Жила якось дівчина і володіла вона везінням, за щоб не бралися люди, які були їй до вподоби, все в них виходило до ладу. І жив був хлопець, за щоб він не брався, нічого в нього з того не виходило. Якось, цей хлопець зустрів мудру людину, вона нагадувала жебрачку і хлопець поділився з нею хлібом, який в нього був на обід. Та сіла біля нього і запитала про його долю. Коли дізналася про його біду, то дала гарну пораду:
- Іду туди куди я скажу, та знайди там дівчину... Коли ти з нею одружишся, то пам'ятай, як би гарно в вас не йшли справи, ніколи не кажи, що то твоє, що то ти своєю працею всього досяг, кажи що то ваше з жінкою. Запам'ятай це і ніколи не забувай!
   Так і вийшло, найшов той хлопець ту дівчину і зажили вони в щасті і багатстві. Посіють вони жито, а сходи гарніші чим в інших, почнуть жати, а врожай багатший чим в сусідів. Якось рік вдався посушливий і стояли поля ледь-ледь з врожаєм. На фоні цих полів, одне поле буяло врожаєм і таке воно гарне було, ось-ось і жати вже можна буде, а біля поля стояв хлопець і милувався його красою. По дорозі їхала гарна трійка коней, а в кареті гарна панночка, зупинилася та панночка біла хлопця та й запитала: 
- А чиє ж це поле таке гарне?
   Хлопець з гордістю:
- Це моє поле, це мій врожай!

  І знялася буря, і прогриміли громи, і сяйнула блискавка, і зайнялося поле вогнем,
  Хлопець в відчаї закричав:
- Це моєї жінки поле, це моєї жінки врожай!

  Полив дощ, та й загасив полум'я, половину врожаю осталось. Глянув хлопець на панночку, а там вже не було ні трійки коней, ні панночки, тільки чиясь постать, яка йшла в небо.

   І чомусь, після цієї розповіді, сказала мені тітка: 
- Щоб бути багатою, треба спати не на соломі, а на сіні. Коли сниться солома без зерна, то до втрати, а коли сниться сіно, то до багатства. 
  До чого то було, я не знала і не запитала, а тепер би й запитала, та вже не можу, бо немає тітки на цьому світі. 

  Мораль: Якщо ви думаєте, що всього, що в вас є, досягли самі, своєю тяжкою працею, то ви помиляєтесь і той, хто вам в цьому допоміг, завжди у вас це може забрати. 

                                Уривок з фантастичного оповідання (до якого передмова)

   Багато води стекло з того часу, коли в наш край попали нащадки Ясона і Медеї, і чомусь ефект "золотого руна" успадкували не всі нащадки, а тільки дівчата Ясоніхі, і то не всі, чому так, ніхто не знав, але так було. І цікаво те, що вони про свій дар і самі не знали. Одна з них була кмітлива і почала помічати, що там, де вона часто ходила, їздила, відпочивала, перебувала багато часу, там все ладилось, будувалось, люди багатіли, врожаї родили, а біда і напасті стороною обходили. Але помічала вона і те, що хто її ображав, той втрачав, чи приходила в його сім'ю біда, або врожаї косила негода, або палило сонце, або палив вогонь те, що вони мали. І бачила вона це не тільки в віконце, а й по телевізору, хто до вподоби їй був, той мав, що хотів, але коли її відчуття скривдив, то починалися в того напасті і нещастя. В кого зразу, а в кого за рік, два чи аж п'ять. І це робила не вона, а ефект "золотого руна", а хто за цим стояв, та мабуть сам Творець, така була його гра, промисел його такий був. 

                                                                                      отрывок из фантастического рассказа

   Йшла сьогодні з крамниці додому, а з труб така отрута, що дихати було неможливо, зовсім неможливо і я почала фантазувати собі, що я бджолина матка, яка знаходиться на квітучому полі, де почали розбризкувати ядо-хімікати для знищення комах. І вважалося мені, що понеслись мої бджілки жалити всіх, хто причетний до цього і тих, хто попався під жало. Воно ж як буває у бджил, коли загроза для існування роду, то жалять всіх, хто попадеться, без розбору, бо ця злість, вона ж передсмертна.
    Бачу, люди почали закривати обличчя хто чим міг. Добре що в мене була кофтина з великим комірцем, я підняла його, закрила рот і ніс. І тут вже я стала, в моїх фантазіях, не бджілкою, а ватажком людей в паранджі, або  в балаклавах масках, які, як бджілки, вирушили жалити винуватих в тому, що мені і моїй дитині немає чим дихати! Ось так, фантазуючи і прийшла додому, зла така, що вбити готова! 

                                                                                                           Мед е де я?

   Мабуть це було десь літом, пам'ятаю розповідь бабусі, вона пору року не назвала, а я не запитала, та логично вирахувала. Бабуся була в полі, старша дочка, років так два, зовсім маленька, осталася з моею мамою дома, а їй ще й пів року мабуть не було, а що робити, часи тоді такі були. І ось люди в полі зняли галас: "Село горить!" А горіло воно при бабусиній пам'яті, вже в третє. Всі хутко побігли в село. Коли моя бабуся дісталася своєї хати, то побачила, що на подвір'ї зібрались люди, стояв мій дідусь з старшою дочкою та інші родичи, ті що проживали з ними разом. Хатина палала так, що вже нічого не можна було зробити. Бабуся провела поглядом всіх і запитала: "А де молодша дочка?", хтось відповів: "В хаті!". Бабуся зовсім не думаючи кинулась в полум'я, вхопила дитину і вже коли була на порозі на неї впала палаюча балка, але вона встигла прикрити своїм тілом дитину, їх швидко дістали, дитина була зовсім неушкоджена, а ось бабусина спина дуже покалічилась, опіки були страшні і вона не могла стати на ноги. Бабусю положили на живіт і навіть не стали відвозити до лікарні, ось так лежачі на одинці з немовлям під боком, вона і провела пів року, її повертали з боку на бік, щоб вона могла годувати мою матусю грудьми. Молоко довго не пропадало, мабуть тому, що настав голодомор...  

   В мене була дуже гарна бабуся, про неї я можу розповісти богато і до того, як вона мені про це розповіла, я навіть не здогадувалась, що вона була колись так тяжко покалічена. 

Она стояла в каком-то помещении. Увидела протянутый ей огромный кубок, он напоминал чашу для причастия. Этот кубок-потир держало множество рук. Она не видела их лиц, но слышала их мольбу, они просили ее разными молитвами и их смешанные голоса наполняли эфир, это напоминало гул пчел в улье, но смысл она уловила, смысл был созвучен Откровению от Иоанна Богослова: "И возопили они громким голосом, говоря: доколе, Владыка Святый и Истинный, не судишь и не мстишь живущим на земле за кровь нашу?" И были протянуты к ней руки, в руках она увидела, что-то на подобие нарезанных проскурок для причастия, что-то среднее между хлебом для причастия у православных и католиков, на каждом кусочке проскурки была как бы печать человека и его изображение лица, они умоляли выбрать, и мольба звучала уже по другому: "Опусти в чашу с вином гнева твоего". Ей так не хотелось этого делать, но мольба людская умолила ее и она взяла один из "хлебцов". И тут прошел шепот как шум вод многих, и она увидела изображение на кусочке проскурки и услышала что это был кто-то с очень влиятельных и очень богатых людей США и было произнесено имя его... 
   И тут она проснулась. В чем обидка? Да в том, что когда просыпаешься, не всегда помнишь имена и фамилии 

   Что было в начале, вы более или менее все знаете, а если точнее, то свое мнение по этому поводу у всех сложилось, так что не будем об этом, а начнем с того момента, когда уже человечество достигло, как оно считало, своего чуть ли не пика цивилизации и своего морального облика, духовности. А тут бац и весы (мера)! И ей сказали: "Вот тебе мера, видишь две чаши весов? На одну чашу мерила мы положили все плохое, что человечество в общей своей массе, в целом, сделало на планете, а ты положи на вторую чашу то, что человечество сделало в том же объеме хорошего для планеты. Если чаши весов сравняются или добрые деяния для планеты перевесят плохое, то человечество заслужило жить на этой планете. Но если чаша весов не сравняется, то земляне подлежат уничтожению ибо не заслужили жить на планете, у нас есть достойней кандидаты, которые не то что уничтожают планеты, а и наоборот, улучшают их, оздоравливают, они приведут планету Земля в порядок за короткое время и тут будет чистейший воздух, вода, грунт будет очищен от химикатов и мусора ибо они посветили свои тысячелетия развития на то, чтобы улучшать экологию для своих потомков, для своего продолжения рода, а вы на что посветили свои тысячелетия на планете? Положите это на чашу весов!" 
   И она истерически закричала: "Люди, миленькие, помогите, мне нечего положить на чашу мерила, подскажите, хоть что нибудь!"