Переважна частина людей бажає довіряти хоча б комусь. Це факт. Нікому не довіряти означає бути одинаком. Небагато людей хочуть нести весь тягар переживань, емоцій, знань та уявлень на одинці з собою. Навіть найцинічніші і невідветі люди підсвідомо намагаються довіритись іншому. Мабуть, це працює на генному рівні.

З іншого боку саме це часто наносить шкоду найрозумнішим і найпродуманішим особистостям.

Довіряючись комусь, ви розкриваєтесь перед ним і стаєте слабким, не довіряючи нікому, людина стає нервовою, напруженою і озлобленою.

Очевидним є варіант, що треба довіряти, але не будь-кому, а дуже перевіреним і близьким людям. Та на практиці виявляється, що саме ці люди нерідко і стають тими, хто довіри не заслуговує.

Яка ваша думка з цього приводу? Чи терба довіряти взагалі комусь?

P.S.прохання не писати коментарів: «добавь вариант «йа креветко»

Стасік прокинувся під парканом.

Паркан був зелений, пошарпаний і обгажений численними волоцюгами.

Стогнучи від сморіду і похмільної нудоти, Стасік підвівся і почав роздивлятися. З напису на паркані він дізнався, що знаходиться на вулиці Лєніна.

Нажаль, вулиці Лєніна є скрізь, тому ідентифікувати місто з першого погляду Стасік не міг. Не міг і з другого. Люди, що вешталися навкруги, були чужими і незнайомими, більш того, вони здавались схожими на іншопланетян: були чорні, смердючі і вдягнені в якесь химерне лахміття. Будинків (якими їх звик бачити Стасік) не було взагалі, проте, захлинючись в сірих калюжах, стояли напіврозвалені фанерні халабуди та коробки від холодильників з прорізаними вікнами, за якими можна було побачити дурнуватих мешканців. Поряд з цим страхіттям, немов наслідок недбалого фотомонтажу, височили розкішні палаци, прикрашені золотом, незрозумілого походження камінням, зображеннями оголених дівок та головами бідолашних слонів.

Стасік підійшов до зсутуленого дідуся, що намагався запхати в рота шматок чогось схожего на їжу, і запитав:

- Шановний, а де це я?

- Чи ти дурний, синку? Ось написано тобі – «вулиця Лєніна». Очі розплющ краще замість того, щоб відволікати поважних людей від термінових справ! – насмішливо відповів старець, плюючись шматками свого їдла.

- Ні, шановний, ви скажіть мені назву міста. – похмуро продовжував Стасік.

- О, Боги! Цей йолоп мабуть добряче вчора хильнув браги! – дід вже реготав без сорому.

Раптом він припинив свій сміх, витер лице рукою, нахилився до самого стасиківського вуха і прошепотів:

- Це Джайпур - місто магів, золота і смерті!

Сказавши це, старець зник у провулку, залишаючи позаду себе сліди брудних ніг.

Стасік стояв і намався розібратися в своїх хаотичних думках. Те, що Джайпур знаходиться в Індіїї, Стасік знав, не знав він як він тут міг опинитись, зважаючи на те, що вчора ввечері пив з Едіком горілку, і це було ажніяк не в Індії, а на балконі п’ятиповерховки на вулииці Фрунзе в Полтаві.

Стасік не спромігся надати якесь пояснення такому випадку, зрозумілим було одне – сталося щось загадкове, магічне і  похмуро-фатальне.

Стасік купив індійського пива, забив цигарку залишком травички, яку приберігав «на чорний день», відкоркував, випив залпом і закурив.

- Ось, друже, чорний день і прийшов, - промовив він сам до себе, - місто магів, золота і смерті, чи як там казав старий поц? Отакої!

Ідучи по вулочками, що потопають в лайні, Стасік будував плани на найближче майбутнє, коли раптом зустрівся очами з худим, волохатим, смердючим чолов’ягою, що усміхнено дивився на Стасіка і махав рукою.

- Вітаю, тебе, любий Стасіку! Як тобі це місто, що ніби-то зветься Джайпур, але насправді є лише частиною всесвітнього балагану, такою ж ілюзорною як і все інше? – єхидно прижмуривши оченята, сказав незнайомець.

- Привіт, мужчіна, а ти власне хто такий, і звідки мене знаєш? Чи не ти, часом, мене затягнув в цю діру? – Стасіка переповнювала цікавість.

- Я - Бодхісатва Самантабхадра. Я той, хто вбив у собі раба, хто зрозумів ілюзорність життя, хто вирвався із Сансари і впритул наблизився до блаженної Нірвани, але, через всеохоплюючу любов, залишаюсь в світі, щоб вказувати іншим шлях! – випалив чолов’яга.

- То вкажи мені шлях до Полтави! – Стасік похмуро посміхнувся.

- Дурень, до тебе святий промовляє, а ти про якусь там Полтаву! Ось послухай, що я можу для тебе зробити – я покажу тобі всі твої минулі інкарнації, і ти зрозумієш всю нікчемність гонитви за задоволеннями і зможеш стати на шлях істини, свободи і справжнього вчення! Як тобі така перспектива, нікчемо? – Промовляючи це Бодхісатва хутко вихопив У Стасіка цигарку, зробив жадібну затяжку і почав натхненно хекати і плюватися.

- Обережніше, святий, не захаркай мене, будь-ласка, - Стасік із сумом спостерігав як «наближений до Нірвани» викурював його косяка, не припиняючи хекання,- Тобто, ти можеш повернути мене у всі мої минулі тіла і змусити знову відчути всі радості і страждання одразу? Це дуже цікавий «експірієнс», - промовляючи це слово Стасік зробив розумне обличча, - а яка тривалість цієї..гм…мандрівки, якщо не секрет?

Бодхісатва Самантабхарта дивився на Стасіка доброзичливими обкуреними очима, і трошки підстрибував на місці, немов індіанський шаман. Тільки зараз Стасік помітив, що з одягу на святому був лише шотландський кілт, і дивакуваті тріснуті окуляри. Кінцівки Бодхісатви були сірі, худі і волохаті, і схожі на кінцівки мерця, а волосся на голові  - довгим і заплутаним.

- Ти питаєш про час? Це безглуздо, бо часу не існує. Мить і нескінченність – це одна й те саме, з огляду на те, що все є ілюзорним, значення має лише прагнення до звільнення від Майї. Тож, бажаю успіху, недолугий алкаш! Хай прибуде з тобой світло вчення великого Будди Шакьямуні! – Вимовивши це, Бодхісаттва викинув недопалок і доторкнувся пальцем до місця на лобі Стасіка, де, як вважається, знаходиться третє око.

В голові Стасіка запаморочилось.

Перед обличчам проносилися картини, в очах лунали звуки, але найголовнише те, що Стасіка перепрвнювали емоції, від тваринного жаху до всеохоплюючого задоволення. Серед цього хаосу Стасік почав вихоплювати окремі фрагменти: ось він солдат, що тремтить в окопі, через мить – кучерява дівчинка, що біжить на побачення, потім – старий дідусь, що бавиться з онуками, далі  - жаба….

Стасік прислухався до відчуттів і намагався затримати якомого надовше стан перебування жабою. Це було незвично й цікаво. Стасік-жаба сидів на березі болота й ловив язиком комах. Він не відчував нічого, окрім спокою, смаку мух і якогось дивного жаб’ячого щастя. Раптом Стасік зрозумів, чого йому завжди не вистачало, і про що він підсвідомо постійно мріяв. Ось воно! Життя у вигляді жаби. Буття жабою. Це була не просто жаба, а втілення самої ідеї існування жаби, трансцедентна жаба, жаба в собі! Жаба нічого не хотіла, і ні до чого не мала потреби. Стасік-жаба зрозумів слова Бодхісатви про звільнення від полону ілюзій. Він більше не мав ілюзій. Він просто був жабою. Навіть так: він просто був.

Але раптом картинка змінилася – Стасік знов побачив брудні вулички Джайпуру, і відчув своє людське тіло. Перед ним, все так же посміхаючись, стояв Бодхісатва Самантабхарта.

- Зроби мене знову жабою! – крикнув він.

- Я не можу, вибач, я просто показав, ким ти був.

- Але ж якщо я був ТАКОЮ жабою, то чому я не залишився в цьому вигляді?

- Всі ми змінюємо форму, щоб наблизитсь до істини і розчинитися в Нірвані.

- Ти дурнуватий покидьок, невже ти не розумієш, що я-жаба був настільки близьким до нірвани, наскільки можливо! Я був не просто жабою, я був Жабою-Бодхісатвою! – Стасік лютував від того, що втратив таку нагоду.

- Ще рез вибач, але я нічого не можу для тебе зробити. Як би ти був Бодхісатвою, ти не міг би вмерти і перевтілитися в людину. Ти кури не так багато, щоб дурня всяка в голову не лізла, а краще зроби висновки із всього, що побачив і йди шляхом істини, - з тону Бодхісатви було зрозуміло, що він вже втомився патякати зі Стасиком, та й трава відпускала.

«Він знущається з мене» - зрозумів Стасік, і в ту ж мить вдарив Бодхісатву в обличча, потім, ще раз, ще, і ще…

Стасік лупцював святого мужа, доки сонце не почало заходити за палаци й лачуги смердючого Джайпура.

- Ось, маєш, нехристь! Досить свою єресь разносити світом, йди до себе в печеру, чи де ти там живеш, і, якщо я тебе побачу у нас в Полтаві, взагалі приб’ю! – промовивши це, Стасік покинув Бодхісатву Самантабхарту лежати й стогнати на обгаженій вулиці Лєніна в центрі Джайпура і поблукав на захід в бік Полтави, понуривши голову.

Так закінчилось знайомство Стасіка з індійською філософією.

Суспільство завжди тисне.

Ціле завжди хоче мати контроль над своїми частками.

Наш світ вбиває індивідуалізм шляхом суспільної думки, моралі, закону, реклами, «національних ідей», пропаганди певного способу життя, тощо.

Нас смикають за нитки, як маріонеток в ляльковому театрі, навіть тоді, коли ми вважаємо, що робимо щось з власної ініціативи.

Суспільству від особистості потрідно лише одне – щоб вона перестала бути особистістю. Щоб стала споживачем, працівником, платником податків, телеглядачем – ким завгодно, аби з втратою природної унікальності.

Кожна людина народжується унікальною.

І з самого початку життя потрапляє під тиск. Головна мета виховання – вбити первісний індивідуалізм, підмінивши його готовими шаблонами поведінки, що вкладаються в голови малюків родиною і суспільством.

 В більш дорослому віці система змінює механізми впливу, але мета залишається незмінною. Замість покарання батьками застосовується правоохоронна система, а замість цукерок – престижна посада, власна справа, коштовні автомобілі чи предмети розкоші – все те, за допомогою чого так легко смикати за нитки безвольних маріонеток.

І найгіршим є те, що більшість  вважає матеріальні блага найважливішою річчу в житті, стаючи, таким чином, улюбленцем системи – СПОЖИВАЧЕМ.

Споживач сам кріпить до рук нитки.

Він бажає, щоб йому показували по ТВ, що треба купувати, що є модним, престижним, «гламурним» тощо.

Він стає просто крапкою на графічному сегменті споживацьких уподобань. Одною з мільйону.

З історичної точки зору, система просто змінила засоби впливу.

Якщо раніше більшість маріонеток тремтіла перед силою зброї, то тепер -  тремтить перед стендом з новою моделлю «Nokia». Але ж про відсутність тремтіння мова ніколи не йшла.

Я в жодному разі не займаюся пропагандою аскетизму. Кожен має право на отримання задоволення від життя.

Я кажу лише про визначення пріоритетів:

Розвиток власної індивідуальності чи використання чужого шаблону?

Свобода чи маріонеточна ілюзія вибору?

Справжні людські цінності чи «синтетичні» цінності споживача?

Реальні емоції чи сміх за кадром в серіалах?

Вирішуйте самі.

Приймаючи маріонеточну роль споживача ми стаємо на шлях, деталі якого продумані за нас, чи, інакше кажучи, - пливемо за течією.

Але не треба забувати, що за течією можливо плити лише вниз…

P.S.На останок опитування.

Всі ми - намальовані люди.

Намальовані на аркуші паперу чиєюсь недбалою рукою. Цей аркуш ми вважаємо Всесвітом, любимо й ненавидімо його, бо нічого іншого не бачили і впевнені, що нічого іншого й не існує - на то він і Всесвіт.

Аркуш на чиємусь письмовому столі, в ньому всі наші бажання, страхи, сподівання .....

Все це коштує не більше ніж шматок паперу.

Деякі скупчення ліній на аркуші, що мають форму людини, дуже хочуть знайти і зрозуміти цього Маляра. Вони називають його Богом, і вважають, що він любить свої каракулі наче власних дітей. Але ж вартість паперу й олівця - копійки в будь-якому світі (це моя особиста думка). І дуже часто доля малюнків - потрапляння на смітник.

Ми всі - намальовані люди.

Та чи намалюваними є наші душі?

Чи є шанс у якоїсь частинки того, що ми вважаємо своєю особистістю, вирватись за межі аркуша і побачити справжній світ?

Та, чи є той "справжній світ" і той "Маляр" справжніми, чи просто каракулями на іншому аркуші?

Чи варто намагатися щось зрозуміти, чи краще "малювати" свої світи, долучившись до творіння Всесвітньої ілюзії?

Може коло колись замкнеться і ми долучимось до малювання тих, хто малює нас?...............

(с) Дух.

P.S. І на останок, як зазраз модно, - голосування:

Що б ви спитали в Бога, якби мали нагоду вилізти з малюнка?

Щось мої работодавці зовсім сказилися!

Немає коли замітку опублікувати.

Останні декілька робочих днів коється щось жахливе (як на мене). Працюю по 11-12 годин, і що цікаво - цим покидькам мало! Вони хочуть, щоб я перетворився на негра, що паше від світанку до заходу сонця.   Я сподівався, що з нового тижня все вгамується, але понеділок - і ніякого покращення. Пропонується мені і сьогодні зустрічати перші зорі з вікна свого кабінету.

Але я як людина доброї волі з сьогоднішнього дня категорично відмовляюсь потурати імперіалістичним намаганням моїх буржуїв-начальників.

Додому - о 18-00. Обов'язково відключити мобільний, взяти пару пляшок пива, лягти на диван, увімкнути якесь тупе кіно і, таким чином знімати понеділковий стрес...

І нехай тут хоч війна почнеться - моє сумління буде спокійним, немов йог під час медитації.

Своєю принциповою позицією  я відстоюватиму інтереси найманих працівників як класу (в своїй особі). Експлуатація трудящих більше не пройде !!!  Це я вам обіцяю.

Шо ще сказати?

З понеділком вас, шановні!

Інколи все набридає.

Хочеться припинити, скласти весла і плити за течією.

Хочеться знов зануритися в старі, перевірені засоби втечі від реальності.

Хочеться напитись, протверезіти і знову напитись, і так – доки в голові дурман не займе все місце, виштовхнувши сум.

Хочеться знайти когось, хто не тільки слухає, і, навіть, не тільки чує, але й хоч трохи розуміє, спіймати, прив’язати до стільця і не відпускати, поки не прокричиш йому все, що скупчувалося всередені довгими роками!

Хочеться холодного чаю…….

Хочеться звільнится, і обов’язково – зі скандалом.

Банально, але хочеться побити начальника.

Ні, в такій послідовності: напитися, вчинити бійку на роботі, і вже потім – холодного чаю!

Після цього просто йти поза очі, але тільки після заходу сонця, вночі прохолодно і тихо, і можна «просто йти» годинами…..

Але це мрії.

Піду, мабуть, просто вип’ю холодного чаю……

Спілкування в інтернеті зараз є не тільки значною частиною життя багатьох. Я маю на увазі "спілкування заради спілкування", а не ділову переписку, що здійснюється за допомогою інтернету для зручності. Це окремий світ, окрема спільнота, що живе за своїми законами і правилами.

Це дуже специфічне явище, що має величезні відмінності від спілкування в реалі. Так віртуальні "друзі" можуть протягом декількох років обговорювати один з одним всі можливі теми, при цьому, навіть не знаючи, кого як звати. 

На маю думку, віртуальне спілкування, наразі є найвиразнішим проявом концепції вербального спілкування. Майже єдиним джерелом інформації тут виступає текст, тобто не використовується міміка, жести, інтонація, погляди та інші невербальні засоби. Виключенням є додавання в текст смайлів , але ж, якщо міміка, інтонація і т. ін. є майже унікальними в кожному випадку, то смайли - це спроба уніфікації, тобто тенденція, до надання чіткої форми нечітким речам (майже перетворення на слова). 

Можна зробити висновок, що віртуальне спілкування є новим еволюційним етапом розвитку соціуму. Відбувається встановлення нової суспільної групи, причому до неї належать дуже різноманітні особи. Спілкуючись на форумах, чатах, блогах люди як правило висловлюються відвертіше ніж в реалі, їх мова стає більш змістовною (бо відсутня "підтримка" з боку невербальних засобів), а можливість у користувача інтернету одночасного доступу до гігантського об'єму інформації робить дискусії більш обгрунтованими.

Таким чином, інтернет є торжеством концепції вербального спілкування.

Можливо саме це приваблює людей більше спілкуватися в інтернеті??

Чи щось інше, ви як вважаєте??

Багато хто стверджує, що свобода для нього є дуже важливою, якщо взагалі не найважливішою річчу в житті. Разом з тим, мало хто може дати чітке визначення слова "свобода", чи хоча б більш-менш зрозуміло висловити, чим свобода є особисто для нього. Як правило такі висловлювання закінчуються фразою "ну, ти ж розумієш".

Якщо чесно, то не розумію.

Спробуємо трохи поміркувати.

Протилежним від свободи терміном, на мою думку, можна назвати залежність. Тобто, залежність від будь-чого (жінки, роботи, наркотиків чи навіть інтернету) означає відсутність свободи. Під залежністю я розумію необхідність наявності певної речі (стану, діяльності, явища) для нормального існування певної особи. Тобто, якщо я маю життєву потребу в грошах (дівчатах, пиві, сигаретах), то я не маю свободи. З іншого боку, відсутність потреб є відсутністю залежності. Тут  мається на увазі не те, що свободою є відсутність в особи будь-чого, а те, що свободою є відсутність бажання будь-що мати. Таке твердження є логічним, але не зовсім вичерпним. Я б сказав, що це один з варіантів свободи.

Розглянемо інший:

Я (наприклад) маю бажання вчинити певну дію (не необхідність, а саме - бажання) і маю можливість її вчинити. Тобто в мене є:

- можливість вчинити дію

- можливість дію не вчиняти (бо необхідність відсутня).

Чи є це свободою? Можна сказати, що так.

Тепер, спробуємо дати більш широке визначення:

Свободою є такий стан особи, при якому вона має можливості щодо виконання всіх своїх бажань, при тому, що вона не має необхідності в їх виконанні (залежності), та не має зобовязань з виконання того, бажання щодо чого відсутні.

Ще трохи розміркувавши пропоную все ж таки зробити таке доповнення (чи скоріш - вточнення): ....і не має жодних залежностей, або не має чого втрачати (бо страх втрати будь-чого несумісний з поняттям свободи).

Тож, літер багато, а універсальне визначення я дати так і не зміг. Може тому що вже спати хочеться, і від того з формулюваннями маю деякі проблеми.

Може хтось допоможе?

Підозрюваний у вбивстві Литвиненка (колишнього співробітника російських спецслужб, що втік до Великобританії) громадянин РФ Луговой, повинен бути виданий англійцям, і судова справа проти нього має відбуватися в Лондоні згідно з британським законодавством. Таку заяву озвучив міністр закордонних справ Об'єнаного Королівства. Ця позиція є зрозумілою, і нічого екстраординарного в ній немає. Але ж зрозумілою є і позиція керівництва РФ. Російська Конституція не передбачає екстрадицію громадян іноземним країнам.

Держави здійснили взаємний обмін нотами протесту, декілька працівників дипломатичного корпусу Великобританії відізвані з РФ, російська сторона вчинила подібні заходи  - в принципі, все в межах дипломатичних норм.

Але наступна заява англійського МЗСу мене дуже здивувала, хоча запідозрити мене в симпатіях до москалів важко. Британія вимагає від Росії, задля забезпечення вимог з екстрадиції Лугового, внести зміни в Конституцію РФ. Тобто, законодавчо дозволити екстрадицію російських громадян. Така заява, на мою думку, не личить британському закордонному відомству, яке важається носієм найкращих світових дипломатичних традицій. Це де-факто посягання на державний суверенітет країни. Якою б не була поведінка Москви в інших питаннях, мені здається, що в цій ситуації москалі чинять адекватний захист прав свого громадянина у відповідності до національного законодавства і міждержавних дипломатичних норм.

В будь-якому разі, питання екстрадиції традиційно вирішуються шляхом переговорів, і заяви Лондона є неприпустимими. 

Дивуюсь сам собі - я на боці москалів.

          Тенденція популярізації російської влади і політики президента серед населення РФ набуває вже навіть не колосальних, а просто смішних розмірів.

          Культ особи Путіна, становлення де-факто поліцейського режиму, задушення будь-яких діячів, організацій, ідей, що відхиляються від "лінії партії", - все це впроваджується під схвальне улюлюкання більшості громадян.

Фактично зараз в Росії відбувається повернення до політичної системи, що була притаманна Радянському Союзу. Це підноситься під соусом певного покращення рівня життя за рахунок світових тенденцій до збільшення цін на енергоресурси. Та ще більше росіянам подобається зовнішня політика, що провадиться Путіним і Со, а саме імперська демагогія та намагання збільшення впливу в світі. Тут, на мій погляд, і проявляється потаємна внутрішня сутність москалів – колективістсько-залякана, прагнуча сильної руки, що них же самих й буде шмагати, зате й на сусідів вистачить. Відсутність особистої свободи, позбавлення соціально-політичних прав та елементарної свободи слова не викликають в московітів обурення, а навпаки зустрічається рукоплесканням та щасливими криками: «Ура!!!».

Таким чином, принцип «держава для громадянина» підміняється принципом «громадянин для держави», де особистість розглядається лише як частина неделимої електоральної біомаси. І в перспективі, беручі до уваги сучасні можливості керування свідомістю, втілиться радянська (а може й ще жорсткіша) модель держави. Мені цікаво, чи ті хто заразать агітують до зближення з Росією і поливають брудом українську державу розуміють, що в разі втілення їхніх мрій в життя вони теж стануть слухняними біороботами і забудуть, що таке вільна поведінка вільної людини. Хоча з іншого боку, мабуть тоді теж будуть несамовито радіти як зараз москалі.

Тільки не зрозуміло, чому вони радіють??