Вальгалла.

802 рік від Р.Х., узбережжя острова Айона, бойовий корабель вікінгів.

  Вітер співав над морем пісню ярості.

Оскаженілі чайки носилися кругами над кораблем – вони відчували запах ще не пролитої крові.

Асмунд, прижмуривши  брові,  стояв на кормі, скоро почнеться...

Інші були поруч і були готові. Очі, руки, мечі, шоломи, дочекайтесь, ось майже воно!

Він знав, що цей бій буде останнім. Це знання, з`явившись невідомо звідки, викликало відчуття, що жИли наповнюються кров`ю всіх тих, чиє життя відібрав його меч.

Асмунд точно знав всього три речі:

Лише меч – друг.

Лише кров – правдива.

Лише смерть має справжню цінність.

Все інше – балачки. Звичайно, є ще Вальгалла... В останні дні Асмунд багато про неї думав, та ясність має принести лише цей бій і лише смерть. Так тому й бути.

Нарешті молодий вікінг відчув подих ворога.

За мить до бою він завжди відчував подих ворога і биття його серця. Це не стосувалося якогось конкретного ворожого бійця, але – ворожого війська як єдиного живого організму, що має власне дихання і серцебиття, а також – волю і ненависть, життя і смерть.

Нарешті бій! Нарешті смерть почала свій диявольський танець!

Тепер вже нема чого чекати, тепер є лише меч, що керується навіть не рукою, а самою душею відчайдушного вбивці.

Асмунд бився немов божевільний. Він випивав чужі життя немов вино зі срібного келиху – одним ковтком і до останньої краплі.

Одночасно його очі помічали картини битви й загибелі друзів: ось впав, з пробитим наскрізь серцем синьоокий Інгольв, що тільки-но навчився тримати в руках меч, далі - велетень Сноррі, меч якого встиг випити багато крові, вже годував своєю кров`ю ворожий клинок, правіше – покотилася в морські хвилі голова мовчазного Гаральда, приятеля дитинства і завжди усміхненого вбивці.

Потім все змішалося. Власний меч і чиясь кров калейдоскопом змінювали картинку перед очима. Але ось – лезо ворожого меча невблаганним рухом прямує до шиї. Мить до смерті, мить до Вальгалли...  

За цю мить Асмунд раптом зрозумів усе – рай для воїнів, остання битва, воскресіння, пирування – все те, про що він чув з дитинства, до чого прагнув кожний воїн... Клята Вальгалла, клятий Одін, жорстокий жартівник...

Все ясно – боги сміються над нами!..

2007 рік від Р.Х., лекція в гуманітарному університеті.

- Таким чином, шановні студенти, коротко резюмуємо. За легендами, Вальгалла – це рай для загиблих в боях воїнів-вікінгів, і являє собою гігантський зал з дахом з позолочених щитів, які підпираються списами. У цього залу 540 дверей і через кожну виходять 800 воїнів для «останньої битви» Рагнарек. Воїни, що мешкають у Вальгаллі, звуться ейнхерії. Щодня з ранку вони одягаються в зброю і б`ються на смерть, а після воскресають і сідають за загальний стіл пирувати. Їдять вони м'ясо вепра Сехрімніра, якого забивають щодня і щодня він воскресає. П'ють же ейнхерії мед, яким доїться коза Хейдрун.

     На останок хотів би дати, в якості невеличкого приводу для роздумів, нестандартну концепцію Вальгалли. Як відомо, у філософії  вікінгів мали цінність лише дві речі, причому у сукупності: власне битва і смерть, як її наслідок (як смерть ворога, так і власна). Що ж до так званої «останньої битви» у Вальгаллі, то цінність її, очевидно, дорівнюється нулю з огляду на те, що всі загиблі воскресають, тобто, відсутня різниця між переможцями й переможеними, до того ж повторюється це щодня, знищуючи цінність загибелі в бою. Таким чином, велика битва Рагнерек виглядає в кращому випадку як спорт, а в гіршому – як цирк чи балаган, що для справжнього вікінга є принизливим. А як наслідок, замість раю для воїнів, маємо – пекло для тих самих воїнів. Такі справи, інколи боги дійсно сміються над нами, - з цими словами сивий професор завершив лекцію і пошкандибав у бік буфету вживати свію щоденну порцію кефіру.