Давно було діло. Якось попросила мене незнайома бабуся перевести її через дорогу, бо було дуже слизько. Я перевів, а бабуся подякувавши, спитала, чи не допоможу я їй дійти до дому, бо вона дуже боїться впасти. Поспішати мені було нікуди, то ж я і повів стареньку, а дорогою вислухав цікаву історію.

Чоловік мій був офіцером, познайомились і побрались ми на Далекому Сході, одразу після війни. Вже і двійко діток народилось, а із свекрухою ми так досі і не познайомились, бо мешкала вона у Вінницькій області. Та ось чоловіка перевели служити до Дніпропетровська, і вирішили ми влітку взяти відпустки і поїхати до чоловікової матусі – онуків показати і взагалі познайомитись. Вже були куплені квитки, написаний лист, «мовляв, їдемо, зустрічайте», та раптом у чоловіка щось скоїлось на службі, і поїхати він не зміг.

«От що люба, сказав він, матуся нас вже чекає, а як не приїдемо, дуже сумуватиме, то ж давай зробимо так: бери дітей, гостинці і їдь сама, там нічого складного – доїдеш до станції, а там до села щось, та ходить, а я як зумію вирватись, то підскочу до вас, а як ні - то вибачись за мене перед матусею, і пообіцяй, що наступного року приїдим разом обов*язково».

Зібралась я, набила 2 валізи копченою рибою (працювала на рибзаводі), туди ж поклала пляшку горілки, взяла дітей і сіла на потяг. Розговорившись з попутниками, я дізналась, що від станції до села більше 20 кілометрів, нічого рейсового не ходить, до того ж скоро вечір, і ночувати мені прийдеться на станції, а чи упіймаю якусь оказію до села вдень хто зна, а пішки з дітьми та торбами далекувато. Щоб не мати такого клопоту, можна зробити простіше – хвилин через 10 потяг зупиниться на переїзді, а ви попросіть провідника, щоб відчинив вам двері, вони в курсі справи, а там зовсім просто – по стежці прямо, десь біля кілометра лісом, потім ліс скінчиться, і село вже видно.

Так я і зробила. Ідемо ми лісом, а він і не думає кінчатись, протупцювали вже не кілометр, а всі п*ять, а ліс густішає, сонце сіло, та ще й дощик почав накрапати. Що робити? Сіли ми з дітьми під дерево, вкрились чоловіковим плащ – наметом і вирішили чекати ранку. Коли бачу – ідуть по стежці три молодих хлопця, я зраділа, кричу їм:

-                   Люди добрі! Ой яке щастя, що я вас зустріла! Підкажіть будь ласка, як до села дійти!

-                   Тітонько, а що Ви тут робите і як сюди потрапили?

Я їм розповіла, і пожалілась на попутників, які так жорстоко наді мною пошуткували.

- Та не шуткували попутники, правильно підказали, тільки йти Вам було прямо, а Ви чомусь праворуч звернули, от і заблукали. А щоб Ви ще куди не забрели, то ми відведемо Вас прямо до бабусиної хати.

Забрали вони мої торби, посадовили на плечі дітей, і ми пішли. Скоро і село показалось. Завели мене прямо у бабусин двір, вона вийшла на гавкіт собаки, і побачивши нас стала така бліда, аж мало не зелена, ойкнула і чкурнула до хати. Що за новина? Та розберемося, а мені треба якось рятівникам віддячити.

-                   Люди добрі, я вам така вдячна, то може Вам грошей дати, у мене є!

-                   Та ні, грошей з Вас не візьмемо, а от по чарчині хильнули б із задоволенням!

-                   Ну нехай буде по Вашому!

Дістала я горілку, що везла з собою, рибину вибрала найбільшу тай відала хлопцям. Вони подякували і пішли. Ну пора і зі свекрухою знайомитись.

-Матуся! Тож я, Ваша невістка Галя, а це Ваші онуки Сергійко, та Сашко!

- Шльондра!

- Матуся, що сталося?

- Шльондра, ти кого в хату привела?

- Ну по – перше не в хату а в двір, а по – друге то не я їх привела, а вони мене, врятували майже!

- Ну і як ти з ними розрахувалась?

Та Ви ж бачили – горілкою та рибою!

- І все?

- І все!!!

- Та ти знаєш, хто то такі? То лісникові сини, бандити страхолюдні, кого зустрінуть – перестрінуть поб*ють, пограбують, а жінок взагалі,...прости Господи!

- Не може бути, такі чемні хлопці!

- Мені не віриш – то у людей спитай! Як же вони тебе не тронули, може ти сама бандитка?

Та що Ви, мамо, видумуєте!

- Знач ти знаєш якесь таємне слово, що ти їм його сказала, і вони тебе сприйняли за свою!

Ледве я переконала свекруху, що я не бандитка!

Гостювали ми у бабусі майже два тижні, і не було мені ні дня спокою, бо свекруха підкочувалась до мене і з ласкою, і з горілкою, і навіть з погрозами:

- Доню! Та скажи ж ти мені оте таємне слово, я ж нікому – нікому, так, на всяк випадок!

Скільки жила свекруха, стільки і попрікала мене отим «таємним словом».

А слова ніякого і не було. Просто так склалося.

Ішов я до дому і крутив у голові бабусину розповідь. Було «таємне слово», було! Звалось воно «люди добрі».

 Прошло 20 лет и забылась позорно проигранная Крымская война, в которой Россия была бита на СВОЕЙ территории. Но, как говориться, битому не ймется,- «Отдайте, турки, Босфор и Дарданеллы да и Константинополь в придачу, который вы именуете Стамбулом!». Нет, формальный повод для войны был самый что ни на есть благородный: «Асвабадим с – пад турецкага гнету братушек – болгар!» Хотя всем было ясно, что на братушек русскому царю срать с колокольни Ивана Великого. Худо – бедно (именно что и худо и бедно), но победили. А что в результате? Как всегда пшик, сотни тысяч убитых и пустой бюджет. А братушки – болгары из благодарности и в 1- ю и во 2- ю мировые войны были на стороне, воюющей против Росси. Просто случайность? Все может быть.

Прошло еще 20 лет, и восхотелось Росси стать «Владычицей Дальневосточною». Ну да, японцы – макаки худосочные, порвем их как Тузик тряпку! Но как всегда все пошло не так и не туда. На суше русская армия бита, 1- я Тихоокеанская эскадра заперта в Порт Артуре. Причины? А хрен его знает, привычка или тенденция, наверное. На выручку 1- й была направлена 2- я Тихоокеанская. Результат помните? Забывшим напомню: Цусима. Название этого острова стало символом разгрома превосходящих сил противника с минимальными потерями. Причины разгрома: техническое отставание (японские снаряды оказались на порядок эффективнее, дальномер стоял в каждой орудийной башне, радиосвязь у японцев то же оказалась лучше), плюс плохая выучка личного состава, в особенности артиллеристов (ну да, стрелять из главного калибра на учениях дорого, а вот лишний раз стволы почистить – самое то). Все вышеперечисленное надо умножить на феноменально бездарное командование. По итогу войны пришлось отдать худосочным макакам Курилы и южный Сахалин.

Грянула 1- я мировая. Ну и как же без России? Может хоть в этот раз отожмем у турок проливы? Воевала русская армия с переменным успехом, а царь вместо того, чтобы раздавить как вошь большевистскую заразу, жевал сопли и слушался во всем «святого старца» (Распутина). Итог войны: Австро – Венгерская империя прекратила свое существование, Германия ободрана как липка странами – победительницами и обложена громадной контрибуцией. А России? А России как всегда – болт с левой резьбой. На этом история Российской Империи закончилась. Страна сменила название.

Так что, у Росси были только поражения? Завопят и затопают ногами наш «русолюбы». Нет, были и периоды, которые смело можно назвать «Золотым веком». На мой взгляд, таких периодов было три.

1. Царствование Елизаветы Петровны;

2. Начало царствования Екатерины ІІ;

(и не кричите на нее сука – проститутка, небольшая женская слабость не мешала делу много лет, до того момента, как она пригрела Зубова, но это уже был закат ее царствования. Да, и Аляску она не продавала)

3.Царствование Александра ІІІ.

Все вышеперечисленные периоды связывает одна общая черта: Россия не лезет в «Великие», а сосредотачивается на внутренних делах. Наводит порядок в своем доме, учит дураков, строит дороги, развивает промышленность. И никаких военных авантюр.

Пропустим для ясности почти сто лет. Страна имела другое название, другой общественно – политический строй, но жизнь берет свое, и случилось то, что и должно было случиться – СССР развалился. Почему? Ну, версий может быть много, причем у каждого своя. У меня тоже есть версия, причем настолько короткая и простая, что вполне может оказаться правильной. Но об этом в другой раз.

Займемся настоящим. В нынешней России завелся царь, у которого в одном месте играет имперский зуд. «Развал Советского Союза – самая большая геополитическая катастрофа 20 века». «Россия – великая энергетическая держава!» Мы велики, мы могучи, мы летаем выше тучи! И так далее и тому подобное. Но ни одна империя не поднялась на торговле сырьем. Все империи поднимались только на технологиях. Испания, Португалия: технология кораблестроения, техника мореплавания, вооружение лучше, чем у тех, кого они покоряли. Научились другие строить корабли не хуже, и все, рухнули империи. Англия – это металлургия, паровые машины, шахты, паровозы – пароходы. Прошло время, все вышеперечисленное освоили другие, и рухнула империя, над которой никогда не заходило солнце.

Вывод: для того, чтобы иметь влияние в мире, миру нужно что – то предложить. Нечто ценное, полезное, эксклюзивное. США влиятельны, так как предложили миру цифровые технологии, Китай предлагает все вместе взятое, но дешевле. Продолжить можете сами.

Что могла предложить миру Российская империя, кроме претензий на «величие»? Ничего от слова совсем. Вот и пользовали ее развитые страны, как столичный альфонс богатую провинциалку, а если та начинала очень уж своевольничать, то давали по рукам (Крымская и Русско – Турецкая войны, а 1- я мировая – вообще классика развода).

Что мог предложить СССР?

Марксизм – Ленинизм

Автомат Калашникова

СССР доили хитрые африканские короли, которые научились выговаривать «социалистическая ориентация», но когда у Союза кончились деньги, они быстро ориентацию поменяли.

Что может предложить нынешняя Российская Федерация?

Непомерные амбиции

Угрозы (перекрыть газ, превратить всех в ядерный пепел, и т.д.)

Духовные скрепы (х.з. что это такое и с чем их едят)

Ну скажите честно: оно миру надо? Оно вообще кому ни будь надо? Ага, «тебя излупят плетками, и ты залюбишь меня как миленькая». К чему я веду? К тому, что претензии России на величие никогда не были подкреплены ничем, кроме царской дури. Но не цари наполняли из своего кармана бездарно просранный бюджет, не царские семьи оплакивали убитых сыновей, мужей, братьев. За царскую дурь всегда расплачивался народ. ВСЕГДА.

Я не хочу, чтобы за дурь, за непомерные амбиции, за «пацанские понты» нынешнего русского сцаря расплачивались мои дети, а возможно и внуки. А расплачиваться придется, как не крути. Так пусть же расплачиваются те, кто орал «Крым наш» и «Адиннарот». Лебеду будем жрать, а Крым не вернем! (лозунг на митинге в Хабаровске). Ну шо ж, як у нас кажуть «Смачного!».

Вот не хочу я в Россию. И Вам не советую. Не потому, что мне противен русский язык, не потому, что меня воротит от русской культуры или от русского духа. Все гораздо прагматичней. Россия обречена на развал (об этом я писал в своей заметке «Скифу, Васе и иже с ними посвящается»). Когда это произойдет – не знаю, но произойдет обязательно. Будет ли развал постепенным или мгновенным, произойдет ли это тихо – мирно или начнется война «всех против всех» я тоже не знаю, чай не Ванга. Просто смотрю на события и вслед за представителем одного известного северного народа говорю: «тенденция, однако!». Но это лишь первая причина.

Есть и вторая. Нынешний царь снова потащил Россию в «вяликие».

«Так она и есть великая!» закричат ярые ждуны «Руцкага мира». И правильно, скоко можно пендосам да гейропейцам в рот заглядывать?! Ну и что тут такого? Спросят умеренные ждуны. Ничего, просто Россия всегда была огромной, но никогда не была великой. Не рост делает короля и не территория страну великой, тем более что 70% этой территории просто не пригодна для жизни, но то такэ. Россия всегда была страной «догоняющего развития» и отставала от развитых стран когда на 20 – 30 лет, а когда и навсегда. Только не так страшно техническое отставание, как очередная попытка показать кому – то «кузькину мать» не имея для этого ни реальных сил ни средств.

«Как, а Гагарин, а Искандеры, а....» Вот именно, что а..., так как сказать больше нечего, и если бы не разработки Вернера фон Брауна, то не известно еще, куда бы полетел Гагарин. Чего стоят Искандеры показали последние космические пуски, да не дадут их применить сцарю. Недавно он всем россиянам пообещал (дебил, мля!) прямой транзит в рай, но вот захотят ли в рай, предварительно зажарившись в ядерном аду Ротенберги – Дерипаски вопрос, конечно, интересный.

Дело в том, что все попытки России влезть в «великие» заканчивались в лучшем случае пустым бюджетом и большим пшиком, а в худшем еще и большим позором и большой кровью. Не верите? А давайте вместе проанализируем историю. Откуда начнем? Да, пожалуй, с Петра 1, так как более ранний период рассматривать не имеет смысла. Итак, с Богом!

Молодой Петр, побывав в Европе, понял, что его Московия – не что иное, как застойное болото, и с этим нужно что – то делать. Обладая недюжинными организаторскими способностями и бешенной энергией, он приступил к реформам: уничтожил сословное стрелецкое войско и заменил его на регулярную армию, обрил бояр и переодел их в нормальную одежду, пробил выход к морю и начал создавать военный флот. Все делалось быстро, даже слишком. Полтавская битва воспета поэтами, писателями и художниками. Вот только не перехвати Белоцерковский полковник Семен Палий обоз, который вез Карлу порох, то кто его знает, как бы дело повернулось. А вот битву на Пруте, случившуюся через 2 года, историки скромно замалчивают. Петр, вдохновленный победой над шведами, решил повоевать с турками, но не имея опыта руководства крупными войсковыми массами, попал в окружение вместе со всей армией, и вынужден был сдаться. В качестве отступного турки получили всю правобережную Украину. Граница проходила по р. Орель. Петр старел, приступы «падучей» случались все чаще, корабли, построенные из сырой сосны гнили, но самое главное царь сделал: взбаламутил московское болото, дал толчок, более напоминающий пендель, и развел «птенцов гнезда Петрова».

Уселась на трон Анна Иоановна, баба глупая и жестокая. Хорошего о ней сказать нечего,- развела бироновщину, устраивала бесконечные праздники с фейерверками, но это дела внутренние. Попыталась она отбить у турок территории, утраченные Петром, и в результате потеряла Черноморский флот и Азовскую флотилию. Рыпнулась против Персидского Нодир – шаха, и в результате пришлось отстегнуть ему почти весь Кавказ. Результат ее военных авантюр - позор, кровь, зря потраченные средства.

Великий переход Суворова через Альпы. Подвиг. А что в результате получила Россия? Кукиш с маслом. Пшик и пустой бюджет. В этом походе Суворов потерял здоровье и по возвращению в Россию вскоре умер. Эта потеря была, наверное, самой тяжелой.

Отечественная война 1812 года. В 1814 Александр 1 въехал в Париж на белом коне со 140 – тысячной армией. Через год он драпал из Франции и вообще из Европы, уводя с собой жалкие 40 тысяч. Куда делась армия? А разбежалась. Разбегались солдаты, разбегались молодые и не очень офицеры. Солдаты разбегались, потому как: крепостного права нет, все граждане, все равны. Мужиков нет, работать некому, и любой французский фермер с удовольствием возьмет русского солдата, тем более что 2 – 3 дочки подрастают, а замуж не за кого выходить. С офицерами еще проще,- молоденьких вдовушек полно, а языковой барьер отсутствует. В общем, все как всегда: победить победили, но по результатам в сухом остатке очередной пшик. Единственное, что осталось во Франции после русской армии – это наливайки типа бИстро.

Крымская война. Захотела Россия отжать у турок Босфор и Дарданеллы. В результате позорный разгром, пустой бюджет, море крови. Разгром произошел по причине технического отставания,- ВСЕ французские и английские солдаты к тому времени были вооружены нарезными ружьями, то есть могли вести прицельный огонь, а наши из своих гладкоствольных «кара – мултуков» стреляли по направлению и не далеко. Плюс отвратительное снабжение из – за отсутствия дорог. Россию обложили контрибуцией и запретили иметь боевые корабли в Черном море.

Продолжение следует

Ну вот наконец оно и свершилось. Свершилось то, что должно было, ибо иначе быть просто не могло. ВОНА снюхалось с опоблоком. Что такое опоблок? Поясню кратко: это высер недобитой партии регионов. Что такое партия регионов? Это партия одного региона, да, того самого, который призвал на наши головы «руцкий мир». Название у партии не соответствует ее деятельности. Правильнее было бы назвать ее ППУ (партия предателей Украины), или еще лучше – ППВ (партия путинских выпердышей). И вот они снюхались и решили объеденить усилия для того, чтобы протащить ВОНУ в президенты.

ВОНА развешивает бигморды, с которых клянется в любви к Украине, обещает золотые горы, молочные реки и кисельные берега, а так же небывалый экономический рост. ВОНА обещает много, конечно, не как Жирик, «Выберите меня, и к Новому году у всех на столах будут рябчики и шампанское!», (и это при том, что выборы в ноябре), но все равно много.

Мой Вам дружеский совет: НЕ ВЕРЬТЕ! Почему? А Вы посмотрите внимательно, КТО Вам обещает? ВОНА, развалившая армию полным отсутствием финансирования, но при этом перегнавшая в офшоры десятки миллиардов, ВОНА, заключившая с путлером газовую сделку по схеме «брал – не брал, а плати по любому». Вы сможете придумать более невыгодные, более кабальные условия? У меня фантазии не хватило. И это за почти год своего премьерства. Теперь ВОНА «палко любить Україну», клянеться защищать ее интересы и т.д и т.п.

Не верьте! ВОНА собралась вести страну «Новим курсом» в компании путинских выпердышей? Вопрос, только куда.

А ведь путинское бабло, выданное «под победу» придетя отработать, и совсем не так, как ВОНІ хотелось бы, (ЭТО столько не стоит, да и путлеру, наверное, уже не надо).

Так что будьте бдительны!

Начало 90- х, Кольский, очередной байдарочный поход. Часов 8 мы тащились по мелкой шивере под непрекращающейся мрякой. Устали как черти – байды приходилось на руках перетаскивать через камни, так как воды было совсем мало. Но всякое старание бывает вознаграждено! Под вечер вышло солнышко, небо стало пронзительно – синим, шивера кончилась, и перед нами открылось озеро просто невероятной красоты. Минут 10 мы стояли как зачарованные, не в силах даже пошевельнуться, и просто любовались картиной суровой северной природы.

- Командир, дневку!

- Будет вам дневка!

На следующий день мы с Сашкой после завтрака решили пройтись по окрестностям. Чуть в сторону то озера, и пейзаж становиться практически лунным – растительности нет, сплошные округлые камни размером от «как футбольный мяч», до «с 5 – и этажный дом». Ледники постарались, когда ползали туда – сюда. Места очень похожие, глазу зацепиться не за что, заблудиться очень легко (бывали прецеденты, потерявшихся не всегда находили даже спасатели). Поэтому при выходе за пределы лагеря дальше, чем по «природной надобности», минимальный комплект выживания обязателен: спички, нож, баклажка воды и парочка маленьких сигнальных ракет.

В общем, собрались мы с Сашкой и потопали. Походили часа 2, ничего интересного не нашли, и решили возвращаться. Вдруг наше внимание привлек странный звук: будто бы на взрыд плакала женщина! Что такое? Идем посмотрим!

Мы пошли на звук, и скоро увидели рысь, которая сидела на куче камней и реально плакала! Потом она просунула лапу между камнями, и явно пыталась там что – то достать. Вытащила лапу и снова заплакала. Мы стали тихонько подходить ближе, рысь нас учуяла, и посмотрела заплаканными глазами, в которых была только тоска вселенская и безнадега, казалось, она хочет сказать: «Ребята, человеки, помогите, умоляю!». После чего отбежала метров на 30. Мы подошли ближе и поняли причину материнского плача: ее рысенок провалился между камнями и так, что сам не мог выбраться, а мама его достать не могла – длины лапы явно не хватало. Шерсть у котенка уже свалялась – первый признак обезвоживания.

- Может, я рукой попробую? Спросил Сашка.

- Не рискуй, все таки это зверь!

- Да у него и зубов, наверное, еще нет!

- Хочешь проверить?

- А что делать, не бросать же?

- Стоп, он же пить хочет!

Я снял свой брезентовый ремень, хорошо смочил конец водой и просунул в щель между камнями. Как малый в него вцепился! Он схватил ремень всеми четырьмя лапами и начал жевать мокрый конец. Вытащили мы его без проблем, нашли камень с ложбинкой и налили в ложбинку воды. Выпил малый, наверное, больше, чем сам весил! Мы вылили остаток воды и отошли в сторону. Рысь подбежала, допила воду, полизала ребенка, потом взяла за шкирку и куда – то понесла.

Утром мы обнаружили у потухшего кострища здоровенного задушенного зайца. Зайца мы зажарили и уплели, а шкуру Ленка (да, та самая) в категорической форме затребовала себе.

- А почему именно тебе?

- А потому, что у того, кто мне откажет мыши заведутся!

Шкуру зайца Серега вычинил и сделал детский коврик, на котором любила сидеть малая Катюха. Сейчас на нем сидит Оксана, Ленкина внучка.

Мій прадідусь.

Він народився 1897 р. в селі Лоцманська Кам’янка в селянській сім’ї. З відзнакою закінчив повний курс церковно-приходської школи, тобто 4 класи (з 7 до 11 років).

У 1915 році йому виповнилось 18 р. і він був мобілізований до лав російської армії. Оскільки він мав свідоцтво про повний курс освіти в ЦПШ (на той час це вважалось чудовою освітою), його направили в Київ до унтер-офіцерської школи. Навчався він там близько року,

і по закінченню (у 1916 р.) у званні унтер-офіцера був направлений до діючої армії в корпус генерала Брусилова.

За участь у відомому Брусиловському прориві унтер-офіцер Музичук отримав Георгіївський Хрест і був підвищений у званні до фельдфебеля.

Окремий загін

А потім почався відступ російської армії. Для прикриття відступу основних сил був сформований окремий загін (300 чол.), до складу якого увійшли найбільш досвідчені солдати, офіцери і унтер-офіцери. Їм треба було протриматись 12 годин. І мій прадідусь був у складі цього загону.

Розуміючи, що вийти живим з цього бою шансів майже немає, солдати та офіцери провели загальний молебень, попросили один в одного вибачення і, на всякий випадок, попрощались.

Потім був бій. Загін зазнав великих втрат, але ще більші втрати поніс ворог. Загін протримався 14 годин і за цей час відбив 5 ворожих атак. За цей час російські війська змогли організовано і без втрат відступити, а поріділий загін виявився майже оточений австро-угорськими і німецькими військами. Останній офіцер, що лишився живий з цього загону, зібравши солдат, сказав (мовою оригіналу): «Братья солдаты, мы окружены. Патронов у нас нет. Свою задачу мы выполнили. Шестую атаку мы не отобьем. Отвечая перед Богом, царем и отечеством за ваши жизни, я приказываю поднять белый флаг».

Табір військовополонених

Отак мій прадідусь опинився в полоні. Разом з іншими полоненими він був направлений до табору, який розташовувався неподалік від міста Кечкемет. Життя в таборі було тяжким та сумним, годували дуже погано, роботи не давали, практично, ніякої. Лише іноді виводили кілька десятків полонених на залізничну станцію, де вони розвантажували вагони. Потрапити на роботу для полоненого було великим щастям, бо перед тим, кожний отримував половину житньої хлібини та шматок ліверної ковбаси. До того ж, вихід з табору трохи вносив різномаїття в життя. Тим часом, в Росії сталась Лютнева революція, Росія вийшла з війни, але полонених додому не відпускали.

Десь у травні 1917 року до табору прибула місія російського відділення Міжнародного Червоного Хреста. В складі місії був лікар, кілька сестер милосердя, біля десятка наглядачів, а також фотограф з двома помічниками.

Такі місії мали доволі значні права, вони інспектували табори і слідкували, в яких умовах утримують полонених. Якщо ці умови були дуже погані, то адміністрація табору могла понести покарання.

Під час перебування в таборі цієї місії ставлення до полонених значно покращилось: їх почали годувати кожний день, в таборі був організований лазарет, а для хворих виділялись хоч якісь ліки.

Кожний полонений мав змогу сфотографуватись і відправити фото та листа додому. Але виникла проблема: одяг полонених більше скидався на лахміття, і більшість соромилась фотографуватись. Тоді голова місії позичив в адміністрації табору один комплект форми австро-угорського солдата. Саме в ньому зображений Семен Музичук на світлині.

Місія чесно виконала свої обов’язки, батьки прадідуся Семена отримали і листа, і фото наприкінці літа 1917 року.

За час перебування у таборі, дідусь потоваришував зі своїм земляком Іваном Чорним. Іван був старший за Семена на 5 років.

Зрозумівши, що коли місія поїде (вона вже була більше місяця), умови стануть ще гіршими, ніж були. Тож вони вирішили, як тільки трапиться нагода, покинути табір. Це було сміливе рішення, бо спійманих втікачів карали дуже жорстоко.

З того дня товариші почали планувати втечу. Знаючи з досвіду інших втікачів-невдах, що угорці дуже негативно ставляться до росіян, вони вирішили скористатись військовим потягом, який прямуватиме на Східний фронт.

Скоро їм випала нагода здійснити задумане: вони обидва опинились у складі групи, яку відправили працювати на залізничну станцію. Вони знали, що в дорозі їм треба буде щось їсти, тому хитрістю отримали 4 порції хліба і ковбаси (2 рази стали в чергу за пайком).

Скориставшись тим, що охорона не дуже ретельно спостерігала за полоненими, вони проскочили під декількома товарними потягами і почали шукати той, який на їхню думку, попрямує на Східний фронт. Скоро вони натрапили на ешелон, завантажений сіном і вирішили, що це саме той потяг.

Подорож не туди

Цей потяг вони обрали, розсудивши, що сіно для коней, коні у війську, а військо на Східному фронті.

Але на третю добу їхньої подорожі Семен почав підозрювати, що вони їдуть не в тому напрямку: по-перше, вони вже давно повинні були подолати відстань до російського кордону, по-друге, оточуючий ландшафт був якимось чужим, по-третє, з кожною добою ставало спекотніше. Скориставшись навичками орієнтування по сонцю, які він набув в унтер-офіцерській школі, Семен зрозумів, що потяг прямує не на схід, а на захід, а точніше, на південний захід. Про це він сказав Іванові, але той почав насміхатись, кажучи, що цей потяг прямує у самісіньке пекло, а сіно потрібно чортам, бо ті не мають чим розпалити вогонь під казанами з дурнями.

Ображений Семен зарився в сіно і задрімав, але сон був його недовгий. Його розбудив стурбований Іван і трусячи за плечі, кричав, що вони проїхали великий вокзал, на якому було написано «ZAGREB». Вони опинились на Балканах, у Хорватії.

Як з’ясувалось пізніше, цей потяг прямував не на Східний, а на Італійський фронт.

На наступній станції вони зіскочили на перон і одразу натрапили на місцевого поліцая. Він відвів їх до дільниці, де офіцер поліції намагався розпитати у хлопців: хто вони і чого тут опинились. Затримувати їх було ні за що, але документів і грошей вони не мали. Тому були потенційними злочинцями, бо, не знаючи мови в незнайомому місті, вони не мали шансів прожити, не скоївши злочину.

Економія «Бож’я новина»

Тим часом, повз дільницю проїжджав у добротному візку заможний чоловік. Це був керівник економії «Божа новина». За національністю він був болгарином, а звали його Нікол Тодоров.

Офіцер запросив Тодорова до дільниці на чашку кави, і між іншим, запропонував взяти на роботу в економію двох працівників. Пан Нікол одразу погодився, бо робочих рук не вистачало. Перейшовши з хорватської мови на болгарську, він легко порозумівся з «русами». В той же день вони поїхали до економії.

Хлопцям в економії жилось добре, вони займались сільським господарством. Ставились до них з повагою, годували добре. І кожної неділі їм виплачували частину зароблених на розваги. У пана Нікола було дві доньки: Сніжана і Дана, дівчата були не дуже вродливі, але привітні та охайні. До того ж, обидві чудово співали. Через захоплення співами, Іван подружився зі Сніжаною, бо теж мав гарний голос і слух. Поступово ця дружба переросла в справжнє кохання. Але вони дуже боялись того, як відреагує на це батько Сніжани. Та пан Нікол з радістю благословив молодих. Йому подобався кмітливий та роботящий юнак, і одружувався він зі Сніжаною не через чималий посаг дочки, а через почуття.

Навесні 1918 року Іван і Сніжана зіграли весілля, а Іван вирішив залишитись у Хорватії назавжди.

Шлях додому

Влітку 1918 року Семен вирішив повертатись додому на Україну. Пан Нікол не хотів втрачати гарного робітника, вмовляв залишитись і натякав, що не проти віддати за нього молодшу доньку Дану. Але Семен твердо стояв на своєму. Він почав збиратись в дорогу.

Дружина пана Нікола зробила для Семена спеціальний пояс, в який вшила 10 золотих монет – плату за рік роботи в економії. Порадила нікому не казати про цей пояс і не знімати, поки не добереться додому.

Пан Нікол організував для Семена тимчасове посвідчення і від себе дав грошей на дорогу. Шлях від Загреба до Вінниці тривав кілька місяців, Семен їхав чим прийдеться: водою, на потязі, навіть пішки йшов.

Десь під Вінницею Семен натрапив на петлюрівські військові формування. Вартові зацікавились, чого колишній військовополонений, українець, має хорватське посвідчення. В штабі частини він розповів полковнику свою історію. Дізнавшись, що затриманий колишній фельдфебель російської армії, та ще й Георгіївський кавалер, полковник умовив вступити до цієї частини і дав звання чотового (сучасний лейтенант). Якийсь час чотовий Музичук займався вишколом новобранців. А потім брав участь у кількох боях з білими та червоними військами.

В одному з боїв під Кременчуком чотовий Музичук був поранений кількома осколками снаряду, і потрапив до військового лазарету. Рани не були тяжкими, але через відсутність кваліфікованої медичної допомоги, йому з кожним днем ставало все гірше. В лазареті не було жодного лікаря, а лише кілька хлопців санітарів, і вони не могли відчутно допомогти пораненим, бо не мали ні досвіду, ні медикаментів. Тож смертність серед поранених була дуже велика.

З останніх сил

Семен зрозумів, що вижити, а тим паче одужати, в цьому лазареті в нього шансів немає. Він вирішує будь-яким чином дістатись додому. З останніх сил він дійшов до Дніпра. Там він домовився з одним із рибалок, щоб той на човні відвіз його до Лоцманської Кам’янки, пообіцявши за це п’ять золотих монет. За добу вони пристали до берега і рибалка вже непритомного Семена доніс до рідної хати.

Вже дома, прийшовши на якусь мить до тями, Семен показав матері пояс із грішми і зумів вимовити лише слово: «П’ять». Але мати так зраділа, що син повернувся додому живий, що віддала рибалці всі гроші, що знайшла в поясі Семена.

Не гаючи часу, його батько, Трохим побіг до сільського фельдшера. Фельдшерувала у Лоцманській Кам’янці тоді Ольга Петрівна Кривенюк, між іншим, рідна сестра Лариси Петрівни Косач (Лесі Українки). Саме вона і виходила за кілька місяців мого прадідуся Семена Трохимовича.

Кому на світі жити добре

Жили якось у господаря Котик та Кролик. Котик бігав де хотів, полював на мишок і спав у холодочку, а Кролик сидів у своїй кліточці, і кожного дня господар приносив йому оберемок смачної трави.

Одного разу Котик підійшов до Кроликової клітинки і сказав:

-         Добре тобі, Кролику, господар тобі їсти дає досхочу, а я вимушений на мишок полювати, щоб прогодуватись!

-         Та ні, то тобі добре! Відповідає Кролик.

-         Ти, Котику на волі бігаєш, світ бачиш, а я сиджу у клітці, і до того ж що тобі їжа від господаря, - захотів їсти, зловив мишу, та й наївся!

-         Ач який ти розумній! Розсердився Котик.

-         А знаєш, скільки за тією мишею побігати приходиться, та ще і не завжди вона зловиться!

-         Слухай, Котику, а давай мінятись!

-         Давай, а чим?

-         Давай мені свій хвіст, а сам бери мої вуха, і ти опинися у моїй клітинці, а я – на волі!

-         Таки давай!

Помінялись Котик з Кроликом. Котик у клітинці ліг спати, а радісний Кролик заходився гасати по подвір*ю, і насолоджуватись свободою. Скоро обидва зголодніли. «Кролику», як завжди, господар приніс травички, а «Котик» вирішив пополювати на мишок.

Скуштував Котик травичку, а вона ж йому така несмачна! Пожував він її трохи тай бросив, сидить і нудьгує голодний. А Кролик надибав мишку, погнався за нею, а зловити не може. Мишка побачила, що такі справи, та давай його дратувати! Бігав – бігав Кролик за мишкою, тай впав зовсім знесилений. Інші мишки побачили таку справу, повилазили з нірок і з першу обережно, а потім уже нахабно почали скакати та перекидатись через Кролика, а найсміливіші навіть смикати його за хвоста! А Кролик лежить, і навіть не має сили поворухнутись.

Вийшов на подвір*я господар, подивився на такі справи і сказав: «Щось мій Котик став зовсім лінивий, он миші його за хвоста смикають, а він їх не ловить! Вижену я ледацюгу геть! А Кролик, мабуть, захворів, не їсть нічого, заріжу я його, та зроблю собі жаркоє! Піду ножа гострити».

Злякалися Котик та Кролик! Кролик думає: «Це ж як вижене мене господар, то я з голоду помру, а у кліточці моїй рідній он скільки травички!».

А Котик злякався ще дужче: «З мене жаркоє? Нє, я не хочу! Кролику, біжи сюди, на тобі твої вуха, віддавай мій хвіст!».

Обмінялись вони вухами та хвостом, Кролик швидко поїв травичку, бо дуже зголоднів, а Котик наловив мишок цілу купу, бо ті надто вже розгулялися.

Вийшов з хати господар, поглянув і подумав: «Ти дивись, який молодець у мене Котик! Я йому ще й ковбаски дам! А Кролик теж молодець, всю травичку поїв, не буду його різати, хай живе!».

Савонаролла

Сегодня, 21 сентября 1452 года родился, пожалуй, один из самых противоречивых религиозных деятелей – Джироламо Савонаролла. Джироламо рано ушел в монмонастырь, где интенсивно занялся изучением трудов раннехристианских святых отцов. Будучи от природы одаренным поэтом и писателем, молодой Савонаролла написал ряд работ, призывающих церьковь к нестяжательству, а прихожан к богобоязненной жизни. Он неоднократноо писал о том, что богатство вовсе не дар Божий, а тяжкий крест, ибо подвергает человека многим соблазнам и искушениям, и самый верный путь к спасению богача – это раздать богатство бедным, а жизнь проводить в посте и молитве.

Будучи направленным во Флоренцию, Савонаролла начал проповедывать. В своих проповедях он призывал вести праведный образ жизни, поститься, молиться и заниматься благотворительностью. По началу к нему мало кто прислушивался, над ним даже смеялись, но Джироламо оказался очень талантливым оратором. Будучи очень некрасивым внешне, он обладал невероятной харизмой, его проповеди были столь страстными и убедительными, что скоро у него стало много сторонников, в том числе и среди людей богатых и знатных.

Вскоре отца Джироламо уговорили стать градоначальником Флоренции. Тут то все и началось. Савонаролла получил реальную власть, и использовал ее в полной мере для построения во вверенном городе «царства Божия».

Первыми были изгнаны из Флоренции певцы, танцоры, музыканты и прочие жонглеры – фокусники, ибо они от лукавого есть. Вслед за ними отправились менялы и ростовщики. Далее в домах богатых, а затем и не очень богатых флорентийцев стали проводиться обыски, во время которых изымались, а потом привселюдно сжигались музыкальные инструменты, светские книги, картины, заподозренные даже в намеке на фривольность, а так же роскошные одежды, духи, косметика и прочие вещи, несущие по мнению флорентийских гвардейце соблазн и искушения.

Ибо для построения царства Божия в отдельно взятом городе все его граждане должны стать если не святыми, то праведниками. Следовательно, никакой показной роскоши в одежде – скромненько, серенько, а лучше вообще рубище. У вас хорошее настроение, душа просит музыки – пойте псалмы, и вас попустит. Никаких излишеств в еде, ибо чревоугодие – тяжкий грех, и опять же соблазн. Хлеба и овощей вполне достаточно для поддержания жизни, а большего и не надо. Не румяна и белила красят женщину, а скромность, целомудренность и богобоязнь. И так далее и тому подобное.

Многие богатые флорентийцы, быстро сообразив к чему приведет политика нового градоначальника, плюнули на все и уехали кто куда, но многие и поверили Савонаролле, ибо тот обещал своим послушным чадам спасение, а непослушным – геену огненную.

Еще недавно цветущая Флоренция стала умирать. Любой город живет за счет налогов. Каждый по немногу, но регулярно, и в итоге городская казна никогда не пустеет. А кто будет платить налоги во Флоренции? Актеры - танцоры? Так их нет. Ростовщики и менялы? Тоже нет. Ювелиры, модельеры, повара, кондитеры, парфюмеры, косметологии и цирюльники? Но те, кто не уехал влачат нищенское существование. Потому, как низзя им по факту заниматься своим ремеслом. А с хлебопеков да кашеваров много не взять. Торговцы, от них всегда капала основная часть городского бюджета, так а чем торговать? Рубищами? Дай Бог наторговать, абы с голоду не умереть, какие уж тут налоги!

Папа Римский, а папствовал в те времена Александр №6, в девичестве Родриго Борджиа, был знаменит тем, что придерживался ну очень свободных нравов в плане секса. И это еще мягко сказано. Немецкая порнуха по сравнению с реалиями папского дворца – это детский киножурнал «Ералаш».

Папа понял, что если не остановить неистового Савонаролу, то в след за Флоренцией могут рухнуть и другие города. Как не крути, а экономика рулит всегда. Дело в том, что формально Савонаролла ни на йоту не отступал от святого писания, но понимал его слишком буквально.

Папа приказал отцу Джироламо прекратить проповеди, но тот завелся еще сильне. Он послал отряд для ареста Савонароллы, но отряд был изгнан жителями Флоренции.  Папа издал персональную буллу, в которой запретил проповедовать отцу Джироламо, но тот буллу проигнорировал, и продолжал проповедовать.

Запахло бунтом и непонятками. Работы Савонаролы начали переводить на другие языки – немецкий, французский и даже турецкий(!). «Флорентийская ересь начала расползаться по всей Италии. Папа испугался не на шутку.

Он сам придумал, или ему подсказали, но он вызвал Савонаролу в Ватикан «для просто поговорить», и по ходу предложил ему сан кардинала. Джиролаомо, увидев что твориться в папском дворце, сбежал во Флоренцию, и начал обличать во грехах самого Папу. Это была его ошибка. Ибо по католическим канонам:

1.      Папа безгрешен.

2.      Папа никогда не ошибается

3.      Папа всегда поступает правильно, так как его направляет сам Господь

Бунт против Папы есть бунт против Бога, а это уже серьезно.

Очередная комиссия, посланная Папой, арестовала Савонаролу. Флорентийцы промолчали. Они просто устали. Царства Божия не вышло, и ясно стало, что не выйдет, так ради чего все мучения?

Савонаролу посадили в тюрьму, подвергли пыткам, а потом сожгли. Правда, говорят, что перед сожжением его удавили, и жгли уже мертвого.

Следующим Папой Савонаролла был оправдан, но споры о его литературном наследии, о его идеях по мироустройству не утихают до сих пор.