нащадки арійських кшатріїв, не лише зберегли ці знання, а й з успіхом використовували їх для захисту рідної землі від загарбників.

Характерники були представниками особливого вищого стану козаків, наділених таємними військовими знаннями та посвячених у магічні ритуали та обряди. Але ритуали ці були нічим іншим як унікальною і надзвичайно складною системою психофізичної підготовки воїнів. Тому мусимо розчарувати деяких дослідників, які роблять особливий акцент на зв’язку характерництва з нечистою силою.

Для цього звернемось до етимології. В основі терміна "характерник" - слово "характер", що має значення "сукупність стійких психічних властивостей людини, її особистих рис, що проявляється в поведінці, в діяльності", тобто вдача. Вживається слово "характер" і в значенні "твердість, сила волі". Тому, характерник - це воїн, який володіє своїм психічним станом, волею і завдяки цьому може впливати на волю інших людей. У попередньому розділі ми вже говорили, що звичайна людина використовує не більше 4% закладених у неї можливостей психіки, використання ж прихованих резервів дозволяє досягати фантастичних результатів, котрі дійсно можуть сприйнятися як чари. До речі, за часів Київської Русі слово "характер" вживалося і в значенні - "посада", "сан", тобто характерник - "сановник", "посадовець". Звідси висновок: "характерник" - воїн, що за допомогою спеціальних тренувань оволодів своїм духом - "характером", і займає певний сан (посаду) в козацькій військовій ієрархії.

До речі, в козаків була своя спеціальна термінологія і для різних видів характерництва, що вже свідчить про надзвичайно високий рівень його розвитку. Наприклад, таке відоме в наш час явище, як гіпноз, (навіювання) в козаків називалося - "химорода", гіпнотизувати - "хи-мородити". Ось свідчення козака Семена Юрче-нка, котрому, перебуваючи на службі в київському гарнізоні довелося стерегти в київській тюрмі запорожців, арештованих за наклепом московського карабінера. Ці запорожці з нудьги показували йому та іншим вартовим деякі фокуси із застосуванням навіювання, які вартові сприймали як чудо: "То який Запорожець:

– От ув’яжіть мене! - каже, - в мішок, чи встережете мене, що мене бережете?

– Чому?

– Кете (давайте сюди) мішок.

Та і влізе в мішок, та до сволока його й притягнуть за трямки; а він з-за дверей і йде та:

– Здорові, вражі сини! Устерегли? Або котрий-небудь Запорожець:

– Що ви думаєте, я не знаю, що ви вмієте красти? Та раз до мене: – А на що ти п’ятака вкрав?

– Я й не бачив п’ятака!

– Ану скинь чобіт! Скинув, аж у чоботі п’ятак.

Та й сміється вражий Запорожець. А то він химо-родою химородив. Сказано - каверзники". Термін "каверзник" відповідав сучасному "штукар", "фокусник".

Цікаві також запорозькі терміни "галдовник", "голдовати". "Запорожці були лицарі і великі галдовники. Куля їх не брала, на Дніпрі, було, постелять повсть і ідуть", - згадували запорозькі нащадки. Виявляється, ще за часів Київської Русі слова "галдовати", "голдувати" - означали скласти васальну присягу на вірність, присягнути, "голдовник" - "запри-сяжений васал", посвячений на вірність. Думаємо, на Запорізькій Січі слово "галдовник" означало посвяченого у таємниці характерництва воїна, який стояв нижче рангом, ніж характерник.

Характерників, котрі жили поза межами запорозьких земель, в народі часто називали знахарями (відунами). Такі знахарі, за народними повір’ями жили у кожному місті чи селі і мали обов’язок захищати народ від злих чарівників, відьом та іншої нечисті. На відміну від них знахарі вважалися людьми "від Бога", котрі роблять народу добро, лікують та оберігають його. Під час війни вони використовують свої знання для захисту рідної землі.

Отже, як ми зазначали вище, крім усього іншого характерники володіли секретами парапсихології та гіпнозу. Сьогодні військові розвідки багатьох країн світу інтенсивно вивчають можливості використання парапсихологічних здібностей людини в бою. Над цим працюють цілі секретні інститути, витрачаються шалені кошти, проводиться спеціальний відбір людей з надзвичайними властивостями. Адже такі люди з унікальними здібностями не перевелися і в наш час, вони працюють факірами на циркових аренах, гіпнотизерами, ілюзіоністами, екстрасенсами. Вони можуть палити себе вогнем, ходити босоніж по склі або по гострих лезах шабель не відчуваючи болю, можуть проколювати собі грубою голкою долоні і кров при цьому не тече, можуть читати думки глядачів, гіпнотизувати їх і навіть лікувати, можуть запам’ятовувати неймовірну кількість чисел, моментально вивчати напам’ять цілі книжки та робити ще багато інших чудес, які і тепер у XXI столітті з його атомною енергією та космічними польотами виглядають надприродньо. А що говорити про ті далекі часи. Можна собі уявити, як тоді сприймали людей, здатних зусиллям волі вгамувати кровотечу чи гіпнотизувати інших. Цим і пояснюється таке майже містичне ставлення до характерництва, яке насправді було потужною школою розкриття унікальних можливостей людини. І ця школа безперервно вдосконалювалась, передаючи свої знання з покоління в покоління протягом століть.

Як свідчать історичні джерела, центри характерництва в різний час існували на знаменитому Мігей-ському острові на річці Буг, в Карпатах, на Поділлі вже повній неможливості його виконання полягала найбільша цінність даного випробування. Адже саме під час виконання неможливого завдання, де стирається грань між життям і смертю, у людини проявлялися надзвичайні надлюдські здібності, які пізніше складали основу характерництва. Крім того, кандидат на характерника мусів бути обраний Божим Провидінням, лише тоді він мав право на осягнення вищих таємних знань. Адже в його руки попадали могутні знання, котрі могли бути використані як на добро, так і на зло. Тому вимоги до кандидатів були жорсткі, навіть жорстокі. Тому й небагато охочих, знаючи ці складнощі, йшли осягати це мистецтво.

Подібні звичаї приходять до нас з сивої давнини. Жерці давніх країн охороняли свої знання надзвичайно ретельно: у країнах Стародавньої Азії й Африки існував такий жорстокий іспит для кандидатів у жерці чи знахарі. Перед бажаючим стати жерцем ставили сім однакових горняток, наповнених темною рідиною. В шести з них була смертельна отрута, і лише в одному - нешкідливий напій. Кандидат із зав’язаними очима мусив вибрати і випити один з них. Звичайно, в такому випадку в жерці та знахарі дійсно потрапляли люди з надзвичайними здібностями, а випадкові люди відсіювалися. Тому, на нашу думку, і подолання порогів (як смертельно небезпечне завдання) було випробуванням майбутніх характерників.

ВО "Свобода" має намір домагатися зміни законодавства про референдуми, щоб провести всеукраїнський плебісцит про скасування автономного статусу Криму і спеціального статусу Севастополя. Про це заявив в інтерв'ю "Інтерфакс-Україна" заступник голови комітету з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради, член фракції "Свобода" Ігор Швайка. "Ми вимагаємо винести на всеукраїнський референдум питання про скасування автономного статусу республіки Крим - це повинна бути 27 Таврійська область - і про окремий статус Севастополя, який повинен стати одним із адміністративних центрів Таврійської області. Це положення нашої програми. Ми плануємо його проведення", - сказав депутат. Він зазначив, що "Свобода" ініціювала референдум щодо статусу Криму та спеціального статусу Севастополя, "який є розсадником антиукраїнських настроїв". "Свободівці" також ініціювали всеукраїнський референдум щодо заборони торгівлі землею і прийняття на ньому відповідного закону. Однак, підкреслив депутат, відповідно до нинішнього закону, такий референдум провести неможливо, "оскільки чиновники, що представляють виконавчу владу, зроблять все для того, щоб цей процес навіть не розпочався". "В даний час в Раді ведеться робота, в ній беру участь і я, над Виборчим кодексом, в якому будуть зібрані всі норми законодавства про вибори президента, народних депутатів, депутатів місцевих рад, а також про всеукраїнський та місцеві референдуми. В Україні має діяти кодифікований акт, що чітко визначає правила, за якими необхідно проводити і вибори, і референдуми", - зазначив Швайка. 
За його словами, хотілося б завершити роботу над проектом Кодексу в 2-му півріччі, провести широке обговорення проекту за участю громадських організацій, експертів, політичних сил. І після такого обговорення затвердити Виборчий кодекс у Раді.

INTV

Правда про 132 округ
Аїда Болівар _

Аїда Болівар, кандидат психологічних наук

Дата виборів в 5-ти проблемних округах, де опозиціонери вже одного разу перемогли, регіональною більшістю ВР України ще не призначена. Але боротьба за депутатську недоторканість перейшла в активну фазу.

Принаймні в 132 окрузі, де буде балотуватись очільник миколаївської ОО ПР і за сумісництвом "єдиний смотрящий за регіоном, призначений президентом", з його слів, Микола Круглов.

Голова МОДА став єдиним владним кандидатом, здатним перемогти Аркадія Корнацького – кандидата від ОО. Так вважають керівники ПР після чистої перемоги Корнацького над Віталієм Травянком, заступником Круглова, в жовтні 2012 року.

Третім претендентом на депутатське крісло у всесвітньо відомому окрузі може виявитись дніпропетровець Михайло Соколов, якому нардеп Роман Забзалюк напередодні довиборів передав керівництво обласною парторганізацією тимошенківців.

Соколов або не розуміє, або не бажає розуміти, що регіонали використовують його саме для забезпечення перемоги Круглова. Бо ж, приміром, комуністи не квапляться висувати власного кандидата в 132 окрузі, щоб не зашкодити "смотрящему".

Арсеній Яценюк під час миколаївської акції "Вставай, Україно!" 13 червня вчергове підтвердив, що єдиним спільним опозиційним кандидатом в 132 окрузі є Корнацький. Натомість Забзалюк продовжує лобіювати Соколова в якості "резервного" кандидата на випадок відмови в реєстрації Корнацького.

Тим часом інформаційні ресурси, підконтрольні усім вище переліченим політикам, розпочали війну через оприлюднення такої кількості напівправди, майже правди, що виникла потреба з’ясувати, хто є хто в цій історії.

Для цього за роз’ясненнями авторка звернулась до миколаївського експерта, рівновіддаленого від усіх дієвих осіб первомайського трилера Анатолія Іванюченка, юриста проекту "Агроінвест".

Окрім вичерпних знань історій появи місцевих латифундистів, колишній депутат облради володіє досвідом роботи на посаді начальника відділу забезпечення діяльності керівництва МОДА.

Працював Іванюченко саме в ті часи, коли нашоукраїнець Корнацький виконував обов’язки заступника голови МОДА, народник Травянко служив заступником регіональної голови облради, а нардеп Круглов очолював МОО ПР, яка єдиною серед усіх облпарторганізацій ПР відмовилась перейти в опозицію до "помаранчевого режиму".

Тоді Круглову потрібно було захищати корпорацію "ХХІ ВЕК" (бізнес зятя) та єдину доньку, суддю Мамонтову. Доня в київському міському господарському суді полюбляє справи, пов’язані з Межигір’ям.

Корнацький вийшов з громадянства РФ ще в 2005 році. Механізм виходу надзвичайно простий – достатньо було написати заяву в будь-якому консульстві РФ, сплатити держмито і отримати довідку.

На підставі довідки всім зацікавленим видавали паспорт громадянина України. Зазначені обставини вже перевірялись Миколаївським облуправління СБУ в 2007 році, коли в. о. заступника голови МОДА Корнацький протягом 3 місяців не міг отримати довідку/дозвіл про допуск до держтаємниць.

Тоді миколаївці дізнались, що син Корнацького є професійним російським дипломатом. Це означає, що Корнацький-джуніор є штатним офіцером ФСБ, або співробітничає з цією службою згідно функціональних обов’язків.

Попри цей факт жодних доказів перебування Корнацького в громадянстві РФ від 2008 року (протягом 5 років до "нових" виборів в 132 окрузі) ні в кого не може бути.

Стосовно 1 700 га орної землі в селі Чаусове-2, за вирощений врожай на яких розпочалась збройна боротьба http://www.pravda.com.ua/news/2013/06/18/6992435/, Корнацький також не порушував закон.

Земельне паювання на Миколаївщині розпочалась в 1996 році. До появи "мораторія" в кожному з 19-ти районів області з’явились латифундисти з числа колишніх секретарів райкомів КПУ, голів колгоспів, комсомольських банкірів.

Більшість цих земельних баронів – члени ПР. Тому вони, на відміну від Корнацького, знаходяться поза межами зацікавлення прокуратури, міліції, судів, голови МОДА.

Нотаріуси реєстрували договори купівлі-продажу сертифікатів про право на земельний пай, і підприємливі особи за безцінь скуповували землю. ЗАКОННО. В аналогічний спосіб через ваучерну приватизацію прибуткові підприємства з державної власності переходили до приватної.

Окрім купівлі-продажу, існували й інші правові способи відбирання землі в неосвіченого селянина: надання грошей в борг під заставу землі для наступного відповідного судового рішення, внесення земельної ділянки до статутного капіталу підприємства з наступним виведенням колишнього власника земельного паю з числа засновників тощо.

Схеми працювали в Україні загалом, в Миколаївській області зокрема.

Бізнесмен Корнацький лише скористався вдалим моментом. Мешкаючи в Москві, отримуючи московські гонорари, він привозив гроші в рідний район і переоформлював перехід права власності на земельні паї від селян до власних батьків. Купувати землю особисто московський юрист не міг через російське громадянство.

В 2001 році тодішній голова МОДА Олексій Гаркуша випадково дізнався, що найбільше чорноземів на території Миколаївської області знаходиться у власності кількох сімей. Одна з них зветься "Агрофірма Корнацьких".

Водночас ніхто не поцікавився, чому більш, як 10 % орної землі, яка обробляється в Миколаївській області, не обліковується податківцями.

В 2007 році Корнацький спробував дослідити це питання, за що був звільнений з посади виконуючого обов’язки заступника голови МОДА.

Сьогодні очільник ПР заявляють, що в 2001 році якийсь районний суд ухвалив рішення, котре регіонали досі нікому не показали, за яким "земельный участок площадью 1700 га не принадлежит "Агрофирме Корнацких".

В 2012 году данная территория была переведена в земли запаса государственного назначения и распаевана между 775 людьми — представителями социальной сферы Первомайского района.

Те, в свою очередь, передали свои земли в пользование фирме "Партнер Агро", заключив договоры на обработку этой земли".

Я цитую регіонального голову Первомайської РДА. Себто, в червні 2013 року озброєні білоцерківські братки із загостреним почуттям юстиції під керівництвом полтавської бізнесвумен Оксани Валешинської прибули до 132 округу виконати рішення суду від 2001 року.

Представникам єнакіївської правової школи варто відкрити статтю 22 закону "Про виконавче провадження" і дізнатись, що строк для пред’явлення виконавчого листа до виконання складає 1 рік.

Правового пояснення, чому під час виборчої кампанії 2012 року хтось приватну землю перевів до земель запасу на підставі судового рішення 2001 року, котре ніхто не бачив і тому не міг оскаржити, не існує.

Представники соціальної сфери в кількості 775 осіб стали співучасниками злочину. Їм дали по 1500 гривень за підписи на аркушах тексту, котрі вони навіть не читали.

Ставши "власниками" землі, вчителі, лікарі лише цього району, адже безземельні працівники соціальної сфери в інших районах області Круглова не цікавлять, бо він там не балотується, навіть не знають, де "їхня" земля.

Отримавши 1500 гривень, "соціалісти" в один день підписали всі документи, починаючи із заяви про надання землі та закінчуючи довгостроковим договором оренди.

Цю землю вони ніколи не побачать. До речі, договори оренди, про які розповідають регіонали, набудуть чинності лише після державної реєстрації. Жоден з 775 договорів ще не зареєстровано. Тобто, в юридичному сенсі, директор "Партнер Агро" Валешинська – отаман озброєних бандитів не є представником орендаря.

Перемогти Корнацького в 132 окрузі без тотальних порушень закону неможливо. Минулого разу за нього проголосувало близько 30 000 осіб. Цю кількість голосів забезпечили 15 тисяч селян, робочі місця для яких створила "Агрофірма Корнацьких".

Аїда Болівар, спеціально для УП

Економіст: До кінця роки гривна впаде до 8,80 за долар

Уряд найближчим часом піде на послаблення національної валюти. Таку думку висловив аналітик Міжнародного Центру перспективних досліджень Олександр Жолудь в коментарі кореспондентові ГолосUA. За словами експерта, в Міжнародному Центрі перспективних досліджень чекають, що до кінця року курс буде 8,80 гривен за долар. "Послаблення буде в другому півріччі", - вважає він.

  При цьому економіст відмітив, що швидше за все, вже в найближчі тижні уряд прийме рішення про пом'якшення грошової політики для стимуляції економіки і наповнення держбюджету.   "Тоді і підуть на послаблення гривни. Оскільки так можна простимулювати економіку і збільшити прибутки бюджету. А зараз з цим є проблеми", - підсумував А. Жолудь.

Німецькі лікарі покинули лікарню Тимошенко із скандалом - джерело

  Тема: Справа Юлії Тимошенко

У Центральній клінічній лікарні №5 "Укрзалізниці" в Харкові, де знаходиться екс-прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, стався різкий обмін думками між лікарями німецької клініки "Шаріте" Карлом Максом Айнхойплем і Анетт Рейсхауэр і представниками Міністерства охорони здоров'я України. Візит зарубіжних фахівців продовжився всього декілька годин.  

"Дискусія велася на підвищених тонах. Лікарі "Шаріте" констатували тотальне нерозуміння українською стороною ситуації, яка склалася навколо лікування Тимошенко", - повідомило джерело "Головного", близьких до членів міжнародної медичної комісії. За словами джерела, їх оцінка лікування Юлії Тимошенко, що відбувається навкруги, була радикально негативною, незважаючи на усю толерантність, властиву німцям. Він також відмітив, що гостра дискусія між фахівцями "Шаріте" і представниками МОЗ затягнулася настільки, що німецькі лікарі ледве встигли на авіарейс і не встигли поспілкуватися з пресою.  

Як повідомляв НБН, після візиту в ЦКБ №5 німецькі лікарі не підходили до представників ЗМІ. Мікроавтобус з лікарями виїхав з території лікарні в 16:00, і проїхав, не зупиняючись, повз журналістів і прибічників екс-прем'єра, які супроводжували машину криками "Юлі, - волю"!

Велика країна малих людей
Любомир Гузар _ 



Архиєпископ Любомир (Гузар)


Україна – це велика країна! Таке гасло в останні роки часто звучить у наших ЗМІ.

Україна багата своєю природою: безкраїми полями, горами, морями й озерами, дорогоцінним чорноземом, природними мінералами, - старовинною самобутньою історією, прекрасними архітектурними пам’ятками, визначними науковцями та творцями в різних ділянках культури, суспільними діячами, державними мужами і полководцями.

Україна – велика країна! Справді є чим пишатися!

Але останнім часом відбувається щось дивне, настало якесь велике замішання в політиці, економіці, освіті та інших ділянках суспільного життя. Не знаємо, куди йдемо - на схід чи на захід; одне говоримо, а інше робимо; ділимося на своїх і чужих, на наших і ваших, на приятелів і ворогів. Одне слово, повний безлад.

Пересічні громадяни, намагаючись з’ясувати, що відбувається, і почуваючись безпорадними, характеризують цю ситуацію з певною іронією. Наведу приклад нещодавно почутого прояву такої народної словесності: наші дороги - як наш уряд, а наш уряд - як наші дороги.

Чому це так? Причина, думаю, у тому, що сьогодні в Україні надто багато "малих людей", тобто тих, хто думає тільки про себе, хто не бачить дальше від свого носа, хто думає одне, говорить інше, а робить ще інше, хто не шанує ближнього.

А найгіршою рисою "малої людини" є нерозуміння власної гідності та небажання максимально використати на загальне благо всіх даних їй Божих дарів.

То хто ж тоді "велика людина"? Періодично в пресі з’являються списки громадян, які впливають на життя суспільства.

Запрошую Вас скласти власний список, але не впливових, а "великих людей". Не зважайте притому, яку посаду вони обіймають, скільки грошей мають, чи обдаровані ораторськими здібностями, звідки походять тощо. Краще зверніть увагу на тих, хто працює над собою, кого Ви поважаєте, кому довіряєте, з ким хотіли б спілкуватись, ким захоплюєтеся.

Чи є з того замішання – в якому ми опинилися і яке, може, навіть дехто зі своїх чи чужих свідомо розкручує – якийсь вихід? Чи є якийсь рятунок? На мою думку, так.

Пропоную простенький вихід, випробуваний століттями: трудитися і молитися!

Працюймо над собою, стараймося якнайкраще розвинути свою людську природу з усіма притаманними їй Божими дарами та використовувати на справжню тривалу користь для самих себе та всіх тих, за добро яких маємо відповісти перед Господом Богом. А щоб правильно виконати таке високе завдання, просімо в Нього світла й сили.

Такий розв’язок стосується однаковою мірою всіх жителів Землі, без жодних винятків. Якщо ми всі старанно застосовуватимемо цей простенький "рецепт", число "малих людей" в Україні значно зменшиться і справді можна буде пишатися Україною перед своїми і чужими.

+ Любомир