На околицях нічим не примітного всесвіту жила собі Вічність. Взагалі складно було сказати, що вона жила, бо час для неї просто не існував. У неї не було ні вчора, ні сьогодні, ні перспективного завтра. Тільки всесвіт здатний був ілюзорно подарувати їй відчуття часу, даруючи тим самим щасливі моменти для Вічності.

  Перед її поглядом народжувалися та вмирали зірки. Цілі галактики розцвітали яскравими зірками і згодом перетворювались на космічний пил. Та й весь всесвіт жив по мірках Вічності лише мить.

  Коли всесвіт зникав, Вічність втрачала свою сутність і зміст. Її ніби й не було. Вона ніби провалювалася у вічний сон. Але на щастя її улюблений всесвіт знову і знову народжувався яскравим вибухом на просторах безмежності.

  Улюбленішою справою Вічності було спостереження за маленькою планетою в центрі всесвіту. Примітною рисою цієї планети було те, що на ній процвітало життя.

 Особливо цікавими для Вічності були люди. Секундами їх життя наповнювались дні, і люди відчували плинність часу. При цьому Вічність і сама починала відчувати час. Це було дивовижне відчуття.

  Які ж вони щасливі, що мають можливість відчувати час – думала Вічність. Однак її вкрай дивувало недбале ставлення людей до такої цінності, як час. Вони жили так, ніби попереду у них була вічність. У певному сенсі так і було, але то були виміри іншого часу. Лише в останні миті життя кожна людина розуміла  ціну швидкоплинних секунд часу.

  Добре хоч так, думала Вічність, щоразу засмучуючись, коли останні секунди їх життя перетворювались у яскравий спалах для згасаючої свідомості.

  На згадку про кожне життя Вічність запалювала на безкрайніх просторах чергову зірку, щоб порожнеча не була порожнечею, щоб  промені зірки відміряли  світлові роки безмежжя.

  При цьому Вічність  отримувала в подарунок безцінні миті часу, які дарували їй справжнє відчуття життя.

  Кладовище завжди навіює якийсь незрозумілий смуток. Чи то нагадування про нашу тлінність, чи то сум по тих, хто пішов у світ захмарний, але завжди, проходячи  кладовищем, серце невимушено стискається, а душу наповнює смуток.

  З фото на хресті  сільського кладовища дивилася на мене молода дівчина. Погляд її був сумним, але якимось  живим та зацікавленим, ще не затьмарений туманом прожитих років. Вона дивилася з фотографії, наче когось виглядала, наче терпляче чекала на зустріч.

  Кладовище було чужим, через нього я проходив кілька разів на місяць і не міг  знати

ні дівчини, ні причини її передчасної смерті. Вкотре, зустрічаючи погляд дівчини, я немов її давній  знайомий, подумки обмінювався з нею кількома фразами.

  Через деякий час я ловив себе на думці, що вже чекаю того дня, коли знову зможу побачити цей погляд і отримати можливість подумки з нею поговорити. Мені здавалося, що і вона вже чекає на зустріч зі мною. Ось так несподівано я знайшов для себе дивну дружбу.

   Я не знаю, чи існує зв'язок між цим світом і захмарним, але мені здавалося, що вона чує мої звернення до неї, що я розумію її невимовні фрази.

  Через декілька років моє життя змінилося, інші дороги лягали під мої ноги, і я більше не зустрічався поглядом з моєю подружкою, перед поглядом якої йдуть осінні дощі, а зима перетворює на засніжену пустелю цей залишений куточок тлінного світу. В її очах і після смерті слабким промінцем залишилася сяяти надія на те, що в якомусь зі світів здійсняться її мрії, яким не судилося збутися за час такого короткого життя в цьому несправедливому для неї  світі.

  Сьогодні сонце зійшло напрочуд яскраво. Міріади променів розбіглися по всіх куточках ранкового світу, цікаво заглядали в усі потайні місця, стрибали на крапельки  роси і змушували їх сяяти всіма кольорами веселки.

  Один промінчик, знайшовши щілинку між фіранками на вікні, проник у темну кімнату, зупинився на  стіні і наповнив простір м'яким  світлом. Він навіть не підозрював, що на нього тут вже чекають. Маленька дівчинка приготувала для промінчика справжній сюрприз – велику дзеркальну кулю, яка повільно оберталася.

  Потрапивши на кулю, промінчик сонця розсипався на безліч сонячних зайчиків і отримав небачену свободу. Він весело літав по всій кімнаті, танцював по стелі, стрибав по столах і лавах. А також цікаво заглядав у велике дзеркало на стіні, і дражнив кота, що лежав на стільці.

  Кіт намагався зловити промінчик, та даремно, тому йому не залишилося нічого іншого, як демонструвати напускну байдужість.

  Коли сонце змінювало напрямок промінчика і він не міг потрапляти на дзеркальну кулю, дівчинка дбайливо  пересувала її до напрямку промінця. Вона не втомлювалася робити це на протязі усього дня.

  Це була взаємна гра сонячного промінчика та маленької дівчинки. Їм було добре і весело бути разом.

  Коли настав вечір, сонце втомилося за день освітлювати землю і зібралося йти відпочивати за далекий обрій. Від цього сонячний промінець почав поступово гаснути. Мабуть, він теж втомився від цієї рухливої гри.

  Дівчинці було шкода розлучатися зі своїм другом. Її весела посмішка змінилася на сумний вираз обличчя, і вона сумно зітхнула.

  Коли останні кванти світла впали на дзеркальну кулю, дівчинка змусила себе посміхнутись і рукою помахала на прощання своєму другу промінцю. І у кімнаті запанувала темрява.

  Поки не настав вечір вашого життя, поки хтось дбає про вас, не втомлюйтесь посміхатись і радіти життю, щоб він продовжував дбайливо утримувати землю під вашими ногами.

  Невелика, напівзруйнована будівля, стояла за селом посеред поля. Ніхто вже не пам'ятав її первісного призначення. Дорога до будівлі давно поросла високими бур'янами, і рідко хто нею проходив. Діорослі лякали привидами дітлахів, і ті теж туди боялися ходити.

  Так і стояла б вона, не привертаючи до себе уваги, якби не дивне сяйво, що з'явилося останнім часом на майже зруйнованому її паркані. Першим сяйво помітив місцевий пастух і в пориві цікавості вирішив подивитися, що там так яскраво блищить. Виявилося, що на паркані невідомо звідки з'явилося велике дзеркало і якраз воно відбивало промені сонця.

  Пастуха здивував не так сам факт появи дзеркала, як відображення навколишнього простору в ньому. Начебто звичайне відображення, але була в ньому дивна якась невідповідність. Дерева та будинки села у відображенні відповідали дійсним, але фарби були інші. І хмар на небі було більше. І бур'яни на полі були вищими і густішими. Та й вся картина на відображенні була більш похмурою ніж насправді. А ще було дивним те, що при розгляді відображення пастуха охоплювало відчуття занепокоєння та незрозумілого смутку.

  З моменту появи дивного дзеркала багато хто там побував. І кожного побачене вражало до глибини душі. Одні бачили у відображенні синє небо, квітучі простори і дивний спокій ними опановував. Навіть їхнє село у відбитку було у квітучих садах і самі вони відбивались молодими та повними сил. Їм в таких випадках хотілося співати і хотілося жити у тому казковому світі побаченого задзеркалля.

  Іншим відкривалися у відображенні сірі затуманені далі і холодний дощ, що мрячив, хоча позаду їх був спокійний теплий вечір. У такі хвилини ними опановував незрозумілий безмежний смуток.

  А зовсім недавно одна місцева жінка побачила у відбитку своє село, яке було охоплене жахливою пожежею, і вона не могла стримати свої сльози. Чорні клуби диму закривали обрій, і здавалося, що звідти долинали крики розпачу.

  Одні казали, що це знамення та попередження. Інші казали, що це лише вплив незрозумілого випромінювання на психіку людей. Але до всіх приходило розуміння, що світ за їх спинами крихкий і вразливий. Він може бути квітучим, а може бути зруйнованим і примарним.

  Дзеркало зникло так само загадково, як і з'явилося. А ті, що в нього встигли подивитись, назавжди втратили спокій і стали світ сприймати зовсім по іншому.

                                                                 Епілог.  

  Старі люди кажуть, що у тому селі, де стояла їдальня, жила дивна жінка, яка розповідає історію про відвідувача з майбутнього, і в підтвердження своїх слів показувала всім дивну купюру. Але їй ніхто не вірив.