Український звичай – свiтогляд та буття народу
- 15.03.12, 19:40
Перш нiж почати виклад запропонованої теми, вкрай необхiдно чiтко визначитися з формулюванням основних термiнiв, за допомогою яких вона розкривається. Така потреба обумовлюється розмитiстю, а часом i хибнiстю, як на наш погляд, визначення сутностi певних важливих для розумiння цiєї теми понять («духовнiсть», «звичай», «традицiя» тощо). Такий стан не є випадковим.
Адже сучасна наука (принаймнi певнi її напрями та частина вчених), яка грунтується на ево-
люцiйному пiдходi виникнення i розвитку людини i, вiдповiдно, суспiльства, тiльки наблизилась до необхiдностi визнати iснування Бога. Тому вона в силу цiєї причини просто не в змозi, як далi побачимо, дати таке визначення. В той же час, як не дивно, кожна релiгiя також пропонує (якщо пропонує) тiльки своє бачення сутностi духовностi, вiдмiнне (часом докорiнно) вiд аналогiчних мiркувань iнших релiгiйних течiй. Пояснюється це, в основному, свiтоглядними розбiжностями. Тобто нi сучасна наука (представники якої є або атеїстами, або ж належать до рiзних релiгiй), нi духовенство (представники якого рiзняться за своїм свiтоглядом) об’єктивно не можуть дати повне i правдиве визначення певних понять (наприклад, духовностi, звичаю, святу тощо). Спробуємо детальнiше проаналiзувати ситуацiю i дати свою версiю сутностi цих визначальних для даної теми понять. Почнемо з розгляду понять «Духовнiсть» та «Духовна людина».
Духовнiсть – що стоїть за цим поняттям, яка її суть, як i чим вона вимiрюється? Чи є якийсь еталон, з яким треба порiвнювати i можна встановити, наприклад, рiвень духовностi тiєї чи iншої людини? Якщо заглянемо у будь-яку енциклопедiю, то там ми, з цiлком зрозумiлих причин, якi названi вище, не знайдемо визначення духовностi. Винятком є «Релiгiєзнавчий словник», який дає їй таке тлумачення: «В аксiологiчному вiдношеннi традицiйними складовими ДУХОВНОСТІ є iстина, добро, краса. Досягнення ДУХОВНОСТІ є головним завданням, поставленим перед людиною в життi. Звiдси i витлумачення духовностi як поступової актуалiзацiї людиною її суб’єктивних якостей. В контекстi релiгiйного свiтосприйняття ДУХОВНІСТЬ розумiється як розкриття в людинi i свiтi Св. Духу, яке, в свою чергу, можливе лише шляхом богоуподiбнення». Як бачимо, це єдине визначення не мiстить
конкретностi, подає досить загальнi, на рiвнi гасел, ознаки духовностi, якi практично не
можна використати у повсякденному життi. Воно бiльше вiдповiдає визначенню шляху набуття духовностi, анiж її сутностi. Як допоможе це визначення, примiром, спiвставити рiвень духовностi окремих людей, як визначити, наприклад, наскiльки далеко людина пройшла «шляхом богоуподiбнення» тощо. Зустрiчаємося з парадоксом – говоримо про кризу духовностi, яка є основою усiх кризових явищ суспiльства (полiтичних, екологiчних, економiчних тощо), а самi не маємо визначення, а що ж це таке. В той же час є досить похiдних вiд слова «духовнiсть»: духовенство (служителi культу у рiзних релiгiях), духiвник (сповiдник), духовна музика (музика релiгiйного змiсту) тощо. Тобто однозначно можна зробити висновок, що поняття «духовнiсть», в сьогоднiшньому розумiннi, так чи iнакше пов’язане з релiгiєю. Але при цьому з’ясовується, оскiльки релiгiй багато, то кожна релiгiя в такому випадку має свою духовнiсть. І не тiльки якась релiгiя в цiлому, але i всi її течiї, секти, групи тощо. Бiльше того, якщо iти за цiєю логiкою далi, то, оскiльки, як часом стверджують деякi фахiвцi, у кожного своє розумiння Бога, то i духовнiсть у кожного своя. Отакий несподiваний, але цiлком логiчний висновок: у кожного свої духовнiсть, мораль, совiсть тощо.
За цих умов звести таке розмаїття розумiння духовностi до одного знаменника не тiльки неможливо, але просто абсурдно. Тобто навiть говорити про кризу духовностi в такому кон-
текстi некоректно, оскiльки вони, цi окремi духовностi, просто непорiвнюванi. Як порiвняти
духовнiсть, примiром, злочинця i вбивцi з людьми, якi живуть своєю працею, притримуючись вiдповiдних законiв. Або ж духовнiсть вiйська, яке завойовує якусь країну, з духовнiстю поневолюваних людей, навiть якщо вони високодуховнi. Ще римляни говорили: «Горе переможеним».
І, безумовно, не може слугувати за еталон духовностi будь-яка релiгiя: представники рiзних релiгiй намагаються в першу чергу винищувати чи, принаймнi, принижувати духовних провiдникiв iнших релiгiй. Яку вищу духовнiсть принесли в наш час американцi в Афганiстан, Іран тощо…? Іншу – так, але щодо вищої є великi проблеми…
Не є нiяким винятком i православне християнство. Видатнi дiячi української iсторiї i культури минулого (М. Грушевський, І. Франко, Леся Українка та iн.) у своїх творах неодноразово звертали увагу на штучнiсть утворення християнської релiгiї, на iснування розвиненого релiгiйного свiтогляду у мешканцiв Землi задовго до бiблiйних часiв та про надуманiсть основних догм християнства. Духовнiсть християнства, як знаємо, зафiксована в Бiблiї. Але там чимало прикладiв людоненависницької iдеологiї. Бiблiю в тому виглядi, як вона є, без великих купюр, не зареєстрували б зараз, мабуть, нi в однiй країнi. Погляньмо неупереджено, як прийшло християнство на Землi України-Руси, скiльки кровi народу i, в першу чергу, його кращих духовних провiдникiв – волхвiв – було пролито, якi страждання i жертви воно принесло? Чи не те саме вiдбулося в 1917 роцi пiсля жовтневого перевороту. На цей раз уже летiли голови християнського духовенства i, безумовно, знову ж таки народу, в першу чергу його кращих представникiв. Радянська iдеологiчна машина продовжувала використовувати антиукраїнську iдеологiю християнської церкви, яка характеризувала i характеризує нинi дохристиянське життя мешканцiв України, як життя дике i безрелiгiйне.
Продовження
Адже сучасна наука (принаймнi певнi її напрями та частина вчених), яка грунтується на ево-
люцiйному пiдходi виникнення i розвитку людини i, вiдповiдно, суспiльства, тiльки наблизилась до необхiдностi визнати iснування Бога. Тому вона в силу цiєї причини просто не в змозi, як далi побачимо, дати таке визначення. В той же час, як не дивно, кожна релiгiя також пропонує (якщо пропонує) тiльки своє бачення сутностi духовностi, вiдмiнне (часом докорiнно) вiд аналогiчних мiркувань iнших релiгiйних течiй. Пояснюється це, в основному, свiтоглядними розбiжностями. Тобто нi сучасна наука (представники якої є або атеїстами, або ж належать до рiзних релiгiй), нi духовенство (представники якого рiзняться за своїм свiтоглядом) об’єктивно не можуть дати повне i правдиве визначення певних понять (наприклад, духовностi, звичаю, святу тощо). Спробуємо детальнiше проаналiзувати ситуацiю i дати свою версiю сутностi цих визначальних для даної теми понять. Почнемо з розгляду понять «Духовнiсть» та «Духовна людина».
Духовнiсть – що стоїть за цим поняттям, яка її суть, як i чим вона вимiрюється? Чи є якийсь еталон, з яким треба порiвнювати i можна встановити, наприклад, рiвень духовностi тiєї чи iншої людини? Якщо заглянемо у будь-яку енциклопедiю, то там ми, з цiлком зрозумiлих причин, якi названi вище, не знайдемо визначення духовностi. Винятком є «Релiгiєзнавчий словник», який дає їй таке тлумачення: «В аксiологiчному вiдношеннi традицiйними складовими ДУХОВНОСТІ є iстина, добро, краса. Досягнення ДУХОВНОСТІ є головним завданням, поставленим перед людиною в життi. Звiдси i витлумачення духовностi як поступової актуалiзацiї людиною її суб’єктивних якостей. В контекстi релiгiйного свiтосприйняття ДУХОВНІСТЬ розумiється як розкриття в людинi i свiтi Св. Духу, яке, в свою чергу, можливе лише шляхом богоуподiбнення». Як бачимо, це єдине визначення не мiстить
конкретностi, подає досить загальнi, на рiвнi гасел, ознаки духовностi, якi практично не
можна використати у повсякденному життi. Воно бiльше вiдповiдає визначенню шляху набуття духовностi, анiж її сутностi. Як допоможе це визначення, примiром, спiвставити рiвень духовностi окремих людей, як визначити, наприклад, наскiльки далеко людина пройшла «шляхом богоуподiбнення» тощо. Зустрiчаємося з парадоксом – говоримо про кризу духовностi, яка є основою усiх кризових явищ суспiльства (полiтичних, екологiчних, економiчних тощо), а самi не маємо визначення, а що ж це таке. В той же час є досить похiдних вiд слова «духовнiсть»: духовенство (служителi культу у рiзних релiгiях), духiвник (сповiдник), духовна музика (музика релiгiйного змiсту) тощо. Тобто однозначно можна зробити висновок, що поняття «духовнiсть», в сьогоднiшньому розумiннi, так чи iнакше пов’язане з релiгiєю. Але при цьому з’ясовується, оскiльки релiгiй багато, то кожна релiгiя в такому випадку має свою духовнiсть. І не тiльки якась релiгiя в цiлому, але i всi її течiї, секти, групи тощо. Бiльше того, якщо iти за цiєю логiкою далi, то, оскiльки, як часом стверджують деякi фахiвцi, у кожного своє розумiння Бога, то i духовнiсть у кожного своя. Отакий несподiваний, але цiлком логiчний висновок: у кожного свої духовнiсть, мораль, совiсть тощо.
За цих умов звести таке розмаїття розумiння духовностi до одного знаменника не тiльки неможливо, але просто абсурдно. Тобто навiть говорити про кризу духовностi в такому кон-
текстi некоректно, оскiльки вони, цi окремi духовностi, просто непорiвнюванi. Як порiвняти
духовнiсть, примiром, злочинця i вбивцi з людьми, якi живуть своєю працею, притримуючись вiдповiдних законiв. Або ж духовнiсть вiйська, яке завойовує якусь країну, з духовнiстю поневолюваних людей, навiть якщо вони високодуховнi. Ще римляни говорили: «Горе переможеним».
І, безумовно, не може слугувати за еталон духовностi будь-яка релiгiя: представники рiзних релiгiй намагаються в першу чергу винищувати чи, принаймнi, принижувати духовних провiдникiв iнших релiгiй. Яку вищу духовнiсть принесли в наш час американцi в Афганiстан, Іран тощо…? Іншу – так, але щодо вищої є великi проблеми…
Не є нiяким винятком i православне християнство. Видатнi дiячi української iсторiї i культури минулого (М. Грушевський, І. Франко, Леся Українка та iн.) у своїх творах неодноразово звертали увагу на штучнiсть утворення християнської релiгiї, на iснування розвиненого релiгiйного свiтогляду у мешканцiв Землi задовго до бiблiйних часiв та про надуманiсть основних догм християнства. Духовнiсть християнства, як знаємо, зафiксована в Бiблiї. Але там чимало прикладiв людоненависницької iдеологiї. Бiблiю в тому виглядi, як вона є, без великих купюр, не зареєстрували б зараз, мабуть, нi в однiй країнi. Погляньмо неупереджено, як прийшло християнство на Землi України-Руси, скiльки кровi народу i, в першу чергу, його кращих духовних провiдникiв – волхвiв – було пролито, якi страждання i жертви воно принесло? Чи не те саме вiдбулося в 1917 роцi пiсля жовтневого перевороту. На цей раз уже летiли голови християнського духовенства i, безумовно, знову ж таки народу, в першу чергу його кращих представникiв. Радянська iдеологiчна машина продовжувала використовувати антиукраїнську iдеологiю християнської церкви, яка характеризувала i характеризує нинi дохристиянське життя мешканцiв України, як життя дике i безрелiгiйне.
Продовження
1
Коментарі
Гість: lemka
115.03.12, 20:21