Блоги

В одному селищі мешкав звичайний крамар. Напередодні свят у його дім на нічліг попросився студент, що зовсім не мав грошей. Справи були кепськими – свічок і дарунків майже не купували. А все тому, що були дуже скупими. Однак власник крамниці був хорошим крамарем… 

– Не буде сьогодні покупців, Марто. – звернувся він до своєї
доньки, ніби не помічаючи бідно одягненого студента. Вона не відповідала: не чула і не бачила нікого, окрім прибульця.

 – Як мені це набридло. – продовжував її батько далі. – От, якби Сонце запалося, і Землю охопила суцільна темрява! У нас розкупили би всі свічки!

Спудей не чув розмови крамаря і доньки. У маленькій залі нарешті запалили вогнище. Господар сів до столу, поряд з парубком, що ледве встиг причепуритися. Марта не хотіла заважати, і пішла готувати вечерю. Тим часом батько дістав записник, і почав скаржитися хлопцеві на своє життя:

– Уже нічого не бачу… – сумно казав він, то відкладаючи записник, то знову беручи його до жилявих рук.

– Давайте порахую! – запропонував парубок. – Хоч якось
віддячу за гостинність…

 – Ех! Якби ж то мої старечі очі могли дивитися на світло без болю! Може є які ліки в місті? – поцікавився натомість.

Студент мав зранку йти до міста, однак ліків від старощів не було ні в селі, ні в граді… Він хотів втішити старого, але не знав, як саме. Сказав лише, що протягом кількох місяців Сонце і справді буде менш яскравим, ніж завжди. Крамар мить сидів нерухомо, а тоді схопився і почав пригощати хлопця різними наїдками, повторюючи раз у раз: "О! Яка радість!"

– Радість?! – здивовано перепитав хлопчина.
 – Я сказав "радість"? Диво! Яке диво! – пояснив збентежений крамар.  – Не візьму жодної платні за нічліг, друже мій. Яке диво! Диво! Чуєш, Марто?! Диво!

До них підійшла Марта з кухлями терпкого вина, яке так полюбляли пити горяни. Напевно, так вони сиділи би ще дуже довго, але всім їм потрібно було прокидатися зі сходом сонця. Швидко всі поснули, вогонь погас… Дім затих.Уранці студент попрощався з господарями, і пішов до міста. До крамниці завітало кілька покупців, яким цілком таємно повідомлено: "Господар цього обійстя придбав собі Сонце! Усі купуйте свічки!" Не минуло й тижня, як старий крамар продав увесь свій крам: свічки й дарунки до свят. Однім мешканцям селища хотілося забути про цілодобову темряву, іншим – перекупити Сонце…  – Шановний, дорогий, безцінний друже, чи не продали б мені Сонце… – цікавилася і собі його сусідка.

– О, ні! Це диво! – жартував старий дивак, що нібито придбав Сонце.

Тепер він мав дуже багато грошей, тож став самим-самим і самим… Однак донька покинула його, і пішла до міста. Там вона зустріла спудея, що напередодні свят попросився до них на нічліг. Почувши, що відбувається у селищі, негайно приїхав і розповів усім про сонячне затемнення, світобудову. Горяни спочатку засмутилися, а потім засоромилися і дуже зраділи. Незважаючи на страшенні сутінки, деякі вирішили пирувати, а вже зранку піти до крамаря і поспитатися за гроші. Інші ж пішли до крамниці великим гуртом і заволали на всі голоси: "Віддай монети!" Старий крамар втратив дар мови. Він з радістю віддав би всі ті гроші, але сьогодні вранці… Саме сьогодні вранці, коли він знову і знову перераховував їх утретє, почув пташиний щебіт, і підбіг на мить до вікна. А коли повернувся до купи монет, помітив, що всі гроші розтанули…

– Це кінець! – прошепотів він тоді востаннє…

Ні, не кінець! Про те, що було далі, спитатися ні в кого, бо крамар німий, а
всі мешканці селища і нині на весіллі… Здається, здогадуюся на чиєму, а Ви?

Київ, 24 грудня 2011 р.

Жив на світі один чоловік. Мандрував. Давно він не був удома, де на нього
чекала дівчина. Поспішав додому. І ось, коли вже лишилося йому здолати гірський хребет, забив ногу. Знайшов палиці за костури, і пішов далі. На стежині, що перетинала Озеро в Скелі, зустрів незнайомця.

– Хто ти?
– Та! Я ніхто, чоловіче... Он, там, у долині моя хатинка. Жінка моя зла і потворна – послала за хмизом надвечір! Тому я тут і опинився. Добраніч! – шепотів собі під ніс обурено, бо вже майже примоститися поблизу багаття.

Раптом незнайомець роздумав. Уважно подивився на мандрівника, підсунув свою купу хмизу ближче і почав розпитувати про життя-буття.Прокинувся мандрівник, а сусіди і немає, зник. Зажурився чоловік. Вирішив, що сталося з новим знайомим щось недобре, і пошкандибав собі далі, у долину, де містилося поселення незнайомця. Співрозмовник його прокинувся на світанку. Ноги йому не боліли, але він знайшов ті костури, узяв їх собі і пішов у напрямку домівки мандрівника. Нарешті надвечір побачив його садибу і дім. На порозі стояла дівчина. Він чемно привітався і хотів було зайти до господи, аж вона його спинила.

– Що таке?! – обурився він. – Хіба ти не впізнала мене?
– Хто ти?
– Ніхто! Твій наречений! Подивися на ці палиці. Чому не пізнаєш мене? –
не вгавав, та дівчина гукнула своїх сестер і зачинилася в хатині.

Ніхто здивувався і щез... Довго ще сестри дивувалися цій події, але потім швидко забули. Дівчина ж поралася в світлицях і думала про мандрівника. У горах різне трапляється. Мандрівник здивувався, коли вранці не знайшов ні великого поселення у долині, ні самого незнайомця з його дружиною... Нога ще боліла. І він змушений був шукати собі нові милиці, бо старі ж запропали. З купи хмизу вибрав більш-менш зручні палиці, і дибав собі селищем.

 Ніхто не мешкав у домівках. Село поволі занепадало. Занедбані садки і
вулиці завжди були порожніми. Найулюбленішим заняттям поселян була гра.
Дуже часто вони відтворювали себе в різних образах і ніколи не були
собою. "Наївні!" – думав мандрівник, побачивши одного разу жартунів,
що гралися з вітром і плазували, ніби змії.

Минув тиждень. Він був добрим майстром, і за цей час майже всім мешканцям полагодив хатини. Коли ж відчув себе на силі, зібрав свої речі і пішов додому. День був погідний, швидко дістався знайомого вже Озера в Скелі, аж раптом почався дощ. Хмари сутужно застогнали. Дерева схилилися до землі. Довелося знову перечекати негоду.

 Заночував мандрівник у горах, а зранку вирішив зазирнути в долину. Коли він зійшов з пагорба, то ще здалеку помітив, як усі мешканці ходили з милицями, хоча були дужими та здоровими... Хатини знову були занедбаними, а чвари не припинялися ні на мить. Чоловік пішов пріч од них. Швидко дістався домівки дівчини. Побралися, знайшовся у них хлопчик, а потім – дівчинка. Жили собі, та майже ніколи не згадували про дивне поселення Озера в Скелі.

Київ, 19 листопада 2010 р.

В одинокому щоденному органі систематично містяться огляди одинокого на всю Русь-Україну щомісячного журналу "N". Огляди ці – дуже цікаві з деякого боку. Не менш цікавою і, можна сказати, характерною фіґурою серед українських письменників являється і автор їх, якийсь д. Є.С.

Огляди свої цей добродій веде нехитро: бере якусь книжку українського журналу, виписує заголовок якоїсь там статті, іноді перекаже зміст її, іноді просто зазначить її, а далі починаються дитирамби. Звичайно д. Є.С. вихвалює і авторів статей, і самі статті. На думку автора "оглядів", усі співробітники "N" пишуть так, що й краще не треба. 

До якої б статті не звернувся б д. Є.С., завше відкриває вона йому Америку, завше вона каже йому про щось  "цікаве", "варте уваги" варте того, щоб на неї "звернуло увагу наше  громадянство". І коли ви переглянете всі огляди разом, ну хоч за n-рік, будете  мати надзвичайно цікавий букет дитирамбів і славословій. Виходить так, що кожен автор сайту пише все, не виключаючи нічого, завше розумно, зі знанням теми і саме те, що треба знати кожному правовірному українцеві; Р.Стефанишин – пише завше "цікаво". Св.Липишин – не може не писати цікаво; В.Рогич – теж, Ілляшич – так само, В.Шупів – й балакати нема про що, бо всі співробітники "N" не можуть не писати інакше, як розумно, цікаво, знаючи про те, за що беруться, словом бездоганно. Певно, що якби д. Є.С. був учителем у школі, а співробітники "N" його учнями, – він усім би поставив їм найкращий бал: по 5 чи що!

І от, коли д. Є.С. випише отак заголовки статей, перекаже зміст їх, пересипле цей переказ вихвалюваннями, він гадає, що свою ролю, як критика, скінчив, що виконав свій обов'язок і перед читачами, і перед авторами, про твори яких ішла річ в "оглядах". Тоді в уяві його встає "відрадна картина багатства, різноманітности і високої вартости того матеріялу, що дає українському читачеві наш єдиний всеукраїнський щомісячний літературно-науковий веб-рев‘ю". Щасливий український читач! Певно, йому повинні заздрити всі інші читачі, приміром російських часописів, німецьких, польських. Щасливий і український критик, що так нехитро і примітивно розуміє свої обов'язки літератора!

Не знати, чи згоджується з думками д. Є.С. читач і чи радіють з такої "критики" на "N" редакція та співробітники його. Але, коли приступити до оцінки критичних "оглядів" д. Є.С. безсторонньо, об'єктивно, взявши на увагу і становище нашої молодої журналістики, і завдання критики взагалі, а української тим більше, то ми повинні осудити критику на одинокий журнал український і оцінити її, як шкідливу, нікчемну, ми повинні признати, що вона не відповідає основним завданням і тим вимогам, які в кожній літературі ставляться до критичних статей.

Українська журналістика – без року тиждень, як з'явилась на світ на ґрунті російської України. Якихось двадцять літ… Ні, навіть не двадцять, а лише з часу кольорових революцій… Чи з часу Переяславських казок… Вона робить тільки перші кроки свої, переживає перші моменти свого розвитку.
 
Журналістика наша шукає шляхів, методів для свого виявлення і науково-обґрунтованого "служения" ідеям розвитку. В такі моменти журналістика вимагає не дитирамбів для себе, не диму кадильного, не вихвалювань, а поважної допомоги, безсторонньої оцінки достоїнств і хиб.

Завдання критика, отже, не в тому, у чому бачить їх д. Є.С., а в тому, щоб
правдиво, без "лицеприятия" і остогидлого "разшаркивания" перед авторитетами націоналістичної думки й слова, вказати, чого не хватає нашій журналістиці, у чому її хиби, а не тільки достоїнства, чого бракує окремим літераторам, на що вони повинні звернути увагу, щоб їх статті справді приносили користь читачеві, сприяючи його розвиткові, розширюючи та поглиблюючи його світогляд, збуджуючи його думку та вводячи його в круг усе нових думок, усе нових ідейних, громадських і наукових інтересів. Сила критики і значення її полягає у тому, що вона звертається не тільки до свідомости читача, а й до волі його. Та тільки заклик критика до волі – діяльности читача, чи то в сфері думки, чи то в сфері громадської діяльности, може бути тоді, коли він – критик – має свій власний світогляд, з якого він оцінює той літературний матеріял, який береться критикувати, коли він знає по якомусь питанню, а не того, кого критикує.
 
Коли ми звернемось, як нині знову модно, до історії критики в Московії, то ми побачимо, що вона силу там мала власне через те, що критики окремі – Путіньський, Чорномордов, Пужайс, Тріндачов, тепер Мєдвін та інш. – задовольняли оцим вказаним нами вимогам. Так, вони не знали справді тих, "тероризм" (військові дії у Третій світовій війні) яких брали до своїх рук, щоб, понавигадувавши про них знову дурниць, оцінити їх у тридцять срібляків і поділитися своєю безсторонньою оцінкою з численною авдиторією читачів. Я не знаю, чи подумав про це д. Є.С., коли брався до своїх "оглядів".

Усе каже за те, що про це він не думав. Усе каже і за те, що значення такої критики, якою він годує бідолашних читачів "Віри" не тільки нікчемне, а й шкідливе. "Время слепых влюбленностей прошло", – ще в початку минулого століття сказав Бонапарт. Якби  він знав, що через сто літ на Україні має народитись д. Є.С. – певно, не висловив би сказаного. Для таких добродіїв, як Є.С., досвід історії не існує. Закоханими очима вони дивляться на розвиток українського слова і в своїй закоханості стоять "на мертвій точці", маючи сили тільки хвалити це слово, а не допомагати його внутрішньому зростові, його науковому зміцненню. Для них досить, щоб якась стаття з'явилась у "одинокому" українському журналі, щоб признати її "цінною" і "цікавою", бездоганною з наукового боку, а авторові її видати патент на фахового літератора, що має навчати читача та вказувати йому шлях до розвитку і науки. Хай автор цей зовсім не одповідає своєму призначенню, хай у нього трапляються грубі помилки, хай він потребує допомоги, вказівок, – критик в дусі д. Є.С. – не скаже, що автор той взявся не за своє діло, не виправить йому помилок, не поможе йому необхідними вказівками – порадами, бо він занадто багато знає про автора і знає тільки одно: хвалити! І цим він шкодить молодим українським журналістам. Призвичаївшись до похвали, вони проймаються її отруйним духом, не ростуть, як журналісти, а каменіють, топчуться на "мертвій точці" – бо шуплять, що їм "усе збреде" і не тільки "збреде", – а ще й зпохвалою од критиків в роді Є.С.

Той факт, що в одинокому щоденному органі українському в межах російської України можуть з'являтися подібні критичні "огляди" навіває дуже сумні думки: невже редакція "Віри" думає, що наша журналістика для свого розвитку потребує одних тільки дитирамбів та возвеличувань, замість поважного відношення до себе, безсторонньої оцінки, обґрунтованих з наукового боку порад та вказівок. Невже вона гадає, що, ставлячи справу журнальної критики на ґрунт похвали однієї, – вона виконує чесно і сумлінно свої обов'язки перед громадянством?! Нам здається, що редакції "Віри" слід зупинитись над цими питаннями і вдуматись в них. Може б тоді вона згодилась, що її "огляди" українських журналів скидаються більше на деморалізацію, ніж на справжню поважну критику, яка не знає "лицеприятия" та запобігання, не схиляє своєї голови перед авторитетами, а дивиться правді у вічі, і виводе на чисту воду все те, од чого тхне неуцтвом, поверховістю, що заважає вільному розвитку і збагаченню національної думки. Чи, може, рабство думки таке вже міцне кубло собі звило під черепом "самовлюбленных", що вони гідні тільки сіяти деморалізацію серед громадянства і прищеплювати йому ті самі риси, які являються характерними для добродіїв "критиків", подібних до автора "оглядів" з "Віри"?!

 

Примітки

*FLAT – з англ. мови: 1. n 1) площина, пласка поверхня; the – of the hand долоня; 2) рівнина, низина; 3) фаска, грань; 4) мілина; плоска обміль; 5) плоскодонка; баржа; шаланда; 6) широкий неглибокий кошик; 7) pl черевики безпідборів; 8) амер. крислатий бриль; 9) розм. роззява; тупоголовий; 10) муз. бемоль; 11) амер. розм. спущена шина; 12) буд. настил; 13) бойок молотка; 14) зал. горизонтальна ділянка; 15) квартира (розташована на одному поверсі); block of - s багатоквартирний будинок; 16) pl будинок з кількох квартир; 17) поверх; 2. adj 1) плоский, рівний; горизонтальний; 2) розпластаний; to knock smb. - збити когось з ніг; 3) що перебуває в тій самій площині; 4) нерельєфний; 5) мілкий, неглибокий; 6) плоскодонний (про судно); 7) без підбора, на низькому підборі; 8) друк. флатовий (про папір); 9) нудний, нецікавий; монотонний; в’ялий; 10) дурний; тупий; 11) пригнічений; 12) несмачний; 13) глухий, невиразний; фальшивий; 14) муз.бемольний; 15) тьмяний (про фарбу); бляклий; матовий; 16) фот. неконтрастний; 17) прямий, категоричний, ясний, остаточний; - decision остаточне рішення; 3. adv 1) плоско, рівно, гладко; 2) плиском, навзнаки; 3) ясно, прямо, категорично; 4) цілком; 5) точно, якраз; 6) фін. без процентів; 4. v 1) робити рівним (гладким); вирівнювати; 2) надавати матового відтінку; 3) муз. знижувати на півтону; *  - out а) сходити нанівець; б) не справдити надій. Англо-український словник: У 2 т. – Близько 120 000 слів/ Склав М.І.Балла. – К.: Освіта, 1996. – Т. 1. – С. 424.

*На світлині П’яцца Навона в Римі. Площа має таке ім’я на честь дотепника. Листівки з пасквілями на скульптурі й дотепер.

*Використано публікацію Симона Петлюри "КРИТИКА ЧИ ДЕМОРАЛІЗАЦІЯ"  ("Слово", ч. 42, 1908 р. Київ).

http://symonpetlura.ucoz.ua/ СИМОН ПЕТЛЮРА

Петлюра С. Статті/ Упоряд. та авт. передм. О.Климчук. – К.: Дніпро, 1993. – С. 74 – 78.

Дружній, музичний  шарж, pasquillo.
Київ, 25 червня 2010 р.

Присвячується колезі на День Народження.

Аж ось в королівстві народилася дитина з багряним волоссям. Усі вжахнулися, і зрозуміли, що час припинити чвари, але не війну. Війна триває і досі... Однак інколи лицарі припиняють битви, і вимагають бенкетів і тиші водночас. Родичі і родички лицарів, їхні діти і правнуки розпочинають тоді мистецькі змаги, посеред яких згадують про своїх правителів, і щоразу дивуються... Інколи вимагають, щоби провидець потішав їхнє самолюбство, і розповідав про майбутні перемоги в баталіях, але жоден із них не хоче оповідати про те, чому почалася війна. А було це дуже давно... У ті часи, коли зима була сніжною, а ріки – повноводними.

Тук був собі звичайним гномом. Можливо, трошки самовпевненим. Одного разу він побачив фею Радуну, і страшенно закохався.

– Тук! Що ти робиш, Тук? – спитала Радуна.
– Я? Колись писав музику... А зараз годую пташок. – відповів Тук.
– Не буду тобі заважати, Тук. – сказала вона.
– Не заважай... – прошепотів Тук.

Тієї осені вони більше не бачилися. Тук вирішив, що Радуна справжня красуня і очі її прекрасні. Вони і справді дуже гарні, а ще її світле волосся і мила посмішка... Тук закохався і вірив, що фея Радуна мешкає в гарбузику з червоними смужками, який лежить обабіч шляху Старого Міста. Він грав на інструментах, очікуючи на весну, адже фея Радуна мала неодмінно почути його чарівну музику, і прилетіти знову хоча б навесні. Однак, чи то Тук погано грав на інструментах, чи вона не мала серця, не з'являлася. Напередодні Різдва в лісі було тихо. Маленькі, лапаті сніжинки, що інколи пролітали о тім часі, повільно кружляли в танці, і ніжно цілували Тука в ніс. Дзвіночок! Ледь чути дзвін...

– Це вона... Вона прийшла. –  прошепотів Тук.

Світ засяяв усіма барвами... Птахи і звірі раділи феї Радуні не менше, ніж Тук. Шкода лише, що вона ніколи не мешкала в гарбузику з червоними смужками, який лежить обабіч шляху Старого Міста. Тс! Тихо! Не кажіть про це Тукові, коли побачите: його музика дивовижна...

Усе почалося з того, що вранці прийшов давній знайомий і повідомив, що потрібно йти в далеку дорогу. Об чім річ! Вирішили – зробили... Речей було обмаль. Не було великих зборів. Маленький вузлик і все. Усе тяжко нести, залишили те все на потім... По дорозі зустріли дивака, що постійно розповідав про страшну подію, яка нещодавно сталася в його країні. Довелося зазирнути в його очі, а чи не бреше прибулець... Здається, не бреше. Виявилося, що крім розмов, які не мали кінця, новий товариш мав ще й погані звички.

– Чого п'єш? – запитав його давній знайомий.

– Я громадянин Икистану. – відповів чужинець...

За мить ми вже були там. Що можна сказати про тоту країну. Країна як країна. Лише мова там дивна... – Ви маєте говорити: Мат-перемат-перемат, а
тоді потрібне слово...

– Та це якась мова Мордору... – здивовано прошепотів давній
знайомий.

Далі можна було вже не йти – скрізь був Икистан... Усі співали, удавали дуже щасливих, працьовитих мешканців царства. Раптом до нас підбіг маленький чоловічок з переляканими оченятами: "Ходіть до нас, нам потрібен новий цар"...

– А ми при чім?
– Вас трійко, а нам потрібен новий цар, один із вас згодиться, –
знову прошепотів панок.
– Один із нас суїцидник, висів на хресті, уже цар. Другий – суїцидник,
висів на хресті, аби не бути царем, а третій... Його давно немає серед живих. Тобі здалося, що його бачиш.

Страшенно хотілося додому. Мандрівка була такою невтішною. Допомогти мешканцям Икистану було просто неможливо. Вони і далі співали веселих пісень, прикидалися цілком щасливими, спілкувалися мовою Мордору і не прагнули знати правду. Давній знайомий поклав на моє плече руку і сказав зовсім тихо: "Знаєш, а ми загубили мапу". Це примусило мене задуматися, адже втрачено грамоту, тобто мапу. Ось, і ходи після цього в мандри...

P.S.: На блозі діє подвійна модерація. Архівні публікації не коментуються.

ІІІ

Не встигли лицар і джура вирушити в далеку дорогу, аж раптом сонце зайшло за хмарину, схожу на велетенську жабу. Мандрівники сховалися під червоним дахом будинку, і враз почули, як хтось жалібно пропищав: "Ой-ой-ой!!! Що тепер буде?! Заворушився будинок і сердито прошипів: "Що таке, ластівко?!"

– Буде дощ! Буде дощ! Зла Гортензія, схожа на хмарину, наслала горобину ніч... – прощебетала ластівка.

– От і добре! Сонце завжди напікає мені голову! – пробурчав будинок.

– Якщо буде дощ, то лелека не оселиться поряд з тобою, і ти не матимеш щастя.

– Лелеко! Лелеко, буде дощ, таке нещастя... – засмучено про­пищала ластівка.

– Хіба це нещастя?! Нещастя – це, коли мої пташенята недог­лянуті. Я не переймаюся дрібницями, ліпше спитай мурахи. Ластівка злетіла вгору, а потім припала до землі.

– Хто мене кликав?! – дзвінко запитала мураха, збираючи гілочки.

– Ой! Мурашечко, біда – буде дощ! – прошепотіла ластівка.

– Прекрасно, перепочинемо. – розважливо зауважила мураха.

У цей час налетів страшенний буревій... Дерева схилили свої голівки додолу.

– Ластівко, лети до нас! – гукнув лицар, намагаючись розгорнути серпанок, щоб прихистити пташину від дощу... Підхопив лихий буревій мережаний серпанок.

– Не віддам! – прогарчало цуценя, тримаючись за мамину хустину і лапами, і хвостиком.

Розлючений лицар підняв Войовничого списа і стрибнув на хмарину, схожу на велетенську жабу, волаючи:

– Геть, Гортензіє!

Зла чаклунка злякалася: буревій зник; Хмарина впала на землю, з неї виповз туман, солодко позіхаючи... Тієї ж миті визирнуло усміхнене сонце.

– Хто визволив мене?

– Це лицар! – прощебетала ластівка замість зашарілого воїна, що опустив очі додолу: він побачив велетенську жабу поряд з вірним джурою, що відважно захищав чарівний серпанок.

– Гортезіє! – прошепотів лицар, знемагаючи від утоми.

– Тобі зле?! – стурбовано запитав і кинувся на допомогу джура, шукаючи очима змалілого на силі воїна. Не встиг він це вимовити, як жаба надула щоки. Щосили дмухнула, лицар та рудий джура, загорнутий у чарівний серпанок, як у парашутик, високо злетіли в блакитне небо...

 

IV

Серед білих, пухнатих хмар від дивного блиску та похитування, схожого на землетрус, прокинувся знесилений лицар. Відкрив очі, і вирішив, що марить. Він сидів на чорнявій хмарині, що ревіла, розхлюпуючи слова і краплини.

– Хто тебе образив?! – жваво запитав, ледь стримуючи Войовничого списа. Похмура хмарина проясніла від щирих слів лицара, і заголосила дрібними краплинами-словами:

– Сто літ тому був я музикою. На осінньому святі моя сестра танцювала, а я грав на бубні. Зла Гортензія позаздрила нам, і...

– Що?!

– Перетворила мою сестру на вогненну іскорку, а мене – на дощик. Відтоді
ми не бачимося, бо, коли я наближаюся, вона згасає. – сказав це і гірко заплакав.

– Ну от! – загримів лискучий велетень, що походжав серед кучерявих баранців неба. – Білої фарби ніколи-ніколи не вистачить на твої кольорові сльози.

– А навіщо?! – гукнув лицар у вухо велетневі, що сперечався з дощиком. Не звертаючи уваги на його лемент, велетень виблискуючи, продовжував фарбувати.

– Будь-ласка не кричи на мене. – жалібно пропищав дощик.

– Та я ще не кричав! – гримнув велетень на дощика, який не витримав, і знову заплакав. Дерева несхвальне захитали голів­ками, а їхнє листя почервоніло, пожовкло від сорому.

Лицар обурився, спаленів і спересердя штрикнув велета Войовничим списом.

– Ой-ой-ой! Мене щось боляче вжалило. – заревів велетень, підстрибуючи та вимахуючи лискучими ручищами.

– Це танок, так танок! – ледь вимовив воїн і залився дзвінким сміхом, ні на мить не відпускаючи чуприни велета. Цей сміх збентежив природу, що вже засинала...

– Ой, панна!!! – радісно запищав дощик...

Від несподіванки лицар не втримав лискучий чуб, і скотився до ніг Прекрасної панни.

– О! Чарівнице, допоможи дощику та вогненній іскорці! попрохав бешкетник, схиливши списа додолу.

– Це неможливо... – сумно прошепотіла панна, перука і плаття якої були жовто-багряного кольору.

– Чому?! – ледь стримуючи себе, запитав лицар.

Із прекрасних очей панни полилися сльози... Листя дерев раптом почало тремтіти і осипатися. З неба на землю впала велика торбина з білими мухами.

– Ой!.. – прошепотіла панна і повільно розчинилася в повітрі. Засмучений воїн не помітив, як сліпучо-білі мухи роз­летілися, вибілюючи землю. Він дивився в небесну блакить, сподіваючись побачити чарівницю.

– Поглянь на себе... – почув лицар скрипучий голос.

– А що?

– Та твої щічки такі ж рожеві, як і кленове листя Прекрасної панни... – насмішкувато проскрипів голос.

То це була не чарівниця! – радісно прошепотів лицар.

– Звичайно! – весело пропищало здалеку.

– Ти де?

– Скрізь і ніде! – почув сумну відповідь.

– Ти хто?! – гукнув лицар.

– Тихо, тихо... – прошепотів незнайомець. – Зла Гортензія перетворила мене на сніг, кольорові сльози – на білі мухи, а мої пісні – на скрипіння.

– Дощику!!! Я врятую тебе!.. – заволав лицар, піднімаючи списа, на якому зручно вмостився сивий дідуган...

– Ти що?! – спаленів лицар, струшуючи непрохане створіння.

– Що, що, що... – забубонів дивний дідок, танцюючи навколо воїна. Він наблизився до обличчя лицаря і дмухнув морозом.

Лицар знітився – і перетворився на мураху, а його войовничий спис на звичайну гіллячку.

 

Кіносценарії. Актори: Сергій Бойко, Ігор Славинський. Tелеканал "Гравіс" на замовлення "УТ-1".  Телепередача "На добраніч, діти", Київ, 1998 р.