(Уривок)

Яка ж мова нашого доброго Отця?

Досить засвоїти його мову, щоб закарбувати. А далі нести і зростати йому в нас, а нам –  в ньому.

З океану Мінне, океану вишньої любові, народжується... надлишок!

А далі наш Отець шукає поділитися надлишком вишньої любові. І так народжується світ – від надлишку любові Отця, яка вийшла з берегів.

Після народження душі наш Отець проявляється і закарбовується в ній, причому іпостасно – Його лик закарбовується всередині.

І земнородні суть іпостасі прояву нашого Отця.

Скільки душ в піднебесній – стільки іпостасей. І кожна – таємнича іпостась (!), тобто лик, особлива риса Всевишнього нашого.

І так (1)надлишок, (2)бажання поділитися, народження, (4)проявленність.

А далі... пустеля і спокуса. Пустеля... але в ній не утиск, а ще більша (!) проявленість. І не відхід, покарання, а навпаки – пробудження, криза.

(5)Криза народження згори закінчується, і слідує остаточне злиття в одне, Вінчальний Чертог нашого Всевишнього.

Хто бажає пізнати Божество, повинен засвоїти просту істину: наш Отець – яким би не був недосяжно великим – Наречений.

Душа, будучи мирровою краплею в океані Всевишнього, бажає повернутися збагаченою в своє початкове середовище – в океан вишньої любові, океан Мінне, куди повертається як наречена в Вінчальний чертог.

Блаженний Іоан. З циклу 'Іоанова гілка' Тисячоліття оновлення світу, стор.195 (переклад з рос. мови)

http://www.minnebook.com/knigi/tysyacheletie-obnovleniya-mira

Есть ли у прока земная родословная? Бог весть... Велик соблазн за человеческим обликом не увидеть пренебесную сферу, из которой говорят уста, разменять богооткровенный Логос на прозу жизни. Что в сегодняшнем старце Иоанне от его прошлого, если весь он как бы слеплен заново почти тридцатилетним сокровенно-близким общением с Пречистой? 

Как и подобает священнику мелхиседекову, отец Иоанн пришел с неба. 
Жизнеописания святых показывают, как по-разному открывает себя Господь Своим будущим избранникам. Отцу Иоанну было суждено пройти опыт долгих поисков – от его мучительного пути и огненных кризисов, до преодоления бездны мира и прорыва к божественному свету.

НАЧАЛО ПУТИ

...Отец его, добрейший Яков, о, как он любил своего сына! С какой небесной добротой взирал проникновенным взором. 
«Ни от кого больше не видел я такой беззаветной, такой солнечной любви», - вспоминает отец Иоанн. В недавнем откровении Господь сказал ему: «Это Я пребывал в образе твоего земного отца. Его любовь, которой было так уязвлено твое сердце, - Моя».
Первая из тайн, неосознанно понятая: любовь Божия пребывает на земле воочию. Человек – образ небесного Ближнего, вечное напоминание о Том, Кто взирает на тебя земными очами. Без этого любая земная близость – тщета и фальшь...

«Вспоминаю себя двадцатилетнего. Если бы при том настроении и состоянии сердца прочел что-то типа проповеди о кресте, пришел бы в негодование. Ничего не воспринял бы, остался равнодушным. Если в 19 лет душа не простреливается будущим путем, то никакого для нее прямого продвижения нет. Ее тащат, ведут, посвящают...» (из духовного дневника, 2002 г.)

Невидимо, нечувствительно для самой души сеялись семена будущих прозрений, ставились печати. Метания между землей и потолком, скрывшим небо, становились все мучительнее и безысходнее – и постепенно рождался тот великий стон о вечном, из которого в пламени кризиса однажды восстает истинная вера. «За 20 лет проживаются тысячелетние эпохи. Падают цивилизации, свершаются революции. Человек проживает за четверть века напряженных дней и ночей тысячелетнюю мировую историю, и нет нужды читать ее в исторических хрониках. Тот двадцатилетний период кажется сущим убожеством, чужим, вытесненным, лишним...» (из духовного дневника, 2002 г.) 

И все же он не был бесплодным. «Ночь Бога» сгущалась в преддверии рассвета. Окружающая жизнь, в которую современники погрузились с головой, казалась все более бессмысленной. Полуосознанный поиск Неведомого (как в русских сказках: «Пойди туда, не знаю куда, принеси то, не знаю что») – был поиском Бога. Такой поиск всегда начинается с великого отвержения – отречения от всего, что составляет ценность в глазах мира.

В этот период он пишет свои ранние романы. В них – экзистенциальная тоска Божьей души, залетевшей на земной огонек и угодившей под захлопнутую крышку: «Что я тут делаю? Зачем я здесь? Какое отношение я имею ко всем этим суетящимся, заведенным, словно механизмы, живущим между конторой и магазином? И есть ли выход из этого кошмарного сна – или, чтобы обрести свободу, необходимо умереть, без малейшей возможности воскресения?»

«Хроники тюрьмы Санта-Йохо» – так назывался один из первых романов будущего о.Иоанна. Тюрьма – это весь не знающий Бога мир, а главный герой в нем словно инопланетянин, по ошибке залетевший не на ту планету и обреченный претерпеть на ней мучительные кресты – невесть за кого, невесть для какой цели...

От тюрьмы да от сумы не зарекайся, - гласит русская пословица. И хоть внешняя жизнь молодого аутсайдера складывалась гладко – семья, карьера – не оставляло его мучительное ощущение плена, заключения в духовной тюрьме. Богема литературная оказалась не лучше богемы музыкальной. Общение с Андреем Вознесенским и Белой Ахмадулиной не удовлетворяло – тщета, обывательская изнанка поэтической гениальности, Бога нет. Душа – в тюрьме и с дырявой нищенской сумой, где нет ни одного дара из сокровищницы небесной.

И тогда он, подобно многим русским в то время, избрал путь «внутренней эмиграции» – ухода от гнета обывательских идеалов в трудный духовный поиск.

« Начал глубоко интересоваться мировыми религиями: мистический иудаизм, Каббала. Изучил древнееврейский. Читал на иврите Брешит (Книга Бытия) и Экклезиаста. Восхищался тайнописью Каббалы и видел ее зашифрованный язык в музыке. И так до глубокого кризиса» (из автобиографии).

Разрыв между внешним и внутренним все усугублялся: внешне – научная работа, преподавание иностранных языков и западной социологии на философском факультете МГУ, внутренне – глубокий кризис поиска истины, беспощадный, как некогда у Паскаля.
В литературном творчестве душа находила подобие молитвы. Мощные и искренние строки книг, написанных под псевдонимом Вениамин Яковлев, – нескончаемый призыв к неведомому еще Богу: о, откройся! О яви Себя! О разреши безумие нашей жизни безумием Твоей небесной любви и Твоего Креста!

http://ioan.theosis.ru/duh%20put.html

http://derjavnaya.blogspot.com/2011/05/blog-post_14.html

Сотні років до нехристів, антихристів і самозванців земля Русі  була доброю. Молочні річки текли по ній, івдосталь усього вистачало, і люди були добрі. Не було ні крадійства, ні зла, ніненависті, ні воєн, ні репресій, ні страт ні законодавців, ні інквізиторів, нівідпускних молитов за гроші. Тисячі білих скитів, божегради, Кітежі та Радонежі складали духовне Ельдорадо Гіпербореї.

Девізом людей добрих була свобода, яку шанували над усе.

Свобода вважалася такою ж доброчесністю, як братерство, любов і доброта. Те,інше і третє може проявитися тільки в умовах свободи. Благородні люди чисті і віддають перевагу свободі, рівності, братерству в непрореченій любовіХристовій. Раб же, завжди, боязкий,егоїстичний і підлий. Страх робить його конформістом, зрадником, стукачем. Це найбільша з таємниць нашої вітчизни! Люди прийшли у світ від доброго Батька, а доброта дає свободу. Не потрібні доброму Божеству офіційні релігії, церковні інстанції і інквізиційні суди, мовляв: 

– Як хрестишся, подвійну або потрійну аллилуйю співаєш, чи належить обрізуватися і працювати в суботу? 

Між Батьком і дітьми немає ніякої дистанції, ніякого юридичного формалізму.

Батько славний своєю п’ятерицею непричетності до зла, гріха, смерті, суду і спокуси. Діти Його живуть вічно і  абсолютно беззлобні, братолюбиві, прозоро-транспоративні. Кожен готовий життя віддати - перетекти - в брата свого, бачачи в нім Христа, і за сестру свою, бачачи в ній Пресвяту Богородицю.Благодать стояла така, що люди ходили і пахли, як живі мощі.Усе це було знищено при Катерині. Рідне селище того ж Салавата Юлаева було спалене карателями дотла разом з жінками і дітьми, і надалі заборонялося там селитися. Втім, деякі божегради існували як не дивно, до середини XX століття.Катерина II воювала на російський архетип, була свідомою вбивцею і казнителькою людей добрих. Саме через те і ненавидів її народ. Її розпуста, що стала притчею во язиціх, – ніщо, в порівнянні із злом воістину світового масштабу, яке Катерина нанесла Росії, Україні, запечатавши національний архетип Гіпербореї.Допити Пугачова понині залишаються секретом номер один російської історії. Відомі протоколи – сфальсифіковані. Від суддів і чиновників, що були присутніми при допиті Пугачова цариця зажадала, щоб не було записано ні слова правди.Пушкін зрозумів це і шукав доступ до справжніх архівів. Олександр Сергійович здогадувався про існування іншої цивілізації, підданої геноциду при Катерині. Але пам'ятає народ своїх добротолюбців! Багато їх кануло в соловецьку Літу після жовтневого перевороту 1917 року. Відомий факт: богоміли Канади посилали в Радянську Росію делегацію з проханням відпустити братів до них на проживання. Та ба. Замучили їх у в'язницях десятки тисяч. А яких удостоїлися блаженств... Вічна їм пам'ять.